2.3. Людське буття та його модифікації у антиутопії к. Воннегута

«Сміх Воннегута часами здається нещадним у відношенні цивілізації загалом – здається, він разить всіх і вся. Але чим глибше вникаєш у книгу, тим більше усвідомлюєш, що цей сміх продиктований непідробною любов’ю до людей, щирою турботою про Долі людства… Із щемливою тугою пише він про самотність своїх героїв… Чи не перебирає Воннегут міру, говорячи про самотність людей у капіталістичному суспільстві? Ні. Якось у своєму домі Воннегут повісив дерев’яну вивіску з девізом: «Ти повинен бути добрим, дідько б тебе взяв». Тут розуміється: бути добрим до людства – означає бути нещадним до нелюдськості» [11].

Суцільною лінією через всі твори американського письменника проходить доля всього людства та окремо взятої особистості. Виносячи вбивчі вердикти, письменник хоче докричатися до людства, намагається звернути увагу людей на те, що з ними насправді відбувається. Творчість Воннегута відображає страждальне, наповнене сумнівів та помилок просування людини до усвідомлення самої себе і свого місця у світі.

Життя людини зображене у романах письменника не вирізняється якоюсь яскравістю чи барвистістю. Це, перш за все, людина одержима певною ідеєю (У «Колисці для кішки» – це той же Фелікс Хоніккер із ідеєю створення чогось надзвичайного, письменник над усе хоче вияснити чи створив вчений лід-9; у «Галапагосах» – кожен має свої, хай незначні, причини перебування на судні, у більшості випадків – це втекти від чогось, або ж отримання вигоди; у «Механічному піаніно» – Пол Протеус прагне до зміни свого середовища).

У своїх творах К. Воннегут наочно та переможно показував: світ – зовсім не такий, яким здається. Він не солідний, не стійкий, не розумний, і, виходить, не занадто дійсний. Він з легкістю може перевернутися вверх ногами. Варто відмітити, що не даремно багато творів автора насичені посиланнями на міф про Золотий вік, втрачений рай, стан людини до гріхопадіння, до пізнання. А в романі «Галапагоси» людству навіть вдається – у процесі катаклізмів та еволюції – повернутися до цього блаженного стану.

«Що ж стало для нас початком кінця?.. Все почалось із титана Прометея, сина богів, який украв у батьків вогонь і передав його людям. Боги настільки розізлились, що прикували Прометея голим до скали, ще й відправили орла клювати його печінку. І тепер цілком очевидно: боги вчинили правильно. Наші найближчі родичі – горили, орангутанги, шимпанзе і гібони – весь цей час чудово обходилися сирою рослинною продукцією; ми ж не тільки навчились готувати гарячу їжу, але і всього за 200 років практично знищили власну систему життєзабезпечення – нашу колись благодатну планету, влаштувавши термодинамічне гульбище із викопним паливом» [20]. Воннегут не одноразово повертається до ролі людини у тривалості життя Землі. Адже своїми діями, які обумовлені наявністю «великого розуму», індивід підсвідомо крокує на зустріч суїциду.

У своїх творах письменник наголошує саме на руйнівних можливостях своїх героїв, оскільки все людське життя є ніщо як жертва на вівтарі науки. У романі «Механічне піаніно» вже саму назву можна трактувати як вирок нашої цивілізації. Механічне піаніно – це піаніно, яке самостійно відтворює музичні твори, тобто не вимагається участь людини. Воннегут ніби хоче наштовхнути на думку, що з такими темпами розвитку промисловості та науки, навіть у культурі особа не зможе себе реалізувати, оскільки ми можемо поставити культуру на шаблонного масового виробництва, де все буде шедевром, де машини не робитимуть помилок, притаманних людям. Наші творіння вимагатимуть повної відсутності нас самих. Тоді виникає питання: а навіщо ж тоді люди? І, відповідно, у невідворотному фіналі такого спектаклю, людство вкотре постане під загрозою знищення.

Не раз американський письменник звертається і до теорії Дарвіна про «походження видів через природний відбір». На думку Воннегута, ми ні чим не кращі за тварин, більше того останні є значно безпечнішими у своєму впливі на Природу. « – Хто б міг замінити людей? – Будь ласка – коні, жирафи, шимпанзе, бурундуки – вони просто неймовірні. Чайки, зрештою. – Але ж вони не володіють розумовими здібностями? – А навіщо вони потрібні? Щоб робити водневі бомби? Ми деструктивні тварини. Всі думають, що еволюція чудова штука. Просто подивіться на бегемота – це ж приголомшлива ідея еволюції» [11].

Людина, для автора, просто пішак у величній ході Природи, яка щомиті може поставити крапку на нашому існуванні. В антиутопії «Галапагоси» цікаво показано буття оповідача-привида. Загинувши при будівництві корабля, у нього є вибір (сама можливість такого вибору вказує все-таки на схильність автора до людської раси, оскільки навіть після смерті людина отримує змогу обрати для себе кращий варіант закінчення свого буття на планеті): або піти з батьком у «кращий світ», або ж пробути невидимою тінню на Землі один мільйон років. Тому саме завдяки такому фатальному рішенню, нам автор підносить ще один можливий варіант закінчення нашого існування. Група людей, в силу обставин, виявляється повністю відрізаною від зовнішнього світу і, у той же час, лише вони мають здатність до продовження роду. І хай навіть вони мали із собою певні новітні пристосування (такі як надпотужний комп’ютер «Мандаракс», що став абсолютно не придатним попри те, що був вмістилищем всіх людських знань), це абсолютно не допомогло їм при еволюції до ластоногих тварин із значно всохлим мозком.

Оповідач яскраво ілюструє наступні століття становлення людської раси, показуючи всю безпорадність індивіда проти природи та вродженого поклику до виживання та розмноження. А за той же мільйон років синьолапі олуші так і не змінили своєї поведінки (стосовного шлюбного танка), відбулись лише незначні зміни у розвитку інших тварин. Автор ніби робить натяк, що ми повинні бути тваринами, або ж хоча б брати з них приклад, щоби ми змогли і далі продовжити свою цивілізацію. У всіх його творах відчутний заклик, що кінець вже близько і ми неспроможні відвернути торжеств енну перемогу пригоди над такими «молюсками» як люди.

Таким чином, у своїх антиутопіях Воннегут пропагує пацифістські ідеали, при цьому нищівно критикуючи всю людську діяльність, зокрема і культуру. Оскільки наш розум нас і губить, а культура і є репресією проти природної сутності людини. Твори мистецтва стають каменем спотикання у розвитку та регресу цілого людства, з одного боку ніби відкриваючи нам нові грані цього світу, а з іншого віддаляючи все більше нас від джерела всього живого – Природи.

Курт Воннегут залишив для людства цілу низку нерозкритих питань нашого буття у світі. Він лише насмілювався плювати технічному прогресу в лице своїми творами та руйнувати знову і знову реальність і вбивати всіх людей заради ж їхнього блага. Письменник навіть висунув думку, що, можливо, наша планета, населена homo sapience, є якимсь каталізатором для зародження нового більш досконалого світу із розумнішими формами життя.