8.4. Методи оцінки рейтингу банків у зарубіжній практиці

Міжнародна практика знає різні типи оцінок діяльності комерцій­них банків щодо цілей, які перед ними ставляться.

Найбільш поширеними є два типи:

1. Оцінка кількісних, обсягових показників.

1. Оцінка якісних показників, що характеризують надійність ко­мерційних банків.

«5-508 417

Розділ 8

Обидва різновиди оцінок правомірні, оскільки виконують прита­манні їм функції, в основі яких лежать різні критерії і показники.

Оцінка кількісних обсягових показників має на меті визначити масштаби розвитку діяльності окремих банків, а також ступінь роз­витку всієї банківської системи.

Названий критерій оцінки продиктований перш за все потребою суспільства знати рівень розвитку банківської системи країни як відоб­раження рівня розвитку економіки. Масштаби розвитку банківської системи, основу якої становлять депозитні й кредитні операції, свідчать про обсяги виробництва, обігу і споживання, розвиток внутрішнього ринку країни, рівень економічного потенціалу.

Необхідність кількісних обсягових показників діяльності банку зумовлена також потребами клієнтів. їм необхідно визначити, з яким банком краще мати ділові відносини. Відомо, що значний клієнт заці­кавлений у великому банку, відповідно середній клієнт — у середньо­му за масштабами банку, дрібний клієнт — у невеликому банку. Роз­глянемо склад обсягових показників, що використовуються при ви­значенні рейтингу банку (рис. 8.3).

Саме ці показники покладено в основу виділення групи банків світо­вої еліти.

Обсяг активів відіграє головну роль при визначенні рангу банку. Інформація про ранжування банків за обсяговими показниками пуб­лікується у відкритій пресі й застосовується різними користувачами з аналітичною метою.

За такою інформацією можна не тільки порівняти окремі банки, а й визначити певні відносні показники, які характеризують внутрішні сторони їх діяльності. 418

Основи аналізу балансів зарубіжних комерційних банків

Найбільш цікавим у цьому відношенні є визначення:

• частки депозитів у загальній сумі активів;

• частки кредитів у загальній сумі активів;

• співвідношення кредитів і депозитів;

• частки власного капіталу в активах;

• частки прибутку в активах і частки в капіталі.

Другим типом оцінки діяльності комерційних банків є оцінка їх надійності.

Надійність комерційного банку — це певний його стан, який скла­дається під впливом багатьох протилежних факторів. Цю характерис­тику можна встановити лише на підставі аналізу тенденцій і факторів, які справили вплив на формування таких показників діяльності банку:

• ліквідність;

• прибутковість;

• достатність капіталу;

• ступінь ризику активів;

• рівень управління.

Стан кожного з названих показників, у свою чергу, зумовлюється комплексом різних факторів.

За кордоном оцінка надійності комерційного банку зведена до ран­гу державного нагляду. Законодавством встановлено вимоги до комер­ційних банків щодо забезпечення їх надійності; передбачено орган бан­ківського нагляду, наділений правами контролю за банківською сис­темою. У різних країнах функцію державного нагляду за надійністю банківської системи виконують такі відомства: Міністерство фінан­сів — у Японії і Німеччині, Федеральна резервна система — контролер грошового обігу при Міністерстві фінансів і Федеральна корпорація страхування депозитів — у США.

В Японії та Німеччині рейтинг надійності комерційних банків не виводиться. У процесі аналізу звітності та інспекційних перевірок го­ловну увагу приділяють дотриманню відповідних законодавчих та інших нормативних активів, що визначають вимоги до результатів діяльності банків і їх менеджерів. У США використовують реитингову систему оцінки діяльності банків. При цьому результати перевірок органами нагляду комерційних банків та визначений темп рейтингу надійності цих банків є конфіденційною інформацією. На відміну від інформації про ранжування банків за обсяговими показниками, рей-тингова оцінка комерційних банків не публікується в пресі.

Для рейтингової оцінки діяльності комерційних банків викори­стовують систему "CAMEL".

419

Розділ 8

8.5. Аналіз процесу капіталізації в зарубіжних комерційних банках

Стратегія банку щодо управління й аналізу капіталом має бути спрямо­вана на досягнення певних цілей. Основною метою будь-якого кредитного інституту є максимізація прибутку. Похідними від неї є утворення "чисто­го майна" фірми та завоювання (або збільшення) своєї частки ринку.

Обов'язкові передумови успішної діяльності банку — ліквідність і за­хист від ризиків. Тож фінансово-кредитна установа зазвичай намагаєть­ся реалізувати у своїй діяльності "магічний трикутник" цілей: збільши­ти прибутковість, зменшивши ризиковість та забезпеченість ліквідності.

Управління власним капіталом охоплює такі складові:

• керівництво мобілізацією банківського капіталу;

• управління використанням власних коштів.

Передусім менеджери банку мають визначити його потребу у влас­них коштах. При цьому слід враховувати правові рамкові умови, ос­кільки саме нормативи регулюючих органів визначають мінімальну потребу в капіталі. Проте капітал необхідний банкові як для покриття оперативних ризиків, так і для запобігання стратегічним ризикам. Тому слід встановлювати нижні й верхні межі забезпечення фінансо­во-кредитної установи власним капіталом, керуючись і правовими ви­могами, і внутрішніми потребами банку.

Після того, як менеджери банку визначили потребу у власному ка­піталі, вони повинні обрати шляхи її оптимального покриття.

У світовій практиці використовують чимало способів збільшення власного капіталу. Найпоширеніші з них базуються на змінах у струк­турі балансу, яких, у свою чергу, досягають:

• шляхом обмеження можливостей зростання ризикових активів при збереженні їх структури;

• у результаті обмеження можливостей зростання ризикових ак­тивів шляхом зміни їх структури завдяки впровадженню операцій із невисоким ступенем зважування активів на ризик;

• внаслідок обмеження зростання ризикових активів шляхом про­дажу балансових активів.

Обґрунтовуючи різні шляхи реструктуризації, менеджери зарубі­жних банків порівнюють можливі втрати доходів-нетто внаслідок про­веденого перегрупування структури балансу. Обирають варіант із най­меншими втратами доходів.

420

Основи аналізу балансів зарубіжних комерційних банків

Потреби у банківському капіталі можна задовольнити також мето­дом "непрямого ефекту фінансування", який передбачає:

• злиття банків із метою збільшення банківського капіталу;

• зниження як позицій відрахування від основного капіталу, так і відвернень від сукупного капіталу (основний + додатковий капітал);

• створення і використання резервів переоцінки.

Саме злиття банків (економічне і правове об'єднання двох чи кіль­кох кредитних інститутів) у сучасних умовах України є найефектив­нішим способом збільшення банківського капіталу.

Банківський капітал можна збільшити також за допомогою внут­рішніх джерел. До них належать:

• відкрита тезаврація прибутку (тобто розподіл отриманого протя­гом року прибутку на виплату дивідендів і на збільшення власного ка­піталу за рахунок нерозподіленого прибутку);

• відкрите дотування резервів за рахунок чистого прибутку (тобто створення фондів на покриття загальних банківських ризиків);

• прихована тезаврація — утворення прихованих резервів (тобто загальних резервів на випадок невиплат за позиками).

