2. Важливим джерелом права Київської Русі є міжнарод­ні договори князів із чужоземними державами.

Це перші пам’ятки писаного права, установлені князів­ською владою закони, які не порушували вимог звичаєвого права.

"Повість временних літ" містить чотири тексти догово­рів Київської Русі з Візантією (907, 911, 944 та 971 рр.), які дійшли до нас не в оригіналах, які складалися, напевне, у двох примірниках (грецькою і руською договірними сторонами), а у вигляді копій, знятих літописцем із грецького примірника.

Зміст договорів свідчить про міжнародний авторитет І пінської Русі, її високий соціально-економічний і духовний ріиень.

Норми русько-візантійських договорів в окремих випад­ках випереджають тогочасне західноєвропейське міжнародне право.

Перший договір 907 р. став результатом переможної шпірави Олегової дружини до Царгорода. Він встановлював, що і роки зобов’язувалися платити Олегу данину, а русини - припи­нити свої наскоки на Візантію.

Друга частина договору впорядковувала торговельні від­носини між обома державами.

Договір 911р. був доповненням до першого.

Він містив у собі:

• низку договірних умов про вічний мир;

• про недійсність виправдальної присяги при наявності наглядних доказів проти обвинуваченого;

• про покарання за вбивства, за побої, за крадіжки та за

грабіж;

• про викуп полонених;

• про видачу біглих рабів;

• про збереження та передачу спадкоємцям майна русь­ких, які померли в Греції;

• про видачу біглих боржників-злочинців; і насамкінець - висновок, в якому визначались порядок застосування та термін договірних санкцій.

Санкція полягала в присязі - Візантії на хресті, а Русі - на Перуні. Мирний договір діяв майже три десятиліття.

Договір Ігоря з Візантією 944 р. підтвердив непохитність миру між двома державами, передбачав сувору кару щодо його порушників, наголошував на праві русичів надсилати до Візантії будь-яку кількість кораблів із послами й купцями, на обов’язках грецького уряду утримувати на свій кошт руських послів у Цар- городі та забезпечувати їх усім необхідним протягом 6-ти міся­ців перебування у Візантії.

Зимувати руським купцям у Візантії заборонялось.

Договір ⁽М4 року вміщує також чимало посилань як на |і\і і.кі. пік і на грецькі звичаї.

Останній договір 971 р. був укладений між Святославом іа імператором Іоанном І Цимісхієм після поразки Святослава V русько-візантійській війні. Згідно з цим договором Святослав присягався "мати мир і міцну дружбу з Іоанном до кінця світу" (ст. 1), ніколи не ходити війною проти греків, ні на Корсунь, ні на болгар (ст. 2), завжди виступати союзником Візантії (ст. 3) і не порушувати досягнутої угоди (ст. 4).

3. Важливим джерелом права Київської Русі є договори князів між собою. Вони укладалися між князями удільних земель і передусім стосувалися питань оборони від зовнішніх ворогів: містили зобов’язання щодо спільного опору ворогам, утримання від підбурювання проти сторін, які уклали угоду, інших князів тощо.

4. До нас дійшли й відомості про договори (ряди) князів з народом.

Укладалися вони на віче з метою контролю над діяль­ністю князя, дотримання ним звичаїв та традицій. Існували зазвичай в усній формі. Однак, за свідченням літописця, напри­кінці XII ст. почали укладатися і в письмовій формі.

5. Законодавча діяльність в княжу добу здійснювалася у формі княжих уставів і уроків, які доповнювали або частково змінювали норми звичаєвого права.

Майже всі вони були зібрані в "Руській Правді". Поста­нови князів, здебільшого фінансового характеру, про мито, податки на користь князя, судові податки та судочинство нази­валися "уроками". Вони, як правило, діяли тимчасово.

Устави - це розпорядження князів, що діяли тривалий час і стосувалися переважно питань кари за вбивство княжих мужів, за образу вільної людини тощо.

Характерною особливістю уроків та уставів є розмежу­вання правових, адміністративних та фінансових інтересів кня­жої (світської) та вищої церковної влади. Ці пам’ятки є цінним джерелом для вивчення процесів диференціації суспільства, виникнення земельної власності, історії взаємовідносин держави

пі церкви, ролі церкви в давньоруському суспільстві, еволюції /іншії,оруського права тощо.

