Дія у просторі

Важко вивести загальний принцип щодо цього із засновницьких договорів, враховуючи відмінності в їхніх формулюваннях. Дія Договору про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі обмежується європейською територією держав-членів (ст. 79). Це означає, що неєвропейські території таких країн, як, наприклад, Франція, вилучені зі сфери дії цього договору. Ніколи не було зроблено жодної спроби поширити дію договору на ці неєвропейські території ні прямо (за допомогою поправок до договору), ні за аналогією (за допомогою СЄС). Договір про заснування Євроатому поширює свою дію на "європейські території держав-членів і неєвропейські території, що перебувають під їхньою юрисдикцією". З іншого боку, Договір про заснування Європейського Співтовариства, складено так, що його положення можуть бути застосовані до кожної з держав-членів, які були спеціально згадані (ст. 227). Це означає, що сфера територіального впливу договору визначається за допомогою посилання на конституційний устрій держав-членів, а щодо французьких заморських департаментів, наприклад, право Співтовариства автоматично застосовується як до невід'ємної частини Французької Республіки. Однак такий факт лише свідчить про необхідність у майбутньому розробити спеціальні норми, які стосуватимуться особливих вимог до цих територій.

Ситуація також ускладнюється сукупністю винятків і норм, якими регулюються особливі випадки. Так, певні залежні території держав-членів, такі як Фарсрські острови і суверенні території Великобританії на Кіпрі (UK Sovereign Base areas of Cyprus), не входять до сфери дії договорів. Інші території, такі як острів Мен і острови Ла-Маншу, є об'єктом лише обмеженої кількості положень договору. А Гренландія, Нова Каледонія і Французька Полінезія мають такий же статус, як і країни, шо зв'язані зі Співтовариством згодою про приєднання, а саме Ломейськими угодами з країнами Африки, Карибського басейну та Тихого океану (Lome and A CP agreements). Норми, якими регулюється дія договорів у просторі, є надто заплутаними і потребують якнайшвидшого прояснення і логічного обґрунтування

47. Співвідношення права ЄС з національним правом держав-членів і міжнародним публічним правом.

Система джерел права ЄС суттєво відрізняється від національного та міжнародного права. Зокрема, в міжнародному праві відсутні вичерпний перелік джерел та їх ієрархія; це право слабо структуроване. Натомість праву ЄС притаманні відносна вичерпність переліку джерел, ієрархічність джерел, тому, як наслідок, це право є добре організованим, систематизованим і внутрішньо узгодженим.

Особлива правова природа ЄС не могла не позначитися на специфіці його джерел. На відміну від внутрішнього права традиційної міжнародної організації, основним призначенням якого є регулювання внутрішнього функціонування цієї організації, право ЄС покликано забезпечувати насамперед розвиток інтеграційних процесів між окремими державами, що входять до його складу. Своєрідний порядок нормотворчості, в якому активна роль належить судам ЄС, також значно відрізняє ЄС від інших сучасних міжнародних організацій.

Існування та функціонування Європейського Союзу ґрунтується на особливій і самостійній системі права. Проте, сама ця система права створена і функціонує не автономно від національних систем, а безпосереднім чином взаємозалежна і взаємопов’язана з національними правовими системами держав-членів. Звичайно ж, мова не йде про просте копіювання національних правових норм. Взаємодія права ЄС і національного права держав-членів здійснюється на основі принципів, закріплених в установчих договорах та інших актах ЄС.  Можна виділити декілька таких принципів:  1) Інтегрованість норм права ЄС у національні системи права держав-членів.  2) Пряма дія норм права ЄС.  3) Верховенство права ЄС стосовно права держав-членів.  4) Юрисдикційний захист правових норм ЄС судовими органами ЄС та держав-членів. 

48. Джерела права Європейського співтовариства: види та ієрархія. Зміст поняття acquis communautaire («здобуток Співтовариства»)

Джерела права ЄС можна класифікувати за багатьма критеріями:

1. за способом утворення:

• первинні (основні);

• вторинні (похідні).

Первинні джерела охоплюють акти, укладені державами, Співтовариствами (нині – ЄС) та Європейським Союзом (установчі договори ЄС, договори, що вносять зміни до них, договори про приєднання нових держав тощо). Вторинні джерела приймаються на підставі первинних і, відповідно, повинні їм відповідати. Ними є акти інституцій ЄС, прийняті в рамках їхньої компетенції (регламенти, директиви, рішення, висновки, рекомендації тощо).

2) за юридичною силою у порядку ієрархічності:

- імперативні норми міжнародного права (jus cogens), загальні принципи права;

- установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про приєднання нових держав-членів;

- загальні принципи права ЄС та прецеденти судів ЄС;

- міжнародні договори ЄС (як виняток міжнародні договори держав-членів);

- нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС (регламенти, директиви, рішення тощо).

3) за формою зовнішнього виразу:

- писані (установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про приєднання нових держав-членів; міжнародні договори ЄС; нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС);

- неписані (основні принципи права ЄС та прецеденти судових органів ЄС);

4) за сферою дії:

- внутрішні – ті що діють в межах правопорядку ЄС (установчі договори, акти інституцій ЄС, прецеденти судових органів ЄС);

- зовнішні – ті що діють як у межах правопорядку ЄС, так і поза ним (міжнародні договори ЄС, змішані угоди, як виняток договори держав-членів ЄС, інші норми міжнародного права).

49. Загальна характеристика Договору про Європейський Союз: структура, зміст, порядок прийняття та внесення змін.

Зокрема, Договір про ЄС 1992 р. (55 статей) регламентує найбільш загальні правові положення функціонування Союзу (визначає завдання, цілі та принципи діяльності цієї організації, сферу предметної та територіальної компетенції, загальні положення про функціонування інституцій та основні напрямки співпраці держав-членів).

50. Загальна характеристика Договору про функціонування Європейського Союзу: структура, зміст, порядок прийняття та внесення змін.

Договір про функціонування ЄС 1957 р. (358 статей) деталізує повноваження ЄС та його інституцій у різних сферах предметної компетенції (визначає особливості розподілу повноважень між ЄС та державами-членами, напрямки їхньої співпраці у тому числі з третіми країнами, регулює громадянство ЄС, містить інституційні та фінансові положення тощо).

51. Регламент і директива як джерело права Європейського Союзу.

повинен прямо застосовуватися в усіх державах-членах.

