Іван Франко - перекладач

Фігура І. Франка посідає особливе місце в історії українського художнього перекладу. Його перекладацький талант виявився в різних жанрах, охопив різні літератури та епохи. Іван Якович зробив зробив переклади та переспіви українською мовою творів близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур.

Серед перекладів Івана Яковича велике місце належить перекладам з античних літератур. Гомер (гомерівські гімни) і Гесіод, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», Сапфо і Алкей, Піндар і Менандр, римські поети Горацій і Вергілій, збірка перекладів з античних авторів «Старе золото»,

Найвагомішою працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. 1882 року переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І. Франко».

Чималий внесок Франко зробив до сходознавства як поет-перекладач. У 1912-1913 рр. переклав більше ніж сто віршованих уривків для другого українського видання збірки арабських казок «Тисяча і одна ніч».

Він переклав уривки з «Махабхарати» і кілька індійських казок з Панчатантри. Іван Якович є автором не тільки численних перекладів, а й поеми на старовинні індійські мотиви.

Одним із давньоіндійських творів, над якими працював Іван Якович, була "Ріґведа" – велике зібрання релігійних текстів, що включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів, і є одним із найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі.

Окремо хотілось би відзначити переклади І.Франка з англійської мови.

І. Франко розпочав перекладати твори В. Шекспіра 1879 року і потім звертався до нього упродовж усього життя. Він повністю переклав трагічну комедію “Венеціанський купець” та перший в Україні звернувся до його лірики, переклавши 12 сонетів. Переклав також уривки з драм “Король Лір” і “Буря”.

І. Франко – засновник шекспірознавства в Україні. Він – автор дванадцяти спеціальних шекспірознавчих розвідок.

І. Франко – один з найбільших знавців Байронової творчості в Україні. 1879 року у перекладі І. Франка вийшла друком Байронова драматична поема “Каїн”. Через десять років І. Франко опублікував власну філософську легенду “Смерть Каїна”.

І. Франко створив цілісну концепцію Байронової творчості та її бунтарського, революційного значення у світовому історико-літературному процесі.

І. Франко вписав славну сторінку в історію української бернсіани (тобто творів Роберта Бернса). 1896 року, з нагоди сотих роковин смерті шотландського поета, він переклав і опублікував у журналі “Житє і слово” солідну статтю австрійського літературознавця Карла Федерна про Р. Бернса. До статті він додав власні переклади шести Бернсових поезій.

І. Франко переклав давньошотландські та давньоанглійські балади, поезії П. Б. Шеллі, Альфреда Теннісона, Томаса Мура, Томаса Гуда.

Тепер викладемо погляди І. Франка на суспільно-національне призначення перекладу та його перекладацьку конценцію.

Очевидно, перекладач такого масштабу як І. Франко не міг не цікавитися теоретичними проблемами перекладознавства. Він став першим українським перекладачем, що мав наукові підходи до, за його висловом, “штуки перекладання”.

Оцінюючи доробок І. Франка як перекладача й перекладознавця в контексті доби, слід ураховувати тодішні несприятливі чинники: невипрацьованість літературних норм української мови, що в рідному краю перебувала на узбіччі двомовності, і нечисленність українського читача через разючу неосвідченість і навіть дрімучість значної частини української інтелегенції. Приміром, у Львові 1899 року було всього 93 цілорічні передплатники “Літературно-наукового вісника” (який редагував І. Франко) та четверо – частковорічних, серед них – 8 священників і 15 учителів. У відкритому листі до редакції одного з видань І. Франко зі смутком пише про українську молодь, “яка може пройти й проходить цілу гімназію і цілий університет, ані разу не почувши імені Данте, Шекспіра і Дарвіна.” [т, 45. – с. 246].