Слід зазначити, що за допомогою внутрішніх джерел капітал мож­на збільшити, якщо банк одержує прибуток і не виплачує його у ви­гляді дивідендів.

Детальніше зупинимося на питанні збільшення власного капіталу шляхом відкритої тезаврації прибутку. Практикуючи цей метод, за­рубіжні фахівці застосовують кілька надійних інструментів управлін­ня власними коштами. Серед них:

• утримання частини прибутку для поповнення власного капіталу (крім випадків, коли швидке збільшення депозитів спонукає продава­ти додаткові акції за будь-якою ціною);

• дивідендна політика, яка дає змогу підвищити ринкову ціну акцій банку і продати додаткові акції за вищими цінами.

Перевагою першого інструмента є те, що банк, збільшуючи за його допомогою капіталу, не залежить від отриманих на ринку коштів, а отже, акціонерам не загрожує втрата контролю над банком. Однак цей інструмент має такий недолік: одержаний цим шляхом прибуток опо­датковується, отож банк потрапляє під додатковий вплив макроеко-номічних факторів.

Визначаючи потреби в мобілізації власних коштів на ринку капі­талів, зарубіжний банк водночас повинен щороку планувати також потреби у власному прибутку. Для цього необхідно:

421

Розділ 8

• визначити потреби у власних коштах для збільшення обсягів ко­мерційних угод (або банківських активів) та для покриття банківських ризиків;

• розрахувати обсяг прибутку, необхідного для виплати дивідендів і проведення процентних виплат за додатковими елементами банківсь­кого капіталу (субординованим боргом і гібридними інструментами на зразок залученого боргу);

• врахувати такі фактори впливу, як податки і процентні ставки за мінімальними резервами.

Це можна зробити за такою методикою.

1. Визначення потреби в основному капіталі-нетто:

де ОК^в — основний капітал; ВК_а — нагальна потреба у власних кош­тах; ВК ,— потреба у власних коштах, необхідних для зростання бан­ківських активів; ВК_r — потреба у власних коштах для покриття бан­ківських ризиків; OK" — наявний основний капітал. Або:

ОК^в = Квота основного капіталу • Потреба у власних коштах -- Основний наявний капітал.

2. Визначення потреби в додатковому капіталі-нетто:

де ДЯ^в — додатковий капітал; ДК" — наявний додатковий капітал.

Або ж ДК^в = Квота додаткового капіталу ■ Потреба у власних коштах - Наявний додатковий капітал.

3. Визначення потреби у прибутку після сплати прибуткового податку:

де G — прибуток після сплати податків; OK³ — основний капітал, мо­білізований за допомогою зовнішніх джерел: ДК³ — додатковий капі­тал, мобілізований за допомогою зовнішніх джерел; МВ_ок — необхідні мінімальні витрати на виплату дивідендів за акціонерним капіталом; MB — необхідні мінімальні витрати на процентні виплати.

Розглянемо приклад визначення потреби у власних коштах і потре­би у прибутку німецького банку:

Показники банку N за 2003 р.:

422

Основи аналізу балансів зарубіжних комерційних банків

• ризикові активи — 12 500 млн євро;

• основний капітал — 600 млн євро;

• додатковий капітал — 500 млн євро.

На 2004 р. керівництво банку планує:

• квоту основного капіталу — 4,5 % ;

• квоту додаткового капіталу — 4 % ;

• збільшення банківських активів — на 5 % ;

У 2004 р. банк N планує також змінити комерційну політику, відтак передбачаються додаткові власні кошти для покриття ринкових ри­зиків на суму 1000 млн євро. Аби не зашкодити біржовій оцінці своїх акцій, банк має намір виплатити мінімум 25 % дивідендів (із 200 млн німецьких марок акціонерного капіталу). Передбачається збільшення акціонерного капіталу на 100 млн євро.

Збільшення капіталу за рахунок таких зовнішніх джерел, як су-бординований борг та гібридні інструменти на зразок залученого бор­гу, не планується.

Обчислення

Основна потреба у власних коштах:

12 500 + 5 % • 12 500 + 1000 = 14 125.

1. Потреба в основному капіталі-нетто:

4,5% -14 125-600=36 (округлено).

2. Потреба в додатковому капіталі-нетто:

4,0% -14 125-500 = 65.

3. Потреба у прибутку після податків:

60 - (36 - 100) + (65 - 10) = 51. Отже, якщо банк у 2004 р. планує збільшити свій капітал на 100 млн євро (вартість емісії), то його потреби у прибутку становитимуть 51 млн євро після сплати податків.

Методи розподілу банківського капіталу. Ризикові активи у поточ­ному році становлять 100 гр. од.

На наступний рік заплановано зростання банківських угод на 12 % , тобто на 12 гр. од.

Отже, ризикові активи наступного року становитимуть 112 гр. од. Розподіл ризикових активів (112 гр. од.) між комерційними відділами А, В, С, D буде таким:

1. за наявністю — 100 гр. од.;

2. за обсягом — 6 гр. од.:

відділ А — 20 % від обсягу угод (6 • 20 %) — 1,2 гр. од.; В — 50 % від обсягу угод (6 • 50 % ) — 3 гр. од.; С — 15 % від обсягу угод (6 * 15 %) — 0,9 гр. од.; D — 15 % від обсягу угод (6 • 15 % ) — 0,9 гр. од.

3) за рентабельністю капіталу (ROE) (табл. 8.4).

423

Розділ 8

Отже, варіант розподілу власних коштів на наступний рік матиме такий вигляд:

Ризикові активи у поточному році — 100 гр. од.

Відділ А:

20 гр. од. — за наявністю

2. гр. од. — за обсягом

3. гр. од. — за RОЕ Усього: 22,5 гр. од.

Відділ В:

50 гр. од. — за наявністю З гр. од. — за обсягом 1,6 гр. од. — зa RОЕ Усього: 54,6 гр. од.

План на наступний рік:

1) за наявністю — 100 гр. од

2)+12 % зростання:

• за обсягом (6 гр. од.)

• за ROE(6 гр. од.)

І Відділ С:

15 гр. од. — за наявністю 0,9 гр. од. — за обсягом

1 гр. од. — за RОЕ Усього: 16,9 гр. од.

Відділ D:

15 гр. од. — за наявністю

0,9 гр. од. — за обсягом

2 гр. од. — за RОЕ Усього: 17,9 гр. од.

424

112 гр.од.

Основи аналізу балансів зарубіжних комерційних банків

Одним із способів визначення зваженої процентної ставки, яким часто користуються німецькі комерційні банки, є метод імітаційного моделювання. Його сутність така.

Припустимо, що банк із власним капіталом К має норму чистого при­бутку на капітал— Р , щорічну ставку дивідендних виплат—Р ; решту чистого прибутку використовує для збільшення власних коштів. У та­кому разі через п років обсяг його власного капіталу К дорівнюватиме:

Обсяг дивідендів, виплачених через п років, обчислюється за фор­мулою

Для більшості кредитних інститутів дуже важливим є питання про те, якими будуть темпи зростання банківських операцій на основі до­датково збільшеного банківського капіталу (наприклад, за рахунок невиплаченого у вигляді дивідендів банківського прибутку). Відповідь на нього можна одержати за допомогою рівності:

BS(1+ ^BS)

ЕК BS

ЕК = BS(1 + ABS)rBS(l - а),

квота

де BS — балансова сума; rBS — процентна маржа-нетто;

власного капіталу; (1-а) — квота тезаврації.