Юридичні властивості регламенту:

• має загальне застосування,

• характеризується цілісною обов’язковістю (обов’язковістю усіх його елементів),

• має пряме застосування в усіх державах-членах (регламенти ЄС автоматично, без будь-яких імплементаційних заходів з боку органів державної влади держав-членів, стають джерелом їх правових систем; пряме застосування означає, що норми регламенту безпосередньо встановлюють права та обов’язки індивідів, що можуть захищатися ними в національному суді, для цього не потрібно будь-яких дій з боку держави-члена);

• може бути визнаний юридично недійним лише Судом ЄС (національний суд не може визнати регламент юридично недійсним, під час розгляду справи він може звернутися з цим питанням в порядку преюдиціальної процедури до судів ЄС);

• характеризується обґрунтованістю (через визначення мотивів, на яких він ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);

• підлягає обов’язковій публікації в офіційному виданні – «Офіційному віснику»;

• набуває чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самому регламенті).

Найчастіше регламенти ухвалюються Європейським Парламентом разом з Радою, або Радою. Крім того, Рада може делегувати Комісії повноваження видавати регламенти. Такі регламенти Комісії прийнято називати «імплементаційними», що підкреслює їх вторинний, похідний характер.

Регламент вважається найпотужнішим регулятивним засобом ЄС, оскільки його положення стають частиною національних правопорядків держав-членів незалежно від їх волі. Його порівнюють із законом у національному праві. Самі властивості цього правового акту дозволяють усунути проблеми будь-якого міжнародно-правового регулювання, викликані розривом між міжнародним та національними правопорядками. Тому регламенти використовуються як засоби уніфікації правового регулювання в усьому ЄС.

Наприклад, 13 липня 2009 р. Європейським Парламентом і Радою було ухвалено Регламент № 810/2009, що запроваджує Візовий кодекс ЄС. Згідно з цим нормативно-правовим актом у межах ЄС встановлені єдині правила видачі віз державами-членами для перетину повітряного, морського та сухопутного кордону ЄС громадянами третіх країн. Цей Регламент було ухвалено з метою уніфікації візової політики держав-членів ЄС (оскільки органи державної влади країн встановлювали різні вимоги щодо кількості та змісту документів, необхідних для отримання візи) та боротьби з незаконною міграцією з третіх держав.

Директива є обов’язковою щодо результату, якого необхідно досягти, для кожної держави-члена, якій її адресовано, проте залишає національним органам влади вибір форми та засобів.

Юридичні властивості директиви:

• обов’язковість для держав-членів, яким вона адресується (директива може бути адресована конкретній державі-члену, окремим або всім держава-членам);

• обов’язковість в обсязі результату, який має бути досягнутий (директива встановлює так званий «обов’язок кінцевого результату», а не «обов’язок певної поведінки», як це має місце щодо регламенту);

• необхідність імплементації державою-членом у національне право, при цьому національні власті мають право вибору форми та методів (директива отримує властивості повноцінного нормативно-правового акту лише після її імплементації до національних правопорядків. Зазвичай імплементація директиви потребує зміни чинного законодавства або ухвалення нових законодавчих норм);

• юридичний контроль лише Судом ЄС (як і у випадку регламенту, національний суд не може визнати регламент юридично недійсним, під час розгляду справи він може звернутися з цим питанням в порядку преюдиціальної процедури до судів ЄС);

• обґрунтованість (через визначення мотивів, на яких вона ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);

• публікація в «Офіційному віснику» або повідомлення відповідній державі-члену (лише ті директиви, що застосовуються щодо всіх держав-членів, підлягають обов’язковій публікації в «Офіційному віснику»);

• набуття чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самій директиві) або з моменту повідомлення директиви державі-члену.

Директиви виконують дві важливі функції:

(1) оптимальний засіб здійснення гармонізації законодавства держав-членів. Національне законодавство приводиться до спільного стандарту, причому в обмеженому обсязі, який визначається відповідним положенням установчого договору, що слугує правовою підставою конкретної директиви. Завдяки властивостям, притаманним директиві, при здійсненні гармонізації дається забезпечити повагу до національних правових систем, що мають власні правові концепції та термінологію;

(2) засіб децентралізації нормотворчого процесу. При ухваленні рішення на наднаціональному рівні часто об’єктивно складно належним чином врегулювати суспільні відносини з певного питання, оскільки важко передбачити розмаїття, динамічність і комплексність всіх можливих ситуацій.

Таким чином, у властивостях директиви закладена ідея субсидіарності, тт. необхідності ухвалення рішень на якомога нижчому рівні.

52. Принципи пропорційності в Європейському Союзі.

2) принцип "пропорційності": дії та рішення Європейського Союзу повинні бути своєчасними й необхідними, спрямованими на досягнення мети Союзу, а спричинені цими діями або рішеннями негативні наслідки не можуть виходити за межі рівня, необхідного для досягнення поставленої мети;

ПРИНЦИП ПРОПОРЦІЙНОСТІ – За цим принципом, будь-яка обов'язок або заборона, накладені органами публічної влади на громадян, нічого не винні виходить поза межі необхідних цілей вжитих заходів. Якщо його або інший правової акт встановлює зобов'язання, року відповідні мету прийняття, він може бути анульований. Явна невідповідність цілей правового акта передбачених засобам її досягнення є також основою скасування Судом відповідних положень правового акта або тільки документа. Цей принцип записаний у Установчих договорі ЄС: «будь-які дії Співтовариства нічого не винні йти далі те, що необхідне досягнення мети цього договору» (ст.3b).

), принцип пропорційності (ст. 5 ДЄС),

53. Принцип субсидіарності в Європейському Союзі.

субсидіарності (преамбула ДЄС, ст. 5 ДЄС

Принцип субсидіарності не ставить під сумнів повноваження, що їх Договір ( 994_017 ) надає Європейській Спільноті згідно з тлумаченням Суду. Критерії, зазначені у частині другій статті 5 Договору, дотичні тих сфер, в яких Спільнота не має виключної компетенції. Принцип субсидіарності є керівною засадою того, як належить здійснювати такі повноваження на рівні Спільноти. Субсидіарність є динамічною концепцією і її належить застосовувати з огляду на цілі, сформульовані в Договорі. Це дає Спільноті змогу в межах її повноважень розширити свої дії, коли цього вимагають обставини, чи навпаки, обмежити або припинити їх, якщо їх здійснення більше не є виправданим.

