2.Злука зунр та унр 22 січня 1919 р

В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту.

Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України.

Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".

Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.

Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.

Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині.

Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах.

Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.

Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.

Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.

Період отаманщини в боротьбі за Українську державність

У 1919 році, коли Україна зануртувала протибільшовицькими і протиденікінськими повстаннями, з пітьми віків випірнули тіні великих предків та зачали кривавий бенкет “зі свяченими ножами”. Воскреснули душі Гонти і Залізняка. Організувала цю животворну стихію насамперед традиція, зокрема традиція підпорядкування, але обов’язково – авторитетному діячеві. Отаманщина, яка поширилась в 1919-1920-х рр., стала логічним продовженням вільного козацтва, яке як відомо влилося з 1918 року до армії УНР. Назви тодішніх військових одиниць говорять самі за себе: Запорозька дивізія, Запорозький полк, Гайдамацькій кіш Слобідської України тощо. Були збережені й традиційні принципи формування козацького війська з його поділом на коші, полки, курені, сотні. Рівень національної свідомості козаків був високий. Не щедрий на похвалу командувач повстанськими загонами і організаціями України в 1922-1923 роках отаман Яків Орел-Гальчевський так оцінював повстанські кадри, які витримали на своїх плечах основний тягар Української революції: “В повстанчих відділах український елемент був безсумнівно ідейний. Може, були спочатку малосвідомі, та при постійній праці й впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті…Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами… Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя” (Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Краків – Львів: Українське видавництво, 1942. Т. 2. – С. 146 - 147). Наведена характеристика підтверджує тезу про те, що середня ланка українського проводу була дієздатною. Українська історіографія недооцініла наших великих попередників – отаманів, старшин і козаків XX ст., які боролися не задля збагачення чи привілеїв, не за “вольності”, а за Українську державу. І боролись фанатично, безоглядно. З 1920 р., зазначає “Енциклопедія українознавста”, “справа боротьби за незалежність України перейшла фактично до повстанців” (Ріпецький С. Повстанський рух на Україні. Енциклопедія українознавста. – Париж – Нью-Йорк, 1971. – Т.3. – С. 2121). Серед відомих нам отаманів це: Яків Орел-Гальчевський, Яків Байда-Голюк, Іван Трейко, Харлам Кравченко, Микола Кушнір, Яків Драгончук, Євген Овчарук, Чорний Ворон, Кирницький, Садовий, Шпильовий, Коваленко та багато-багато інших. Збройну боротьбу за Українську Народну Республіку отамани продовжували навіть тоді, коли УНР впала, перетворившись на еміграційний центр, що перебував у глибокій депресії, а Українська армія опинилась у таборах для інтернованих. Навіть коли Головний Отаман офіційно розпустив армію в 1924 р., навіть тоді, коли Симон Петлюра опинився в смертельному Парижі, отамани Гайдамацького краю продовжували боротьбу. “Я знав, - говорив у березні 1921 р. Яків Гальчевський, - що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки… Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!” (Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. – Краків: Українське видавництво, 1941. – Т. 11 – С.12). Як бачимо, на кожному етапі боротьби методи та організаційні форми змінювались – незмінною залишалася мета, яскраво виражена словами Шевченка: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Події отаманщини ще раз доводять, що незважаючи ні на що, українці продовжували справу своїх предків і боролися за здобуття власної державності. Це є ті люди, які мають бути нашим дороговказом, щоби перетворити цю бутафорію за вікном у справді Українську державу не лише за формою, але й за змістом.

Встановлення радянської влади в Україні у 1920 р. Підсумки та наслідки громадянської війни

Становище в Україні у 1920 році визначалось перемогами більшовиків. Політика більшовиків в Україні була сформульована в резолюції VIII Всеросійської конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні», яка визнавала самостійність УСРР і можливість використання української мови.

У 1920 р. розруха на наслідки комуністичного штурму наближали країну до господарської катастрофи. Зупинились заводи, робітники тікали до села, паралізованими були залізниці. Вихід В. Ленін і Л. Троцький бачили лише у подальшій мілітаризації економіки, її більшій централізації, посиленні комуністичного штурму. Прискорилась націоналізація промисловості, посилилась натуралізація економіки, на транспорті і промисловості зберігся воєнний стан, жорсткішою сталу загальна трудова повинність. На базі військових-з’єднань була створена Українська трудова армія, на яку було покладено контроль за заготівлею сировини й продовольства, видобутком палива, відбудовою залізниць, постачанням підприємств робочою силою.

Нова політика більшовиків в Україні значно посилила їх владу і дозволила поширити соціальну базу Радянської влади. Проте зміст більшовицької диктатури, яка спиралася на російських комуністів і Червону армію, не змінився. Та попри всю силу більшовиків, їм лише в кінці 1921 р. вдалося придушити збройний опір селянства.

