6.2. Біхевіоральна модель впливу батьків на дитину

Основний наголос біхевіоральної моделі сімейного виховання ста­виться на техніку поведінки і дисципліну дитини (Дж.Уотсои, 1930; Б.Скіпер, 1953). Експериментальне вивчення формування нових ([юрм поведінки у „живого кусочка м'яса, здатного давати невелику кількість простих реакцій", дозволило Дж.Уотсопу та іншим біхевіористам прий­ти до висновку, що психіка людніш має мінімум вроджених компонентів, а її розвиток залежить в основному від соціального оточення й умов життя, тобто стимулів зовнішнього середовища. Зовнішні впливи виз­начають зміст поведінки дитини, характер її розвитку. Тому необхідна особлива організація оточення дитини.

Центральна проблема концепції соціального паучішія - соціаліза­ція як процес просування від біологічного стану до соціального. Тобто набуття соціальної поведінки, передача норм, цінностей, мотивів, емо­ційних реакцій відбувається у результаті научіння.

Існують різні концепції научіння. Радикальний представник біхевіо­ризму Б.Скіпер визнавав два основні типи поведінки: респондента (як відповідь на знайомий стимул) та операптпа, що визначається і кон­тролюється наступним результатом. Таким чипом, на думку Б.Скінера, свободи волі особистості не існує, поведінка окремої людніш знаходить­ся під контролем соціального оточення. Розроблений ним метод послідовних наближень або формування, заснований на підкріпленні поведінки, коли вона наближається до бажаної (жетонна система вина­городи).

Р.Сірс використовував психоаналітичні поняття (регресія, проекція, ідентифікація, пригнічення) і принципи теорії паучіипя для аналізу вили­ву батьків на розвиток дитини. Він розглянув формування психологіч­ної залежності немовляти у діадичній взаємодії, утворення різних форм залежної поведінки (пошук позитивної і негативної уваги, прагнення постійного підтвердження, присутність, доторки та іп.), а пізніше -у дошкільному або шкільному віці - етапи подолання дитячих варіантів залежності. Мати і батько виступають як головні підкріплюючі посе­редники, що вказують на поведінку, яку потрібно змінити, і допома­гають засвоїти більш зрілі її форми.

А.Бандура - необіхевіорист, представник соціально-когнітивного напрямку у вивченні особистості, відповідаючи на запит про механізми соціалізації, особливої уваги надавав паучінпю шляхом спостережен­ня, наслідування, імітації, ідентифікації, моделювання. Згідно з авто­ром, батьківська поведінка - модель для винесення деяких загальних рис, правил поведінки, зразок для наслідування дитини у спробах вибу­дувати власну поведінкову лінію. Підкріплення необхідне для збережен­ня поведінки, яка виникла на основі наслідування.

Основні ідеї організації виховання як біхевіоральної (поведінкової) терапії полягають у тому, що батьки розглядаються, з одного боку, як елементи середовища, з іншого - як агенти соціалізації і „конструкто­ри" поведінки дитини. Для того, щоб модифікувати поведінкові реакції дитини, потрібно навчитися аналізувати поведінку у термінах стимули, наслідки, підкріплення, зробити опір на обумовлений прояв любові до дитини.

Методи і прийоми виховного впливу:

1. Метод модифікації, переучування - полягає у виокремленні пев­них позитивних моментів у поведінці, їх посиленні і максимальному схваленні. Початковим етапом такого переучування є оцінка (діагнос­тика) поведінки дитини. Необхідно враховувати дитячу індивідуальність з погляду чинників мотивації (підкріплення): який з них є для кожної конкретної дитини найбільш дієвим. Способами формування поведін­ки є позитивне підкріплення - заохочення, винагорода; негативне підкріплення - покарання; відсутність підкріплення - відсутність уваги. В основному практикується схвалення за правильні вчинки (у формі зацікавленості дорослого, заохочення і похвали або матеріальної вина­городи). Окрім цього, батькам пропонують застосовувати методи ігно­рування або відмови від підкріплення неприйнятних форм поведінки. Негативні санкції застосовуються для припинення небажаної форми поведінки. Методична складність вказаних прийомів полягає у їх сис­тематичності і точності виконання.

2. Метод моделювання передбачає' ефект переносу бажаної поведін­ки, а батько - зразок правильних дій.

3. Метод поетапних змін, заснований па тому, що явні зміни у по­ведінці досягаються у результаті кроків, кожен з яких є таким незнач­ним, що майже не відрізняється від попереднього. Цей метод практи­кується для усунення надмірної прив'язаності до об'єктів в аутичних дітей.

4. Метод десенсибілізації - розроблений для подолання страхів і фо-бічних реакцій у дітей і використовується як варіант методики поетап­них змін. В основі цього біхевіорального тренінгу лежать два принци­пи: а) поєднання стимулів, що викликають тривогу, з релаксацією і за­доволенням, які й повинні поступово відтіснити почуття страху; б) сис­тематичний рух від найменш хвилюючих ситуацій до найбільш стресо-геппих, що викликають максимальну тривогу. Ця методика має успіх при корекції таких етапів як фобія тварин, страх води, шкільна фобія і страх прийому їжі (напр., від маленьких пухнастих іграшок тварин до справжніх).

5. Методика „виключеного часу" або тайм-аут - використовується у якості альтернативи методам покарання (за непослух дітей карають п'ятихвилинним тайм-аутом і якщо їхня поведінка змінювалася на кра­ще, то вона схвалювалася або матеріально заохочувалася).

6. Техніка „гїперкорекцїї" - спрямована на усунення заподіяної шко­ди дитиною і засвоєння конструктивних правил формування поведін­ки. Цей метод вимагає, щоб дитина самостійно усунула наслідки свого негативного вчинку (напр., якщо вона кидає їжу на підлогу, то можна запропонувати помити і почистити підлогу, або сервірувати стіл і до­помагати розкладати їжу).

Представники поведінкового напрямку вважають, що прояви бать­ківських почуттів повинні бути обумовленими. Проте критики заува­жують, оскільки дитина вчиться діяти тільки за винагороду, це стає її системою цінностей, і бажані форми поведінки вона демонструє лише тоді, коли їй це вигідно.