4. В будь-яких пропозиціях правових актів Спільноти належить наводити причини, на яких їх засновано, щоб обгрунтувати їхню сумісність з принципами субсидіарності та пропорційності; причини того, що цілей Спільноти можна краще досягнути на рівні Спільноти належить супроводжувати кількісними чи, якщо можливо, якісними показниками.

5. Щоб дії Спільноти були обгрунтованими, належить виконати обидва критерії субсидіарності: дії держав-членів в рамках їхніх національних конституційних систем недостатні, щоб належно досягти цілей запропонованої дії, отже, їх можна краще досягти через дії Спільноти.

Перевіряючи, чи виконано зазначені вище умови, належить дотримуватися таких настанов:

- розглядуване питання має транснаціональні аспекти, що їх неможливо належно регулювати діями держав-членів;

- дії лише держав-членів чи брак дій Спільноти суперечать вимогам Договору ( 994_017 ) (наприклад, потреба виправлення у випадку спотворення конкуренції, уникнення прихованих обмежень торгівлі чи зміцнення економічної та соціальної згуртованості) чи іншим чином завдають значної шкоди інтересам держав-членів;

- дії на рівні Спільноти мають чіткі переваги з огляду на масштаби чи результати цих дій порівняно з діями на рівні держав-членів.

54. Індивідуальні та рекомендаційні акти Європейського Союзу: види і

юридична сила.

Вторинне право Європейського Союзу має своїми джерелами різні категорії правотворчих форм. Перша категорія актів вторинного права - це нормативні акти, до них відносяться регламенти, директиви, рамкові рішення, спільні вирішення ECSC, рекомендації ECSC. Друга категорія - це індивідуальні акти, до них відносяться рішення (окрім спільних вирішень ECSC). Третя категорія - це рекомендаційні акти, до яких відносяться рекомендації (окрім рекомендацій ECSC) і висновки. 

Рішення є обов’язковим у повному обсязі. Якщо рішення визначає тих, кому воно

адресовано, воно є обов’язковим лише для них.

Юридичні властивості рішення за ст. 288 ДФЄС:

• обов’язковість лише для осіб, яким воно адресується (індивідуальний характер, ;

• обов’язковість у цілому, в усіх своїх елементах;

• обґрунтованість (через визначення мотивів, на яких вона ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);

• публікація в «Офіційному віснику» або повідомлення відповідній особі;

• набуття чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самому рішенні) або з моменту повідомлення рішення державі-члену.

Адресування чітко визначеному колу осіб (фізичним і юридичним особам, державам-членам) є характерною рисою рішень; вони не призначені для загального застосування. Тому цей тип правових актів найбільше придатний для актів виконавчого характеру. Наприклад, при здійсненні Комісією наглядових функцій у галузі конкуренційної політики. Також Комісія зазвичай врегульовує конкретні питання в галузі спільної сільськогосподарської політики через прийняття рішень. Якщо рішення адресоване державам-членам, то від них може вимагатися його імплементація в національне право.

Рішення, на відміну від регламентів або директив, можуть бути оскаржені в Суді ЄС приватними особами, – це прямо зазначено у ч. 4 ст. 263 ДФЄС. Так само, як і інші правові акти, рішення можуть бути визнані юридично нечинними лише судовими органами ЄС.

Звернімо увагу, що акт з назвою «рішення» не завжди вживається у контексті ст. 288 ДФЄС. Виходячи з принципу системної єдності норм установчого договору, слід було б припустити, що в усіх випадках вживання в решті положень договору терміну «рішення», його зміст мусить бути таким самим, як у ст. 288 ДФЄС. Однак інституціями ЄС ухвалюються акти під назвою «рішення», які відмінні за юридичними властивостями. Йдеться про (1) один з видів актів ЄЦБ (ст. 132 ДФЄС); (2) акт КОРЕПЕРу (ст. 240 ДФЄС згадуються його «процедурні рішення»); (3) акт Виконавчого комітету, створеного Шенгенськими угодами, так само як і «рішення, що становлять Шенґенський acquis» (ст. 2 Протоколу № 19, що інтегрує Шенґенський acquis до структури Європейського Союзу); (4) акт Ради, ухвалений на підставі Договору про ЄС (ч. 1 ст. 354); (5) акт судового органу держави-члена або ЄС (ст. 81, 256, 257, 267, ч. 4 ст. 299 ДФЄС); (6) акт асоціації суб’єктів підприємницької діяльності (ст. 101, 104 ДФЄС).

Отже, за допомогою рішень можуть ухвалюватися інші юридично обов’язкові приписи (у т.ч. нормативні), які не спрямовані на уніфікацію або гармонізацію національного права.

Рекомендації та висновки не є зобов’язальними (тобто не є джерелами права ЄС). Вони приймаються Європейським Парламентом спільно з Радою, Радою чи Комісією відповідно до положень ДФЄС. Рада ухвалює рекомендації. Вона діє за пропозицією Комісії в усіх випадках, коли Договори передбачають ухвалення актів за пропозицією Комісії. Рада діє одностайно у тих сферах, у яких для ухвалення акту Союзу вимагається одностайність. Комісія та Європейський центральний банк ухвалюють рекомендації в окремих випадках, передбачених Договорами.

Рекомендації зазвичай приймаються інституціями ЄС, коли вони не мають повноважень згідно з Договором приймати обов’язкові заходи або коли вони вважають, що не варто приймати більш обов’язкові норми. Метою висновку є визначення точки зору інституції з певного питання.

Юридичні властивості:

Відсутність юридично обов’язкової сили в цих актів означає: (1) у випадку конфлікту з юридично обов’язковим актом пріоритет матиме останній; (2) вони не здатні породжувати для приватних осіб права, які можуть бути захищені в національних судах.

Утім, рекомендації можуть мати певне правове значення. Насамперед, правові властивості можуть випливати із положень самого установчого договору. Так, у ч. 2 ст. 117 ДФЄС недотримання (в тексті «ігнорування») державою-членом рекомендації Комісії тягне звільнення інших держав-членів від обов’язку враховувати проблеми такої держави.

