Лекція “Українське перекладознавство”

Зародження перекладацької думки в Україні припадає на 70-ті рр. XIX ст. 1864 року у Львові мелодрамою “Маруся” за однойменною повістю Григорія Квітки-Основненка започатковано постійний український народний театр, що зумовило гостру потребу в репертуарі, який поповнювався й за рахунок перекладів. Уже 1865 року в репертуарі театру було понад п’ятнадцять французьких п’єс.

Було б помилкою оцінювати діяльність тодішніх театральних постановників з погляду сучасних вимог до художнього перекладу. Виходячи з потреб швидкого збагачення репертуару в період становлення національного театру, перекладачі надмірно українізували драматичні твори, що перекладалися, бувало, навіть не згадуючи авторів оригінальних п’єс.

Пізніше в газеті “Слово” та в літературно-науковому журналі “Нива” з'явилися перші власне переклади, а також висловлювалися думки про перекладацькі здобутки.

1881 року у Києві виходить невеличка книжечка творів Миколи Гоголя в українському перекладі Олени Пчілки, матері Лесі Українки. [Оле́на Пчі́лка (псевдонім Ольги Петрівни Косач; *5 (17) липня 1849, Гадяч — †4 жовтня 1930) — українська письменниця, драматург, публіцистка, громадська і культурна діячка, перекладачка, етнограф; мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова.]

Сама Леся Українка опублікувала 1892 року у Львові переклад “Книги пісень” Генріха Гейне.

Історично склалося, що у ХІХ ст. і аж до проголошення державної незалежності України українська мова й література – головні чинники формування нації в умовах бездержавності – не функціонували в нормальних умовах. Саме тому перекладна література відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як засіб самовиразу нації, і як засіб збагачення виражальних спроможностей рідної мови. Переклад був для письменників ХІХ ст. ефективним засобом підвищити власну майстерність. Слушно писав Михайло Старицький у “Заспіві” до власного перекладу романтичної поеми Дж. Г. Байрона “Мазепа”:

Британця пісню голосну

Я переклав на рідну мову,

Щоб неокриленому Слову

Добути силу чарівну.

Михайло Старицький – батько українського театру, автор численних репертуарних п’єс. Так, він запозичив сюжет несценічної п’єси Івана Нечуй-Левицького “На Кожем’яках” (1875 р.) для своєї п’єси “За двома зайцями”. Він є також автором разом з Миколою Лисенком пісні “Ніч яка місячна, зоряна, ясная”.

У перекладах Старицького окремими виданнями з'являються «Казки» Андерсена (1873), «Байки» Івана Крилова (1874), «Пісня про купця Калашникова» Михайла Лєрмонтова (1875), «Сербські народні думи і пісні» (1876), «Гамлет» Уїльяма Шекспіра (1882).

У ХІХ ст. художній переклад відіграв свою роль в історії соціального опору та національного відродження. Одна з його найзворушливіших сторінок – це праця над перекладами в засланні поета-каторжанина П. Грабовського.

Павло́ (Арсе́нович) Грабо́вський (*11 вересня 1864, Пушкарне — †12 грудня 1902, Тобольськ) — український поет-лірик, публіцист, перекладач, яскравий представник української інтелігенції, яка в умовах самодержавної Російської імперії вела боротьбу за національну волю України і пов'язувала її з рухом за соціальне визволення. Він створив привабливий образ ліричного героя — борця за утвердження справедливого суспільно-політичного ладу. За розповсюдження відозв (прокламацій) народників Павла Грабовського було заслано до Сибіру, де його й поховано, згідно із заповітом, на кладовищі у Тобольську поруч із декабристами.

У засланні Павло Грабовський перекладав твори світової поезії. У книгах «З чужого поля», «Доля», «З Півночі» (розділ «Переклади»), «Кобза», у підготовленій, але не виданій збірці «Хвиля» (1899) вміщено переклади поетичних творів із 25 літератур світу.

Павлу Грабовському належать переклади двох поем Джорджа Байрона («Шільйонський в'язень», «Замок Альва»), двох поем Роберта Бернса («Хома Баглай» (в оригіналі «Том О'Шантер») та «Старчача гульня»), віршів Персі Шеллі, Сауті, Вільяма Вордсворта, Теннісона, Генрі Лонгфелло, Елізабет Браунінг, Йоганна Ґете, Уланда, Генріха Гейне, Ленау, Фрейліграта, Георга Гервега, Леопарді, П'єра-Жана Беранже, Віктора Гюго, Моріса Метерлінка тощо.

Спробою популяризації російською мовою найкращих поетичних творів українських поетів XIX є збірка «Песни Украины» (за життя поета не була надрукована).

Переклади Грабовського (сам автор часто називав їх «переспівами») мають різний рівень відповідності оригіналам. Неусталеність перекладацьких принципів того часу і брак першоджерел, спричинений злигоднями заслання, позначилися на створеній Грабовським , так би мовити, “антології світової поезії”. Своєрідністю перекладацької манери Павла Грабовського є те, що поет здебільшого щедро наснажував перекладний твір пафосом й ідеями власної творчості.

І. Франко – видатний син українського народу, який підписував свої перші твори псевдонімом Джеджалик (на честь Пилипа Джеджалика – видатного козацького полковника, одного з найближчих сподвижників Богдана Хмельницького). Пригадаймо життєвий шлях хлопчини з галицького села, що сплітав рибальські сітки, пройшов через два тюремних ув’язнення: перше – за зв’язок з російськими соціалістами і приналежність до таємної організації, друге – за причетність, що не підтвердилася, до вбивства сільського старости, став однією з найосвідченіших постатей у Європі кінця ХІХ – початку ХХ століття, який знав декілька іноземних мов і є автором славетних “Каменярів” і роману “Захар Беркут”.