ПИТАННЯ З КУРСУ ОСНОВИ ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ 2012-2013

1. Історичні передумови європейської інтеграції.

Спаака, що головним архітектором західноєвропейської солідарності насправді слід вважати Сталіна.

У березні 1947 р. президент Гаррі Трумен проголосив, що Сполучені Штати будуть провадити політику надання допомоги будь-якій країні, якій загрожує прихід до влади революціонерів – комуністів за підтримки зовнішньої сили. Одним з елементів «доктрини Трумена» став так званий «План Маршалла».

5 червня 1947 р. держсекретар США Джордж Маршалл у Гарвардському університеті оголосив історичну промову про плани Сполучених Штатів надати суттєву фінансову допомогу європейським країнам для відновлення економіки і подолання бідності. Особливість програми полягала в тому, що допомога повинна була надаватися не конкретним країнам, а в рамках загальноєвропейської програми економічного відновлення, яку мусили розробити самі європейці. Коло країн – реципієнтів допомоги не обмежувалося. Уряди західноєвропейських держав вітали цю ініціативу і запросили Радянський Союз приєднатися до них. Але, із-за очевидного політичного тла програми, СРСР не лише відхилив пропозицію, але й спонукав Чехословаччину, Польщу та Фінляндію також відмовитися від участі в програмі

2. Реалізація ідеї європейської інтеграції після Другої світової війни. Етапи формування і розвитку і європейських співтовариств і Європейською Союзу

У квітні 1948 р. шістнадцятьма державами була створена Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), покликана реалізовувати американську Європейську програму відновлення (так званий «План Маршалла»). Згодом кількість країн – учасниць ОЄЕС зросла до вісімнадцяти. У 1948–1952 роках обсяг допомоги, що надійшов за Програмою, склав більше 13 млрд. дол. США.

Ця перша у повоєнній Європі економічна міжнародна організація мала міжурядовий характер: її рішення були обов’язковими для виконання державами-членами, але не зашкоджувала їхньому суверенітету. ОЄЕС розробила механізм розподілу допомоги, координувала економічну політику держав-членів, надавала експертні послуги в конкретних галузях.

18 квітня 1951 р. в Парижі шість держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург¹) підписали Договір, що засновує Європейське співтовариство вугілля і сталі². Після завершення ратифікаційних процедур установчий договір ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 р.

Договір став результатом пошуків нового способу організації відносин між європейськими народами, котрий не був би пов’язаного з повністю дискредитованою ідеєю боротьби самодостатніх суверенних держав за свої національні інтереси. Задум полягав у тому, що війна між європейськими країнами, насамперед Францією і Німеччиною, стане неможливою за умови інтегрованості їхніх національних економік, особливо коли виробництво вугілля та сталі, критично важливих для військової економіки ресурсів, не може одноосібно контролюватися жодною з держав.

Рада міністрів

Рада міністрів

Рада міністрів

Розвиток Європейських співтовариств у 1958–1993 роках.

в Єдиному європейському акті від 17 лютого 1986 р., що набув чинності з 1 липня 1987 р.³ Назва цього міжнародного договору пояснюється тим, що один документ вносив зміни до установчих договорів трьох Співтовариств і при цьому запроваджував автономні положення про співпрацю держав-членів у сфері зовнішньої політики⁴.

Створення Європейського Союзу. Паралельна робота двох міжурядових конференцій – щодо ЕВС і політичного союзу – завершилася підписанням 7 лютого 1992 р. в нідерландському містечку Маастрихт Договору про Європейський Союз.

3.Місце Європейського Союзу серед інших європейських міждержавних організацій ( Західноєвропейського Союзу, Організації північноатлантичного договору, Ради Європи, Організації з питань, безпеки і співробітництва у Європі).

Західноєвропейський союз (англ. Western European Union)—організація, створена на основі Брюсельського договору 1948 року про співпрацю в економічній, соціальній і культурній галузях та колективну самооборону, який підписали Бельгія, Великобританія, Люксембург, Нідерланди та Франція. Включає 28 країн з чотирма різними статусами: країни-члени, асоційовані члени, спостерігачі та асоційовані партнери. Всі держави Європейського Союзу мають статус країн-членів, крім Австрії, Данії, Фінляндії, Ірландії та Швеції, які належать до спостерігачів. Асоційовані члени — Ісландія, Норвегія, Польща, Туреччина, Угорщина та Чехія; асоційовані партнери — Болгарія, Естонія, Латвія,Литва, Румунія, Словаччина та Словенія.

Амстердамський договір зробив Західноєвропейський союз «невіддільною частиною розвитку Союзу», надавши йому оперативні повноваження у сфері оборони. Західноєвропейський союз відіграв ключову роль у виконанні першихПетерсберзьких завдань на Балканах. Втім зараз він дедалі більше поступається своїми функціями підрозділам ЄС, що розвиваються в рамках спільної зовнішньої та політики безпеки. В листопаді 2000 року Рада міністрів безпеки Західноєвропейського союзу ухвалила рішення про поступове розформування цієї організації та передавання її повноважень відповідним структурам і агентствам ЄС. 1 січня 2002 року до Європейського Союзу відійшли такі установи Західноєвропейського союзу, як Інститут безпеки та супутниковий центр Європейського Союзу. Головна функція, що залишилась у Західноєвропейського союзу — колективна безпека, її передавання Європейському Союзові поки що відкладене.

В березні 2010 року було оголошено про плани припинення діяльності Західоєвропейського Союзу до 2011 року^[1]. 30 червня 2011 року ЗЄС офіційно припинив існування.