По-друге, рекомендаційні акти можуть використовуватися при тлумаченні актів інституцій ЄС або актів держав-членів, що ухвалюються в рамках сфери дії права ЄС⁴⁸. Суд ЄС наголосив на обов’язку національного суду використати рекомендаційний акт для тлумачення національного законодавства:

«Національні суди зобов’язані брати до уваги рекомендації для вирішення переданих до них спорів, зокрема, коли вони проливають світло на тлумачення національних заходів, прийнятих з метою їхньої імплементації, або коли вони призначені доповнити зобов’язуючі положення ЄС»⁴⁹.

55. Міжнародні договори як джерело права Європейського Союзу.

За ст. 47 ДЄС Союз визнається суб’єктом права. З цього положення виводиться міжнародна правосуб’єктність ЄС як міжнародної організації. Зокрема, ЄС має право укладати міжнародні договори.

Зокрема, ст. 216 ДФЄС передбачається, що Союз може укладати угоди з однією або більше третіми країнами або міжнародними організаціями, якщо це передбачено Договорами або якщо укладання угоди є необхідним для досягнення в рамках політик Союзу однієї з цілей, зазначених у Договорах, або якщо це передбачено юридично обов’язковим актом Союзу, або якщо це може вплинути на спільні правила або змінити їхню сферу застосування. Угоди, укладені Союзом, носять обов’язковий характер для установ Союзу та держав-членів.

Суд ЄС має юрисдикцію здійснювати контроль законності міжнародних договорів ЄС шляхом ухвалення висновку щодо того, чи є передбачувана угода сумісною з положеннями установчих договорів. Якщо висновок є негативним, угода може набути чинності тільки після внесення відповідних змін до установчих договорів. Суд ЄС також може на запит від національного суду ухвалити преюдиціальну постанову стосовно дійсності та тлумачення угоди Співтовариства. Законність міжнародної угоди ЄС може бути оскаржена на підставі ст. 263 ДФЄС.

Міжнародні договори, укладені ЄС, підлягають опублікуванню в «Офіційному віснику» (п/п. «g» ч. 1 ст. 17 Правил процедури Ради).

На сьогодні в договірній практиці ЄС переважає такий тип угод, як «змішана» угода (англ. mixed agreement), яку можна визначити як двосторонній договір, укладений між ЄС та його однією чи кількома державами-членами, з одного боку, та третьою державною чи державами (міжнародною організацією чи міжнародними організаціями), з іншого боку.

Він застосовується, коли предмет договору частково охоплюється компетенцією ЄС і частково – компетенцією держав-членів. На думку Суду ЄС, було б непрактично вести переговори щодо колективного договору, а потім штучно розділяти його на численні угоди за кількістю учасників переговорів⁵⁰.

Змішані угоди спочатку ратифікуються всіма державами-членами ЄС, а потім затверджуються інституціями Співтовариств. До «змішаних» угод належить і Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС 1994 р. Офіційна назва цього договору – Угода про партнерство та співробітництво між Україною, з одного боку, та Європейськими Співтовариствами і їх державами-членами, з іншого боку. На сьогодні сторонами УПС є ЄС, 27 держав-членів ЄС та Україна. Звідси можна зробити висновок, що кожна «змішана» угода є джерелом норм у правопорядках чотирьох типів: (1) міжнародного публічного права; (2) права ЄС; (3) права кожної з держав – членів ЄС; 4) права третьої держави (України). Статус норм УПС у кожному з цих правопорядків визначається його нормами.

За загальним правилом, міжнародні договори держав-членів не є джерелами права ЄС. Як суб’єкти міжнародного права, держави – члени ЄС мають право брати на себе міжнародно-правові зобов’язання. Проте згідно з принципом лояльності, держави-члени повинні реалізовувати свою міжнародну правосуб’єктність без шкоди для своїх зобов’язань за правом ЄС та без шкоди для його ефективності. Тобто, навіть якщо держава-член має право укласти договір з певного питання, оскільки воно не належить до компетенції ЄС, такий договір не повинен ставити під загрозу досягнення цілей установчого договору ЄС.

Таким чином, держави-члени мають право укладати договори з третіми країнами та/або міжнародними організаціями лише з питань, що не входять до виключної компетенції ЄС. Відповідно, якщо ЄС надається виключна компетенція з певного питання, держави-члени втрачають право укладати міжнародні угоди з цього питання. Укладені таким чином договори держав-членів не є обов’язковими для ЄС, а, отже, не є джерелами норм права ЄС та не впливають на тлумачення і застосування права ЄС. Тому Суд ЄС не має юрисдикції давати тлумачення норм таких договорів, а також визначати, чи відповідають їм норми національного права держав-членів.

Як виняток деякі міжнародні договори, укладені з третіми країнами виключно державами-членами, тим не менше були визнані джерелами права ЄС. Це може мати місце тільки у трьох випадках:

(1) коли договори регулюють питання, які за установчими договорами ЄС згодом були включені до компетенції ЄС⁵¹. Крім того, необхідно, щоб Суд ЄС спеціально визнав конкретний договір обов’язковим для ЄС (Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1947 р. (ГАТТ), яка набула чинності для всіх держав-членів ЄС у 1948 р. У справі International Fruit Company⁵² оскаржувалася чинність акту Співтовариства з підстав його невідповідності ст. ІХ ГАТТ. Суд вирішив, що Співтовариство є зобов’язаним положеннями цього міжнародного договору, оскільки Договір про заснування Європейського співтовариства надав Співтовариству повноваження з реалізації ГАТТ (спільна торговельна політика), а положення ГАТТ були імплементовані у право Співтовариства).

(2) коли установчі договори прямо вказують, що саме ЄС має компетенцію здійснювати реалізацію договорів, учасником яких є лише держави-члени (Женевська конвенція про статус біженців 1951 р. і Протокол до неї 1967 р. (див. ч. 1 ст. 78 ДФЄС)).

(3) коли йдеться про Статут ООН. Всі держави – члени ЄС є членами ООН. Франція і Сполучене Королівство є постійними членами Ради Безпеки ООН. Держави – члени ЄС не можуть посилатися на положення установчих договорів Союзу, щоб уникнути виконання своїх зобов’язань за Статутом ООН. Вони зобов’язані виконувати свої зобов’язання «з метою підтримання миру і міжнародної безпеки». Згідно зі ст. 103 Статуту ООН «у тому разі, коли впиниться, що зобов’язання Членів Організації за цим Статутом суперечать їх зобов’язанням за якою-небудь іншою міжнародною угодою, переважну силу мають зобов’язання за цим Статутом».

