10. — Темно-сірі опідзолені; 12 — чорноземи опідзолені; 13 чорноземи типові.

буряки; придатні вони під сади та хмільники. Для підвищення їх родю­чості потрібно поглиблювати орний шар, вапнувати, вносити органічні та фізіологічно-лужні мінеральні добрива, застосовувати сидеральні сі­возміни.

Близько 9 тис. га займають глеюваті та сильно глейові відміни дерново-підзолистих грунтів. Займають вони невеликі за площею пони­ження серед інших грунтів. Ступінь опідзолення, механічний склад, кис­лотність, гумусованість їх різні. Спільним у них є близьке залягання до поверхні грунтових вод (50—100 см), ознаки оглеєння; іноді трап­ляється заторфованість гумусового горизонту.

У зв’язку з цим такі грунті мають незадовільний водно-повітряний режим, що призводить до пониження врожайності сільськогосподар­ських культур, а в перезволожені роки викликає їх загибель. Крім захо­дів, які рекомендуються для всіх дерново-підзолистих грунтів, ДЛЯ оглеєних та сильнооглеєних відмін обов’язковим є регулювання рівня грунтових вод за допомогою гончарного або відкритого, що звичайно гірше, дренажу.

ЛУЧНІ ТА ДЕРНОВІ ГРУНТИ

Лучні грунти поширені переважно в південній час­тині Волинського Полісся, в межах Волинської височини в долинах Західного Бугу, Турії, Стоходу та Стиру на алювіальних відкладах легкосуглинистого, рідше супіщаного, механічного складу. Найбільш приурочені вони до зернистої заплави річок, яка утворилась з глинис­того матеріалу, принесеного ріками з Подільської та Волинської висо­чин. У межах колгоспів та радгоспів їх площа становить 626 тис. га.

Лучні грунти утворились в умовах надмірного зволоження підгрун­товими та річковими водами, тобто належать до гідроморфних грунтів. Перезволоження проявляється в оглеєнні материнської породи, іноді нижньої частини перехідного горизонту.

Профіль лучних грунтів має чорноземний габітус. В них виділяєть­ся добре гумусований перегнійний горизонт, який в суглинистих відмі­нах має міцну зернисту структуру, перехідний горизонт та материнську породу. Загальна глибина гумусового забарвлення досягає 50—60 см. Вміст гумусу у верхньому горизонті коливається від 3,2 до 6,0%. Реак­ція грунтового розчину нейтральна, рідко слабокисла або слаболужна (табл. 14).

Лучні грунти відзначаються високою потенціальною родючістю. Ппвеневі та паводкові води майже щороку приносять шар мулу, часто карбонатного, в декілька міліметрів завтовшки, який містить багато глинистих і колоїдних часток, гумусу і поживних елементів. Ці грунти багаті на поживні елементи, а структурність гумусового горизонту ство­рює сприятливий водно-повітряний режим. Якщо немає загрози руйну­вання грунтів під час повеней та паводків, їх можна розорювати і вико­ристовувати під посіви технічних, просапних та городніх культур, але найраціональніше використовувати як високопродуктивні сіножаті та культурні пасовища.

Дернові грунти поширені лише в поліській частині області, часто в комплексі з дерново-підзолистими, лучними та болотними грун­тами. Залягають вони на обширних зниженнях по периферії боліт, у заплавах річок, на борових терасах, зандрових рівнинах. Дерновий процес грунтотворення відбувається в гідроморфних умовах під трав’я­нистою та чагарниковою рослинністю. Загальна площа їх на землях колгоспів та радгоспів — 180 тис. га.

Таблиця 14

Фізико-хімічні властивості лучних та дернових грунтів

Грунти	Глиби­ на зразка, см	pH	Гідролі­ тична кислот­ ність мг/екв гр	Сума увібра­ них основ на 100 г унту	Ступінь насичен­ня осно­вами, %	Гумус, %
Лучний легкосуглинистий	0—20	6,1	2,0	10,4—40,0	30—96	5,7
Лучний карбонатний	0-20	7,3	—■	10,7—38,5	—	6,0
Дерновий неглибокий піщаний	0—20	5,2		3,5	58	0,7-2,2
Дерновий глинисто-піщаний	0-20	4,9	2,2	5,5	53	2,0
Дерновий глейовий супіщаний	0-20	5,5	1,5	5,5	24,2-67,7	3,0
Дерновий неглибокий глейовий су­
глинистий	0-20	6,3	1,1	“		5,0