Організа́ція Північноатланти́чного до́говору (ОПАД), "НАТО", або Північноатлантичний Альянс, ПАА (англ. North Atlantic Treaty Organization — NATO, фр. L'Organisation du Traité de l'Atlantique Nord — OTAN) — міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. Сьогодні 28 держав є членами НАТО. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

НАТО є військово-політичним блоком 28 держав, що володіє всією необхідною інфраструктурою і системою органів з її управління. Це сотні комітетів, груп, служб, управлінь чи підрозділів планування, військових і цивільних (транспортних, медичних і т. д.) і навіть навчальних Центрів з підготовки та перепідготовки фахівців. НАТО — міжурядова організація, члени якої виділяють кошти та ресурси, необхідні для повсякденного функціонування її згідно з Договором

Балканский опыт

Одним из примеров успешного сотрудничества НАТО и Европейского союза в области безопасности стало Охридское рамочное соглашение, направленное на предотвращение войны в бывшей югославской Республике Македонии*. В феврале 2001 года, в разгар межэтнических распрей между силами безопасности страны и вооруженными албанскими повстанцами, НАТО и Европейский союз координировали проведение переговоров, в результате которых в августе 2001 года было заключено Охридское соглашение.

В нескольких регионах НАТО и Европейский союз сталкиваются с аналогичными проблемами. В качестве примера можно привести Косово, где явно существуют возможности для принятия взаимодополняющих политических решений, а

Новые направления сотрудничестваСегодня террористические группы и преступные сети действуют в международном масштабе, пользуются средствами связи, работающими в режиме реального времени, обмениваются информацией и довольно свободно передвигаются. Поэтому очень важно, в каком объеме страны и такие организации, как НАТО и Европейский союз обмениваются информацией, сотрудничают в пресечении деятельности подобных групп, противодействуют терроризму и борются с организованной преступностью.  Рамки сотрудничестваДолжностные лица НАТО и Евросоюза встречаются на регулярной основе для обсуждения вопросов, представляющих взаимный интерес. Встречи организуются на самых различных уровнях, в том числе на уровне министров иностранных дел, послов, военных представителей и советников по вопросам обороны. Поддерживаются регулярные контакты между сотрудниками аппарата – Международным секретариатом и Международным военным штабом НАТО, а также Секретариатом Совета Евросоюза, Военным штабом и Европейским оборонным агентством.

Декларация нато-ес о епбо

В подписанной 16 декабря 2002 г. Декларации НАТО-ЕС о ЕПБО подтверждается гарантированный доступ ЕС к имеющимся у НАТО механизмам планирования для проведения операций ЕС, и вновь формулируются политические принципы стратегического партнерства: эффективные взаимные консультации, равноправие и соблюдение принципа независимости Евросоюза и НАТО в области принятия решений, уважение интересов стран-членов ЕС и НАТО, соблюдение положений Устава Организации Объединенных Наций, а также согласованная и транспарентная разработка общих для обеих организаций требований к военным силам и средствам при взаимной поддержке.

4. Правове регулювання відносин Європейського Союзу і Європейською асоціацію вільної торгівлі. Правовий статус Європейською економічного простору.

Європейська асоціація вільної торгівлі (далі – ЄАВТ) є зоною вільної торгівлі, яка об’єднує митні території чотирьох європейських країн, які не вступили до Європейського Союзу, зокрема, Республіки Ісландія, Князівства Ліхтенштейн, Королівства Норвегії та Швейцарської Конфедерації. Зона вільної торгівлі забезпечує країнам-членам режим вільної торгівлі товарами та послугами, а також гарантує вільний рух капіталів та фізичних осіб.

ЄАВТ була заснована 4 січня 1960 року у м. Стокгольм, Швеція шляхом підписання Стокгольмської угоди про ЄАВТ. Основною метою діяльності ЄАВТ було створення підґрунтя для лібералізації торгівлі промисловими товарами, переробленою сільськогосподарською продукцією, рибою та морепродуктами між країнами-членами цієї міжнародної організації. З часу створення ЄАВТ встановила тісні торговельні відносини з ЄС та іншими країнами Центральної та Східної Європи, басейну Середземного моря, Азії, Північної та Південної Америки, Близького Сходу та Африки.

Три країни-члени ЄАВТ, зокрема, Ісландія, Ліхтенштейн та Норвегія входять до Європейського економічного простору (ЄЕП), угода про створення якого була укладена у травні 1992 року.^[1] ЄЕП об’єднує ринки 25-ти країн-членів ЄС та 3-х країн-членів ЄАВТ у спільний ринок обсягом близько 462 млн. споживачів, що робить його найбільшим регіональним інтеграційним об’єднанням у світі. Згідно з результатом проведеного у 1992 році референдуму Швейцарія не вступила до ЄЕП, але розвиває торговельно-економічне співробітництво з ЄС шляхом укладення двосторонніх угод у таких сферах як: торгівля товарами, транспортне сполучення, усунення технічних бар’єрів в торгівлі тощо. На сьогодні ЄАВТ уклала 22 угоди про вільну торгівлю з іншими державами та міждержавними об’єднаннями (Таблиця 1).

Розвиток преференційних торговельно-економічних відносин з ЄС, іншими країнами світу та їх регіональними об’єднаннями дозволив ЄАВТ забезпечити своїм суб’єктам підприємницької діяльності доступ до ринків країн, сукупне населення яких складає близько 847 млн. споживачів.

Активний розвиток торговельних відносин з іншими країнами та їх регіональними об’єднаннями призвів до необхідності перегляду країнами-членами ЄАВТ положень Стокгольмської угоди про ЄАВТ. Оновлена угода була підписана  21 червня 2001 року у м. Вадуц, Ліхтенштейн, та набула чинності 1 червня 2002 року, одночасно з набуттям чинності пакетом двосторонніх угод між Швейцарією та ЄС. Положення оновленої угоди про ЄАВТ (т. зв. Вадуцька конвенція) враховують розвиток торговельних відносин країн-членів ЄАВТ з ЄС та іншими торговельними партнерами. Вадуцька конвенція регулює відносини між країнами-членами ЄАВТ у сфері торгівлі товарами та послугами, конкурентної та інвестиційної політики, економічної та грошової політики, захисту прав інтелектуальної власності тощо.