56. Питання про існування правила прецеденту щодо рішень Суду ЄС.

На становлення правопорядку Співтовариств, а згодом і Союзу суттєво вплинула діяльність судових органів ЄС, які використовували принцип прецеденту. Передусім переважна більшість загальних принципів права ЄС спочатку була сформульована у прецедентних рішеннях судів ЄС, а згодом набула нормативного закріплення в установчих договорах. Зокрема, принцип захисту основоположних прав уперше 1969 р. було сформульовано в прецедентному рішенні у справі 29/69 «Stauder v City of Ulm», а значно пізніше, 1992 р. його закріпили у Маастрихтському договорі як засадничий принцип права ЄС. Аналогічним чином були визначені принципи субсидіарності і пропорційності, верховенства і прямої дії права ЄС тощо.

На сьогодні можна стверджувати, що формально закріплені лише окремі елементи правила прецеденту.

(1) Суд ЄС постановив, що національні суди можуть на власний розсуд використовувати попередні рішення Суду без проведення консультацій з Судом Співтовариств, навіть якщо це суди останньої інстанції, рішення яких не можуть бути оскаржені⁵³ (тт. за загальним правилом, у такій ситуації вони повинні згідно зі ст. 267 ДФЄС звернутися за преюдиціальною постановою);

(2) відповідно до Правил процедури Суду, якщо при розгляді справи виявиться, що раніше подібне питання вже було вирішене, то Суд може вирішити справу по суті, постановивши наказ, який буде спрощеним рішенням та буде містити посилання на попереднє рішення або на відповідні прецеденти;

(3) преюдиціальна постанова Суду, в якій постановлено про недійсність правового акту Співтовариства, відтоді є обов’язковою для всіх національних судів⁵⁴;

(4) у переважній більшості випадків Суд ЄС дотримується своїх попередніх рішень, однак при зміні позиції з певного питання, як правило, він чітко на це вказує.

Отже, формально правило прецеденту в праві ЄС не закріплено (як це має місце в країнах англо-американської правової сім’ї), з аналізу сучасного розвитку цього права можна дійти висновку, що прецеденти судових органів ЄС є важливим джерелом права. Такий висновок можна зробити з огляду на: 1) особливості права ЄС (специфіку установчих договорів, що містять загальні правові приписи, які необхідно конкретизувати на практиці); 2) особливого місця судів ЄС в інституційній системі; 3) значення рішень судів ЄС у правопорядку Союзу. Так, за допомогою прецеденту значно деталізуються положення установчих договорів та норми права ЄС; у прецедентах подаються єдині норми, стандарти, необхідні для ефективного функціонування Союзу в цілому; такі судові роз’яснення набувають нормативного характеру, обов'язкового для дотримання всіма суб'єктами права ЄС; за допомогою прецеденту судових органів ЄС здійснюється значний регулюючий вплив у національних правопорядках держав-членів.

Незважаючи на те, що завдання судів ЄС формально обмежене тлумаченням і застосуванням кожного з інших джерел права, вони відіграють ключову роль у розширенні правопорядку ЄС. Прецедент судових органів ЄС виконує інтегруючу функцію – через нього формується і розвивається це право. Тому правова система ЄС має прецедентний характер. Концепція прецеденту, вироблена судовими органами ЄС, забезпечує одностайне застосування та тлумачення норм права ЄС усіма національними судовими інституціями держав-членів ЄС, завдяки чому стає можливим досягнення максимальної ефективності права ЄС. Цьому сприяє тісна співпраця та постійна взаємодія внутрішньодержавних судів та судів ЄС, основою якої є преюдиціальний механізм, передбачений ст. 267 ДФЄС.

Прецеденти судових органів ЄС обов’язково повинні враховуватися інституціями ЄС, державами-членами та їх органами при прийнятті будь-яких юридично значущих рішень. За порушення «прецедентного права» судів ЄС настає відповідальність на загальних підставах, передбачених установчими договорами.

57. Загальні принципи права ЄС: поняття, місце в ієрархії джерел права ЄС.

Загальні принципи права ЄС – правові норми основоположного характеру, що стосуються функціонування Союзу в цілому (ч. 1 ДФЄС) або певної галузі чи навіть окремого питання. Загальні принципи права ЄС як джерело права ЄС є сукупністю взаємопов’язаних правових норм, переважно неписаних, які виводяться Судом ЄС шляхом посилання на свій загальний обов’язок забезпечити дотримання законодавства у тлумаченні та застосуванні установчих договорів (ст. 19 ДЄС). Визначення змісту загального принципу права ЄС є складним творчим завданням Суду. Основою загальних принципів права ЄС є загальні принципи права (нормативні узагальнення найвищого рівня) – ті первинні правові смисли, на яких ґрунтується право. З урахуванням завдань, цілей, положень установчих договорів ЄС вони, не втрачаючи своєї значущості, «трансформуються» у загальні принципи права ЄС.

Визначення змісту загальних принципів права ЄС є складним, творчим процесом, що здійснюється Судом ЄС. Щоб певну норму вважати загальним принципом права ЄС, Суду необхідно довести її поширеність, загальність для правових систем держав – членів ЄС.

Уперше Суд звернувся до них уже в перших справах в рамках Договору про ЄСВС. Так, на початку 1950-х років Суд звертався до принципів недискримінації та пропорційності для контролю законності обмежень економічної свободи, запроваджених правовими актами ЄСВС з метою регулювання ринку. Також були справи за участю службовців Співтовариств, у яких Суд розвивав принципи адміністративного права. У 1970-х роках суттєво зросло використання Судом загальних принципів як за кількістю, так і за галузями права Співтовариства. Зокрема, в цей період були сформовані засади принципів рівності, пропорційності, захисту правомірних очікувань. Також був визнаний юридично обов’язковим для інституцій Співтовариств принцип поваги до основоположних прав. У 1980-х роках Суд у своєму прецедентному праві встановив, що загальні принципи зобов’язують не лише інституції Співтовариств, але також і держав-членів при здійсненні ними імплементації права Співтовариства. У 1990-х застосування загальних принципів права до національних заходів було розширене.

Деякі загальні принципи права ЄС спочатку були розвинуті Судом Співтовариств (нині – Суд ЄС), і лише згодом були закріплені в установчих договорах. Наприклад, Маастрихтський договір 1992 р. запровадив пропорційність як загальний принцип здійснення компетенції Співтовариством, а також закріпив принцип захисту основоположних прав людини.