Зміст князівських уставів і уроків здебільшого складався і норм неписаного права. З посиленням влади князя устави пос- і упоио почали набувати ознак законів.

6. Ще одним важливим джерелом права Київської Русі є к іонійські церковні устави.

Руська церква з часу введення християнства намагалася іабсзиечити захист своїх інтересів від будь-яких посягань. < цією метою вона домагалася отримання спеціальних актів великокняжої влади - церковних уставів, які повинні були унормувати становище церкви.

Відомі церковні устави князів Володимира Святославо- вича та Ярослава Мудрого, що розглядаються науковцями як пам’ятки давньоруського церковного права. Устав Володимира визначав місце церковної організації в державі - джерела її ма­теріального забезпечення, сфери юрисдикції.

Устав Ярослава Мудрого відображав спробу досягти ефективних результатів у боротьбі з залишками язичництва, передусім у шлюбно-сімейних відносинах.

Ним забороняються шлюби між родичами, двоєженство, самовільне розірвання шлюбу, а також встановлюються пока­рання батькам, які примушують дітей до укладення шлюбу про­ти їх волі.

Церква за підтримки світської верхівки прагнула до зосе­редження всієї повноти влади та запровадження репресивних заходів у боротьбі з порушенням моральності.

В уставі Ярослава знайшло відображення таке характерне для феодального суспільства явище, як правило привілею.

Це диференціація покарання залежно від станового по­ложення потерпілого.

7. Рецепція норм візантійського права збагатила цер­ковне законодавство новими правовими поняттями та нормами.

Одні збірники візантійського права без жодних змін на­брали юридичної сили, інші були пристосовані до місцевого права й функціонували вже в зміненій формі.

8. Найважливішою пам’яткою давньоруського права справедливо вважається "Руська Правда", в якій вміщено давні норми звичаєвого права та "княжі устави".

Науковці вважають, що "Руська Правда" - це збірник звичаєвого права. Слово "правда" тут означає "закон".

"Руська Правда" має три редакції - коротку, розширену та скорочену, в кожній з яких відображено певні періоди роз­витку феодалізму в Київській Русі.

Коротка редакція "Руської Правди" - найдавніша (XI ст.)

В її основу покладено давньоруське звичаєве право. Умовно її поділяють на 4 частини:

1. правові норми про вбивство (ст. 1);

2. правові норми про тілесні пошкодження (ст.ст. 2-7);

3. правові норми про образу (ст.ст. 8-10);

4. правові норми про порушення права власності (ст.ст. 11-18).

Цей документ зберігає, хоча й зі значними обмеженнями, архаїчне право кровної помсти за вбивство.

Предметом правового захисту тут виступає життя, тілес­на недоторканість, честь дружинної знаті.

Найголовнішими досягненнями "Правди Ярославичів" були, з одного боку, скасування кровної помсти і заміна її сис­темою грошових стягнень, з іншого - спрямування штрафу не до потерпілого, а до державної скарбниці.

Суспільно-економічний і політичний розвиток Київської держави вимагав створення нового юридичного збірника, в якому знайшов би своє відображення подальший розвиток феодально­го права. Була утворена розширена редакція "Руської Правди", яка діяла на всій території давньоруських земель. Розширена "Правда" об’єднала вже систематизовані правові норми, що на­були чинності за доби Ярослава та Ярославичів, і Устав Воло­димира Мономаха.

Вона складалася з двох частин.

Перша - "Суд Ярослава Володимировича. Руська Прав­да" (кінець XI - початок XII ст., ст.ст. 1-52). Тут вміщено біль­шість норм короткої "Правди" та доповнення - нові юридичні

їм>1 їми цивільного, кримінального і процесуального права, які пупи »ведені вдію впродовж 1072-1113 рр.

Друга частина називається "Устав Володимира Монома- мі" (початок XIII ст., ст.ст. 53-121).

"Устав Володимира Мономаха" умовно можна поділити іш кілька частин:

1. норми, що регулюють боргові зобов’язання і кабальні кідносини (ст.ст. 53-66);

2. норми, що регулюють соціальні відносини у вотчинах (ст.ст. 67-73, 75-85);

3. норми, що регулюють питання спадкоємництва (ст.ст. 90-95, 98-106);

4. норми, що регулюють діяльність судово-адміністра­тивного апарату, окремих посадових осіб і судочинство (ст.ст. 74, 86-89, 107-109);

5. норми, що регулюють правовий стан холопів (ст.ст. 110-126).