Цим грунтам властивий профіль чорноземного типу, розчленований на гумусовий та перехідний горизонти і материнську породу. В породі, а іноді і в перехідному горизонті вони оглеєні. Глибина гумусованого горизонту досягає 15—ЗО см, перехідного — 10—20 см. Загальною ри­сою всіх дернових грунтів є їх безструктурність, навіть у суглинистих відмінах вони слабосіруктурні. Вміст гумусу становить 0,7—3,0%, лише в глейових відмінах може досягати 5,0%. Реакція грунтового розчину середньо- і слабокисла (рН 4,9—6,4), невисокий процент насичення основами (24—68%). вбирний комплекс слабо насичений основами (2,1—5,5 мг-екв на 100 г грунту). Дернові грунти бідні на поживні ре­човини.

Лише незначна частина дернових грунтів використовується як орні землі, основна площа — як кормові угіддя, зайняті рідколіссям та ча­гарниками, тобто є малопродуктивними угіддями. Для поліпшення їх потрібно регулювати водний режим, вапнувати, вносити високі дози органічних та мінеральних добрив.

Перегнійно-карбонатні (дерново-карбонатні) грун­ти є найбільш типовими для південної частини Волинського Полісся. Вони займають 41,5 тис. га на землях колгоспів і радгоспів і сформу­вались у тих місцях, де крейдові породи виходять на денну поверхню, утворюючи горбисті, рідше плоскі вододільні поверхні або пологі схили горбів та гряд. У окремих місцях на крейді залягали неглибокі прошар­ки пісків або супісків, що призвело до утворення грунтів більш легкого механічного складу. При утворенні грунтів у самій крейді виникли суг­линисті відміни.

Перегнійно-карбонатні грунти мають профіль чорноземного типу„ тому їх часто називають чорноземами на твердих карбонатних поро­дах. У них виділяється гумусовий карбонатний горизонт різної глибини. На більш крутих схилах він має глибину до 20 см, на пологих — 20—40 см, на рівних ділянках — більше 40 см. За цими показниками перегнійно-карбонатні грунти поділяються на неглибокі, середньоглибокі та глибокі.

Перехідний горизонт має різну глибину (10—40 см). Він склада­ється з гумусової маси, перемішаної з елювієм-делювієм крейди. Мате­ринська порода являє собою корінну крейду або мергель.

Гумусовий горизонт містить 1,7—5,3% перегною. Він має міцну зернисту структуру у суглинистих відмін, добрі водно-повітряні власти­вості. Тріщинуватість материнських порід сприяє швидкому просочу­ванню дощових вод за межі грунтового профілю, що в посушливі роки викликає нестачу води в цих грунтах, робить їх сухими. Місцева назва їх «громиші».

По всьому профілю ці грунти мають лужну реакцію (рН 7,2—7,8).. Порівняно добре вони забезпечені рухомими формами поживних речо­вин. Лише фосфор є у важкодоступній для рослин формі, що пов’язана з великим вмістом в них карбонатів. Перегнійно-карбонатні грунти по­требують органічних та фізіологічно кислих мінеральних добрив, вчас­ного обробітку та затримування і нагромадження вологи, відзначають­ся високою природною родючістю; на Поліссі їх називають «пшенич­ними землями». Вони придатні для вирощування пшениці, цукрових буряків, кукурудзи, ячменю, сіяних бобових трав.

БОЛОТНІ ГРУНТИ

Болотні грунти поширені на території Волинської області, особливо в межах Поліської низовини, в долинах Прип’яті, Турії, Циру, Стоходу. їх загальна площа на землях колгоспів та рад­госпів становить 374 тис. га. Значному розвиткові болотного процесу сприяє велика кількість опадів, рівнинність території, слабка дренуюча роль річок.

За ступенем вираження болотного процесу грунтоутворення та гли­биною торфового горизонту розрізняють такі типи болотних грунтів: лучно-болотні, болотні, торфувато-болотні, торфово-болотні та торфові грунти (торфовища).

Л у ч н о-б олотні грунти розташовані на окраїнах великих бо­лотних масивів, на середньому рівні заплав з періодичним перезволо- женням. Вкриті вони гідромезофільною лучною рослинністю з перева­гою осок. Неглибоке залягання грунтових вод (1—2 м) викликає огле- єння грунтового профілю, погіршує аерацію грунтів.