Хоча концепція загальних принципів права ЄС була запроваджена з метою усунення прогалин у праві ЄС, але навіть по мірі накопичення нормативного масиву, що закриває прогалини, значення загальних принципів права не зменшилося. Навпаки, їх застосування розширилося: як за галузями, так і за вимогами, які вони накладають.

Отже, загальними принципами права ЄС є численні принципи. За предметом регулювання їх можна розподілити на:

а) принципи, що лежать в основі конституційної структури ЄС:

– співвідношення ЄС і держав-членів – принципи верховенства, делегування повноважень, субсидіарності, лояльності;

– правового становища фізичних і юридичних осіб (принцип прямої дії);

– відносин між інституціями ЄС (принцип інституційного балансу).

б) принципи, що випливають з верховенства права, та стосуються переважно відносин фізичних і юридичних осіб з владними органами (ЄС чи держав-членів):

- принципи рівності, пропорційності, правової визначеності, захисту правомірних очікувань, захисту основоположних прав тощо.

в) принципи матеріального права ЄС:

- принципи захисту основних свобод, а також принципи окремих політик ЄС (приміром, сільськогосподарської політики, монетарної, візової тощо).

58. Принцип верховенства права Європейських співтовариств щодо національного права держав-членів.

 Через те що реалізація права Співтовариства залежить від національних органів влади, необхідно було врегулювати питання про порядок дії його норм у правопорядках держав-членів. Установчі договори не містять відповідних положень. Проблема була вирішена Судом Співтовариств, що своїми рішеннями встановив принципи верховенства та прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках.    Принцип верховенства (пріоритету) права Співтовариства вперше був проголошений Судом Співтовариств у 1963 р. при вирішенні справи Van Gend en Loos. Незабаром у рішенні у справі Costa v. ENEL Суд постановив, що за будь-яких умов національне право не може мати пріоритету перед правом Співтовариства, бо “в іншому разі все право Співтовариства не мало б сенсу”.    Зміст принципу полягає в тому, що будь-яка норма права Співтовариства, незалежно від того, міститься вона в установчому договорі чи в нормативних актах інститутів ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь-якої норми національного права, незалежно від того, закріплена вона в конституції чи іншому нормативному акті. При цьому нормативний акт Співтовариства може бути скасований лише Співтовариством, але не державою-членом, а національні суди не мають права застосовувати національне право, що суперечить праву Співтовариства. З іншого боку, ні Суд Співтовариств, ні будь-який інший орган ЄС не мають права скасувати національний нормативний акт — це виключна компетенція держави-члена.    Цей принцип був неоднозначно сприйнятий державами-членами, особливо їхніми судовими органами. Загалом не було проблем у держав, у яких міжнародне право застосовується на основі моністичного підходу: будь-яка норма права Співтовариства, як і будь-яка юридично обов’язкова для такої держави норма міжнародного права, завжди має пріоритет перед національним правом. До таких держав належать Австрія, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди. Виняток становила Франція, Державна рада якої тривалий час не визнавала верховенства права Співтовариства щодо французького права.    Більш невизначеною була ситуація у країнах із дуалістичним підходом до міжнародного права, який вимагає обов’язкової зміни національного законодавства відповідно до взятих державою міжнародних зобов’язань. Конституційні або верховні суди цих держав зробили застереження про своє право здійснювати остаточний контроль за дотриманням права ЄС у національних правопорядках. Проте на сьогодні такі застереження мають скоріше теоретичний характер, серйозних практичних проблем із наданням пріоритету праву Співтовариства не існує. Утім періодично конфлікт відроджується, коли судовий орган певної держа-ви-члена формально визнає відповідність праву ЄС норм національного законодавства, які насправді йому суперечать.    Принцип прямої дії права Співтовариства був сформульований Судом Співтовариств у низці справ, починаючи з рішення у справі Van Gend en Loos. Він полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співтовариства, що мають пряму дію, можуть захищатися цими особами шляхом подання позовів до національних судів.    Яка саме правова норма має пряму дію, встановлюється Судом при розгляді конкретної справи. На підставі практики визнання Судом прямої дії за правовою нормою можна стверджувати, що критеріями Суду є чіткість норми (така, щоб з неї можна було вивести конкретне недвозначне зобов’язання) та її безумовність (застосування такої норми не залежить від її імплементації чи тлумачення державними органами держав-членів або інститутами ЄС).    Важливим доповненням до принципу прямої дії є інститут відповідальності держав-членів перед приватними особами за порушення права Співтовариства. Держава-поруш-ник не може обмежитися відповідальністю лише перед Співтовариством та іншими державами-членами, як це має місце у традиційному міжнародному праві. Особливого значення мала справа Francovich, під час вирішення якої Суд Співтовариств постановив, що за певних умов держава-член мусить відшкодувати приватній особі збитки, завдані внаслідок неімплементації або неналежної імплементації директиви Співтовариства.    Застосування Судом принципів верховенства та прямої дії права Співтовариства дуже прискорило європейську інтеграцію, оскільки юридичні та фізичні особи отримали змогу безпосередньо користуватися правами, закріпленими в установчих договорах, незалежно від виконання державами-членами та інститутами ЄС зобов’язань із законодавчого забезпечення їхньої дії.

Верховенство права Співтовариства над національним правом

держав-членів є важливим елементом усього правопорядку ЄС.

А ні в Договорі про Співтовариство, ні в Лісабонському Договорі

чи будь-яких інших установчих договорах ЄС не згадується

про верховенство права Співтовариства/ЄС. Розвиток доктрини

верховенства, так само, як і доктрини прямої дії права Спів-

товариства, є цілковитою заслугою ЄСП. У цьому сенсі кон-

цептуальним було рішення у справі Costa v. ENEL1. Позивач

цієї справи був акціонером енергетичної компанії, яка була

націоналізована відповідно до італійського закону. Пан Коста

стверджував, що цей закон суперечить Договорові про Спів-

товариство. ЄСП визнав, що незважаючи на те, що закон про

націоналізацію був прийнятий після ратифікації Договору про

Співтовариство Італією, принцип lex posterior derogat priori

(лат. "наступний закон відміняє попередній") до таких випадків

не застосовується, тобто національне право за жодних обставин

не може мати пріоритету перед правом Співтовариства, оскільки

інакше все право Співтовариства не мало б сенсу.