Одним із головних завдань "Устава" було намагання пом’якшити класові протиріччя, які загострилися в умовах упад­ку Київської держави.

Питання 2. Судовий процес. Обвинувально-змагальний процес

Серед судових органів Київської Русі необхідно виділити передусім судобщину як найбільш давній судовий орган. Об­щина судила відповідно до звичаєвого права. Вищою мірою покарання при цьому було вигнання з общини.

Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Вигнання з общини, як найбіль­ше покарання, було включено в "Руську Правду", але тепер май­но засуджених переходило не до общини, а йшло князю.

У 989 р. Володимир здійснив судову реформу. Її сут­ність полягала в розмежуванні світських і церковних судів.

Великий князь судив або сам, або через посадників, тіу­нів, волостелів та їхніх помічників.

Нсімімі кількість справ проходюга через церковний суд, '•і¹ и 11 роп индаи усі правопорушення духовенства, а також багато

• мрії и npocmx людей, які були віднесені до юрисдикції церков­ною суду: всі злочини проти моралі, порушення церковних за­коти, розпуста, чародійство, родинні сварки та ін.

Судовий процес носив змагальний характер. Він почи­нався із заклику - публічного звернення потерпілого "на торгу" до людей про пропажу та її прикмети. Припускалось, що заява потерпілого не пізніше ніж через три дні стане відома всім жи­телям общини чи міста.

Якщо особа, в якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем, починався "свод". Набувач вка­зував на того, в кого він придбав річ, той у свою чергу міг вказа­ти на третього і т.д. У рамках общини чи міста позивач вів спра­ву до кінця, до виявлення злочинця. Якщо ж "свод" переходив на територію іншої общини чи міста, то позивач вів його тільки до третьої особи, стягнувши з неї вартість вкраденої речі, нада­вав їй право вести "свою" до кінця. Той, на кому "свод" зупиняв­ся, коли відповідач не міг пояснити, звідки в нього чужа річ, відшкодовував збитки і сплачував кримінальний штраф.

Пошуки злочинця могли проводитися і по залишених ним слідах ("гоніння сліду"). Якщо слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф - дику віру. Пошуки злочинця припинялися, якщо слід губився на великій дорозі або приводив до кордонів держави.

Основними судовими доказами в Київській Русі були власне зізнання, свідчення послухів і видаків, суди божі, прися­ги, жереб, зовнішні прикмети.

Ні "Руська Правда", ні інші пам’ятники права не вказу­ють на власне зізнання як судовий доказ, але логіка підказує, що цей доказ стояв на першому місці. Не випадково на наступних етапах розвитку державності він буде названий у праві як "цариця доказу".

Послухами "Руська Правда" називала свідків доброї слави підозрюваного, а видаками - дійсних свідків правопорушення - очевидців.

До божих судів відносили судовий поєдинок, а також ор- -ніції випробування залізом або водою.

ГІри випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок, і якщо через ми шачений час слідів опіку не залишалося, то звинуваченого оправдували, а якщо рана не заживала - звинувачували.

При випробуванні водою людину кидали зв’язаною у коду. Якщо вона випливала, то звинувачувалася, оскільки га­дили, що вода не приймає її як винну.

Якщо звинувачуваний починав тонути, то його витягува­ли й оголошували оправданим.

Присяга в українських землях використовувалася ще до Київської Русі. Її називали ротою. Для християн вона виража­лась у словесній клятві й супроводжувалася цілуванням хреста.

"Руська Правда" згадує про жереб як вид судового дока­зу. До нього вдавались тоді, коли сторони в силу певних причин відмовлялися від присяги.

По "Руській Правді” значення самостійних доказів мали зовнішні прикмети. До них належали побої, синці та криваві гілями на обличчі, на тілі та деякі інші.

Судовий процес відбувався усно. Князі, здійснюючи су­дові повноваження, брали до уваги усі докази, які надавали сто­рони, приймали рішення, яке мало обов’язкову силу для сторін.

Суд не виконував рішення у цивільних справах. Про це дбала зацікавлена сторона. Рішення в кримінальних справах виконував князь або уповноважені ним особи.

"Руська Правда" не передбачала повторного розгляду справи у випадку незадоволення однієї зі сторін.