Із цієї рівності, у лівій частині якої представлено більш ніж необ­хідну квоту власного капіталу , а у правій — невиплачений при­буток, випливають такі перетворення:

Розділ 8

Ці перетворення у формулі показують:

• наскільки високими мають бути рендити (проценти) на сукупний капітал, щоб за певної квоти тезаврації або квоти виплати дивідендів та за наявності необхідної частки власного капіталу відбулося запла­новане зростання банківських операцій (балансової суми);

• наскільки високою мають бути виплати дивідендів (а відповідно квота тезаврації банківських прибутків), якщо банк хоче за певних виплат процентів (рендитів) на сукупний капітал досягти запланова­ного зростання.

Внутрішні джерела збільшення банківського капіталу, безумовно, потрібні, проте лише за їх рахунок накопичити значні власні кошти складно. Банкам не обійтися без зовнішніх джерел покриття потреб у власному капіталі.

Один зі шляхів збільшення основного капіталу — зростання акціо­нерного капіталу. Проте випуск звичайних акцій з огляду на їхню ви­соку вартість не завжди веде до бажаної мети. Крім того, дивіденди не впливають на зниження податків, які у більшості західних країн спла­чують із доходів після виплати дивідендів. Тому для збільшення влас­ного капіталу зарубіжні банки часто використовують його замінники — так званий додатковий капітал. Це передусім субординовані боргові зобов'язання (претензії, які задовольняються після виконання усіх претензій вкладників, але перед задоволенням претензій акціонерів) і гібридні інструменти на зразок залученого боргу.

Застосовуючи розглянуту методику обчислення потреби у власних коштах, можна скласти комерційну планову калькуляцію оптималь­ної структури власних коштів. її призначення — сприяти зменшенню витрат власних коштів (МК + ME), тобто мінімізувати виплати за зов­нішніми джерелами власного капіталу, пов'язані з необхідністю ви­плачувати дивіденди на ринку капіталів (причому вони мають бути при­наймні такими, як у подібних за параметрами економічних суб'єктів). При цьому слід з'ясувати такі моменти.

• Який за обсягом акціонерний та зовнішній додатковий капітали (субординований борг і гібридні інструменти на зразок залученого бор­гу) банк може мобілізувати на ринку?

• До якої межі можна мінімізувати дивіденди за акціями, щоб це не зашкодило їх котируванню на біржі, а отже, й подальшому капіта-лоутворенню?

• Як мінімізувати процентні ставки за зовнішнім додатковим ка­піталом, щоб мати у майбутньому можливість реалізувати ті ж емісії?

Слід брати до уваги також інші фактори.

426

Основи аналізу балансів зарубіжних комерційних банків

Варто зупинитись і на таких аспектах управління банківським ка­піталом, як мобілізація і розподіл власних коштів з метою одержання прибутку. Якщо узагальнити практику комерційних банків Німеччи­ни, можна виділити кілька основних етапів цього процесу.

1. Правління банку вирішує, на скільки процентів має зрости на­ступного року обсяг банківських угод, а отже, й ризикових активів.

2. Про це рішення повідомляється певний комерційний відділ бан­ку (наприклад, відділ балансу), який визначає активи, зважені на ри­зик, а отже, й необхідні власні кошти (капітал) за банківськими нор­мативами та внутрішньобанківськими вимогами.

3. Відділи, які мобілізують банківський капітал, подають інфор­мацію про обсяг можливих новостворених власних коштів.

4. Після цього відділ контролінгу розподіляє необхідні ризикові активи між підрозділами банку, які проводять кредитно-інвестиційні операції. Це означає, що кількість здійснюваних ними ризикових угод обмежується лімітом власного капіталу, який ці підрозділи одержали від відділу контролінгу.

Отже, перед банком постає завдання: розподілити власний капітал між комерційними відділами так, щоб одержати найвищий прибуток. Це можна зробити, скориставшись таким методом F:

• За рентабельністю (ROE) банківського капіталу.

ТT 3 *

Доходи банку

Відділ із вищою рентабельністю власного капіталу отримує й більше власних коштів, тобто має змогу провести більше операцій, яким при­таманні ризики (а отже, має у розпорядженні більше ризикових ак­тивів). Такий розподіл є найекономічнішим, хоча й не позбавленим певних недоліків. Адже відділи з невисокою рентабельністю власного капіталу можуть узагалі не отримати ризикових активів. До того ж їх розподіл лише за рентабельністю не завжди є справедливим.

• За обсягом банківських операцій. Такий розподіл власного ка­піталу теж має вади, оскільки відділи з високою прибутковістю (КОЕ), але з незначними обсягами банківських операцій не одержать власно­го капіталу (ризикових активів).

Тому, на нашу думку, слід взяти до уваги досвід банків, які, розпо­діляючи між комерційними відділами власний капітал, поєднують такі методи:

427

Розділ 8

1. за наявністю (якщо банк планує на наступний рік певне зро­стання банківських угод, то кожний відділ одержує мінімальний об­сяг власного капіталу на рівні поточного року);

2. за обсягами (передусім банківських операцій);

3. за рентабельністю власного капіталу (за прибутковістю кож­ного відділу).

8.6. Світовий досвід використання обов'язкового резервування при проведенні грошово-кредитної політики

Як зазначалося, регулювання грошово-кредитного ринку за допо­могою обов'язкових резервів полягає в обов'язковому для кредитних установ утриманні безпроцентних вкладів на коррахунках у централь­ному банку (або у своїх касах) пропорційно до залучених ними депо­зитів. З цією метою центральні банки встановлюють норму обов'язко­вого резервування на ті чи інші види депозитних вкладів у кредитних установах. Аналіз тенденцій норми обов'язкового резервування у світо­вому масштабі допоможе зрозуміти загальні перспективи щодо зміни основних інструментів регулювання грошово-кредитного ринку в краї­нах з перехідною економікою.

Історично обов'язкові резерви за кордоном було введено для за­безпечення стабільності діяльності фінансової системи, тобто для захисту банківської ліквідності від непередбаченого вилучення депо­зитів. Але на початку XX століття, з розвитком банківських кліринго­вих розрахунків та з введенням механізму дисконтних операцій, ця функція втратила значення.

З часом обов'язкові резерви стали використовувати як інструмент впливу на експансію банківського кредитування. Так, Федеральна ре­зервна система США (РЕО) протягом програми кредитного контролю (1930, 1980 pp.), намагаючись скоротити банківський кредит, збільшу­вала норму обов'язкового резервування. Для стимулювання банківських позик у 1990 р. цю норму було знижено. Але світова еволюція розвитку фінансової системи призвела до зменшення ролі, яку відіграють банки на ринку кредитів. Іншим фактором зменшення ролі обов'язкового ре­зервування є те, що змінити пропозицію резервів ефективніше і швид­ше виконати за допомогою операцій на відкритому ринку.