В профілі лучно-болотних грунтів виділяється оторфовіла дернина потужністю 3—6 см. Гумусовий горизонт — темно-сірий, має неміцну зернисту структуру, надмірно зволожений, містить багато напіврозкла-

дених рослинних решток. Перехідний горизонт — виразно оглеєний з ■сизо-іржавим відтінком, іноді з великою кількістю залізистих скупчень, з яких в минулому добували залізну руду. Материнська порода дуже оглеена, водоносна, сизого кольору.

Лучно-болотним грунтам властива висока потенціальна родючість, вони добре забезпечені поживними речовинами. Потребують регулю­вання водного режиму. Найбільш доцільно їх використовувати як ви­сокопродуктивні кормові угіддя.

Болотні (мулувато-болотні) грунти поширені на низь­кому рівні заплав (у старичних пониженнях) на місці замулених озер, їм властиве постійне перезволоження та оглеєння всього профілю. Вони не мають суцільного шару торфу, суцільної дернини. їх поверхня по­росла чагарниками вільхи та верболозу або вкрита буйною трав’яни­стою, переважно осоковою, рослинністю.

Гумусовий горизонт чорний, в’язкий, безструктурний, містить вели­ку кількість напіврозкладених рослинних решток, часто має вигляд напіврідкої мулуватої маси. Потужність його коливається від 15—20 до 40—50 см. Під ним залягає дуже оглеєна сиза материнська порода з охристо-іржавими плямами та залізистими конкреціями.

Т о р ф у в а т о-б о л о т н і та торфово-болотні грунти за­лягають на окраїні торфових масивів, менше розвинуті в межах неве­ликих замкнутих понижень. Профіль їх нагадує болотні грунти, але на поверхні в них є горизонт справжнього торфу. В торфувато-болотних грунтах шар торфу не перевищує 25 см, в торфово-болотних він коли­вається від 25 до 50 см. Торф може бути слаборозкладеним, з добре збереженими рештками рослинних тканин, і сильнорозкладеним, пере­твореним в однорідну зернисту масу. Грунти ці переважно кислі, лише в місцях неглибокого залягання крейди — нейтральні або слаболужні.

Торфові грунти (торфовища) розташовані на широких заплавах поліських річок, прохідних долинах та замкнутих улогови­нах, біля витоків річок, переважно у поліській частині області. В основ­ному це низинні торфовища трав’янисто-осокового походження. Рідше трапляються гіпново-осокові та деревинно-трав’янисті; верхові перехід­ні торфовища простягаються невеличкими масами в північно-східній частині області.

За товщиною торфового горизонту розрізняють неглибокі торфови­ща (потужність торфу 0,5—1 м), середньоглибокі (1—2 м), глибокі (понад 2 м). Ступінь розкладу торфової маси дуже різний, від слабо- розкладених до сильнорозкладених; залежно від його віку та осушення. Зольність торфу теж різноманітна. Вона найнижча в північній частині області (6—30%). значно вища в південній частині Полісся (до 45—60%), а в межах Волинської височини досягає величини 80—83%.

Реакція грунтового розчину торфовищ переважно слабо- та серед- ньокисла, іноді нейтральна (рН 5,6 з відхиленням від 4,7 до 6,8). Лише в межах Турійського та Ковельського районів, де торфовища розвину­лись на крейді, вони карбонатні. Торфові грунти відзначаються висо­кою сумою увібраних основ (37—51 мг-єкв на 100 г грунту) та високою місткістю вбирання. Вони дуже добре забезпечені азотом, загальний

вміст якого — 2,5—3,6% від ваги торфу, але слабо забезпечені калієм, фосфором та мікроелементами.

У південній частині Полісся та в межах Волинської височини про­стягаються невеликі масиви похованих торфовищ, які утворились в ре­зультаті намивання алювіального та делювіального матеріалу, що зноситься зі схилів височини.

ЛІСОСТЕПОВІ ОПІДЗОЛЕНІ ГРУНТИ

Лісостепові опідзолені грунти є пануючими грунтами в межах Волинської височини, а на Поліссі — лише в південній його час­тині на лесових островах.

Сформувались вони на лесових відкладах в результаті накладання двох процесів грунтотворення — чорноземного та підзолистого; пов’я­зані вони з хвилястими формами рельєфу і займають схили різної кру­тизн« та експозиції, вершини вузьких горбів і гряд.

За побудовою профілю, властивостями та агровиробничими особ­ливостями лісостепові грунти поділяються на дві генетичні групи: ясно- сірі та сірі опідзолені, темно-сірі та чорноземи опідзолені.