Європейська асоціація вільної торгівлі, як вже виходить із самої назви, являє собою другий ступінь економічної інтеграції — зону вільної торгівлі. В її межах усунуто всі митні тарифи, але щодо третіх країн (за виключенням країн ЄС), то кожний член зберігає свою мит-ну політику. На відміну від ЄС, Асоціація не передбачає політичного згуртування.

Важливою подією і для ЄАВТ, і для західноєвропейської інтегра-ції в цілому стало утворення спільно з ЄС Європейського економіч-ного простору — ЄЕП. Угода про ЄЕП була підписана в 1992 р., а вступила в силу в 1994 р. До цього об’єднання входять держави ЄС і три — від ЄАВТ; Швейцарія до угоди не приєдналася.

В угоді про ЄЕП передбачається:

• вільний рух товарів, послуг, капіталу та людей;

• координація політики в таких галузях, як дослідження, освіта, споживання, довкілля, соціальна сфера;

• розробка і втілення спільних норм і правил правової системи.

ЄЕП має спільну організаційну структуру. Вищим органом є

Рада ЄЕП, яка складається з членів Ради Європейського Союзу і Європейської комісії — з одного боку, та міністрів держав ЄАВТ — з іншого.

Виконавчим органом є Об’єднаний комітет ЄЕП, який склада-ється з представників ЄС і ЄАВТ; він відповідає за поточну діяль-ність ЄЕП.

Крім того, є дорадчі органи:

• Консультативний комітет ЄЕП — готує рекомендації з еконо-мічних питань і надає їх на розгляд Об’єднаного комітету;

• Об’єднаний парламентський комітет — складається з парла-ментарів ЄС і ЄАВТ (по 33 депутати від кожної сторони). Він також дає пропозиції Об’єднаному комітету.

У структурі ЄАВТ є інститут, який спеціально займається питан-нями діяльності країн ЄАВТ в ЄЕП; це Постійний комітет держав ЄАВТ.

Створення ЄЕП має ще більше значення, оскільки передбачає вільне пересування чотирьох факторів виробництва — товарів, по-слуг, капіталу й робочої сили. ЄЕП створено одночасно з єдиним

 

Інтеграційні процеси в Європі

ринком ЄС, тобто до 1 січня 1993 р. Переговори, що мали метою під-готовку тексту угоди, почалися в червні 1990 р. На нараді міністрів держав-членів ЄС і ЕАВТ, що відбулися 19 грудня 1990 р. у Брюсселі, були погоджені позиції з ряду важливих аспектів майбутньої угоди, з питань інституціональної структури ЄЕП.

Спостережний орган ЄАВТ і Суд ЄАВТ регулюють дії членів ЄАВТ щодо їхніх зобов'язань по Європейському економічному про-стору (ЄЕП). Швейцарія не є членом ЄЕП, вона не бере участі в цих установах. Спостережний орган ЄАВТ виконує роль Європейської ко-місії як «гарант угод» для країн ЄАВТ, у той час як Суд ЄАВТ виконує для них роль Європейського суду. У початковому плані ЄЕП не було ні Суду ЄАВТ, ні Спостережного органа ЄАВТ, і Європейський суд з Європейською комісією повинні були здійснювати їхньої ролі. Однак під час переговорів щодо угоди про ЄЕП Європейський суд повідо-мив Раді Європейського союзу в письмової формі, що, на його думку, надання повноважень установам ЄС щодо держав—нечленів ЄС буде порушенням угод, і тому була розвинута поточна домовленість.

5. Лісабонська угода: основні напрямки у реформуванні Європейського Союзу.

Расширение компетенции парламента

Законодательн закремление Комиссии – как института

Изменение в

Замена конституции

Преодоление дефицита демократии

Президент – э рады.

• введені посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені

• голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів

• посилена роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) відтепер скеровуються в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виносяться на прийняття в ЄС.

• кількість депутатів Європейського Парламенту мала зменшитися з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначається за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів.

• Європейська група набула статусу офіційного органу ЄС, наділеного функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.

• в Європейському Суді створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну займає представник Польщі, що було зроблено на вимогу останньої.

• Хартія основних прав, яка набрала чинності в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання прав людини.

• стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження перетину зовнішніх кордонів».

6. Завдання, цілі Європейського Союзу їх прикладне значення.

Чинні установчі договори ЄС не містять систематизованого переліку завдань і цілей Союзу. Більшість з них сформульовані в преамбулі та перших статтях ДЄС, інші можна віднайти за текстом договорів.

Так, стратегічне завдання заснування ЄС полягає в утворенні як ніколи тіснішого союзу народів Європи, де рішення приймають якомога відкритіше та ближче до громадян (ч. 2 ст. 1 ДЄС). Для цього мета Союзу – підтримувати мир, свої цінності та добробут своїх народів (ст. 3 ДЄС). Союз прагне поглибити солідарність своїх народів, при цьому поважаючи їхню історію, культуру та традиції (преамбула ДЄС).

Для реалізації цієї мети Союз надає своїм громадянам простір свободи, безпеки й правосуддя без внутрішніх кордонів, на якому забезпечено вільний рух осіб разом з належними заходами, пов’язаними із контролем на зовнішніх кордонах, притулком, імміграцією та попередженням і боротьбою зі злочинністю.

Союз також засновує внутрішній ринок. Союз функціонує заради сталого розвитку Європи, що ґрунтується на збалансованому економічному зростанні та ціновій стабільності, конкурентоспроможній соціальній ринковій економіці, спрямованій на цілковиту зайнятість та соціальний прогрес, та високому рівні захисту і дедалі кращому стані довкілля. Союз сприяє науково-технічному прогресові.

Союз бореться проти соціального вилучення та дискримінації, підтримує соціальну справедливість та захист, рівність жінок і чоловіків, зв’язок між поколіннями, захист прав дитини.

Союз підтримує економічну, соціальну та територіальну єдність держав-членів та солідарність між ними.