Однак основне те, що обов'язкові резерви стали інструментом контролю пропозиції грошей. Рівень обов'язкових резервів є важли­вою компонентою грошового мультиплікатора, який пов'язує кількість резервів центрального банку і грошову масу. З цієї причини велике

428

Основи аналізу балансів зарубіжних комерційних банків

значення надавалось контролю резервів як засобу, що знижує інфля­ційний тиск. Так, якщо збільшувати норму обов'язкового резервуван­ня (rd, то це призведе до зменшення грошового мультиплікатора (mm), а відповідно, пропозиції грошей (М^s), та до виникнення очікуваної інфляції (СРІ^E). Схематично це можна записати як:

. У малих відкритих економіках обов'язкові резерви застосо­вували як засіб, що міг протидіяти небажаному рухові капіталу за лан­цюгом: — ринкова процентна став­ка, e — валютний курс, ЕX— експорт товарів та послуг). Остання за­лежність має місце за умови наявності ефекту доходу (при зменшенні грошової маси зменшується і попит на облігації, що знижує їхню ціну та збільшує отриману ставку процента). У разі наявності ефектів підви­щення цін та очікуваної інфляції при зміні грошової маси результат буде протилежний.

Саме з цих причин обов'язкові резерви та їх норма є головним інструментом при проведенні грошово-кредитної політики в багатьох країнах світу.

Ринкові процентні ставки визначаються попитом та пропозицією резервів (рис. 8.4).

Попит на резерви (TR^D) спочатку виник внаслідок потреби кредит­них установ задовольняти вимоги з обов'язкового резервування (RR). До того кредитні установи можуть тримати кошти у вигляді надлиш-

429

Розділ 8

кових резервів (ER). В більш широкому змісті: надлишкові резерви — це кошти, які перебувають і на кореспондентських рахунках, і в касах комерційних банків, що перевищують обсяги обов'язкового резерву­вання. Кошти, які знаходяться на кореспондентських рахунках не при­носять процентів комерційним банкам, але останні тримають надлиш­кові резерви на коррахунках в Центральному банку з двох причин:

• для страхування виконання резервних вимог за депозитами;

• для того щоб мати вільну ліквідність з метою можливого креди­тування клієнтів.

Саме з другої причини надлишкові резерви часто називають вільною ліквідністю. Тобто вільна ліквідність — це кошти, якими володіє ко­мерційний банк з метою можливого кредитування в певний момент часу. Щодо попиту на резерви діє рівність

Виходячи з наведеного графіка попит на резерви обернено пов'яза­ний з ринковими процентними ставками з двох причин:

• високі процентні ставки змушують вкладників переключати фон­ди від трансакційних рахунків до нерезервованих активів, що знижує попит на обов'язкові резерви

• як тільки ринкові ставки підвищуються, витрати на утримання фондів на коррахунках збільшуються і це стимулює кредитні устано­ви до зменшення надлишкових резервів

Пропозиція резервів складається з позичкових резервів (BR) та не-позичкових резервів (NBR), тобто з боку пропозиції резервів спостері­гається рівність:

Позичкові резерви (ВК) — це резерви, які беруть у кредит у цент­рального банку. Комерційні банки позичають резерви для того, щоб виконати резервні вимоги або збільшити вільну ліквідність з метою розширення активних операцій. Якщо доходи за державними обліга­ціями значно перевищують ставку рефінансування (rr), то комерційні банки можуть отримати прибутки шляхом позичання резервів у цент­ральному банку та використання цих коштів на купівлю облігацій. Тобто позичкові резерви збільшуються у разі зменшення ставки рефі­нансування та збільшення ринкової процентної ставки. Функціональ­но ця залежність визначається формулою

де r - ринкова процентна ставка; rr — ставка рефінансування; EС —

пролонговані кредити.

430

Основи аналізу балансів зарубіжних комерційних банків

Непозичкові резерви — це резерви банківської системи, які утво­рюються за рахунок активів комерційних банків. Величину непозич-кових резервів визначає в основному центральний банк через операції на відкритому ринку. Так, якщо центральний банк скуповує цінні па­пери (В ), то непозичкові резерви збільшуються, крива пропозиції зміщується вправо і процентні ставки зменшуються, що й відобра­жається

Незважаючи на значення для проведення монетарної політики та­кого інструмента, як резервні вимоги, протягом останнього десятиріччя в індустріально розвинутих країнах обов'язкові резерви постійно змен­шувались і навіть сягали нуля. У розвинутих країнах стала переважа­ти думка, що обов'язкові резерви є корисною, але не основною части­ною монетарної політики. Це пояснюється такими факторами:

• при проведенні грошово-кредитної політики центральні банки дедалі більшу увагу приділяють контролю за короткостроковими про­центними ставками замість контролю за резервами;

• обов'язкові резерви утворюють додатковий податок на депози­тарні установи, що знижує їх конкурентоспроможність відносно інших фінансових інститутів;

• інновація ринку капіталу (шляхом переключення від депозитів, що резервуються, до депозитів, що не резервуються) призводить до зни­ження дії обов'язкових резервів навіть без їх формального зниження.

Наприклад, з 1990 p. FED знижувала норму обов'язкового резерву­вання два рази. Значно зменшились норми обов'язкового резервуван­ня в Німеччині, Франції та Японії.

Норми обов'язкового резервування в індустріально розвинутих країнах. Слід підкреслити, що вже нині у певних країнах грошово-кре­дитна політика успішно проводиться без обов'язкового резервування (насамперед у Канаді, Великій Британії, Новій Зеландії). Незначна норма обов'язкового резервування у Великій Британії (0,35 %) не спря­мована на досягнення цілей монетарної політики і має єдину мету — забезпечення доходу для Банку Англії. З 1989 р. у Франції дія цього інструмента постійно слабшала з причини скорочення норми обов'яз­кового резервування, і зараз її зведено до мінімуму. Без обов'язкового резервування проводять грошово-кредитну політику і такі країни, як Бельгія, Данія, Швеція.

Обов'язкові резерви покриваються коррахунками в центральних банках та частково грошима в сейфах комерційних банків. При цьому світова тенденція така, що з часом обсяги на коррахунках змен­шуються, а використання грошей в касах комерційних банках збільшується. Так, в останні роки у США 26 000 кредитних установ

431

Розділ 8

мали резервні зобов'язання, і тільки 2000 з них тримали гроші на кор-рахунках у FED.

Зменшення обов'язкового резервування у свою чергу впливає на співвідношення між монетарною політикою та платіжними си­стемами. Тобто попит на коррахунки в умовах зменшення обов'язко­вого резервування залежить від потреб кредитних установ у здійсненні платежів. Тому монетарна політика і платіжні системи напряму по­в'язані і зміни в платіжній системі потребують відповідних змін у про­веденні монетарної політики.

Наявність коррахунків кредитних установ у центральному банку з метою проведення розрахунків забезпечує концептуальну основу для монетарної політики в умовах, коли не застосовується обов'язкове резервування. Удосконалення руху платежів може знизи­ти невизначеність коливань коррахунків та знизити попит на них.