Ясно-сірі опідзолені грунти розкидані невеличкими клаптиками по всій території Волинської височини, займаючи площу лише 8,2 тис. га. Вони розташовані на схилах значної крутості, переважно північної експозиції. їх профіль близький до профілю дер­ново-підзолистих грунтів.

З поверхні залягає слабогумусований сірий або світло-сірий пере­важно безструктурний гумусово-елювіальний горизонт, його глибина

15. 20 см, а в зв’язку з поглибленням орного шару може досягати 24—25 см. Чітко виявлений білястий елювіальний горизонт (10—15 см), збагачений крем’янкою. Про значне опідзолення свідчить добре вираже­ний глибокий ілювіальний горизонт. Він дуже щільний, горіхувато-при- зматичної структури, збагачений на колоїди, водонепроникний. Напли­вами колоїдів по тріщинах він дуже поступово переходить на глибині 130—140 см в материнську породу, якою тут переважно є лесовидний карбонатний суглинок.

Сірі опідзолені грунти за своїм генезисом дуже близькі до ясно-сірих. В їх профілі випадає повністю елювіальний горизонт. Після збільшеного оранкою гумусово-елювіального горизонту (28— ЗО см) розташований ілювіальний. Материнська порода починається на глибині 120—130 см. Інші ознаки цих ґрунтів ідентичні.

За механічним складом вони переважно легкосуглинисті, рідко су­піщані. У їх складі переважаючою (50—60%) є фракція грубого пилу, шо надає їм вигляду більш важкого механічного складу.

Ясно-сірі та сірі опідзолені грунти слабогумусовані. У верхньому горизонті вони містять всього 1,2—1,7% гумусу. Реакція грунтового розчину переважно слабокисла (рН 5,3—5,9), ступінь насичення осно­вами коливається від 39 до 95%. Це пов’язано з вапнуванням грунтів на орних землях. Поживними речовинами вони забезпечені погано, за винятком рухомого фосфору (табл. 15). У колгоспах та радгоспах вони займають площу 80,6 тис. га.

Для підвищення родючості ясно-сірих та сірих опідзолених грунтів потрібно вносити органічні та мінеральні добрива, вапнувати, висівати бобові культури, поглиблювати орний шар. Меліоративні заходи дозво­лять збирати високі врожаї таких інтенсивних культур, як пшениця і цукрові буряки.

Таблиця 15

Фізико-хімічні властивості сірих лісових грунтів

Грунти	Глиби­ на зразка,	pH	Гідролі­тична кис­лотність	Сума увібраних основ	Ступінь насичення основами,	Гумус,
	см		мг-екв на 1С0 г грунту		%
Ясно-сірий опідзолений легкосугли-
нистий	0—20	5,3	2,0	8,1—9,1	60,7-83,6	1,4
Сірий опідзолений легкосуглинистий	0-20	5.9	2,1	11,3	82-91	-1,7
	20—40	5,6	2,0	13,6	80-93	0,8
	40—60	5,7	2,3	16,0	81-95	0,4
Темнб-сірий опідзолений легкосугли­
нистий	0-20	5,8	2,4	12,7	75-90	2,0
	20—40	5,7	1,4	12,6—15,6	85-96	1,5
	40-60	5,7	0,8-2,0	—	—	1,2
	70—90	5,9	0,5—1,7	—	—	0,5
Чорнозем опідзолений середньосугли-	0-20	5,9	2,2	15,0	82—91
нистий						2,4
	20—40	6,1	1,7	18,6—21,8	—	1,7
	40-60	6,3	0,7—1,2	17,6—24,2	—•	1,2
	70—90	6,2	0,9—1,0	—	—	0,7

Темно-сірі опідзолені грунти займають більш вирівняні ділянки вододільних просторів та пологі схили, по всій Волинській ви­сочині. Вони сформувались на пилуватих легких лесовидних суглинках; значну роль при цьому відіграв чорноземний процес глиноутворення, тому вони досить добре (1,5—2%) і глибоко гумусовані (50—60 см).

Гумусований горизонт має досить виразну грудкувато-зернисту структуру, кращі водно-повітряні властивості порівняно з попередніми опідзоленими грунтами; глибина його дорівнює глибині оранки (25— 28 см). Верхня частина (до 50—60 см) ілювіального горизонту— гу- мусована. Структура тут горіхувата, ущільнення середнє, гумусу міс­титься близько 1,2—1,5%. До глибини 80—110 см залягає ілювіальний горизонт бурого кольору, призматичної структури, сильноущільнений, водотривкий. Перехід до материнської породи поступовий. З глибини 110—130 см вона карбонатна.