Союз поважає своє багате культурне та мовне розмаїття й забезпечує захист та подальше збагачення культурної спадщини Європи. Так, в ЄС немає однієї офіційної мови. Кожна держава-член визначила національну мову, яка буде використовуватися нею на рівні ЄС⁵.

В межах ЄС засновано економічний та валютний союз, валютою якого є євро⁶. За завдання Союз окреслив зміцнення і зближення своїх економік, підтримання єдиної та стабільної валюти.

У своїх відносинах зі світом Союз підтримує та поширює свої цінності та інтереси, сприяє захисту своїх громадян. Союз підтримує мир, безпеку та сталий розвиток планети, солідарність та взаємну повагу народів, вільну справедливу торгівлю, викорінення бідності та захист прав людини, зокрема прав дитини, а також суворе дотримування й розвиток міжнародного права, зокрема дотримання принципів Статуту ООН.

Союз досягає своїх цілей належними засобами відповідно до повноважень, наданих йому Договорами.

Правове значення завдань і цілей Союзу полягає в тому, що вони повинні враховуватися:

1) при прийнятті рішення про запровадження посиленої співпраці з певного питання (ч. 1 ст. 20 ДЄС);

2) при застосуванні принципів пропорційності та субсидіарності у зв’язку з реалізацією ЄС своєї компетенції (ст. 5 ДЄС);

3) при застосуванні принципу солідарності: держави-члени сприяють виконанню завдань Союзу й зобов’язані утримуватися від дій, що можуть наразити на небезпеку досягнення цілей Союзу (ч. 3 ст. 4 ДЄС);

4) при здійсненні державами-членами своїх економічних політик (ст. 120 ДФЄС);

5) при застосуванні механізму домислюваних повноважень Союзу (ст. 352 ДФЄС);

6) при визначенні предметної компетенції Союзу.

Нарешті, цілі активно використовуються судовими органами Союзу при тлумаченні права ЄС. Суд правосуддя неодноразово постановляв важливі рішення прецедентного характеру, вдаючись до так званого телеологічного (від грец. τέλεος – мета) тлумачення установчих договорів.

7. Принципи у Європейському Союзі.

В установчих договорах Союзу згадуються різноманітні «принципи»⁷.

У більшості випадків йдеться про правові норми основоположного характеру, що стосуються функціонування Союзу в цілому (ч. 1 ДФЄС) або певної галузі чи навіть окремого питання.

Наприклад, принцип сталого розвитку (преамбула ДЄС), принцип субсидіарності (преамбула ДЄС, ст. 5 ДЄС), принцип відкритої співпраці Союзу та держав-членів (ч. 3 ст. 4 ДЄС), принцип солідарності (ч. 3 ст. 4 ДЄС), принцип надання повноважень (ст. 5 ДЄС), принцип пропорційності (ст. 5 ДЄС), демократичні принципи (Розділ ІІ ДЄС), принцип рівності громадян (ст. 9 ДЄС), принцип представницької демократії (ст. 10 ДЄС), принципом солідарності та справедливого розподілу відповідальності, зокрема фінансових наслідків, між державами-членами (ст. 80 ДФЄС), принцип відкритої ринкової економіки з вільною конкуренцією (ст. 119 ДФЄС) тощо.

З іншого боку, в окремих випадках слово «принцип» вживається в інших значеннях: як тип правового акту Союзу – загальні керівні принципи політики Союзу (ст. 5 ДЄС), специфічне джерело права – загальні принципи права Співтовариства та загальні принципи, спільні для правових систем держав-членів (ч. 3 ст. 6 ДЄС).

Розглянемо деякі з них:

1. Відповідно до принципу надання повноважень Союз діє в межах повноважень, наданих йому державами-членами згідно з Договорами заради досягнення визначених в них цілей. Повноваження, яких не надано Союзові згідно з Договорами, залишаються за державами-членами (ч. 2 ст. 5 ДЄС).

2. Відповідно до принципу субсидіарності у сферах, що не належать до його виключної компетенції, Союз діє лише якщо та у такому обсязі, в якому держави-члени не можуть належним чином досягти цілей запропонованого заходу на центральному, регіональному або місцевому рівнях, а натомість це краще здійснити на рівні Союзу з огляду на масштаби або результати запропонованих заходів (ч. 3 ст. 5 ДЄС).

3. Відповідно до принципу пропорційності заходи Союзу за змістом та формою не виходять за межі того, що є необхідним для досягнення цілей Договорів (ч. 4 ст. 5 ДЄС).

4. Загальні принципи права Союзу – джерело права ЄС, що включає сукупність взаємопов’язаних правових норм, переважно неписаних, які виводяться Судом ЄС шляхом посилання на свій загальний обов’язок забезпечувати дотримання законодавства у тлумаченні та застосуванні Договорів (ч. 1 ст. 19 ДЄС). Вони обов’язкові для ЄС, його інституцій, та, в рамках компетенції Співтовариства, для держав-членів та індивідів. Такими принципами, наприклад є основоположні права, що гарантуються Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і які випливають з конституційних традицій, спільних для держав-членів (ч. 3 ст. 6 ДЄС).

5. Розділом ІІ ДЄС визначено демократичні принципи, серед яких:

• принцип рівності громадян (ст. 9 ДЄС), який передбачає не просто однаковий обсяг їх прав, але й «однакову увагу від установ, органів, служб та агенцій Союзу»;

- принцип представницької демократії (ст. 10 ДЄС), нетиповий для практики міжнародних організацій, означає, що громадяни безпосередньо представлені на рівні Союзу в Європейському Парламенті. Крім того, Держави-члени представлені в Європейській Раді головами держав або урядів, а в Раді – їхніми урядами, демократично підзвітними національним парламентам або їхнім громадянам. Кожен громадянин має право брати участь у демократичному житті Союзу. Рішення приймаються якомога відкритіше та ближче до громадян. Політичні партії на європейському рівні сприяють формуванню європейської політичної свідомості та висловлюванню волі громадян Союзу.

Союз також дотримується принципів Статуту ООН міжнародного права (ст. 21 ДЄС).

