Егорова М.С. Психология индивидуальных различий. – М.: Планета детей, 1997. – 328с.

Глава 12. Идиографический анализ индивидуальности

1. Два подхода к исследованию психологических явлений.

2. Методы идиографического исследования индивидуальности.

2.1. Анализ профилей психологических черт.

2.2..Биографический метод.

2.3. Обобщение документальных материалов.

2.4. Этологическое исследование.

2.5. Феноменологические методы оценивания индивидуальности.

3. Интраиндивидуальная вариативность.

3.1. Соотношение между разными видами изменчивости психологических характеристик.

3.2 Ситуативность как проявление интраиндивидуальной вариативности.

Практически все, о чем говорилось до сих пор, представляет собой общие правила, универсальные закономерности формирования и проявления индивидуальных различий. Сравнивая группы людей, можно выяснить, например, с какими психологическими особенностями связан, в среднем, социально-экономический статус. Сопоставляя психологические и психофизиологические характеристики, можно определить, как, в среднем, взаимодействуют особенности, относящиеся к разным уровням в иерархии психологических свойств. Исследуя соотношения между чертами личности, различающимися по уровню обобщенности, можно выстроить структуру этих черт, которая, в среднем, характеризует личностную сферу человека.

Исследование общих закономерностей и их вариаций является главной задачей традиционных экспериментальных исследований и представляет собой так называемый номотетический подход, название которого происходит от греческого слова «νόμος», означающего "закон" ("номо-тетео" – устанавливать законы).

Другим подходом или, вернее, другой традицией исследования индивидуальности является идиографический анализ, цель которого состоит в описании особенностей конкретного человека (греческое слово "идиос" (ίδιος), от которого происходит название этого подхода, означает "своеобразное", "принадлежащее кому-то", а слово "идиографический" – "описывающий своеобразие, особенности").

Палій. Для позначення дослідницької спрямованості природних наук, що вивчають загальні закони існування матерії, характерним є номотетичний підхід (від грец. νόμος – закон; номотетичний – такий, що має відношення або має справу з абстрактним, універсальним або загальним); для наук про культуру і людину, що вивчають одиничні факти, доцільнішим є ідіографічний підхід (грец. ίδιος – особливий, своєрідний, самобутній, незвичайний; від грец. γράφω – пишу, креслю, малюю, зображаю). Між цими двома підходами існує непримиренна суперечність. Наукові узагальнення, що мають форму законів, прийнято вважати номотетичними. Проте для того, щоб ці закони мали прогностичне значення, вони мають бути застосовні до конкретних випадків, а одиничні випадки (ідіографічний аналіз) можуть не підкорятися загальним законам.

Ідеографічний (від грец. ίδέα – образ, поняття) – підхід, що ґрунтується навколо однієї (або кількох) ідеї. (Вставка моя. А.П.)

Палій

Послідовники ідіографічного підходу вивчають унікальні, а не універсальні феномени. Оскільки визнано, що кожна людина неповторна, психолог повинен користуватися такою теорією і такими методами, які зберігають і виявляють індивідуальні відмінності. В ідіографічній психології віддають перевагу дослідженням, які проводять у повсякденних ситуаціях.

У своєму розвитку психологія, як і решта наукових дисциплін, пройшла (точніше, в процесі проходження) три етапи: донаукового знання, природничо-наукового пізнання і гуманітарної парадигми. Донаукове знання характеризується переважанням методу спостереження, накопиченням життєвих знань і невисоким рівнем узагальнення. Природничо-наукова парадигма проголошує необхідність встановлення причинно-наслідкових закономірностей при опорі на дані експерименту й узагальнює ці закономірності. Підхід, що відображає загальні властивості явищ, називають номотетичним (номотетичний – у перекладі із старогрецької означає: такий, що має відношення або має справу з абстрактним, універсальним або загальним; будь-яка наукова або філософська система такого напряму називатиметься номотетичною; протиставляється ідеографічному). Генезис властивостей і закономірностей при цьому враховується не завжди. Ігнорування окремих наукових “подій” розглядається звичайно як свідчення молодості науки, для якої одиничний феномен цінний тоді, коли може виявитися представником певного типу явищ, може привести до відкриття загального принципу або закономірності. Тому одиничне має відносну цінність для розвитку пізнання.

Гуманітарна парадигма, на противагу цьому, зосереджується на унікальності даного явища, не ставлячи перед собою завдань статистичного підтвердження достовірності даних. Підхід, що стверджує як основну цінність індивідуальні особливості явища, називають ідіографічним (ідіо – складова частина слова, в перекладі із старогрецької що означає своєрідний). Загальне значення: щось особливе, часткове, індивідуальне; ширше значення: унікальне або відмінне від іншого; ідіографічний – стосується або має справу з чимось конкретним, індивідуальним, унікальним; психологічна система або теорія з такою орієнтацією називається ідіографічною.

У психології XX ст. наукова діяльність видатного американського персонолога Гордона Оллпорта (1897–1967) найчастіше пов’язується з ідіографічним підходом. За висловом Олпорта, “психологія стане більш науковою (тобто більш здатною робити прогнози), коли навчиться оцінювати одиничні тенденції у всій їх справжній складності і коли вона буде в змозі сказати, що стане з коефіцієнтом інтелекту (IQ) даної дитини, якщо обстановка, в якій вона знаходиться, зміниться певним чином”. Підхід Олпорта вимагає глибокого і постійного інтересу до вивчення й аналізу одиничного випадку протягом тривалого проміжку часу; лонґітюдні дослідження стають необхідністю.

Диференціальні психологи, які стоять на позиціях ідіографічного підходу, надають перевагу вивченню унікальних, а не універсальних феноменів. Оскільки визнається, що кожна людина унікальна, психолог повинен користуватися такою теорією і такими методами, які зберігають і виявляють індивідуальні відмінності. Крім того, має місце спроба надати кожному випробовуваному можливість говорити на його власній мові, зберегти смисли, що підтримують життя конкретних людей у цьому світі, і зафіксувати ці сенси і суб’єктивні переживання за допомогою відносно неструктурованих, неформальних (open-ended), проективних й інтерпретаційних методів. У поєднанні з іншими методами і підходами, як непомітні і непрямі вимірювання особистості, використовуються також особисті документи і біографії, що дозволяє провести своєрідну тріангуляцію (потрійного вимірювання) індивідуума. В ідіографічній психології віддається перевага натуралістичним дослідженням, що проводяться в повсякденних ситуаціях спостережуваних людей.

«Диференціальна психологія лише тоді матиме перспективу досягти фази спокійного розвитку, коли вона емансипується від науки, що її породила, – загальної психології», – писав В. Штерн у 1911 році. Можна сказати, що зараз це вже відбулося. І тут абсолютно неминучим виявляється історичний підхід – розгляд явища в його становленні, аналіз і прогнозування наслідків.

Панування гуманітарної парадигми свідчить про зрілість наукової дисципліни і спостерігається не тільки в науках про суспільство і людину, але і в науках про природу. Сучасна психологія дозволяє собі прямувати до психографії, пізнання – до розуміння й опису. Таким чином, диференціальна психологія природно виділилася із загальної психології, в рамках якої вона існувала тривалий час під ім’ям психології індивідуальних відмінностей. Оскільки значущість особливого у загальному стає все більшою, то й метою вивчення стає індивідуальність (порівняйте з марксистським визначенням особистості не як абстракту, властивого окремій людині, а як сукупності суспільних відносин).