Тема 6. Основні психолого-педагогічні моделі взаємовідносин батьків і дітей

Психоаналітична модель сімейного виховання. Біхевіоральна модель впливу батьків на дитину. Гуманістична модель взаємодії батьків і дітей.

6.1. Психоаналітична модель сімейного виховання

У психологічній літературі сформувалося декілька теоретичних підходів до розуміння ролі і змісту дитячо-батьківських стосунків. Для отримання цілісного уявлення представимо їх у вигляді „ідеальних" мо­делей успішних взаємин батьків і дітей. Під моделлю ми розуміємо більш-менш цілісне уявлення про те, як повинні будуватися ці взаємини.

Важливою заслугою психоаналітичного підходу є те, що його зас­новники звертали увагу на ранній досвід взаємодії батьків та дітей і на різні види психічної травматизації у дитячому віці (А.Фрейд, З.Холл, К.Хориі). Відомості, зібрані у працях Т.Адорно, Дж.Боулбі, Е.Еріксо-на, М.Ейнсворт, В.Шутца та ін., отримали широку популярність і виз­нання. Вони підкреслювали важливість догляду за дітьми у ранньому віці й гуманного ставлення до них.

У класичному психоаналізі 3.Фрейда впливу батьків на психічний розвиток дитини відводиться центральне місце. У перші роки життя дитини батьки (особливо мати) - це ті особи, з якими пов'язані найваж­ливіші ранні переживання. Звичні повсякденні турботи батьків по дог­ляду за дитиною створюють вагомий психологічний ефект. Спосіб і повнота задоволення біологічних потреб немовляти на стадії грудно­го кормління, надання йому можливості отримувати задоволення від смоктання закладають основу довіри, прив'язаності, активності стосов­но інших людей на все життя. Гнучкість, терплячість, розумна вимог­ливість батьків у процесі привчання дитини до туалету, до охайності, підтримка старань дитини контролювати себе сприяє появі адекватних форм саморегуляції, позитивної самооцінки, творчого мислення. Над­мірне, недостатнє або неадекватне задоволення потреб па ранніх ста­діях психосексуального розвитку призводить, на думку З.Фрейда, до яскраво виражених відхилень в особистішому розвитку (напр., надов­го фіксуються форми інфальтильної поведінки, формується „орально-пасивний" або „анально-утримуючий" типи особистості) (3.Фрейд, 1998).

Особливе значення для становлення особистості, для виникнення суперего, відіграє характер відносин з батьками у 3-6-літньому віці.

Домінуючий психосексуальний конфлікт цієї стадії „Едипів комплекс" (у дівчат - „комплекс Електри") полягає у переживанні почуття любові, неусвідомленого бажання заволодіти одним із батьків протилежної статі й позбутися іншого. Подоланню комплексу і створенню більш зрілої структури особистості сприятиме, на погляд З.Фрейда, ідентифікація з одним із батьків своєї статі, запозичення його норм і цінностей, інто­націй, манер, схожості у вчинках.

Спілкування з батьками у ранні роки, їх вплив на способи вирішен­ня типових вікових суперечностей, конфлікти і труднощі адаптації проявляються характерними проблемами вже у дорослому віці. Нега­тивний дитячий досвід призводить до інфантилізму, егоцентричності, підвищеної агресивності, що створює труднощі у реалізації власної бать­ківської ролі, у неприйнятті власної дитини.

Американський психолог Е.Еріксон (2003), розглядаючи становлення особистості протягом усього життя, прийшов до висновку про необ­хідність для кожного індивіда вирішувати не психосексуальпі, а психо-соціальні конфлікти й долати життєві труднощі. Основа формування здорової особистості - базове почуття довіри до світу (внутрішня виз­наченість), автономність (самостійність, почуття самоконтролю), ініціа­тивність (здатність вирішувати завдання заради переживання власної активності - рухової й соціальної) - закладається за умови грамотної батьківської позиції (впевненості, надійності, заохочення самостійності), збільшення контрольованого дитиною простору. Слід також зазначи­ти, що виконання виховної функції у зрілому віці є одним із провідних напрямків особистішого розвитку. Продуктивність, генеративність протистоять застою та особистішій деградації .

У працях педагога-психоаналітика Д.Віннікота (1994) головна ува­га відводиться профілактиці батьків, відпрацюванні у них конструк­тивних базових настанов. Батькам пропонується більше довіряти „інтуї­тивній мудрості", бути природними, але послідовними і передбачува­ними, не ігнорувати педагогічнгми знахідками інших батьків, ділитися своїми.

Пропонуючи конкретні психотерапевтичні методи, Д.Віппікот звер­тає увагу на співвіднесення виховання у базисі „так" (знаходження мож­ливостей вирішення ситуацій) й у базисі „ні" (введення поняття „не мож­на"), між якими повинен бути встановлений оптимальний баланс.

Принциповими автор вважає наступні питання:

• безпека дитини (зовнішня, з боку соціуму, і внутрішня, особисті­ша);

• ревнощі до братів і сестер;

• моменти переходу дитини з однієї ситуації розвитку до іншої (із сім'ї у дитячий садок, школу);

■ інфантильні звички (слід не викорінювати їх, а з'ясувати причини затримки розвитку);

• підліткові провокації (крадіжки, поведіпкові порушення) як пе­ревірка батьківського контролю.

Представник психоаналітичної педагогіки К.Бютпер (200.3) розгля­дає співвідношення сімейного та іпстптуційпого виховання, зокрема всезростаючий вилив відеофільмів, ігрової індустрії, іграшок. Найновіші дослідження у цій сфері стосуються впливу інтерпету на становлення особистості, інтернегузалежпеності. І хоч ці питання потребують деталь­ної розробки, їх постановка на сьогоднішній день вельми актуальна.