432

Попит на коррахунки відносно нееластичний до процентних ставок, і це збільшує мінливість процентних ставок. Наприклад, центральний банк має на меті встановлення процентної ставки i₀. Якщо пропозиція коррахунків зменшиться від S до S1 , то ринкова ставка буде збільшу­ватися залежно від величини еластичності кривої попиту на коррахун­ки (рис. 8.5).

Основи аналізу балансів зарубіжних комерційних банків

Так, якщо попит на коррахунки менш еластичний (крива D1) віднос­но процентної ставки, то центральні банки можуть відчувати більшу мінливість у зміні процентних ставок відносно зміни пропозиції кор-рахунків(i₂> i1).

Таким чином, в умовах поступової відмови від обов'язкового ре­зервування основною проблемою для центральних банків є управ­ління мінливістю процентних ставок. Цю проблему вирішують за допомогою операцій на відкритому ринку. Збільшуючи пропозицію коррахунків, центральні банки можуть встановлювати верхню грани­цю для короткострокових процентних ставок (i_u) і купуючи коррахун­ки, нижче від ринкової ставки (і₀), можна встановити нижню межу процентної ставки (i_L) (рис. 8.6).

Рис. 8.6. Процес зменшення мінливості процентних ставок

Використовуючи операції на відкритому ринку стільки разів, скільки це необхідно протягом дня, центральний банк може підтри­мувати процентну ставку в границях вузького діапазону.

У цих умовах грошову масу регулюють виключно на рівні встанов­лення прогнозованого рівня короткострокової процентної ставки. При цьому аналізують щоденні тенденції за змінами грошового агрегату MО за минулі роки (за умови збереження цих тенденцій у майбутньому). Якщо значення MО зростає, то це призводить до зменшення резервів (за сталої грошової бази) і, відповідно, — до зростання короткостроко­вої процентної ставки. У разі якщо це так, то можна направлено регу-

15 5-508

433

лювати пропозицію резервів за допомогою продажу чи купівлі цінних паперів на вторинному ринку.

Учасники ринку можуть робити й самостійні кроки, спрямовані на зниження мінливості процентної ставки. Наприклад, кредитні уста­нови, очікуючи на велику мінливість процентних ставок, можуть три­мати надлишкові коррахунки як пересторогу від непередбачених змін на ринку. Така поведінка може вплинути на еластичність попиту на коррахунки відносно процентної ставки.

Для країн з перехідною економікою ці питання досить важливі. У країнах СНД норму обов'язкового резервування використовують як інструмент впливу на обсяги банківського кредитування та контролю пропозиції грошей. У певних умовах тимчасове збільшення норми обо­в'язкового резервування призводить не тільки до зниження інфляцій­ного тиску, а й до утримання курсу внутрішньої валюти. Прикладом вдалого використання цього важливого інструмента є саме Україна.

434

ДОДАТКИ

Додаток 1 Балансовий звіт комерційного банку, у. о.

" " 200 р. Керівник

Головний бухгалтер

(прізвище виконавця, телефон)

_{ЛІТЕРАТУРА}

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Ук­раїни 28 червня 1996 р. — К.: Преса України, 1997. — 80 с

2. Закон України "Про Національний банк" від 20.08.99 № 679-XIV// За­конодавчі і нормативні акти з банківської діяльності: Дод. до журн. "Вісник Національного банку України" — 1999. — № 7.

3. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 7.12.2000 № 2121-ШП Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності: Дод. до журн. "Вісник Національного банку України. — 2001. — № 1.

4. Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.99 № 996-XIV // Бухгалтерський облік і аудит. — 1999. — №9.

5. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" //Постанова Верховної Ради України від ЗО. 10.1996 № 475/96-ВР.

6. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18.06.1991 // Відо­мості БРЕШУ. — 1991. —№38.

7. Закон України "Про обіг векселів в Україні" // Нормативні акти України AT Інформтехнологія (044) 228-15-12.

8. Указ Президента України "Про розширення сфери обігу векселів" від 26.07.95 №685/95.

9. Указ Президента України "Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетво­рень" від 14.07.2000 № 89/2000.

455

Література

10. Постанова Верховної Ради України "Про порядок видачі дозволу на здійснення діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів" від 20.07.95 №123.

11. Постанова Верховної Ради України "Про використання векселів у господарському обороті України" від 17.06.92 № 2470-7.

12. Правила організації фінансової та статистичної звітності України: Затв. Пост. Правління Національного банку України від 12.12.97 № 436.

13. Положення про порядок створення і реєстрацію комерційних банків: Затв. Пост. Правління Національного банку України від 21.07.98 № 261 (зі змін. та доп.).

14. Положення про порядок визначення та застосування комплексної рейтингової оцінки комерційних банків за системою CAMELS: Затв. По­становою Правління Національного банку України від 08.05.2002 № 171 (зі змін. та доп.).

15. Положення про порядок формування і використання резерву для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків: Затв. Пост. Правління Національного банку України від 11.07.2001 № 279 // Банківська справа в Україні: Законодавчі і нормативні акти. — 2000. — №268. — С 25—31.

16. Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів: Затв. Пост. Правління Національного банку Ук­раїни від 30.12.97 № 466 (зі змін. та доп.).

17. Положення про порядок планування та порядок проведення інспек­ційних перевірок: Затв. Пост. Правління Національного банку України від 17.07.2001 №276.

18. Положення про порядок формування резервів Національного бан­ку України на покриття фінансових ризиків, пов'язаних із виконанням його функцій: Затв. рішенням Ради Національного банку України від 10.09.2002 № 16.

19. Положення "Про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банківських установах України": Затв. Пост. Правління Національного банку України від 30.12.98 № 566 // www.rada.kiev.ua

20. Положення Національного банку України "Про кредитування" // Бан­ківська справа в Україні: Законодавчі і нормативні акти. — 1995.— №246. — С 8—34.

21. Принципи управління кредитними ризиками, прийняті Базельсь-ким комітетом з банківського нагляду у 2000 р. // 18 І UR І ИОНО.

22. Положення Національного банку України "Про кредитування" // Бан­ківська справа в Україні: Законодавчі і нормативні акти. — 1995. — №246. — С 8—34.

23. Інструкція з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установами комерційних банків України: Затв. Пост. Правління Націо­нального банку України № 466 від 30.12.1997 р. (з наступ. змін.).

24. Інформаційний випуск № 179 відділу науково-економічної інфор­мації Промінвестбанку України "Депозитні операції комерційних банків". — К., 1994.

456

Література

25. Інструкція Національного банку України "Про порядок регулю­вання діяльності банків в Україні": Затв. Пост. Правління Національного банку України № 368 від 28.08.2001.

26. Інструкція Національного банку України про порядок застосуван­ня Плану рахунків бухгалтерського обліку від 21.11.97 (з наступ. змін.).

27. Правове регулювання на фондовому ринку України. Державна ко­місія з цінних паперів та фондового ринку, Український інститут розвит­ку фондового ринку.— К., 1998. — 505 с

28. Методическая разработка, факторинговые операции. — М., 1991.

