Невизначеність і ризики в інвестиційній сфері

При оцінці проектів найсуттєвішими є такі види невизначеностей:

1. ризик, пов'язаний із нестабільністю економічного законодавства й поточної економічної ситуації, умов інвестування і використання прибутку;

2. зовнішньоекономічний ризик (можливість введення обмежень на торгівлю і постачання, закриття кордонів тощо);

3. невизначеність політичної ситуації, ризик несприятливих соціально-політичних змін в державі;

4. брак чи неточність інформації про динаміку техніко-економічних показників, параметрів нової техніки і технології;

5. коливання ринкової кон'юнктури, цін, валютних курсів тощо;

6. невизначеність природно-кліматичних умов, можливість стихійних лих;

7. виробничо-технологічний ризик;

8. невизначеність інтересів, цілей та поведінки учасників;

9. брак чи неточність інформації про фінансовий стан і ділову репутацію підприємств-учасників.

В інвестиційній сфері виділяють ті ризики, які виникають при вкладанні інвесторами коштів з метою отримання прибутку:

- ризики зміни дохідності цінних паперів;

- процентні;

- валютні;

- ризики країни.

Інвестиційні ризики призводять до:

- часткової або повної втрати (неповернення)інвестицій;

- неодержання запланованого прибутку від здійснених інвестицій;

- ліквідації юридичної особи отримувача інвестиції;

- банкрутства – отримувача інвестиції;

- додаткових витрат при реалізації застрахованої інвестиційної діяльності.

Системи та методи управління ризиками в банківській діяльності

Для визначення допустимого та реального ризиків банки мають створювати відповідні системи оцінювання ризику, які б формалізу­вали процес вимірювання та розрахунків. Такі системи повинні ви­значати три компоненти ризику:

• розмір (величина) — обсяг можливих втрат;

• ймовірність настання негативної події;

• тривалість періоду впливу ризику.

Ступінь складності системи оцінювання ризику мас відповідати ступеню ризиковості середовища, в якому працює банк. Системи слід створювати заздалегідь, оскільки втрати через їх відсутність можуть значно перевищити витрати на їх створення та впроваджен­ня. Сис­тема кредитних рейтингів допомагає керівництву банку встановити обґрунтовану відсоткову ставку, яка включає компенсацію за при­йнятий банком ризик.

Наступним етапом процесу управління ризиками є порівняння реального та допустимого рівнів ризиків. Якщо фактичний ризик не перевищує меж допустимого, керівництво банку може обмежитися контролюючою функцією, аби не допустити зростання ріння ризиковості. У разі, коли рівень реального ризику перевищує допустимі межі, необхідно його знизити, застосувавши відповідні методи управлін­ня.

Так, цінові ризики мінімізуються за допомогою методів хеджування, що базуються на проведенні операцій з похідними фінансо­вими інструментами (деривативами) на строкових фінансових рин­ках. Необхідною умовою здійснення операцій хеджування є активно діючий строковий ринок, який створює можливості для проведення фінансових операцій у будь-який час і в будь-яких обсягах.

У процесі мінімізації кредитного ризику банк може вдатися до таких методів: аналіз кредитоспроможності позичальника або емі­тента цінних паперів; диверсифікація; установлення лімітів; вимоги забезпечення кредиту і т. ін. Вибір методу або групи методів управ­ління кредитним ризиком залежить від стратегії конкретного банку, ставлення керівництва до проблеми ризику, рівня підготовки спів­робітників, кола клієнтів та особливостей того сегмента ринку, який обслуговує банк.

Функціональні ризики банку можуть бути мінімізовані завдяки посиленню систем контролю та внутрішнього аудиту, застосуванню спеціального програмного забезпечення, що вивчає помилки та ло­калізує збої в комп'ютерних мережах; відпрацюванню систем пов­новажень і посадових інструкцій; удосконаленню технічних засобів зв'язку та передавання інформації тощо.

Якщо рівень ризику з якоїсь причини не вдається мінімізувати, керівництво банку може прийняти рішення про його обмеження. Обмеження ризику або його зниження до допустимого рівня і досяга­ється обмеженням обсягів операцій, у зв'язку з якими виникає ри­зик, і (або) скороченням періоду часу, протягом якого банк наража­ється на відповідний ризик.

У своїй діяльності банки можуть використовувати тактику уни­кнення ризику, відмовляючись від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, впровадження нових послуг і про­дуктів та інших дій. які супроводжуються підвищеним ризиком. Але в банківській практиці, на відміну від інших видів бізнесу, такий підхід не завжди прийнятний.

Рівень банківських ризиків контролюють за допомогою систем управління, спираючись на різні методики та щоденну діяльність конкретних підрозділів банку. Оперативний контроль за рівнем ри­зику належить до обов'язків менеджерів, тоді як стратегічний конт­роль за діяльністю банку та самого оперативного керівництва може бути реалізований лише власниками — акціонерами банку. У процесі здійснення оперативного контролю банківське керів­ництво має насамперед правильно розставити кадри на місцях та ор­ганізувати ресурсне забезпечення діяльності установи.

Недостатнє кадрове, матеріально-технічне та фінансове забезпечення конкрет­них операцій породжує невиправданий ризик.

Однією з важливих складових системи контролю за банківськими ризиками с внутрішній управлінський контроль. Завдання його зводяться до чіткого визначення та розмежування посадових повно­важень, забезпечення подвійного контролю, ротації кадрів, органі­зації контролю за окремими операціями безпосередньо на робочих місцях, створення досконалих систем передавання та зберігання інформації.