Фізико-хімічні властивості темно-сірих грунтів значно кращі, ніж у попередніх підтипів. Реакція грунтового розчину слабокисла (рН 5,8), низька гідролітична кислотність — 2,4 мг-екв на 100 г грунту, ступінь насичення основами досягає 75—90%. Вони досить добре забезпечені доступними для рослин формами поживних речовин (азоту 4,3—10,2, фосфору 2,8—14,6, калію 4—15 мг-екв на 100 г грунту).

За своїми властивостями і родючістю темно-сірі грунти подібні до чорноземів опідзолених, а тому всі заходи щодо обробітку і меліорації, а також вирощування сільськогосподарських культур у них тотожні.

Чорноземи опідзолені займають приблизно таку ж площу (47,1 тис. га), як і темно-сірі опідзолені грунти. Вони залягають досить великими масивами переважно у південній та західній частинах Волин­ської височини, приурочені до найбільш виположених довгих схилів та широких плоских межиріч. За механічним складом вони не відрізня­ються від інших опідзолених лісостепових грунтів, так що лише слабкі прояви опідзолення пов’язані з тимчасовим поселенням на цих тери­торіях лісової рослинності і переважанням чорноземного процесу грунтотворення, обумовлених особливостями рельєфу.

Про філь опідзолених чорноземів слабо диференційований. Виділя­ється неглибокий (28—ЗО см) гумусовий горизонт з незначною кіль­кістю крем’янки, досить міцною грудкувато-зернистою структурою. За ним до глибини 60—80 см йде перехідний горизонт з проявами ілюві- йованості — ущільненням, горіхувато-призматичною структурою, напли­вами колоїдів по гранях структурних агрегатів у нижній частині гори­зонту. Карбонати вимиті до глибини 100—120 см.

З усіх опідзолених грунтів вони мають найкращі фізико-хімічні вла­стивості. Вміст гумусу у верхньому горизонті досягає 2,4%, реакція грунтового розчину слабокисла (рН 6,0), високі суми ввібраних основ та процент насичення основами (табл. 15). Середньо забезпечені вони рухомими формами поживних речовин.

Всі опідзолені грунти давно окультурені і протягом століть вико­ристовуються в сільському господарстві. Це призвело до зменшення; в них вмісту гумусу та поживних речовин, погіршення структури, роз­витку площинної та лінійної ерозії. Для поліпшення структури, попов­нення запасів поживних речовин вони потребують внесення органічних та мінеральних добрив, у першу чергу азотних та фосфорних, правиль­ної організації сівозмін, включення в них багаторічних трав, поглиб­лення орного шару, агротехнічних та спеціальних заходів боротьби 3; ерозією грунтів.

ЧОРНОЗЕМИ

Чорноземи типові поширені на невисоких і плоских вододільних грядах та їх пологих схилах в середній смузі та надзаплав­них терасах річок Волинської височини. Вони утворились під лучними степами в умовах м’якого і волого клімату. Це крайній західний варіант лісостепових чорноземів, які мають ряд своїх особливостей. Вони сла- боструктурні, малогумусовані (2—3%)- За глибиною гумусового за­барвлення вони поділяються на середньоглибокі (70—100 см) та гли­бокі (100—150 см). За механічним складом це крупнопилуваті легкі або середні суглинки. Вміст крупного пилу в них становить 54—65%.

Реакція грунтового розчину чорноземів типових слабокисла, вели­чина рН коливається в межах 5,9—6,6 (табл. 16). Вони добре насичені ввібраним кальцієм (12,2—27,9 мг-екв на 100 г грунту). Лінія закипан­ня від соляної кислоти лежить на глибині 40—50 см. Рідше трапляються вилуговані та карбонатні грунти. Карбонати кальцію виділяються в пе­рехідному горизонті та в материнській породі у вигляді плісняви та білозірки.

Таблиця 16

Фізико-хімічні властивості чорноземів типових

Грунти	Глибина	рН	Гідролітична КИСЛОТНІСТЬ	Сума увібра­них основ	Гумус, %
	аразка, см		мг-екв на 100 г грунту
Чорнозем середньогли- бокий легкосугли- нистий	0—20	6,2	1,3		2,4
• п	40—50	6,9—7,3	—	—	1,4
т п	50—70	7,0—7,5	—	—	0,1—0,8
Чорнозем глибокий середньосуглинистий	0—20		0,2—0,9	16,5—27,9	3,0
	50—70		—	—	1,2—2,3
Чорноземно-лучний	0—20	6,4	і,6—1,7	10,2—17,9	4,6

Краще, ніж будь-які інші грунти області, вони забезпечені рухоми­ми формами поживних речовин. Азоту вони містять близько 6, фосфо­ру — 10—ЗО, калію 7—20 мг-екв на 100 г грунту.

Типові чорноземи займають площу близько 71,5 тис. га, з них близь­ко 69 тис. га розорюється. Майже третина їх площі зазнає площинного змиву, тому вони потребують протиерозійних заходів. З агровиробничої точки зору вони належать до найбільш родючих грунтів області і при­датні до вирощування основних зернових, технічних та овочевих куль­тур, але потребують внесення повних доз органічних та мінеральних, особливо фосфорних, добрив.

ТВАРИННИЙ СВІТ

ФАУНІСТИЧНИЙ СКЛАД

ТВАРИННОГО СВІТУ

За зоогеографічними параметрами Волинська область на­лежить до бореально-лісової зоогеографічної зони, поліської зоогеогра­фічної округи, західно-волинського зоогеографічного району (Ф. Й. Страутман, К. А. Татаринов, 1958).

На її території тепер налічується 301 вид хребетних, зокрема: круг­лоротих і риб — 34, земноводних — 12, плазунів — 8, гніздових та зимуючих птахів — 183, ссавців — 64 (К. А. Татаринов, 1973). Порів­няно з суміжними областями, зокрема Львівською, фауна хребетних Волині бідніша на види, бо в її складі цілком відсутні гірські та серед- ньоморські форми риб, земноводних, плазунів, птахів та ссавців.

Своєрідними представниками фауни хребетних західно-волинського зоогеографічного району є такі види: вугор річковий (Anguilla anguil іа L.), ропуха очеретяна (Bufo calamita Laur), черепаха болотяна (Emys orbicularis), тетерев (Lyrurus tetrix L.), рябчик (Tetrastes bona- sia L.), турухтан (Philomachus pugnax L.), дупель (Capella media Lath.), лелека чорний (Ciconia nigra L.), корольок червоноголовий (Re­gulus ignicapillus Temrn.), вовчок садовий (Eliomys quercinus L.), щу- роголова полівка або полівка-економка (Microtus oeconomus Pall.), ондатра (Ondatra zibethica L.), лось (Alces alces L.) та деякі інші. Отже, специфіка фауни хребетних західно-волинського зоогеографічного району полягає у наявності значної кількості суто лісових та водно- болотяних видів при майже цілковитій відсутності видів-індикаторів відкритих степових просторів. Це явище пояснюється історією форму­вання регіональної поліської фауни хребетних, зокрема аві- та теріо- фауни.

Викопна плейстоцен-голоценова фауна птахів та звірів річкового алювію Волинського Полісся складається з видів, що мають екологічну прив’язаність до прибережних чагарникових та заплавно-лучних діля­нок. Це біла куріпка, погонич, різні голінасті, кроншнеп, качин, кріт, землерийка-бурозубка, бобер річковий, миша польова, полівки водяна, економка звичайна, видра річкова, північний олень, кабан — усього майже 50% зареєстрованих викопних видів. До суто лісових тварин на­лежать: глухар, вальдшнеп, припутень, білка звичайна, полівка підзем­на, борсук, олень звичайний, лось, а усі інші виявлені викопні хребетні (тетерев, підорлик великий, ластівка сільська, хом’як, заєць-русак, вовк, лисиця, козуля, бик-тур, кінь первісний, мамонт) найщільніше за­селювали лісолучні угіддя. У складі плейстоцен-голоценової аві- та те- ріофауни не виявлені стрепет, дрофа, степові жайворонки, бабак, ховра­хи, строкатки, тушканчик та інші види-індикатори розлогих стенових

біотопів. Отже, склад викопної фауни птахів та ссавців свідчить про те, що протягом плейстоцену і голоцену Волинське Полісся, зокрема пло­ща сучасної Волинської області, було південною частиною природної лісової зони. Загальний бореально-амфібіотичний вигляд фауни хре­бетних з тих часів мало змінився.

Територія сучасної Волинської області виразно поділяється на дві природні зони: Поліську рівнину — на півночі і Волинську височину —• на півдні. Дотримуючись зазначеного поділу, ми будемо розглядати тваринне населення по таких чотирьох основних найтиповіших зооцено­зах: 1) водойми та річково-озерні заплави; 2) хвойні, в основному со­снові ліси; 3) мішані ліси та чагарники; 4) орні землі та суходільні луки. Провідну роль в біоценозах, або екосистемах відіграють види, популяції яких досягають високої щільності, отже їх загальна біомаса досить велика. Ці масові, або фонові, види мають конкретне господар­ське значення, а тому розглядаються нами особливо детально.

ЗООЦЕНОЗИ ВОДОЙМ ТА РІЧКОВО-ОЗЕРНИХ ЗАПЛАВ

Усі акваторії та їх заплави заселені водно-болотяними та амфібіотичними видами, а також тваринами-убіквістами. Дуже строка­тий фауністичний комплекс утворює водно-береговий зооценоз, особли­во різноманітний у вегетаційний період року, коли активні усі земно­водні, плазуни, гніздяться численні перелітні пернаті.

Іхтіофауна волинських річок та озер включає такі цінні види, як щука, плітка, головень, в’язь, краснопірка, лин, густера, лящ, карась, сом, річковий вугор, миньок, окунь. З метою збагачення аборигенної іхтіофауни в Шацьких озерах проведена акліматизація карликового сомика, сигів (чудського і лудоги), ладозького рипуса та інших промис­лових риб (О. П. Маркевич, І. І. Короткий, 1954). Для цінних промис­лових риб у водоймах Волинської області є усі необхідні екологічні умови. Біологія розмноження — важливий показник, на підставі якого можна говорити про численність популяцій, про загальну біомасу риб, отже, і планувати розумну експлуатацію запасів прісноводних риб, вес­ти обгрунтоване перспективне використання одного з видів природної сировини.

Щука нереститься з початку до кінця квітня. Найбільш інтенсивний нерест спостерігається з 3 по 8 квітня при температурі води 5—7°С. Статева зрілість настає на третьому році життя, середня плодючість — 14300 ікринок, що при сприятливих умовах обумовлює високу числен­ність популяції. Проте в річках, старицях та озерах Волинської області у промислових виловах переважають маломірні щуки, що свідчить про дуже інтенсивне використання природних запасів.

Плітка у водоймах Волинської області нереститься протягом пер­шої декади травня при температурі води 9—11°С. Статева зрілість за­реєстрована в трирічному віці. Середня плодючість — 17500 ікринок. У виловах на Волині має місцеве значення.

Краснопірка в озерах Волинської області нереститься з середини червня до першої декади липня при температурі води 17,5—24° С. Сам­ки відкладають ікру на стебла трав’янистих рослин. Середня плодючість 29200 ікринок. У виловах має місцеве значення.

Лин і карась у Заболотівських озерах нереститься майже одночас­но з останніх днів травня або перших днів червня. Порогова температу­ра води для нересту лина —• 20,5° С, для карася — 19,5° С. Середня плодючість карася — 10000 ікринок, лина — 59000. Ростуть ці риби повільно, у виловах переважають маломірні особини, що свідчить про інтенсивне використання природних запасів цих риб.

Густера у Заболотівських озерах відкладає ікру з кінця травня до середини останньої декади червня при температурі води 17° С. Середня плодючість самок (статева зрілість яких припадає на третій рік жит­тя) — 25800 ікринок. Густера в Шацьких озерах досить численна і у виловах становить 8,4%.

Лящ нереститься у два-три строки з помітними переривами між ними. К. П. Мальчевська (1960) перший нерест ляща констатувала 5

і 11 травня (озера Тур і Пісочне) при температурі води 12° С, другий — 26—29 травня при температурі води 16,5—17,5° С, третій — 6—7 черв­ня. Статевозрілим лящ стає на третьому (самки) та четвертому (самці) році життя. Плодючість •— 75000—875000 ікринок, з яких на п’ятий— восьмий день інкубації з’являються личинки. Лящ — цінна промислова риба, яка у виловах становить 17,7%.

Окунь нереститься у квітні, причому розпал відкладання ікри при­падає на 13—16 квітня при температурі води 8—9°С. Середня плодю­чість — 26600 ікринок. У промислі на Волині окунь має місцеве зна­чення.

Досить багато у Шацьких, Заболотівських та інших озерах сомів та карликових сомиків. Сомики — дуже витривала всеїдна риба, яка була завезена в СРСР з Німеччини у 1935 р. Питома вага карликового сомика у промислі Волинської області становить 1,6%.

Часто, хоч і у невеликих кількостях, на оз. Свитязь виловлюють річкових вугрів, які досягають довжини до 2 м при вазі до 6 кіг. Ву­гор — прохідна риба. Більшу частину свого життя проводить у прісній воді, але розмножується в океанічній, де протягом трьох років розви­вається від прозорої, тонкої, плоскої личинки до малька.

У Волинській області успішно розводять різні раси коропа (луска­тий, рамчастий, дзеркальний, голий), срібного карася, судака та інших цінних риб. Для інтенсивного риборозведення і рибоводства на Волині є всі умови. Рибопродуктивність природних озер і річок можна підви­щити за рахунок гідромеліорації, штучного запліднення ікри і випуску мальків у водойми, боротьби з забрудненням акваторій стічними і про­мисловими відходами та браконьєрським виловом маломірної риби.

Серед амфібій в зооценозі водойм та річково-озерних заплав про­тягом усього вегетаційного періоду є багато озерних та ставкових жаб, червоночеревої кумки. У квітні—травні деякі стоячі водойми густо за­селені звичайними, рідше гребенястими тритонами. Усі перелічені фонові види земноводних мають позитивне значення у даному зооце­нозі. Вони поїдають шкідливих комах та інших безхребетних, а самі є об’єктом живлення коштовних хутряних звірів та корисних птахів.

До рептилій, що заселяють зазначений зооценоз, належать живо­родяща ящірка — найчисленніший в заплавах представник класу пла­зунів; болотяна черепаха — звичайний мешканець стариць та дрібних озер, які розташовані серед заплавних сінокосів; звичайний, а подекуди

і водяний вужі та звичайна гадюка. Слід відмітити значну корисність живородящої ящірки, у складі їжі якої шкідливі тварини станов­лять 59%.

На річках, старицях, озерах, ставах, заплавних луках Волинської •області у теплий період року (з березня по листопад) спостерігається чимало видів птахів: пастушків, журавлів, куликів, мартинів, норців, гусей, голінастих, сов, горобиних та окремих представників інших рядів. Масовими, або фоновими, видами пернатих цього водно-болотно-лучного орнітологічного комплексу в наш час є деркач, водяна курочка, лиска, малий зуйок, чайка, травник, перевізник, великий веретенник, звичай­ний мартин, крячки чорний і річковий, норець великий, крижень, чир­ки свистунок та тріскунок, чернеті білоока та червоноголова, лелека білий, чаплі руда і сіра, бугайчик, лунь болотяний, сова болотяна, во­рона сіра, вівсянка очеретяна, жайворонок польовий, плиски біла та жовта, щеврик луговий, очеретянки велика, чагарникова і лугова (бар- сучок), чекан луговий, ластівка берегова.

Особливо велике значення мають мисливсько-промислові види ка­чиних, пастушків, куликів, які в цьому зооценозі знаходять оптимальні умови для свого існування, а тому на деяких водоймах та річково-озер­них заплавах Волинської області досягають великої кількості. Так, на озерах поблизу сіл Несвичі, Чаруків та на луках вздовж р. Чорногузки влітку 1971 р. на стаціонарних маршрутах протягом годинного вечірньо­го обліку була зареєстрована така максимальна кількість водно-болот­них птахів: лиски — 96 екземплярів, крижня — 21, чирок-тріскунок — 14, черні білоокої — 24, черні червоноголової — 26, бекаса — 28, ве­ликого веретенника — 28. На озерах у селах Несвичі, Чаруків крім перелічених видів, які тут гніздяться, є великі гніздові колонії звичай­ного мартина, річкового крячка та невелике поселення сірої чаплі.

За нашими обліками, проведеними у першій декаді липня 1971 р., кількість звичайних мартинів становила більше 1200 особин, річкових крячків близько 1000, сірих чапель — понад 50. Слід відмітити, що наростання численності пташиного населення водойм пов’язане з під­ростанням пташенят та підняттям їх «на крило».

Полювання є найбільш істотним антропогенним «пресом», який ві­діграє вирішальну роль у скороченні кількості того чи іншого виду мисливсько-промислових птахів. Пернаті, наприклад бекас, полювання на яких вимагає високої мисливської вправності, протягом червня— жовтня зберігають сталу численність, яка трохи зростає на кінець лип­ня—початок серпня за рахунок підросту цьогорічних птахів і після від­криття мисливського сезону майже не змінюється, скорочуючись лише в зв’язку з поступовим осіннім відльотом. Так, на заплавних луках р. Чорногузки протягом годинного вечірнього обліку зареєстровано у

середині червня 5 бекасів, у середині липня — 6, на початку серпня —