Оскільки для держав-членів Договір про Співтовариство є

передусім міжнародною угодою, у разі колізії права Співто-

вариства та національного права слід брати до уваги метод

інкорпорації міжнародних угод, який практикується в на-

ціональному праві держав-членів. Існують 2 головні методи:

так званий моністичний (відповідно до якого міжнародна угода

набирає чинності та автоматично стає частиною національної

правової системи одразу після ратифікації) та так званий дуаліс-

тичний, згідно з яким інкорпорація міжнародної угоди від-

бувається у вигляді прийняття окремого закону. У зв'язку з

незручностями, пов'язаними з відмінностями підходів у різних

державах-членах*, та маючи на меті універсальне застосування

права Співтовариства, ЄСП детально розвинув судову практику,

що тлумачить принцип верховенства права Співтовариства.

Вперше ця доктрина згадувалася в рішенні по справі Van Gend

en Loos-. Іншими концептуальними рішеннями є вже згадуване

Costa v. ENEL, а також Internationale Handelsgesellschaft GmbFP,

Simmenthal SpA No. 2і, Factortame5. В рішенні у справі Van

Gend en Loos ЄСП уперше вжив поняття "нового правопорядку",

заради встановлення якого держави обмежують свої суверенні

права. В рішенні у справі Internationale Handelsgesellschaft GmbH

ЄСП постановив, що будь-який законодавчий акт Співто-

вариства можна переглянути лише на рівні та згідно з правом

Співтовариства. У справі R. v. Secretary of State for Transport, ex

parte Factortam ЄСП навіть визнав можливість надання інди-

відам тимчасових засобів захисту (англ. interim relief) від на-

ціонального закону, що суперечить праву Співтовариства.

Проте слід пам'ятати, що ЄСП не може скасувати національ-

ний закон. Це може зробити лише національний орган, відпо-

відно до внутрішнього законодавства держави-члена ЄС (орган,

що прийняв акт, або орган конституційної юрисдикції). У зв'язку

з цим, природно, виникають неабиякі практичні проблеми, тому

в рішенні у справі Simmenthal SpA (No. 2) ЄСП встановив, що

національні суди не повинні застосовувати національний закон,

який суперечить праву Співтовариства. При цьому, національні

суди не зобов'язані звертатися до компетентного органу з подан-

ням про скасування такого акта або очікувати його скасування.

І все ж, незважаючи на значний розвиток доктрини верхо-

венства права Співтовариства, ставлення до неї держав-членів

ЄС була та продовжує бути неоднозначним. У Великій Британії

(яка інкорпорувала право Співтовариства Законом про Євро-

пейські Співтовариства 1972 р.) Палата Лордів, найвища судова

інстанція цієї країни, часто вдавалася до різноманітних хитрощів,

за допомогою яких тлумачила національне законодавство, що

суперечить Договору про Співтовариство, як таке, що відпові-

59. Пряма дії права ЄС у національних правопорядках держав-членів: поняття, умови визнання, правові наслідки, відмінність від прямого застосування.

Принцип верховенства права Співтовариства безпосередньо

пов'язаний із принципами прямого застосування та прямої дії

права Співтовариства. У законодавстві Співтовариства не до-

статньо визначення цих концепцій, проте юридична доктрина

розрізняє їх. Прямо застосовуваними визнаються такі закони

Співтовариства, що діють безпосередньо в правових системах

держав-членів, без спеціальної процедури впровадження. Можли-

вість мати "пряму дію" має тільки те законодавство Співтова-

риства, яке передбачає права, на які можуть посилатися при-

ватні особи під час розгляду конкретної справи в національних

судах. Стаття 249 Договору про Співтовариство визначає, що

прямо застосовуваними є регламенти. Такого окремого визна-

чення щодо інших джерел права Співтовариства в Договорі не

міститься, а відтак концепцію "прямої дії" решти джерел права

Співтовариства було опрацьовано виключно ЄСП.

4.2.1. Пряма дія положень

Договору про Співтовариство

Ключовим рішенням щодо прямої дії норм Договору про

Співтовариство є справа Van Gend en Loos. Цю справу інколи

навіть називають "найважливішою за всю історію Співтова-

риства". За фактами цієї справи конкретний продукт, а саме

клей, за голландським законодавством було перекваліфіковано

вищого мита. ЄСП вирішив, що така перекваліфікація пору-

шувала ст. 25 Договору про Співтовариство (ст. 12 до набуття

чинності Амстердамського Договору), визначивши, що ця нор-

ма має пряму дію. Одночасно ЄСП встановив критерії прямої

дії норм Договору про Співтовариство, які, проте, пізніше зазна-

ли певних змін. Критерії прямої дії:

1) норма має бути ясною та недвозначною;

2) норма має бути безумовною;

3) чинність норми не повинна залежати від подальших дій

з боку інститутів ЄС або держав-членів.

ЄСП у багатьох випадках визнав норми Договору про Спів-

товариство такими, що мають пряму дію, особливо у справах,

що виникали з питань вільного руху товарів, вільного пере-

сування працівників, рівної оплати праці та конкуренції. Таким

чином, громадяни ЄС одержали реальну можливість реалізувати

права, надані їм цими важливими галузями права Співтова-

риства, відстоюючи їх у національних судах держав-членів.

Проте ЄСП визнав не здатними мати пряму дію норми догово-

рів, які встановлюють загальні принципи щодо загальної діяль-

ності ЄС та її інститутів. Таким чином, пряма дія є можливою

лише якщо юридична норма надає певні права індивідові.

Вертикальна пряма дія. У випадках, коли Договір про Спів-

товариство покладає обов'язок лише на державу-члена ЄС, від-

повідна норма цього Договору може мати вертикальну пряму

дію, відбиваючи відносини на зразок індивід — держава. Пряма

дія такої норми, відповідно, може мати місце лише щодо держа-

ви, але не щодо інших індивідів. Проте термін "держава" має

широке розуміння та включає навіть окремі "органи держави"

(див. тему 4.2.4).

Горизонтальна пряма дія є можливою лише у випадках, ко-

ли обов'язок покладено на індивідів. Цей різновид прямої дії

відбиває взаємовідносини між індивідами. Проте точний обсяг

горизонтальної прямої дії у праві Співтовариства є досить су-

60. Оприлюднення джерел права ЄС. Офіційні мови ЄС.

