5.2. Особливості мислення дітей та їх прояви у спілкуванні з батьками

Спілкуючись із дитиною, необхідно пам'ятати, що єдино доступним для неї орієнтиром є ставлення до неї оточення, і навіть не саме це став­лення, а його зовнішній прояв. У ситуації взаємодії з батьками, іншими дорослими дитина не просто пасивно сприймає їхні висловлювання та оцінки, а й добудовує, реконструює їх, відштовхуючись від жестів, міміки, інтонації дорослих. Дитині потрібні особливі, не завжди зро­зумілі для дорослих, компоненти спілкування. Скажімо, для нормаль­ного розвитку дитини вкрай важливий доторк, тактильний контакт із дорослим. Якщо дитину не брати на руки, не розмовляти з нею, то рівень її пізнавальної активності різко знижується.

Підтекст. Спілкування із дітьми - це неабияке мистецтво, що має свої закони і механізми. Діти рідко бувають наївними, обмінюючись інформацією. їх висловлювання часто закодовані, вимагають розшиф­рування. Напр., 10-літня дитина запитує у батька, скільки в Україні покинутих дітей. Батько, інтелігентна людина, зрадів тому, що дитина проявляє інтерес до соціальних проблем й довго пояснював їй, заглядав у довідник за точними даними. Але ця відповідь дитину не влаштувала, і вона продовжувала розпитувати. А скільки покинутих в інших краї­нах, а в Європі? Зрештою батько здогадався, що дитину хвилює не со­ціальний, а особистий аспект проблеми: чи не покинуть її.

Взаємна повага. Для спілкування із дітьми потрібен новий код, по­трібно самому трішки ідентифікувати себе із дитиною і поважати її світ. Для цього потрібно, щоб обидві сторони пам'ятали про взаємну повагу і щоб повага до дитини передувала настановам і порадам. Коли дитина

приходить зі школи і скаржиться, що вчителька її насварила, не потрібно з'ясовувати відразу за що, не варто звинувачувати і жаліти дитину. Слід лише зрозуміти її почуття у цей момент. Потрібно відповісти так, щоб вона відчула розуміння її почуттів і підтримку („І Іапевно тобі було дуже неприємно" або „Ти. мабуть, дуже засмутився" тощо).

Двоякі почуття. Слід пам'ятати і про амбівалентні почуття дитини. Діти люблять батьків і водночас терпіти їх не можуть. Вони відчувають себе двояко по відношенню до людей, яким повинні підпорюватися. Дорослі таких почуттів, як правило, у себе не визнають. І не визнають їх у дітях. Щоб у родині не було зайвих конфліктів, діти повинні знати, що ці почуття досить природні. Батькам потрібно уголос висловлюва­ти їх. („Здається, ти захоплюєшся своїм старшим братом і водночас він обурює тебе" або „Ти не знаєш, що робити: хочеться поїхати у табір і вдома залишитися непогано"). Висловлювання типу „ти ніколи не вмієш прийняти рішення, не знаєш, чого хочеш" завдають шкоди. Дітей необ­хідно навчити розпізнавати свої почуття. їм набагато важливіше зна­ти, що вони відчувають, аніж знати, чому переживають це почуття.

Дзеркало. Щоб допомогти дитині збагнути свєїї почуття, потрібно стати „дзеркалом" її емоцій. Нехай дитина побачить свої почуття, відоб­ражені у словах батьків (без прикрас і спотворень). Ніхто ж не очікує від дзеркала настанов („Здається, ти розсердився. Напевно, це тобі зовсім не подобається").

Контакт „очі в очі". В американських школах урок починають з того, що привітно дивляться на кожну дитину зокрема і вітаються. Це займає лише 5 хвилин, але засвоєння матеріалу зростає у декілька разів. Батькам теж слід пам'ятати про цей принцип, адже саме у такий спосіб вони виявляють свою любов до дитини. Особливо дітям необхідне емо­ційне безпосереднє спілкування увечері, коли вони лягають спати, а та­кож уранці, коли йдуть до школи. Дитина повинна виходити із дому спокійна, супроводжувана ласкавими поглядами батьків.

Окрім цього, діти недостатньо володіють мистецтвом слухати. У той час, коли батьки дають їм настанови, вони цілком ймовірно мо­жуть думати про своє або про те, як їм відреагувати, що відповісти. Для більшості навіть дорослих слухати - це інтерпретувати, оцінювати, скла­сти думку, критикувати, сумніватися. Тобто усе, що допомогло б до­сягнути власної вигоди.

Прийняття автономії' дітей як прояв безумовної любові. Притча, яку розповів Халіл Джейран, допоможе зрозуміти дане положення: „І жінка з дитиною на грудях сказала: „Скажи нам про дітей". І Він відповів гак: „Ваші діти - це не ваші діти. Вони сини і доньки життя, які турбуються самі за себе. Вони з'являються через вас. І хоч вони належать вам, ви не є їхні господарі. Ви можете подарувати їм вашу любов, але не ваші дум­ки. Тому, що вони мають думки власні. Ви можете віддати дім їхнім тілам, але не їхнім душам, адже їхні душі живуть у домі Завтра, якого ви не зможете відвідати, навіть у ваших мріях. Ви можете намагатися бути схожими на них, але не прагніть зробити їх подібними до себе. Тому що життя іде не назад і не чекає Вчора. Ви тільки луки, з яких послані впе­ред живі стріли, які ви називаєте своїми дітьми. Лучник бачить свою ціль па шляху до безмежжя, і це Він згинає вас своєю силою, щоб Його стріли могли летіти швидко і далеко. Нехай ваше згинання в руках цьо­го лучника буде вам на радість. Адже Він любить не тільки свою стрілу, що летить, але і свій лук, хоча лук цей і нерухомий".