29. Методика розрахунку економічних нормативів регулювання діяль­ності банків в Україні: Затв. Пост. Правління Національного банку Ук­раїни № 489 від 28.11.2001.

30. Анализ деятельности коммерческого банка / Сост. АО "Моск. фин. объед."; Под общ. ред. СИ. Кумок. — М.: АОЗТ "ВЕЧЕ", 1994. — 400 с.

31. Ансофф И. Стратегическое управление: Сокр. пер. с англ. — М.: Экономика, 1989. — 520 с.

32. Антонов Н.Г., Песселъ МЛ. Денежное обращение, кредит и банки. — М.: АО "Финстатинформ", 1995. — С. 81.

33. Афанасьев А. Планування структури капіталу // Банківська спра­ва. — 2000. — № 2. — С. 23—24.

34. Бабичева ЮЛ. Банковское дело: Справочное пособие. — М.: Эко­номика, 1999.

35. Бабичева ЮЛ. Краткий словарь-справочник финансово-экономи­ческих терминов. — М.: УМК Госбанка СССР, 1991.

36. Баканов М.И., Шеремет А.Д. Теория экономического анализа. — М.: Финансы и статистика, 1997. — 415 с.

37. Баканов М.И., Шеремет А.Д. Теория экономического анализа. — М.: Финансы и статистика, 1996. — 285 с.

38. Балабанов И.Т. Финансовый менеджмент. — М.: Финансы и ста­тистика, 1994. — 218 с.

39. Банковский портфель — 2: Книга банковского менеджера. Книга бан­ковского финансиста. Книга банковского юриста. — М.: СОМИНТЭК, 1994.

40. Батракова Л.Г. Экономический анализ деятельности коммерчес­кого банка. — М.: Логос, 1998. — 252 с.

41. Белобородова ВЛ., Новодворский В.В., Романов А.Н., Слабинский В.Т. и др. Как читать балансовый отчет. — М.: Финансы и статистика, 1992. —362 с.

42. Бор М.З. Менеджмент банков: организация, стратегия, планиро­вание. — М.: ИКЦ "ДИС", 1997. — 288 с.

43. БуздалинА.В. Проблемы ранней диагностики финансового состояния коммерческих банков // Банковское дело. — 1997. — № 11. — С. 24—28.

44. Буренин А.Н. Рынок ценных бумаг и производных финансовых ин­струментов: Учеб. пособие. — М.: Изд. 1-й Федерат. Книготорг. Коми., 1998.— 352 с.

45. Буиіуєва І., Галіцин В. Вирішення банківських завдань за допомо­гою алгоритмів моніторингу // Банківська справа. — 2001. — № 3.

457

Література

46. Васюренко О.В. Банківський менеджмент. — К.: ВЦ "Академія", 2001. —313 с.

47. Васюренко О.В. Банківські операції: Навч. посіб. — К.: Т-во "Знан­ня", КОО, 2000. — 243 с — (Вища освіта XXI століття).

48. Васюренко О.В. Современные методы управления банковскими ре­сурсами. — X.: Гриф, 1997. — 392 с.

49. Васюренко О.В. Управління залученням ресурсів у комерційних банках // Фінанси України. — 1999. — № 11 — С. 88—92.

50. Вітлінський В.В. Аналіз, оцінка і моделювання економічного ри­зику. — К.: ДЕМІУР, 1996. — 212 с

51. Вітлінський В.В. Концепція стратегії кредитного ризику // Бан­ківська справа. — 2000. — № 1.

52. Вітлінський В.В. Кредитний ризик комерційних банків: Навч. посіб. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. — 258 с

53. Внукова H.H., ОльховиковО.В. Мирлизинга. —Х.: Основа, 1994. — С 138.

54. Волохата К.О., ЧуніховськаЛ.В. Економічний аналіз діяльності ко­мерційних банків. — X.: ХБК, 2000. — 379 с

55. Волошин І.В. Визначення лімітів у операціях кредитування за допо­могою коефіцієнтного аналізу і повної моделі випадкового функціонуючо­го аналізу // Банківська справа. — 2000. — № 4. — С. 36—41.

56. Волошин І.В. Консервативний підхід до формування резервів для ма­лих кредитних портфелів // Вісник НБУ. — 2000. — № 7. — С. 13—15.

57. Волошин І.В. Часова структура кредитних ризиків // Вісник НБУ. — 1998. — № 12. — С 25—28.

58. Волошин І.В., Примостка Л. Організація аналітичного процесу в казначействі банку // Вісник НБУ. — 2001. — № 9. — С 21—23.

59. Галасюк В.В. Оцінка кредитоспроможності позичальників // Вісник НБУ. — 2001. — № 5. — С 54—58.

60. Галасюк В.В. Проблеми оцінки кредитоспроможності позичальни­ка // Вісник НБУ. — 2001. — № 9. — С 54—56.

61. ГаліцинВ.К. Системи моніторингу. — К.: КНЕУ, 2000. — 302 с

62. Герасимович A.M. Облік та аудит у комерційних банках: Навч. посіб. — Л.: Фенікс, 1999. — 510 с

63. Глян А., Шорт Деніел Г. Основи фінансового обліку. — К.: Основи, 1997.

64. Голова С.Ф. Міжнародні стандарти бухгалтерського обліку. — К.: Федерація професійних бухгалтерів і аудиторів України, 1998. — С 498— 503.

65. Головач A.B., Захожай В.Б., Базилевич К.С. Статистика банківсь­кої діяльності. — К.: МАУП, 1999. — 173 с

66. Голуб В. Концептуальні підходи до управління проблемними кре­дитами в комерційних банках // Вісник НБУ. — 2000. — № 2. — С 34—40.

67. Градова А.П. Стратегия и тактика антикризисного управления фир­мой. — СПб.: Специальная литература, 1996. — 510 с.

458

Література

68. ГуревичАЛ., Свистельник АЛ., Власюк М.И. Использование функ­ции Харрингтона при построении рейтинговых методик // Компьютеры + Программы: Банковские технологии. — 1996. — № 3. — С. 51.

69. Дзюблюк О. Особливості застосування політики облікової ставки як інструмента управління грошово-кредитними відносинами // Банкі­вська справа. — 2000. — № 3.

70. Дзюблюк О. Формування процентної політики комерційних банків. — К.: Економіка України. — 2000. — № 12. — С 14—18.

71. Довгань Ж. Управління власним капіталом комерційного банку // Вісник НБУ. — 1999. — № 9. — С 47—49.

72. ЕкушовА.И. Модели учета и анализа в коммерческом банке. — Ка­лининград: Янтарная сказка, 1997. — 208 с.

73. Єпіфанов Н.О. Регіональна економіка: Навч. посіб. — К.: Наукова думка, 1999. — 355 с.

74. Жуков Е.Ф. Банки и банковские операции: Навч. посіб. — М.: ЮНИТИ, 1997.—471с.

75. Загородиш А., Селюченко Н. Лізинг як альтернативна форма бан­ківського фінансування // Вісник НБУ. — 1998. — № 11. — С. 51.

76. Заруба ОД. Банківський менеджменті аудит.—К.:Лібра, 1996. —218с.

