Запитання для повторення та закріплення матеріалу

1. В який час відбулося пробудження національної свідо­мості українського народу?

2. У чому полягало церковне управління за часів Речі Посполитої?

3. Що вважалося найтяжчим злочином у запорозьких ко­заків?

Тема 1.6. Створення української національної держави у середині - другій половині XVII ст. План

1. Юридичні акти закріплення входження частини Укра­їни до складу Московської держави. Рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р., Переяславської Ради від 8 січня 1654 р.

2. "Березневі статті” 1654р.

3. Перехід України під протекторат російського царя. Правовий статус України й українського народу за договором 1654 р.

Завдання для самостійного вивчення

1. Ознайомтеся з рішенням Земського собору від 1 жовт­ня 1653 р. Який його основний зміст?

2. Охарактеризуйте правовий статус України й україн­ського народу за договором 1654 р.

3. Доведіть справедливість висновку про те, що Україна ввійшла до складу Росії як протекторат.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання І. Юридичні акти закріплення входження частини України до складу Московської держави. Рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р., Переяславська Рада від

8. січня 1654р.

Протягом 1648-1654 рр. Росія та Україна підтримували дипломатичні стосунки. Перше українське посольство на чолі з полковником С. Мужиловським відбуло до Москви в січні 1649 р. після блискучих перемог України над Польщею. У від­повідь на це в Україну прибуло перше повноважне посольство з Москви на чолі з Г. Унківським.

Упродовж п’ятиденних переговорів у Чигирині (17-22 квіт­ня 1649 р.) воно переконалося у прагненні українського народу звільнитися з-під гніту Польщі й встановити тісні стосунки з Росією.

Відтоді дипломатичні зв’язки між Україною і Росією ста­ли постійними. Особливо вони активізувалися з 1651 р., коли Україна розірвана з Польщею Білоцерківський договір, який, власне, існував тільки на папері.

Протягом 1649-1654 рр. Б. Хмельницький відрядив до Росії 10 повноважних посольств. Москва за цей час відправила в Україну не менше 15 посольств і окремих посланців.

Водночас Україна шукала союзників серед інших /п-р ■ .щ У лютому 1648 р. Б. Хмельницький уклав союз з кримським ханом. На презирливе висловлення польського короля, що Укри їна залучає до війни зі шляхтою іновірців Б. Хмельницький від­повів: "Нельзя осуждать нас за то, что мы защищаем нашу жизнь и имущество. И скотина сопротивляется, когда ее мучают и убивают." У кримців була кіннота, потрібна українцям. Крім того, союз із Кримом - це безпека південних кордонів України. Але кримський хан виявився невірним союзником. Крим боявся самостійності України, її зміцнення. Хан не один раз зраджував Хмельницького. Ненадійними були й інші союзники, з якими Україна вступила в союзи під час її війни з Польщею (Туреччи­на, Молдавія).

За роки виснажливої війни, не раз обдурені своїми підс­тупними союзниками, Богдан Хмельницький, козацтво, україн­ський народ дедалі більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалеж­ність України.

Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під "высокую государеву руку и держать ее от не­приятелей в обороне", висловлюють готовність служити царю "всею своею душою непоколебимо".

Питання про стосунки Росії з Україною було одним із першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рі­шення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважа­ючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору, Земський собор ухвалив рішення про вплив на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами.

Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 р. Росія зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. Вже в червні цар сповістив про свою згоду взяти під свій протекторат Військо Запорозьке.

Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з Польщею і про те, "що гетьмана Богдана Хмельницького і все Войсько Запорожское з городами их и зем­лями принять под свою государеву высокую руку...".

Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович відправив до України повноважне посольство на чолі з бояри­ном Бутурліним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору, і привес­ти Військо Запорозьке на вірність царю.

Отже, союз України з Росією був об’єктивно обумовле­ним, неминучим. На цей крок гетьман погодився, коли всі інші способи визволити Україну з-під влади Польщі виявилися невдалими.

8 січня 1654 р. у день Богоявлення в Переяславі зібра­лася військова рада. Для участі в ній прибули також представ­ники від міст України, усіх її соціальних верств: "собралось ве­ликое множество всяких чинов людей". Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту й багато її учасників погодилося перейти під високу руку царя Олексія Михайловича.

Запорозьких козаків, їх представників на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Богдана Хмельницького, що готові "со всем народом, что живет по обе стороны Днепра, под протекцию ... российского монарха".

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяслав­ської Ради було усним договором Росії та України. Його нале­жало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяс­лавському церковному соборі Богдан Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручи­ли гетьману клейноди - корогву, булаву і щедрі подарунки.

8. січня присягли полковники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський Косів і заборонив своїм парафіянам складати присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник Іван Богун, полки Уманський, Брацлавський, Кропивненський та Полтавський.

Однак більшість українців підтримали рішення Переяс­лавської Ради - "народ с охотою тое учинил". "Народ присягав без супротиву", - свідчить дослідник Микола Костомаров. І це об’єктивне свідчення, оскільки він знав про випадки відмови від ирисяги і розповідав про них. Більшість українців своєю прися­гою підкріпили Переяславську угоду.

Богдан Хмельницький і козацька старшина не були впев­нені, що усна домовленість виконуватиметься російською сто­роною. Тим більше, що московські посли ухилилися від прися­ги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народо­ві. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягнули, щоб "виконання присяги изь обоих сторонь было".

Питання 2. "Березневі статті" 1654 р.

Після Переяславської ради гетьманом Богданом Хмель­ницьким від імені Війська Запорозького укладено договір з царем Олексієм Михайловичем.

Договір складався з таких актів:

1. Проекту договору "Просительські статті" з 23-х пунктів, підписаного Богданом Хмельницьким 17 лютого 1654 р. та пода­ного українським посольством царському уряду 14 березня 1654 р.

2. Акта "Статті Богдана Хмельницького" (або "Статті Вій­ська Запорозького") з 11-ти пунктів, поданого 21 березня 1654 р. за результатами переговорів у Москві посольства гетьмана Богдана Хмельницького на чолі з генеральним суддею Самуїлом Зарудним і полковником Павлом Тетерею з представниками царського уряду.

3. Царських жалуваних грамот від 27 березня 1654 р.:

а) про прийняття України під цареву високу руку;

б) Гегьману і всьому Війську Запорозькому про збере­ження їх прав і вольностей;

в) Богдану Хмельницькому про передачу Чигиринсько­го староства "на гетьманську булаву". 12 квітня 1654 р. йому направлено ще одну царську грамоту, що також підтверджувала права вольності Війська Запорозького.

За своєю сутністю ці документи (з одного боку - проект договору та акт, що дістали назву "Березневих статей", а з ін­шого - царські жалувані грамоти) є актами двох держав, якими вони обмінялися при укладанні договору.

Основні вимоги української сторони, що визначають умови приєднання України до Росії, викладено у "Просительних статтях". Серед них:

• невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи Гетьманщини;

• право зносин гетьманського уряду з іноземними дер­жавами з дозволу царського уряду;

• підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького й української шляхти та залишення посполитих (сслян) у фео­дальній залежності;

• встановлення 60-тисячного козацького реєстру, регуляр­на виплата платні старшині та коштів на утримання козацького війська;

• збереження козацької адміністрації та покладання ви­ключно на неї обов’язку збирання податків для царської скарб­ниці;

• право Війська Запорозького обирати гетьмана та на­дання Чигиринського староства гетьманові у рангове володіння;

• збереження прав київського митрополита;

• участь царських військ у війні проти Польщі та оборо­ні України від нападів татар;

• утримання козацької залоги у фортеці Кодак.

Більшість статей було затверджено, а решту, з деякими

змінами, підтверджено царськими грамотами. Скороченою редакцією "Просительних статей" є акт "Статті Богдана Хмель­ницького".

Зміст цього документа стосувався:

1. права української адміністрації "згідно з місцевими правами" збирати податки для царської скарбниці;

2. встановлення грошової плати козацькій старшині;

3. пожалувань старшини млинами "для прогодування, тому що несуть великі податки";

4. витрат на артилерію;

5. Г

   дипломатичних відносин (право ієн.мини ирмнн

послів, які прибувають з "добрими ділами", про що інформанті царя, та обов’язку затримувати у війську послів, які нриОуіинн муть зі "справами противними царському величеству" та «або рону мати зносини "з турецьким султаном і польським королем без волі царського величества";

6. царських иожалувань київському "митрополиту і всім людям духовного чину";

7-8) відправлення царського війська проти поляків під Смоленськ та на пограничну охорону України;

9. плати Війську Запорозькому;

10. наказу донським козакам не порушувати миру з Кри­мом, якщо "Кримські люди не будуть зачіпати”;

11. допомоги "харчом і порохом" військовим залогам у Кодаку і "тим, що за Порогами Коша стережуть", встановлен­ня 60-тисячного козацького реєстру та прискорення його комплектування гетьманським урядом.

Питання 3. Перехід України під протекторат росій­ського царя. Правовий статус України й українського народу за договором 1654 р.

Рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяс­лавської Ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Богдана Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є рати­фікаційними актами.

Цим договором передбачалося зберегти недоторканим суспільний лад України і загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Богданові Хмельницькому і всьому Війську Запоро­зькому "...быги под нашею царского величества рукою по прежним их правам и привилеям ... и тех прав и вольностей нарушати не велено".

Главою України залишався виборний гетьман як "верх ній володар". Але царя потрібно було сповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на "подданство и верность" царю та одержати від нього клейноди.

Статті Богдана Хмельницького містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послін інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царським уряд про ці зв’язки, щоб вони йому не зашкодили.

Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов’язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою, ворожою Росії, й заборонив Україні вести переговори з Польщею і Туреч­чиною без відома царя: "... ас турецким султаном и с польским королем без государева указа не ссылаться". Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того й бажала, дістала право мати власне військо - 60 тисяч реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з’ясування фінансового стану України.

На перший раз цар велів "... послать своего государева жалованья по давним обычаям предков своих ... гетману и все­му Войску Запорожскому золотыми".

Україна мана платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові справи залишалися у віданні України.

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їх побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їх право на експлуатацію українського селянства.

За словами Михайла Драгоманова, переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси.

Вони вимагали: "Сами смотреть будем: кто козак - воль­ность козацкую иметь будет, пашенный крестьянин - должность обыкную его царскому величеству отдавать будет".

Березневі статті підтвердили колишні нрава і вольності українських феодалів, передусім спадкове право на землю

і прибутки з неї, на платню посадовим особим м лнпрм і і уирав- цінім та суді. Крім цього, цар пообіцяи зачитані \ к|>,нііу им посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ \< і Нот ірупи ставили у народно-визвольній війні 1648 І(>57 роми, оу мі розв’язано. Україна (щоправда, не всі її землі й не псе натичі пя) вийшла з-під влади Польщі та увійшло під протекцію Рої Ц ик незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали розв’язали також своє соціальне піп дання - зміцнили власне економічне і політичне панування. Ко шцькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалося польське панство й орендарі їхніх земель та іншого майна.

З'ясування питання форми державно-правових зв’язків України з Росією за договором 1654 р. ускладнюється низкою обставин, передусім відсутністю офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654 р., а також різним поглядами на кінцеву мету цього договору з обох сторін.

Україна понад усе прагнула до військового союзу з Ро­сією проти Польщі. А Росія, як свідчать статейні списки посла Василя Бутурліна, вже під час переговорів стала на позицію приєднання України до складу Російської держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову форму зв’язків, відносин України та Росії за договором з їх реаль­ним втіленням у життя, а також змінами, які сталися незабаром після 1654 р.

Враховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип історизму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в підданство під про текцію Росії як васальна держава.

Протекторат - це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої і слабкої держа­ви від великої і сильної. Зміст претензій обумовлюють конкретні обставини укладення союзу, але першою та обов’язковою його вимогою є воєнна допомога протектора державі, якій вона про­тегує, державі-васалу.

Сучасники подій, що досліджуються, добре розуміли суть і значення протекторату і визначали існуючі відносини однознач­но. Наприклад, Туреччина, не задовольнившись попередніми договорами про воєнний союз з Україною, у травні 1653 р. стала кликати Україну до себе в підданство, під свою протекцію. Україна ж з погляду на реальну обстановку, за твердим розра­хунком віддала перевагу укладанню такого договору в січні 1654 р. з Росією.

Вона уклала цей договір добровільно як визнаний суб’єкт міжнародного права. Всі документи, якими оформлявся договір, послідовно використовували такі терміни, як "взять под высо­кую государеву руку", "поддаться под высокую руку царя", "вступить в подданство".

За договором 1654 р. залежність України від Росії зводи­лася лише до права царя одержувати грошову данину і контро­лювати зовнішні зв’язки України.

Отже, становище України за договором 1654 р. не можна розцінювати як автономію у складі Росії. Автономія і протекто­рат - різні явища.

Протекція Росії над Україною не була і конфедерацією, навіть своєрідною. Конфедерація передбачає реальну рівність сторін і створення спільного, утвореного на засадах рівного представництва органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не передбачав.

За договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі.

В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і за­хисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Поль­щі на більшості своєї території.

Деякі положення договору 1654 р. дали царському урядо­ві змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вольностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі

України дехто різко засуджує договір 1654 р . п ш іні \ 11<

у підданство до Росії вважає поразкою Богдана Хмічи.нині і

Укладаючи договір 1654 р., Росія зміцнювала <

Україну, що зазнавала образ та утисків від католицької ІІпимиї І оловне ж те, що Російській державі було дуже вигідно ІірИІІІМІ ти у підданство край із багатими землями, з майже тримільйои ним роботящим, хоробрим, талановитим народом.

Росія враховувала також вигідне геополітичне положення України.

Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття у піддан­ство такої держави зміцнювало Росію економічно і політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалася наказом гетьману і Війську Запорозькому ходити на супротив­ників царя Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об’єктивно відповідав інтересам обох сторін.

За Березневими статтями навесні 1654 р. Богдан Хмель­ницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об’єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли й угорського кордону.