Крім того, для установчих договорів ЄС характерним є те, що не всі існуючі принципи прямо закріплені в них. Так, йдеться про принцип верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів. З прецедентного права Суду Європейського Союзу випливає, що вища юридична сила права ЄС є наріжним принципом права Співтовариства. Відповідно до практики Суду, цей принцип випливає з особливої природи Європейського Співтовариства. На час прийняття першого рішення у справі 6/64 Costa v. ENEL⁸, положення щодо вищої юридичної сили не згадувалося в Договорі. Такий стан речей існує і на сьогодні. Той факт, що принцип, який передбачає наділення права ЄС вищою юридичною силою, не включений до установчого договору, жодним чином не впливає на існування даного принципу.

Не знайшов свого закріплення в установчих договорах ЄС й принцип прямої дії права ЄС. Так, при запровадженні у справі 26/62 «Van Gend en Loos» 1963 р. принципу прямої дії норм права Співтовариства (фундаментально важливої концепції правопорядку Співтовариства), Суд виходив із безпрецедентних цілей, поставлених перед Співтовариством державами-членами:

«Мета Договору про Європейське економічне Співтовариство, котрою є створення спільного ринку, функціонування якого прямо стосується зацікавлених сторін у Співтоваристві, передбачає, що цей Договір є більше, ніж угодою, що лише створює взаємні зобов’язання між договірними державами»⁹.

Відмінною рисою принципів, на яких ґрунтується Союз, є також те, що в праві ЄС їхній зміст може суттєво відрізнятися від аналогічних за назвою принципів національного права (див., напр., значення принципу субсидіарності). Тому важливого значення для їх розуміння набуває усталена практика Суду ЄС.

8. Цінності Європейського Союзу та їх правове значення.

Надзвичайно щільна економічна інтеграція, а тим паче інтеграція з політичних питань, стали можливими лише завдяки тому, що держави-члени об’єдналися навколо спільних цінностей. Їхнє недотримання однією з держав не тільки унеможливлює їх подальшу співпрацю, але і створює загрозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому визначені в ст. 2 ДЄС цінності¹⁰, що концентровано виражають спільне конституційно-правове надбання держав Західної Європи, є умовою sine qua non членства в Союзі (ст. 49 ДЄС) і не можуть підлягати будь-якій ревізії. Отже, такі цінності мають ідеологічне значення, оскільки через них здійснюється формування, актуалізація, спрямування, структурування й виправдання одних напрямів діяльності та засудження інших¹¹.

Так, ст. 2 ДЄС визначено такі цінності Союзу:

• людська гідність;

• свобода;

• демократія;

• рівність;

• верховенство права;

• права людини, зокрема осіб, що належать до меншин.

Ці цінності є спільними для всіх держав-членів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, толерантність, правосуддя, солідарність та рівність жінок і чоловіків.

Правове значення цінностей, на яких засновано Союз:

а) членство в ЄС може бути надано лише тій державі, яка поважає ці цінності (ч. 1 ст. 49 ДЄС);

б) якщо буде встановлено наявність постійного та істотного порушення державою-членом зазначених цінностей, Рада ЄС має право призупинити окремі права цієї держави-члена що випливають із застосування Договорів, включаючи право голосу представника уряду держави-члена у Раді (ст. 7 ДЄС).

Очевидно, що вказані положення ДЄС обмежують суверенне право держав-членів на власний розсуд визначати свій політичний режим. Загалом така практика не є унікальною: у міжнародному публічному праві, що міцно тримається принципів суверенної рівності держав і невтручання в їх внутрішні справи, існують численні правові норми, що забороняють вибір певних політичних режимів (наприклад, расизм, апартеїд та інші режими, що практикують грубі порушення прав людини й основоположних свобод)¹². Але унікальність практики ЄС полягає в дуже високій визначеності стандарту прийнятного політичного режиму, а також у наявність ефективних процедур його захисту. В результаті держава-член може мати лише режим, що має назву плюралістична демократія.

9. Правосуб’єктність Європейського Союзу. Еволюція правосуб’єктності ЄС.

Договір про ЄС раніше не містив спеціального положення, що надавало Союзу правосуб’єктність, в тому числі право мати права та обов’язки згідно з міжнародним публічним правом. Відповідно, для реалізації завдань і повноважень Союзу в ІІ і ІІІ опорах міжнародні договори могли укладалися лише сукупністю держав-членів від їх власного імен, а в рамках І – від імені Співтовариств.

Відсутність у Договорі про ЄС норми щодо правосуб’єктності Союзу не була випадковою. У такий спосіб держави-члени намагалися запобігти перебиранню Союзом суверенних повноважень держав-членів у галузі зовнішньо політики.

Але Лісабонський договір чітко закріпив існування правосуб’єктності ЄС – ст. 47 ДЄС, Декларація 24щодо правосуб’єктностіЄвропейського Союзу.Ця норма тлумачиться як така, що надає ЄСміжнародну правосуб’єктність, тт. здатність мати права та обов’язки згідно з міжнародним правом(право укладати міжнародні договори від власного імені).Тому ЄС є суб’єктом міжнародного права, а саме міждержавною міжнародною організацією. Правосуб’єктність ЄС має похідний характер, а тому її зміст і обсяг визначені домовленістю держав-членів й обмежені виконанням покладених на ЄС завдань.

ЄС активно користується наданою йому міжнародною правоздатністю. Воно є учасником величезної кількості міжнародних договорів, активно співпрацює з різними міжнародними організаціями, здійснює право посольства.

Дпро функціонування Єс також визначає, що Співтовариство є суб’єктом національних правопорядків держав-членів. Згідно зі ст. 235 Д про функціонування ЄС

«Укожнійдержаві-членіСоюзмаєнайширшуправо-тадієздатність,надануюридичним особамзгідноззаконодавствомдержав-членів.Союз,зокрема,моженабуватиувласність рухоме та нерухоме майно та розпоряджатися ним, а також може бути стороною в судовому провадженні. З цією метою Союз представляє Комісія».