У європейських інститутах офіційно рівноправно використовуються наступні мови:

1. англійська болгарський угорський грецький датський ірландський

2. іспанська італійський латиська литовський мальтійський німецький

3. нідерландський польський португальська румунський словацький

4. словенський фінський французький чеський шведський естонський

Всі рішення, прийняті офіційними органами ЄС, переводяться на всі офіційні мови, і громадяни ЄС мають право звертатися до органів ЄС і отримувати відповідь на свої запити на будь-якому з офіційних мов.

На заходах на вищому рівні вживаються заходи щодо здійснення перекладу виступів учасників на всі офіційні мови (за потребою). Синхронний переклад на всі офіційні мови, зокрема, завжди здійснюється на сесіях Європарламенту і Ради Євросоюзу.

Незважаючи на деклароване рівноправність усіх мов Союзу, з розширенням кордонів ЄС все частіше спостерігається "європейське двомовність", коли фактично в роботі інстанцій (за винятком офіційних заходів) використовуються в основному німецький, французький і англійський (три робочі мови Комісії) - при цьому будь- або інші мови використовуються в залежності від ситуації. У зв'язку з розширенням ЄС і вступом до нього країн, де французька менш поширений, зміцнилися позиції англійської та німецької. У будь-якому випадку, всі остаточні нормативні документи перекладаються на інші офіційні мови.

В 2005 на оплату роботи перекладачів було витрачено близько 800 млн євро. Ще в 2004 ця сума склав 540 млн євро.

Не є офіційними мовами ЄС, незважаючи на те, що є державними мовами країн-членів ЄС на державному рівні:

• люксембурзький мова - офіційна мова Люксембургу

• турецька мова - офіційна мова Кіпру

61. Відповідальність держав-членів перед фізичними і юридичними особами за порушення права Європейського Союзу.

4.3. Відповідальність держав-членів

перед індивідами за порушення права

Співтовариства

Право Співтовариства надає індивідам широкі можливості

захисту своїх прав, порушених як державами-членами, так й

інститутами ЄС (рис. 6). Відшкодування збитків при цьому є

одним з найбільш ефективних інструментів. Якщо має місце

порушення прав, наданих індивідові правом Співтовариства,

він має можливість стягнути збитки з порушника, яким може

бути як держава-член, так й інститут ЄС.

Щодо держав-членів ЄС, найбільш поширеним є інститут

відповідальності за порушення права Співтовариства, що вклю-

чає принцип відповідальності за неімплементацію директив та

більш широкий принцип відповідальності за будь-які пору-

шення права Співтовариства державами-членами Договору про

Співтовариство.

Принцип відповідальності

держав-членів за порушення права Співтовариства

Після рішення у справі Francovich ЄСП у подальших своїх

рішеннях проголосив більш загальний, "універсальний" принцип

відповідальності держав-членів за порушення права Співто-

вариства1. Відповідно до цього принципу держава-член ЄС,

визнана винною в порушенні права Співтовариства, зобов'яза-

на відшкодувати збитки, завдані не лише неімплементацією

директиви, але і за порушенням інших зобов'язань, які випли-

вають з Договору про Співтовариство. ЄСП установив, що

відповідальність держав у вигляді відшкодування збитків може

наступити не лише коли держава-член не вжила імплемента-

ційних заходів з впровадження директиви до національного законо-

давства, але також коли національний законодавець своїми діями

порушує положення Договору про Співтовариство. Пізніше ЄСП

ще більше поширив цей принцип і оголосив, що порушення

положень Договору про Співтовариство можуть мати місце з

боку будь-якого органу державної влади держави-члена ЄС

(як законодавчої, так й судової чи виконавчої влади) та не

обмежуються лише порушеннями норм, які мають пряму дію.

У цьому разі умови відповідальності будуть відрізнятися за-

лежно від характеру порушення.

Умови відповідальності держави-члена при порушенні права

Співтовариства:

1) норма права Співтовариства, яку порушено, повинна

надавати індивідові (позивачеві) певні суб'єктивні права;

2) порушення має бути достатньо серйозним;

3) має бути прямий причинно-наслідковий зв'язок між

порушенням зобов'язання, яке покладено на державу-члена ЄС,

та шкодою, яку зазнав позивач*.

ЄСП встановив такі оціночні критерії визначення серйозності

порушення, як: важливість та однозначність порушеної норми;

обсяг дискреції, що надається національним органам; наявність

умислу з боку порушника; виправдання порушенню; сприяння

порушенню з боку будь-якого інституту ЄС; вирішення питан-

ня, чи мало місце вжиття нового заходу, чи просто продовження

дії вже чинного акта. Наприклад, за критерієм обсягу дискреції,

62. Відповідальність Європейського Союзу перед приватними особами за порушення права ЄС.

63. Захист Права ЄС у національних судах держав-членів.

Будь-які матеріальні права і обов'язки без ефективних засобів судового захисту мають дуже незначну практичну цінність для тих, чиїх інтересів вони стосуються. Без таких засобів зацікавлені сторони майже повністю залежать від доброї волі інституцій і громадян, на яких покладаються зобов'язання. Така добра воля не може бути постійно гарантованою, тому необхідно, щоб виконання цих обов'язків тими, на кого вони покладаються, було предметом неупередженого розгляду незалежним арбітром, тобто органами судової влади. Власне для забезпечення такого розгляду ДЗЄС встановлює широке коло засобів судового захисту. Але вони є дуже загальними внаслідок таких причин:

· вони можуть бути як прямими (у випадках, коли позов подається позивачем безпосередньо до СЄС/СПІ), так і непрямими (коли національний суд звертається по допомогу до СЄС у справах, в яких застосовується право Співтовариства);

· до захисту залучаються як Суд Європейських Співтовариств, так і національні суди; останні, зокрема, за допомогою механізму процедури преюдиційного звернення;

· судовий розгляд дозволяється широкому колу позивачів і заявників, тобто не тільки інституціям-позивачам, таким як Комісія, а й приватним особам;

· вони є як загальними (наприклад, позови, що вчиняються на основі ст. 169, 173, 175 ДЗЄС, так і спеціалізованими (наприклад позови, які подаються відповідно до ст. 93(2) щодо державної допомоги).

Цей розділ присвячено вивченню прямих дій перед СЄС; непрямі дії, які мають вигляд процедури надання преюдиційного тлумачення, розглядаються в розд. 7.