Отже, І. Франко був переконаний, що зведення української національної будови можливо лише на певному культурному рівні. Знавець багатьох іноземних мов, І. Франко був обізнаний з шедеврами світової літератури й перекладав їх, щоб поділитися цими скарбами зі своїм народом. Поет усвідомлював, наскільки обмежений був світогляд його земляків, і, як патріот, намагався розвитути їхній інтелект через переклади. Він розумів, що його народові необхідно засвоїти вершинні культурні здобутки інших народів, щоб домогтись інтелектуальної незалежності. Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, письменник твердив, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури.

До праці перекладача І. Франко підходив вкрай серйозно і вимогливо. Він усвідомлював, що українські переклади мали бути високого художньо-естетичного рівня, щоб витримати конкуренцію з потужними сусідніми культурами в умовах білінгвізму в Україні.

І. Франко завжди вірив у с проможність художнього перекладу, у його повноцінність. Як один з найосвіченіших філологів Європи, він обґрунтовував можливість повноцінного, вірного перекладу, випередивши багатьох своїх сучасників на десятиліття. (Згадаймо агностиків щодо перекладу. Матеріал першої лекції.)

І. Франко бук переконаний, що ніякий переклад не вийде дійсно живим та гарним, якщо в серці перекладача немає гарячої симпатії до автора, що перекладається. “Перекладаю лише такі твори з чужих літератур, які, читаючи, маю враження, що передо мною відкривається новий світ чи то думок, чи поетичних образів, і хотів би своїми перекладами викликати таке саме враження в моїх читачів” – писав І. Франко в післямові до перекладу Овідієвої поеми “Ібіс” [Т. 9. – с. 481].

Шляхом зіставлення перекладу з першотвором та окремих перекладів між собою, І. Франко започаткував методику перекладознавчого аналізу, уперше в українській філологічній науці обґрунтував концепцію перекладу як єдності літературознавчих, лінгвістичних, лінгвостилістичних, етномовних, психологічних, психолінгвістичних та естетичних чинників.

Виходячи з цієї концепції, він власне впритул підходить до концепції адекватного перекладу, з її ключовим поняттям динамічної еквівалентності, яка протиставиться статичній еквівалентності (пор. Ю. Найда), що була чітко сформульована в перекладознавстві ХХ ст. На той час це був новаторський підхід.

І. Франко ніколи не розглядав відповідність перекладу оригіналові механічно, по-буквалістському. Для нього було важливо, щоб переклад справляв на читача-українця майже таке саме враження, як оригінал на читача, якому він призначений, щоб мова перекладу відповідала чинним синтаксичним та стилістичним нормам.

І. Франко чітко визначає мету та основні риси зразкового художнього перекладу: завданням перекладача є передати засобами української мови і згідно з її духом з максимально можливою точністю ідейне багатство, художньо-стилістичні та формально-віршові риси оригіналу, дати твір, який міг би замінити читачеві оригінал.

У студії про польський переклад “Каменярів” І. Франко чітко сформулював наукові принципи вимог до перкладача, який повинен, передусім, плекати рідну мову, якомога повніше використовувати її можливості.

У І. Франка присутнє критичне розуміння того, що при перевираженні літературного твору з однієї мови іншою йдеться, по суті, про переклад з однієї культури на іншу. І. Франко завжди спирався на глибоке знання культури й історії різних народів та на власні історико-літературні дослідження. Здебільшого він супроводжував свої переклади коментарями, а інколи цілими розвідками про епоху, коли творив той чи інший автор, і про літературно-громадське значення твору, про труднощі, що виникають при відтворенні його поетики засобами української мови.

І. Франко звертав велику увагу на індивідуальність перекладача, що значною мірою визначається його мовою (уживаючи сучасну термінологію, ми сказали б “ідіолектом перекладача”).

Перекладознавчі студії І. Франка вартісні тим, що дослідник подавав у них лінгвостилістичний аналіз оригіналу.

Пам’ятаймо, ідеться не про початок ХХІ ст., а про початок ХХ ст., коли загальний рівень перекладознавчого аналізу був дуже низьким. Здебільшого в аналізах подавали два уривки – з оригіналу та з перекладу – і висновки зводилися до фраз: “як бачите, два твори не рівносильні” і т.і.