Крім того, відповідно до ст. 343Д про функціонування ЄС«Союз на території держав-членів користується такими привілеями й імунітетами, які необхідні для виконання ним своїх завдань». Ці привілеї та імунітети поширюються на майно ЄС, членів іслужбовців їхніх інституцій. Їх обсяг та умови надання встановлені у Протоколі про привілеї та імунітети ЄС від 8 квітня 1965 р., що є невід’ємною частиною Д про функціонування ЄС.

Таким чином, в національних правопорядках держав-членів ЄС бере участь як суб’єкт приватного права.

10. Компетенція Європейського Союзу: юридичні джерела. види компетенції. юридичні процедури розширення компетенції ЄС.

Компетенція ЄС у відповідності до Ніццького договору поширюється на наступні напрями політики: торгова, сільськогосподарська, міграційна,транспортна, конкурентна, податкова, економічна, валютна, митна, промислова, соціальна, культурна політика, політика у сфері зайнятості та охорони здоров'я, економічного і соціального згуртування, захисту прав споживачів, розвитку транс'європейських транспортних та енергетичнихмереж, досліджень і технологічного розвитку, навколишнього середовища, співробітництво з метою сприяння розвитку, економічного, фінансового і технічного сприяння з третіми країнами, а також на спільну зовнішню політику та політику безпеки і співпрацю в галузі внутрішніх справ та правосуддя.  При аналізі політики Європейського Союзу можна виділити три основних напрями («три опори»):  - Економічний і валютний союз (ЕВС);  - Спільна зовнішня політика та політика безпеки ЄС (СЗБП), в якій все більшої ваги отримує військова складова - Європейська політика безпеки і оборони (ЄПБО);  - Співпраця держав-членів у сфері внутрішніх справ та правосуддя.  Загальні положення про розмежування компетенції ЄС та її  принципи  Від того, на якому рівні - наднаціональному або національному - приймається нормативно-правовий акт, залежить не тільки процедура його прийняття, але і юридична сила, його вид, а це відповідно призводить до різних правових наслідків для регульованих ним суспільних відносин. Більше того, оскільки з моменту підписання Маастрихтського договору і відповідно створення Європейського Союзу він не тільки є економічним об'єднанням держав, від системи розмежування компетенції між ЄС та державами-членами залежить також здійснення зовнішньої політики, включаючи оборонну політику і відправлення правосуддя у кримінально-правовій сфері [ 3].  Принцип передачі компетенції, будучи одним з принципів розмежування компетенції між ЄС та державами-членами, визначає, по-перше, що держави-члени добровільно передали частину своєї компетенції Європейського Союзу, по-друге, саме передана державами-членами компетенція становить компетенцію ЄС [4 ].  Отримавши закріплення в Маастрихтському договорі принцип субсидіарності є принципом розмежування компетенції між ЄС та державами-членами. Застосовуваний за межами виключної компетенції ЄС, він покликаний здійснювати розмежування компетенції між національним та наднаціональним рівнями в рамках спільної (змішаною) компетенції. Тим самим принцип субсидіарності сприяє тонкій настройці механізму розмежування компетенції між ЄС та державами-членами: з одного боку, обмежуючи інститути ЄС від надмірного втручання на національний рівень, з іншого боку [5].  Принцип пропорційності впливає на розмежування компетенції між ЄС та державами-членами шляхом визначення ступеня втручання з боку ЄС в регулювання того чи іншого суспільного відносини [6]. Його роль полягає в обмеженні від непропорційного втручання публічних утворень з метою врегулювання тих чи інших суспільних відносин для досягнення завдань такого регулювання.  Поступового розширення виключної компетенції Європейського співтовариства сприяло: по-перше, розширене тлумачення Судом ЄС правових підстав, по-друге, створення Судом ЄС концепції зовнішнього супроводу або паралелізму, відповідно до якої передача ЄС компетенції з прийняття правових актів у тій чи іншій сфері означає також передачу в цій сфері компетенції в галузі зовнішніх зносин, по-третє, компетенція щодо зближення законодавств у відповідності зі статтями 94 та 95 Договору про заснування Європейського співтовариства; по-четверте, компетенція щодо вжиття заходів для досягнення цілей Співтовариства в рамках функціонування Спільного ринку відповідно до статті 308 Договору про заснування Європейського співтовариства.  Співробітництво держав - членів ЄС у сфері зовнішньої політики і політики в області безпеки і співробітництва поліції та судів у кримінально-правовій сфері багато в чому зберігає риси міжнародного співробітництва. Однак у ньому все більшою мірою знаходить прояв наднаціональний відбиток, який відображається, зокрема, в тому, що формально за ЄС шляхом проголошення цілей і завдань закріплена майже універсальна компетенція, яка з практичної точки зору залишається у володінні держав-членів.  У рамках чотирьох свобод (свободи пересування товарів, свободи пересування осіб, свободи надання послуг, свободи пересування капіталу та здійснення платежів) держави-члени і ЄС мають спільну (змішаною) компетенцією, за винятком Митного союзу, в якому виключна компетенція належить ЄС.  Компетенція ЄС з питань регулювання конкуренції в області внутрішнього ринку носить винятковий характер. При цьому розподіл цієї компетенції здійснюється наднаціональними актами, причому як між інститутами ЄС, так і шляхом наділення національних органів, що відають питаннями конкуренції, і національних судів повноваженнями з контролю, розслідування та накладання штрафів у разі недотримання учасниками ринку положень про конкуренцію, закріплених у праві ЄС .  Держави-члени і ЄС мають спільну (змішаною) компетенцію в галузі охорони навколишнього середовища. Договір про заснування Європейського співтовариства закріплює як компетенцію ЄС, так і компетенцію держав-членів у цій сфері. Однак навіть у тому випадку, якщо компетенція з того чи іншого питання в рамках охорони навколишнього середовища належить ЄС, держави-члени мають право встановлювати більш високіекологічні стандарти, аніж прийняті на наднаціональному рівні. 