Варшавська угода (квітень 1920 р.) являла блок конвенцій С. Петлюри і Ю. Пілсудського  з метою, досягнення-єдності дій у боротьбі з більшовизмом. Польський уряд прагнув відновити Польщу в кордонах 1772 р. і у 1919 р. захопив Східну Галичину, Західну Волинь і частину Полісся. І Польща, і Радянська Росія готувались до війни. Тому Польща прагнула заручитись підтримкою С. Петлюри, який заради боротьби за незалежну Україну прийняв жорстокі умови поляків.

За Варшавською угодою Холмщина, Підлящя, Посяння й Лемківщина, Зах. Волинь, Галичина і частина Полісся залишалися за Польщею, але вона відмовлялася від претензій поширитися до кордонів 1772 р. Збройні сили УНР переходили під контроль Польщі.

Ця вимушена угода була засуджена більшістю прихильників УНР. Наприклад, В. Винниченко повірив більшовицьким деклараціям щодо «самостійної УСРР» і у квітні 1920 р. запропонував свої послуги Радянській владі. Однак після зустрічей з московськими та київськими лідерами і ознайомлення з реальним, а не декларативним політичним життям В. Винниченка охопив жах і він знову поїхав на чужину.

Радянсько-польська війна почалась 25 квітня 1920 р. інтервенцією польських військ (150 тис. поляків і 15 тис. петлюрівців), які не стали чекати закінчення передислокації на захід радянських військ. Наприкінці квітня поляки зайняли Волинь, а 6 травня захопили Київ.

Обіцяне С. Петлюрою Ю. Пілсудському народне повстання в Україні не відбулося. Навпаки, вторгнення викликало глибоке обурення населення. Мобілізація в Червону Армію йшла успішно, і на окупованій території розгорнувся партизанський рух.

Військові успіхи Польщі виявилися тимчасовими. На початку червня 1920 р. розгорнувся контрнаступ радянських військ. Після запеклих боїв 12 червня вони зайняли Київ. Уряд Директорії переїхав до Варшави. Протягом червня вся Наддніпрянщина була зайнята радянськими військами і бої точилися в Західній Україні, Білорусії й Польщі. Червона Армія успішно вела наступ на Варшаву і Львів.

Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі най- ширші верстви населення. Негайну допомогу Польщі надала Франція. Все це дозволило польським військам 11 серпня 1920 р. перейти у вдалий контрнаступ.

Між Радянською Росією і Радянською Україною з одного боку, Польщею — з іншого 12 жовтня 1920 р. був підписаний договір про перемир’я і умови миру. Мир було укладено 18 березня 1921 р. у Ризі. Західноукраїнські землі залишились за Польщею. Петлюрівці, позбавлені підтримки поляків, після запеклих боїв з Червоною Армією в листопаді 1920 р. залишили Україну.

Ризький мирний договір 1921, між РРФСР і УРСР, з одного боку, і Польщею — з іншою, про припинення війни і нормалізації стосунків; підписаний 18 березня. В ході радянсько-польської війни 1920, розв'язаною реакційними кругами Польщі і імперіалістами Антанти, уряд РРФСР неодноразово виступав з мирними пропозиціями. Проте польський уряд, що підбурюється Антантою, прагнучи виграти час і використовувати обстановку, що склалася в перший період війни, висував неприйнятні умови переговорів. Лише 7 серпня 1920 польський уряд повідомив про готовність почати переговори, але приступив до них 17 серпня (у Мінську), коли польські війська почали контрнаступ. Радянська делегація, добиваючись швидкого укладення миру, пішла на поступки і погодилася на відхилення від «Керзона лінії» на користь Польщі. 12 жовтня 1920 в Ризі були поміщені попередні умови мирного договору. 18 жовтня військові дії були припинені. Після 5-місячних переговорів був підписаний Р. м. д., що оголосив про припинення війни. Радянсько-польський кордон встановлювався значно східніше «Керзона лінії»; до Польщі відходили західні землі України і Білорусії. Обидві сторони зобов'язалися поважати державний суверенітет один одного, взаємно відмовлялися від втручання у внутрішні справи, від ворожої пропаганди, зобов'язалися не допускати на своїх територіях освіти і перебування організацій і груп, діяльність яких направлена проти іншої сторони. Польща зобов'язалася надати російським, українцям і білорусам в Польщі всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів; ті ж права надавалися полякам на території РРФСР і України. Обидві сторони взаємно відмовлялися від вимоги відшкодування витрат і збитків, пов'язаних з веденням війни. Кожна із сторін надавала громадянам іншої сторони повну амністію за політичні злочини. РРФСР і УРСР погодилися повернути Польщі різні військові трофеї, всі наукові і культурні цінності, вивезені з території Польщі починаючи з 1 січня 1772. Радянська сторона, визнаючи роль польських земель в господарському житті тієї, що була Російській імперії, зобов'язалася сплатити Польщі в річний термін 30 млн. золотих крб. Польща звільнялася від відповідальності за борги і інші зобов'язання колишньої Російської імперії. Договір набирав чинності після його ратифікації. Проте уряд буржуазної Польщі не дотримував умов Р. м. д. про припинення ворожої діяльності проти Радянської держави і про рівноправ'я росіян, українців і білорусів, що проживали в Польщі.