У руслі психоаналітичного напрямку набула популярності триви­мірна теорія інтерперсональної поведінки В.Шутца (1958). На його дум­ку, для кожного індивіда характерні три міжособистіспі потреби: по­треба включення, потреба у контролі й у любові. Фрустрація цих по­треб може призвести до психічних розладів. Поведіпкові паттерни, сфор­мовані у дитинстві, визначають способи орієнтації дорослої особистості стосовно інших. Ця думка в теорії В.Шутца відтворює фундаментальне положення психоаналізу про визначальну роль раннього дитинства у розвитку особистості. Під включенням автор розуміє потребу бути припалежним до групи. Відносини дитини і батьків є позитивними, якщо вони збагачені контактами, і негативними, якщо спілкування з дити­ною батьки зводять до мінімуму. Якщо дитина неадекватно інтегрова­на у сімейну групу, падалі вона може проявляти недостатню соціальну або падсоціальпу поведінку.

Ключовими поняттями програми виховання із психоаналітичного погляду є: иризв'язаиість, безпека, встановлення близьких стосунків дітей і батьків, створення умов для налагодження взаємодії дитини і батьків у перші години після народження, причому контакту саме мов­ного (Ф.Дольто, 2003). Труднощі у проходженні дітьми етапів станов­лення особистості Ф.Дольто вбачає не у дітях, а у батьках. Важкі бать­ки - гіперопікаючі, авторитарні, які насильно утримують дітей у тене­тах власництва.

Підґрунтям тритактного аналізу (ТА), основоположником якого є Е.Берн, стали психоаналітичні теорії. ТА базується на кількох філо­софських постулатах. Це твердження про людей, життя і мету змін: „Усі люди OK", „Кожна людина здатна думати", „Люди самі вирішують свою долю і можуть змінювати прийняті рішення". З цих постулатів випливають два основні принципи практики ТА: контрактний метод і відкритість. Фундаментом ТА є модель особистості, заснована на ста­нах „Я". Стан „Я" - не сукупність взаємопов'язаних думок, почуггів і поведіпкових проявів. Це те, як ми виражаємо якусь частину особис­тості в даний момент. Ця модель описує три різні стани „Я": Дитина, Дорослий, Батько. Всі три начала особистості розвиваються поступо­во у взаємодії із значущими людьми. Спілкуючись між собою, члени сім'ї можуть перебувати у трьох видах взаємодії: доповнюючі транзакції, за яких комунікація відбувається па одному рівні, перехресні транзакції, за яких стан сторін не відповідає один одному, і перехресні транзакції, при яких інформація передається у прихованому вигляді.

Автор підкреслює, що ключем до корекції поведінки дитини є зміна способу життя сім'ї. Батьки повинні самі навчитися аналізувати взає­мозв'язки у сім'ї; ознайомити дітей із методами трапзактного аналізу; залучати дітей у процес пізнання себе та інших; проявляти повагу до дітей, підтримувати у них установку на щастя, задоволеність собою та життям.

Теорії і методи Е.Берна прекрасно поєднуються на практиці з роз­робками Я.Морено. Вчені не були близькими друзями. Е.Берн знав праці Я.Морено та із захопленням писав про них як про "терапію, орієнтова­ну на дію". Казка, драма, дія, міф, дитяча гра і соціальні ролі - поняття, яким ці два автори приділяли багато уваги. Я.Морено першим (у 1908р.) увів термін "групова психотерапія". Ще у 1931р. він опублікував робо­ти на цю тему. Так само, як і Е.Берн, Я.Морено був зосереджений на лікуванні своїх пацієнтів. Для обох стимуляція креативності і спонтан­ності були пріоритетними.

Я.Морено зазвичай говорив: "Інсайт - у дії"; а Е.Берн стверджував "Змінюйтесь тепер, думайте потім". Я.Морено буь сімейним терапевтом ще до появи ідеї про сімейну терапію. Він підкреслював, що проблема людини завжди повинна розглядатися у контексті групи і сім'ї, до яких належить. Психодрама є сильною своєю дією, методом, в гой час як ТА пропонує послідовну теорію. У комбінації вони дають варіант терапії з відмінним результатом - "союз, який добре працює" (Марійке Ареидес Хайн). Згідно з Я.Морено, людина - соціальна істота, і її головна сутність полягає у ставленні до інших людей і до світу навколо неї.

З погляду цілісної структури Я.Морено розглядає людину як актив­ного творця. Все, що відбувається між людьми, він вивчав і описував з допомогою методу соціометрії, яка є основою для психодрами. Клю­човими елементами психодрами, як і соціограми, для Морено були: спон­танність, творчий зв'язок із ситуацією "тут і тепер", фокус групи, гру­повий конфлікт і внутрішньоособистіспі конфлікти.

Соніограма розглядає те, що відбувається між людьми у теперішньо­му часі, в той час як пспходрама може використовуватися для гою, щоб зобразити, як хтось переживав минуле, як він засвоював життєвий досвід, а також як він уявляє собі своє майбутнє, які його сип і фантазії. При цьому внутрішньоособистіспі конфлікти виступають па поверхню. І Іси-ходрама побудована на припущенні, що люди є виконавцями ролей, проживаючи різні стадії життя.

Метою людського розвитку, згідно з Я.Морено, є здатність зміцню­вати зв'язки з іншими, значущими для неї, людьми. Цьому можна навчи­тися через прийняття різноманітних соціальних ролей (рольовий розпи­ток) у ході психодрами. Одне із важливих завдань протагоніста полягає у тому, щоб зуміти прожити ролі тих людей, з якими вій перебуває у зна­чущому зв'язку. Морено вважав, що неврози викликані пригніченням і блокуванням у розвитку спонтанності і креативності людини.