77. Заруба ОД. Фінансовий менеджмент у банках. — К.: Знання, 1997. — 172 с.

78. Зінченко В. Виїзне інспектування банків — метод поточного кон­тролю за діяльністю банківської системи в Україні // Вісник НБУ. — 1998. — №7.—С. З—5.

79. Иванов И.В. Анализ надежности банка. —М.: РДЛ, 1996. — 211 с.

80. Іващук І., Оконська О. Кількісна оцінка банківських ризиків // Бан­ківська справа. — 2000. — № 5. — С 7—9.

81. Ілляшенко С. Кредитні ризики та створення резервів для їх покрит­тя // Вісник НБУ. — 1997. — № 7. — С 39—42.

82. Калина A.B. Работа современного коммерческого банка: Навч. посіб. — К.: Т-во "Знання": МАУП, 1997. — 234 с

83. Карагодова О. Проблеми оптимізації структури кредитного порт­феля комерційного банку // Банківська справа. — 2000. — № 2. — С 40—45.

84. Карасьова З.М. Кредитування фізичних осіб під заставу дорогоці­нних металів за участю ломбарду // Вісник НБУ. — 2000. — № 5. — С 34—36.

85. Карлин Т.Р. Анализ финансовых отчетов. — М.: ИНФРА-М, 1999. — 448 с.

86. Карманов Є.В. Банківське право України: Навч. посіб. — X.: Кон-сум,2000. — 464 с

87. Киселев В.В. Управление коммерческим банком в переходный пе­риод. — М.: Логос, 1997. — 144 с.

88. Кіндрацька Л. Формування і використання резервів під кредитні ризики та методика обліку цих операцій у комерційних банках України // Банківська справа. — 2000. — № 3. — С 58—60.

459

Література

89. Клименко В. Основні напрямки регулювання кредитного ризику // Вісник НБУ. — 1999. — № 5. — С 49—51.

90. Клименко Т. Кредитна діяльність банків України // Економіка Ук­раїни. — 1999. — № 8. — С 28—35.

91. Ковалев А.И., Привалов В.П. Анализ финансового состояния пред­приятия. — М.: Центр экономики и маркетинга, 1997. — 188 с.

92. Ковалев А.П. Диагностика банкротства. — М.: АО "Финстатин-форм", 1995.— С. 96.

93. Ковалев В.В. Финансовый анализ. — М.: Финансы и статистика, 1995. —432 с.

94. Ковалев В.В. Финансовый анализ. — М.: Финансы и статистика, 1997. —С. 104—105.

95. Ковбасюк М.Р. Економічний аналіз діяльності комерційних банків і підприємств. — К.: Скарби, 2001. — 334 с.

96. Комашко О.В., Рябий МА., Распутина Л.В. SARCH-моделі та про­гнозування в умовах невизначеності // Банківська справа. — 1998. — №4. — С 47—52.

97.Корн Г., Корн Т. Справочник по математике. — М.: Наука, 1997. — 832 с.

98. Корнієнко Т. Методика визначення класу позичальника для роз­рахунку розміру відшкодування втрат за кредитними операціями // Вісник НБУ. — 2000. — № 3. — С 35—37.

99. Корнієнко Т. Оцінка збалансованості процентних операцій при аналізі прибутковості комерційного банку // Вісник НБУ. — 2000. — №11. —С. 24—28.

100. Костпюченко В. Формування резервів для покриття кредитних ри­зиків // Вісник НБУ. — 1999. — № 2. — С 25—30.

101. Коцовська, P.M. Операції комерційних банків: Навч. посіб. — Л.: "Центр Європи", 1997. — 277 с

102. Кочетков В.Н., Омельченко A.B. Економічний аналіз діяльності комерційних банків і підприємств. — К.: Скарби, 2001. — 334 с

103. Блумфилд Кристофер У. Как взять кредит в банке: Пер. со 2-го англ. изд. — М.: ИНФРА-М, 1996. — С. 50—51.

104. Кукушкина Е. Системный анализ основных моделей принятия ре­шений в области управления финансами // Комьютеры + программы: Бан­ковские технологии. — 1997. — № 2. — С. 70—73.

105. Кулюк СИ. Анализ деятельности коммерческих банков. — М.: ИНФРА-М, 1995.

106. Курілін Б.І. Безпека банківських операцій. — К.: Ін-т банкірів Ук­раїни, 1995. — 184 с

107. Лаврушин О.И. Банковское дело. — М.: Банковский и биржевой научно-консультативный центр, 1992. — 365 с.

108. Лаврушин О.И. Основы банковского менеджмента. — М.: ИНФРА-М, 1995. — 144 с.

109. Лагутін В.Д. Кредитування: теорія і практика: Навч. посіб. — К.: Знання, КОО, 1999. — 385 с.

460

Література

110. Лифляндчик Б.И., Лиходеев Н.П. Бизнес-разведка: задачи и прин­ципы // Мир безопасности. — 1998. — № 5—7. — С. 17—23.

111. Лютий І.О. Грошово-кредитна політика та особливості її реалі­зації в Україні // Фінанси України. — 2000. — № 1. — С. 45—48.

112. Малярецъ Л., Оген ко І. Визначення оптимальної структури капі­талу банку при розрахунку узагальнюючого показника його діяльності за допомогою математичних методів // Банківська справа. — 2000. — № 2. — С 17—19.

113. Маршалл Дж.Ф., Бансал Випул К. Финансовая инженерия. Пол­ное руковоство по финансовым нововведениям: Пер. с англ. — М.: ИНФРА-М, 1998. — 784 с.

114. Маслеченков Ю.С. Финансовый менеджмент в коммерческом бан­ке. — М.: Перспектива, 1996. — 159 с.

115. Мертонс О., Урга Д. Ефективність банківської системи Украї­ни. — К.: Банківська справа, 1999. — С. 29—36.

116. Месарович М., Мако Д., ТакахараИ. Теория иерархических мно­гоуровневых систем. — М.: Мир, 1973.

117. Мороз A.M. Банківська енциклопедія. — К.: Ельтон, 1993. — 303 с.

118. Мороз A.M. Банківські операції: Навч. посіб. — К.:КНЕУ, 2000. — 384 с.

119. Мусієць Т. Діяльність зарубіжних банків в Україні: досвід і про­блеми // Банківська справа. — 1997. — № 1. — С. 25—3О.

120. Новикова В. Характеристика действующих моделей рейтинга на­дежности банков // Бюллетень финансовой информации. — 1996. — №9(16).—С. 12—23.

121. Олійник Д. Управління ліквідністю КБ на основі оптимального використання залишків тимчасово вільних коштів на поточних рахунках клієнтів//Банківська справа. — 2001. — № 2. — С. 31—34, 41.

122. Олійник Д. Управління ліквідністю КБ та оптимізація фінансо­вого результату // Вісник НБУ. — 2000. — № 9. — С. 28—29.

123. Павлова Г.С. Анализ финансового состояния коммерческого бан­ка. — М.: Финансы и кредит, 1996. — 272 с.

124. Панова Г.С. Анализ финансового состояния коммерческого бан­ка. — М.: Финансы и статистика, 1996.