11. Політична природа Європейського Союзу. Проблема «дефіциту демократії» і

шляхи її подоланні в Європейському Союзі.

Концепция «Дефицита демократии» используется при констатации положения о том, что Европейский Союз и его органы являются недостаточно демократичными и вследствие их сложного способа функционирования в недостаточной степени учитывают интересы граждан. Для общественного восприятия система Европейского Союза в общих чертах представляется следующим образом: доминирующую роль, с одной стороны, играет орган, одновременно имеющий законодательные и исполнительные полномочия (Совет Европейского Союза), с другой стороны – орган, которому недостает подлинной демократической легитимности (Европейская Комиссия).

Отечественный эксперт М.В. Стрежнева считает, что Европейский парламент не в состоянии представлять несуществующий народ Европы в том смысле, в каком национальные демократические институты представляют исторически сложившийся демос. Т. Кёниг обращает внимание на длительность процесса имплементации директив ЕС в законодательство государств-членов, когда новая политическая элита зачастую обязана внедрять те правовые нормы, которые были одобрены её предшественниками, но не получили бы поддержки в данный момент. С точки зрения Дж. Мажоне, ликвидации «демократического дефицита» препятствует стремление сохранить элементы национального суверенитета, заставляющее отказаться, например, от перспективы прямых выборов членов Еврокомиссии. П. Верлуиз пишет о том, что европейские решения зачастую кажутся недемократичными по той причине, что с помощью институтов ЕС правительства стран-участниц пытаются претворить в жизнь меры, за которые они сами не хотели бы нести ответственность. Т. Медински отмечает разрыв между гражданским обществом в государствах-членах Евросоюза и «технократической элитой», занимающей руководящие позиции в европейских институтах.

 

Во многом именно критика недостаточно легитимного механизма принятия решений в рамках ЕС обусловила провал Конституции ЕС на референдумах во Франции и Нидерландах в 2005 году. Лиссабонский договор, подписанный в 2007 году, во многом учитывает эти замечания и содержит ряд положений, способствующих ликвидации «демократического дефицита».

 

Прежде всего Лиссабонский договор усиливает позиции Европейского парламента в механизме управления ЕС, расширяя количество вопросов, по которым подлежит применению обычная законодательная процедура. В её рамках акты издаются совместно Европарламентом и Советом ЕС по предложению Комиссии. Тем не менее, для многих законопроектов Договор сохраняет консультативную процедуру, переименовывая её в «специальную законодательную»: это отдельные вопросы социальной политики и политики в сфере окружающей среды, проблемы налогообложения, ряд мер в области пространства свободы, безопасности и правосудия. В рамках данной процедуры акт принимается единолично Советом ЕС после консультации с Европейским парламентом.

Лиссабонский договор наделяет представительные органы стран-участниц специфическим правом вето на законопроекты Союза.

В Лиссабонском договоре заложен и инструмент прямого участия населения в принятии решений на уровне ЕС – «гражданская инициатива», то есть адресуемое Комиссии со стороны граждан ЕС предложение подготовить законопроект с целью принятия новых правовых актов. Эту инициативу могут выдвинуть не менее одного миллиона жителей Союза. Граждане ЕС имеют возможность влиять на общеевропейское законодательство через комитет по петициям Европарламента, однако это позволяет им лишь давать оценку существующим правовым нормам ЕС. В отличие от этого «гражданская инициатива» позволяет гражданам напрямую выдвигать законопроекты.

12. Правова природа Європейського Союзу: основні концепції.

Современная правовая наука имеет три основные теории объяснения правовой природы ЕС, по которым Союз - это особый вид международной межгосударственной организации; специфическое государственное образование, разновидность конфедерации или федерации; новый тип политико-правового образования.

Большинство ученых не считают Союз разновидностью государства, даже конфедерации, поскольку он не имеет классических признаков государства, используемые в международном публичном праве (собственной территории и населения, суверенной власти).

Некоторые ученые рассматривают ЕС как новую форму наднациональной политической организации, пришедшей на смену международной системе суверенных национальных государств. ЕС вместе с его государствами-членами определяется как «компонентная (многоуровневая) конституционная система», «консоциативной федерация» и др.. Такие рассуждения основываются на том, что легитимность Союза имеет два источника: волю государств-членов и граждан ЕС. Значение последнего источника постоянно возрастает вследствие усиления осознания европейской идентичности гражданами ЕС и формирования европейского политического пространства. Эта точка зрения имеет не только политическое, но и правовую основу. В Договоре о ЕС однозначно определено, что он должен стать «как никогда тесным союзом между народами Европы» (ст. 1). Задача же Союза состоит в том, чтобы «организовать таким образом, что демонстрирует последовательность и солидарность, отношения между государствами-членами и между их народами» (ч. 3 ст. 1). Впрочем по сути эти положения декларативные, поскольку в Договоре идея не получила дальнейшего развития: народы не фигурируют как субъекты политических и правовых отношений.

Концепція федеративної природи європейських інтеграційних об'єднань виникла ще у 50-і роки минулого століття. До кола юристів, які її відстоюють, належать Л. Карту, Н. Каталано, Ф. Карлі, Д. Сидянскі тощо. Серед українських юристів-міжнародників концепцію європейських співтовариств як специфічного утворення, що еволюціонує у бік створення федерації, підтримує В. Василенко. Науковці вважають, що європейські співтовариства мають основні ознаки державоподібних утворень федерального типу. Для обґрунтування свого підходу "федералісти", як правило, висувають як основні аргументи наднаціональний характер інститутів європейських співтовариств, конституційну природу установчих договорів про європейські інтеграційні об'єднання, формування засад співробітництва федерального характеру між інститутами співтовариств та національними суверенітетами.