[Тут я звертаюся до членів журі нашого конкурсу художнього перекладу. Якщо ви оголошуєте призові місця на підставі надто широкого критерію, скажімо, “Перелад відповідає ідейно-естетичній концепції оригіналу”, ви залишаєтеся на рівні перекладознавства ХІХ ст. Потрібен сучасний лінгвостилістичний аналіз.]

І. Франко відстоював необхідність відтворювати засобами цільової мови семантико-стилістичні функції словесних образів оригіналу. Уважаючи образну основу невід’ємним компонентом художнього твору, він указує, що перекладач повинен зберігати образність оригіналу, щоб не порушити цілісності враження. Він виступає проти таких перекладацьких витівок, коли заради римування перекладач жертвує змістом.

Досліджуючи лінгвостилістичні засоби відтворення стилю першотвору в перекладі, І. Франко наголошує на необхідності хоча б відносно зберегти мелодійність оригіналу. Аналізуючи німецькі переклади поезій Т. Шевченка, І. Франко доказує, що мелодійність віршованої мови полягає передусім майже в рівній пропорції між голосними та приголосними, що й повинен урахувати перекладач, якщо він прагне бодай частково відтворити милозвучність оригіналу.

Розстріляне відродження. Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало видатні, нерідко новаторські твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

За це десятиліття українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання від світових здобутків, проте знов була відкинута далеко назад варварами ХХ-го століття.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб – представників української інтелігенції — цвіту української нації.

Збірка життєписів провідних українських перекладачів може скласти справжній мартиролог з дуже драматичними сторінками. Скільки було серед них – полеглих, розстріляних, замучених, засланих за антирадянську агітацію, за вигадану приналежність до конрреволюційних терористичних націоналістичних організацій і зв’язках з ОУН (Організацією українських націоналістів), за підготовку вбивства провідних діячів партії. Їх постійно гудили за “потяг до буржуазної літератури”, їх розпинали за недозволене відродження мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках, – мовляв, це відхід від сучасної літературної норми.

Тепер звернемося до діячів “розстріляного відродження”.

Лесь Курбас. (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

У 1936—1937 pp., будучи в’язнем Соловецького табору, здійснив тут вистави: «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, «Аристократи» М. Погодіна, «Інтервенція» Л. Славіна, «Учень диявола» Б. Шоу та інші. Написав і поставив агітп’єси «Жовтень» (1922), «Рур» (1923), драму «Джіммі Хіггінс» (1923, за романом Е. Сінклера), «Пролог» (1927, у співавторстві з С. Бондарчуком).

Для театру Лесь Курбас переклав з німецької мови драми «Молодість» М. Гальбе, «Войцек» Г. Бюхнера, комедію «Горе брехунові» Ф. Грільпарцера, польської — драму «Йоля» Ю. Журавського, французької — комедію «Останній лист» В. Сарду, норвезької — вірш «Березіль» Б. Бйорнсона.

Микола Куліш. Мико́ла (Гу́рович) Кулі́ш (*5 (18) грудня 1892, Чаплинка — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія). З середини 1920-их років Микола Куліш поступово стає однією з найцентральніших постатей українського літературного, громадського і мистецького життя, а також центральною постаттю тодішньої української драматургії, творчість якої відкрила нові напрями у розвитку світового драматичного мистецтва 20 століття.

Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження. Три з чотирьох шедеврів Куліша — “Народній Малахій” (1928), “Мина Мазайло” (1929), “Маклена Граса” (1933) — послужили драматургічним матеріялом для вершинних режисерських творів Леся Курбаса і його театру “Березіль”, що вивели український театр на рівень ліпших сучасних театрів світу.... Микола куліш перекладав для театру п’єси іноземних драматургів.

На першому всесоюзному з'їзді радянських письменників, що відбувся 17 серпня — 1 вересня 1934 року, Миколу Куліша оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом.