2.2. Вплив матері на розвиток і становлення особистості

Вплив матері на дитину відбувається ще задовго до її народження п залежить від багатьох чинників:

• взаємин у сім'ї під час вагітності, відношення до зачаття (до за­родження нового життя), до батька дитини, до самої вагітності;

• палаштованості матері у період вагітності - відноситься вона до неї як до хвороби чи як до нормального стану;

■ способу життя: веде вона замкнутий чи активний спосіб життя;

■ думає про дитину з любов'ю чи намагається ігнорувати вагітніє і Ь, Негативно впливають страхи матері стосовно викидню, народжеп

пя дитини з фізичними й психічними відхиленнями, з приводу її здоро н'я і подальшої долі, страх перед рухами плоду або, навпаки, перед їх відсутністю (В.Лосева, А.Лунько), перед самими родами, хвилювання щодо матеріального забезпечення сім'ї, обмеження власної свободи, змін у зовнішності (Л.Баз, О.Баженова, О.Копил) та ін., а також стрес матері під час вагітності (організм дівчаток більш різноманітно (дисфункціо пально) відповідає па переживання матері) (А.Захаров).

Період немовляти, своєрідний стартовий майданчик його подаль­шої соціалізації, становить найбільший інтерес для спеціалістів у галузі сімейного виховання. Декотрі з них вважають, що не стільки важливо, як мати виховує дитину, скільки те, якими емоціями забарвлене її став­лення до малюка.

Вважається, що первинні відносини з однією людиною - зазвичай мамою - є ідеальними для повноцінного розвитку немовляти. Такі відно­сини відрізняються чутливістю, іграми, інтерактивним діалогом. Такий контакт може замінюватися чи доповнюватися багатьма іншими. Про дитину турбуються бабусі, дідусі, тітки, брати, сестри й ін. Кінцевий результат (становлення особистості) залежить від якості цих відносин. Наскільки несуперечливими вони будуть, настільки здоровою і впевне­ною у собі виросте дитина.

Починаючи з середини 60-х років, психологи визначають перше став­лення немовляти до людей, що турбуються про нього, як прив'язаність. Маються на увазі відносини, що характеризуються сильною взаємоза­лежністю, інтенсивними взаємообумовленими почуттями і життєво важ­ливими емоційними зв'язками (Г.Крайг, 2002). Перша прив'язаність немовляти формується у декілька етапів. Це процес переходу від нечітко­го усвідомлення світу до встановлення довіри з тим, хто про нього тур­бується. Перші реакції на прив'язаність утворюють основу для наступ­них відносин з однолітками, рідними, іншими дорослими.

Для оцінки ступеня прив'язаності немовляти до того, хто про нього турбується, Мері Ейнсворт розробила тест „Незнайома ситуація". Тест нагадує міні-спектакль, мета якого - дати оцінку якості прив'язаності системі „мати - дитина". Використовується незнайома ігрова кімната з іграшками. Дійовими особами є мати, її дитина (немовля) і незнайо­мець. Мати в експерименті двічі виходить з кімнати, залишаючи дити­ну із незнайомцем (на 3 хв.) і зовсім саму. Поведінку дитини оцінюють за її реакцією на відхід і повернення матері (М. Аіпвиюгт, 1973).

У більшості дітей із стійкою прав язаністю до матері Мері Ейнсворт виявила ніжні й надійні відносини з матір'ю за 12 місяців до тесту. По­дальші дослідження засвідчили, що такі діти більш допитливі, соціальні, незалежні і компетентні, ніж їхні однолітки у віці 2, 3, 4 і 5 років. Біля 32% дітей відрізнялися ненадійною прив'язаністю, яка мала дві форми: уникнення матері після її повернення й амбівалентність поведінки. Такі ненадійно прив'язані діти з часом ставали схильними до залежності від різних авторитетних осіб.

Спостерігаючи за 3-ма групами дітей - із стійкою прив'язаністю, уникаючих й амбівалентних, Сроуф та його колеги встановили значні відмінності у їх поведінці, пізнавальному розвитку та спілкуванні з од­нолітками. Діти із стійкою прив'язаністю до матері вже у 18 місяців проявляли більше ентузіазму, наполегливості й готовності до спільної ия іьності, у 2 роки - більш вмілим оперуванням іграшками та спілку­ванням з однолітками, кращим фантазуванням у символічних іграх. У початковій школі демонстрували більшу наполегливість у навчанні, прагнення в опануванні новими предметами і павичками, більш ефек­тивно спілкувалися з однолітками і дорослими.