На наш погляд, Європейський Союз має особливу правову природу, яка відрізняє його як від міжнародних міжурядових організацій, так і від держав. На сучасному етапі свого розвитку Євросоюз є міждержавним об'єднанням, яке поєднує риси міжнародної міжурядової організації та державоподібного утворення. За своєю юридичною природою право Євросоюзу становить особливу, третю систему права, яка діє поряд з міжнародним та внутрішнім правом. Право Євросоюзу має пріоритет порівняно з внутрішнім правом держав-членів, а деякі його норми наділені прямою дією у внутрішніх правопорядках цих держав. Усе це надає праву Євросоюзу особливого характеру, що відрізняє його як від права міжнародного, так і від права внутрішнього.

13.Правовий статус держав-членів Європейського Союзу. Питання про суверенітет держав-членів ЄС.

Будь-яка європейська країна, що поважає принципи свободи демократії, поваги до прав людини й основних свобод і верховенства права, може звернутися із проханням про набуття членства в ЄС (ст. 49 Договору про ЄС). Держава-кандидат повинна відповідати критеріям, що свідчать про її готовність виконувати обов'язки держави-члена. Цими критеріями є: стабільність державних інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та захист меншин; наявність функціонуючої ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску та ринковим силам у межах Союзу; спроможність прийняти зобов'язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та монетарного союзу. Прийняття ухвалюється одноголосним рішенням Ради ЄС після проведення консультацій із Комісією й отримання згоди від Європейського Парламенту. Воно є підставою для укладання угоди між державами — членами ЄС та країною-кандидатом про умови приєднання до установчих договорів. Склалася практика одночасного приєднання до всіх Співтовариств і Союзу.

Європейський Союз — це об'єднання держав, що поділяють спільні цінності: «Союз ґрунтований на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини й основних свобод, верховенства права — принципах, спільних для держав-членів» (п. 1 ст. 6 Договору про ЄС). Недотримання цих принципів однією з держав-членів не тільки унеможливить їхнє подальше співробітництво, але й створить серйозну загрозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому ці принципи є умовою sine qua поп членства в Союзі та не можуть підлягати будь-якій ревізії.

Стаття 7 Договору про ЄС встановлює механізм захисту зазначених цінностей. Рада Союзу має право визначити "очевидний ризик серйозного порушення» державою-членом принципів, встановлених у п. 1 ст. 6 Договору про ЄС, і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо порушення не буде припинене, Рада має право одноголосно визначити «існування серйозного та тривалого порушення" державою-членом зазначених принципів. Констатація по рушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави-порушника, що випливають із Договору про ЄС, зокрема права голосу її представника в Раді Союзу. Але ця держава повинна продовжувати виконувати всі обов'язки, покладеш на неї До говором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може ухвалити рішення про зміну або скасування санкції.

Договір про ЄС містить механізми, покликані попередити захоплення Союзом надмірної влади, втрату державами-членами контролю над ним, нехтування інтересами держав-членів при прийнятті рішень органами Союзу. Пункт 3 ст. 6 Договору про ЄС покладає на Союз обов'язок поважати національні ідентичності держав-членів. На практиці це положення сприймається переважно як політичний, а не правовий принцип. З іншого боку, вважається, що ця норма не дозволяє створити федеративну державу.

Серйозним засобом стримування недемократичних і не-правових ініціатив із боку ЄС стало запровадження принципу поваги до прав людини й основних свобод у діяльності органів Союзу. Договір про ЄС встановлює, що «Союз поважає основні права людини, - як вони гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1953 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-членів конституційних традицій, - як загальні принципи права Співтовариства» (п. 2 ст. 6).

Повноваження держав-членів від зазіхань з боку ЄС захищає також принцип субсидіарності, який Союз зобов я заний поважати при виконанні поставлених перед ним завдань (ст. 2 Договору про ЄС, ст. 5 Договору про Європейське співтовариство). Принцип встановлює засади розподілу компетенцій: у галузях, де Союз не має виключної компетенції, він має право вжити певний захід тільки тоді й у таких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами-членами, і тому, зважаючи на обсяг та наслідки запропонованого заходу, вона може бути краще досягнута Союзом. Суд Європейських Співтовариств визнає, що порушення принципу субсидіарності може бути підставою для визнання не чинних правових актів, прийнятих органами ЄС.

Держави-члени можуть уникати участі у проектах Союзу, які суперечать їхнім інтересам, за допомогою механізму поглибленого співробітництва (статті 43-45 Договору про ЄС). Не менше восьми держав-членів, що бажають встановити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції Союзу, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Прикладом усунення держави-члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, є незапровадження Великобританією готівкової загальноєвропейської валюти замість національної.

Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передбачене установчими договорами. Вважається, що цього результату можна досягти за допомогою традиційного інституту міжнародного права — денонсації установчого договору. Але із практичних міркувань вихід зі складу членів Союзу як засіб захисту своїх прав виглядає нереальним.

Содержание категории «суверенитет» формируется в Европейском Союзе

определенной системой понятий, диалектически взаимосвязанных между собой,

которые выстраиваются в понятийный ряд: национальная идентичность — на-

циональный суверенитет — национальный интерес — государственный сувере-

нитет.

Национальная идентичность — это право каждой нации на культурное свое-

образие, на свои традиции, другими словами, это право на различие.

Национальный суверенитет — это полновластие нации, ее политическая сво-

бода, обладание реальной возможностью целиком и полностью распоряжаться

своей судьбой, в первую очередь способность политически самоопределяться

[1. C. 167]. Полновластие нации проявляется именно в реальной возможности ре-

шать вопросы, касающиеся ее государственно-правовой организации, взаимоот-

ношений с другими нациями, развития всех сторон национальной жизни.

Следовательно, национальный суверенитет характеризует собой политиче-

скую, культурную, языковую, территориальную свободу и самостоятельность

нации, которые проявляются в полноте суверенных прав в указанных областях

социальной жизни нации, что делает это понятие близким к понятию «нацио-

нальная идентичность».

14. Набуття членства у Європейському Союзі: вимоги до держав-кандидатів і процедура.

Ст. 49