125. Панова Г.С. Кредитна політика комерційних банків: Навч. посіб. — М.: НКЦ, НДС, 1997. — 464 с.

126. Пантпілєєв В., Халява С. Фінансова стійкість комерційного бан­ку: проблеми регулювання // Банківська справа. — 1996. — № 1. — С 32—39.

127. Первозванский А.А., Первозванская Т.Н. Финансовый рынок: рас­чет и риск. — М.: ИНФРА-М, 1994. — 295 с.

128. Пернарівський О. Ризик та ліквідність комерційного банку // Вісник НБУ. — 2000. — № 4. — С. 31—34.

129. Петриченко Л. Надійність комерційного банку: методологічні підходи до її визначення // Банківська справа. — 2000. — № 1. — С. 46—48.

461

Література

130. Побединська В. Проблеми споживчого кредитування в Україні // Вісник НБУ. — 1999. — № 2. — С 18—20.

131. Пономаренко В. Стратегічний моніторинг у комерційних бан­ках. — К.: Банківська справа. — 2000. — № 2. — С. 11 —14.

132. Примостка Л.О. Методичні аспекти аналізу ефективності управ­ління портфелями комерційних банків // Банківська справа. — 2000. — №1. — С 28—3О.

133. Примостка Л.О. Управління активами і пасивами комерційного банку // Вісник НБУ. — 2001. — № 2. — С 39—43.

134. Примостка Л.О. Фінансовий менеджмент банку: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 1999. — 280 с.

135. Раєвський К., Раєвська Т. Методичні рекомендації щодо економ­ічного аналізу діяльності комерційних банків // Вісник НБУ. — 1999. — № 3, № 4.

136. Раєвський К.Є. Визначення узагальнюючої оцінки фінансового стану комерційного банку // Вісник НБУ. — 1996. — № 4. — С. 31—36.

137. Распутина Л.В., Журавльов В.Н. Прогнозування попиту на кре­дитні ресурси комерційного банку на основі аналізу часових рядів // Бан­ківська справа. — 1998. — № 2. — С 16—23.

138. Рид Э. и др. Коммерческие банки. — М.: Прогресс, 1983. — 139 с.

139. Романенко О. Управління активами та пасивами у процесі керів­ництва комерційним банком // Вісник НБУ. — 2000. — № 9. — С. 26—28.

140. Роуз Питер С. Банковский менеджмент: Пер. с англ. — М.: Дело Лтд, 1995. — 768 с.

141. Русак НА., Русак В.А. Финансовый анализ субъектов хозяйство­вания. — Минск: Высш. шк., 1997. — 309 с.

142. Савлук М.М. Банковская энциклопедия. — К.: Эльтон, 1993

143. Савлук МЛ. Гроші та кредит. — К.: Либідь, 1992. — 130 с.

144. Савлук М.І., Мороз A.M., Коряк A.M. Вступ до банківської спра­ви. — К.: Лібра, 1998. — 341 с.

145. Сало LB. Фінансово-кредитна система України та перспективи роз­витку. — К.: Наук. думка, 1995. — 178 с

146. Синки Дж. мл. Управление финансами в коммерческих банках: Пер. с англ. — М.: Gatallaxy, 1994. — 820 с.

147. Скакун Л. Неперервність процесуризик-менеджменту кредитних операцій банку як основа їх беззбитковості // Банківська справа. — 2000. — №5.—С 9—12.

148. Скворцов І., ЗавгороднійА. Економетричний аналіз позикової вар­тості // Банківська справа. — 2001. — № 3. — С. 45—48.

149. Соколовський С. Методика оцінки основних фінансових операцій комерційного банку за допомогою трансфертного ціноутворення // Вісник НБУ. — 2000. — № 8. — С 31—33.

150. Спицын И.О., Спицын Я.О. Маркетинг в банке. — М.: Тарнекс, 1993. —214 с.

151. Стражева В.И. Анализ хояйственной деятельности в промышлен­ности. — Минск: Выс. шк., 1998. — 398 с.

462

Література

152. Стратегія кредитного ризику комерційного банку / За ред. В.В. Віт- лінського. — К.: Т-во Знання, КОО, 2000. — 274 с

153. Облік у банках: Підручник / Т.П. Табачук, Л.М. Барабан, В.М. Сердюк, В.М. Каднічанськата ін. — К.: НБУ, 1999. — Ч. 1. — С 369; Ч. 2. —С 288 с.

154. Ткаченко І., Луців Б. Моделювання управління динамікою кре­дитного портфеля // Вісник НБУ. — 2000. — № 5. — С. 15—17.

155. Тмоти У. Кох. Управление банком. — Ч. І. — М.: УФА-СПЕКТР, 1993. — С. — 195 (Деньги, кредит, финансирование).

156. Усоскин В.М. Современный коммерческий банк. Управление и операции. — М.: Все для вас, 1996. — 320 с.

157. Финансовый менеджмент / Под ред. Е.С. Стояновой. — М.: Перс­пектива, 1993. — 268 с.

158. ФіліпенкоА.С. Міжнародні валютно-кредитні відносини. — К.: Либідь, 1997. — 205 с.

159. Фуклєв В. Стратегія і тактика управління прибутковістю комер­ційного банку // Банківська справа. — 1998. — № 4. — С. 3—6.

160. Харрис Л. Денежная теория. — М.: Прогресс, 1990. — 503 с

161. Чайка О. Шляхи зниження відсоткових ставок за банківськими кредитами в Україні // Вісник НБУ. — 1999. — № 8. — С 24—30.

162. Чекмарева E.H. Лизинговый бизнес: Практ. пособ. — М.: Эконо­мика, 1994.

163. Черкасов В.Е. Финансовый анализ в коммерческом банке. — М.: ИНФРА-М, 1995. — 272 с.

164. Шарп. У., Александер Г., Бейли Дж. Инвестиции. — М., 1997. — С. 87—95.

165. Шевченко О., Марийська О. Лізинг — альтернатива банківсько­му кредитуванню // Банківська справа. — 2000. — № 4. — С. 31—33, 41.

166. Шеремет А.Д., Сайфулин P.C. Методика финансовго анализа. — М.: ИНФРА-М, 1996. — 172 с.

167. Шибиволок 3. Аналіз ліквідності банку // Банківська справа. — 2000. — № 2. — С. 33—37.

168. Ширинская О.Б. Операции коммерческих банков: российский и зарубежный опыт. — М.: Финансы и статистика, 1995. — С. 57.

169. Ширинська Є.Б. Рейтинг і лімітна політика банків // Вісник НБУ. — 1996. — № 5. — С 29—31.

170. Шматов О. Методика визначення рейтингу банків України // Вісник НБУ. — 1997. — № 5. — С 39—41.

171. Шпич Ф., Деркач А. и др. Модель управления платежным кален­дарем // Финансовые риски. — 1997. — № 7. — С. 100—106.

172. Экономический анализ деятельности банка: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 1996. — 144 с.

173. Ющенко В.А., Міщенко В.І. Управління валютними ринками. — К.: Т-во Знання, КОО, 1998. — 443 с

174. ЯцківМ.І. Теорія економічного аналізу. —Л.: Світ, 1993. — 215 с

463