Матері немовлят із стійкою прив'язаністю виявилися більш чутли­вими, із швидкими реакціями на запити дітей, більш ніжними, менш „скутими" при тісних фізичних контактах, краще синхронізували графік кормління й гри із власним ритмом життя малюка. ЕІасправді, дитина відповідає на істину любов матері відповідним почуттям. При цьому, ціти, яких люблять, краще розвиваються.

Порушення емоційного зв'язку може викликатися поганим повод­женням із дитиною, напр., жорстоким зверненням. Дослідження вка­зують, що у дітей, які почали ходити і переживали фізичне насилля, без розвитку надійної прив'язаності, виникали викривлення і затримка у розвитку почуття „Я" і в оволодінні мовою. Якщо немовляті вдається міцно прив'язатися до когось впродовж 1-го року життя, то погане звер­нення на 2-му році принесе менше шкоди (Beeghly, Cicchetti, 1994). Інші дослідження вказують на потенційну небезпеку поєднання двох чин­ників: халатного і непостійного виконання материнських функцій і біо­логічної (обумовленої темпераментом) вразливості немовля. Такс поєднання може призвести до ненадійної амбівалентної прив'язаності дитини, що буде супроводжуватися стражданням, спалахами гніву, і, як наслідок, труднощами соціальної адаптації (I.Cassidi, 1994). Нега­тивно впливає також нав'язливий догляд матері, яка не враховує ба­жань малюка і заважає йому проявляти активність. У такому випадку дитина може демонструвати низький рівень навчальних, соціальних, емоційних та поведіпкових павичок у 1-му і 2-му класах школи (Egelund, Pianta, O.Brien, 1993).

Представники психоаналітичного напрямку проводять чітку пара ледь між впливом матері у віці немовляти і його успіхами у шкільному віці. Водночас зауважимо, що глибинне ставлення матері у період не мовляти не зникає, а залишається й у подальших вікових періодах, змінюються лише його зовнішні прояви. Пряму пропорційність у зга даному взаємозв'язку порушують також відносини дитини з однолітка ми, іншими членами сім'ї тощо.

Згідно з думкою А.Адлера (1997), в ідеалі мати проявляє іст і)

любов до своєї дитини - любов, зосереджену на благополуччі дитини, а не на власному материнському марнославстві. Ставлення її до чоло­віка, до інших дітей, до людей служать рольовою моделлю для дитини, яка завдяки цьому зразку соціальних інтересів засвоює, що є й інші зна­чущі люди, не тільки члени сім'ї. Якщо ж вона віддає перевагу лише чоловікові, уникає дітей і суспільства, її діти будуть почувати себе неба­жаними й обманутими, і потенційні можливості прояву їх соціального інтересу залишаться нереалізованими. Будь-яка поведінка, що закріп­лює у дітях почуття знехтуваності, призводить до втрати ними само­стійності й нездатності до співробітництва. Соціальний інтерес А.Ад-лер розглядає як барометр психічного здоров'я особистості, а його не­розвиненість вважає причиною неврозів.

До^ несприятливих характеристик^особистості матері А.Захаров (1982) відносить негнучкий та гіперсоціалізований стиль відносин із дитиною (нав'язаний матір'ю з дитинства), прагнення домінувати у сім'ї й у вихованні, установка на сувору дисципліну, нехтування індиві­дуальними особливостями дітей, заперечення спонтанної дитячої активності, раннє научіння дітей навичкам обов'язкової, у всьому регламентованої поведінки, надмірна дистанція у відносинах.

Наприкінець відзначимо, що надзвичайно великий вплив на станов­лення дитини здійснюють відносини між матір'ю і батьком. У випадку нещасливого шлюбу у дітей мало шансів на розвиток соціального інте­ресу. Якщо дружина не здійснює емоційної підтримки чоловікові і свої почуття віддає виключно дітям, вони страждають, оскільки надмірна опіка гасить соціальний інтерес. Якщо чоловік відкрито критикує свою дружину, діти втрачають повагу до обох батьків. Якщо між подруж­жям немає злагоди, діти починають створювати коаліції з одним із батьків. У цій грі в кінцевому рахунку програють діти: вони надзвичай­но багато втрачають, коли батьки демонструють відсутність взаємної любові.