Розділ I. Антиутопія як тип світогляду у культурі хх ст.

Антиутопія виникає на основі утопічних поглядів, проте вона розвивається не тільки як ідейна течія, а й стає здобутком культури. Головною метою антиутопії є зображення тоталітарного суспільства, де всіляко принижується особистість людини. Одним з методів здійснення повного контролю над емоціями та почуттями людини виступає обмеження її особистого простору, знищення історії та культури у всіх її проявах.

Пишеться безліч літературних, філософських праць із зображенням такої держави. Антиутопія змінює світогляд людини XX століття, викликає масу протестів проти існуючих політичних систем. Безперечно, вона стає феноменом не лише суспільним, а й культурним.

1.1. Передумови виникнення та поширення антиутопічних тенденцій в культурі XX ст.

Розвиток антиутопії припадає на XX століття. Пов’язано це як з розквітом в перші десятиліття XX століття утопічних ідей, так і зі спробами втілення їх в реальність, з приведенням у рух тих соціальних механізмів, завдяки яким масове духовне поневолення на основі сучасних наукових досягнень стане реальністю. Безумовно, в першу чергу саме на основі реалій XX століття виникли антиутопічні соціальні моделі в творах таких дуже різних письменників, як Дж. Оруел, Р. Бредбері, Г. Франке, К. Воннегут, Е. Берджесс, і О. Хакслі. Їх антиутопічні твори є попередженням про можливий швидкий занепад цивілізації.

Пошук нових засад суспільного розвитку у XX ст. привів до формування суспільних організмів на основі трьох різних типів світогляду. Російська імперія перетворилася на комуністично-рекламоване, а насправді – в тоталітарне суспільство. У центрі Західної Європи утворюється «третій рейх», що базується на ідеології фашизму. На світогляді, що ґрунтувався на цінностях демократії, лишалися США та Великобританія. Унаслідок краху німецького фашизму і радянського тоталітаризму на чільне місце виходить світогляд демократично орієнтованої частини людства.

Першими небезпеку трансплантації творчих фантазій зі світу видумки в реальність, небезпеку перетворення самого життя у великий утопічний витвір відчули письменники: «в епоху тріумфу утопічних проектів, коли тільки мрія раптом перестала задовольняти розум людини, з’являється нове, велике протиставлення – антиутопія» [35, C. 23].

Антиутопія – ідейна течія в літературі, що є критичним описом суспільства утопічного типу. Антиутопія виділяє найбільш небезпечні, з точки зору авторів, суспільні тенденції.  Антиутопія – це жанр синтетичний: у ній наявні прикмети як позитивної утопії, так і сатиричної літератури, крім того, її еволюції сприяє бурхливий розвиток фантастичної літератури (соціальної утопії і науково-фантастичного роману), представниками якої є Роберт Шеклі «Корпорація Безсмертя», Рей Бредбері «451 градус по Фаренгейту», брати Стругацькі «Град приречений».

У середині XIX століття, а особливо в XX столітті, утопія все більше перетворилася на специфічний жанр полемічної літератури, яка була присвячена проблемі соціальних цінностей. Зі всіма війнами та лихами, які очікували на нас у цій епосі, людство холерично почало конструювати різні за своїм змістом та реальністю концепції ідеального суспільства. Це мало вплив не тільки на суспільно-політичне становище світу, а й знайшло своє вираження у мистецтві. Найактивніше утопічні ідеї обговорювались у сфері літератури. Письменники створювали твори, де описувалося одне з подібних суспільств, що підштовхувало інших авторів довершити або спростувати «ідеальну державу» свого колеги.

Найголовнішою проблемою утопічної літератури у XX столітті стала проблема здійсненності/нездійсненності утопії, яка і спричинила появу антиутопії. Письменники почали задумуватись над втіленням своїх ідей у реальність. Пропонували різні теорії, будували концепції щодо створення такої держави, що загалом змусило поставити питання: а чи справді таке суспільство зробить людей щасливими? На основі цього й розвиваються антиутопічні ідеї.

XX ст. є особливим етапом у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії – настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те, що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.

Е. Баталов, Д. Кейтеб, Ю. Кагарлицький та деякі інші дослідники жанру вважають, що антиутопія формувалася поступово, коли стали піддаватися критиці принципи та ідеї, які мали фундаментальне значення для утопії. Визначальну рису жанру Ю. Кагарлицький пов’язує з кризою історичної ідеї, чим і пояснюється активне поширення антиутопії в XX столітті – в ній відбивається будь-яка загроза, з якою стикається людство [25, С. 284].

На думку В. Новикова, цей жанр у межах XX століття «викристалізувався і виклався повністю», подальша експлуатація жанрово-композиційної структури може призвести до епігонства, тому сучасна антиутопія тяжіє до взаємодії з іншими жанрами [29]. А згідно з прогнозом А. Мортона, головним об’єктом антиутопії стане не стільки розвиток суспільних вад, скільки розвиток самої особистості [28].

Біля витоку антиутопічних ідей XX ст. стоїть, звичайно, Достоєвський; він полемізує з утопіями, які поки оволоділи лиш розумом, а не життям, – з баченням «кришталевого палацу», з метафізичною брехнею Великого Інквізитора, найбільш імпозантного провісника перевлаштування людства «по новому ладу» («Брати Карамазови»).

Антиутопія з’явилася тоді, коли держава і суспільство виявили свої негативні риси, які стали небезпечними для людини, не сприяли прогресу. В антиутопії завжди виражався протест проти насильства, абсурдного соціального устрою, безправного становища людини. Автори антиутопій, роблячи посилання на аналіз реальних суспільних процесів, намагалися передбачити небезпечні наслідки існуючого порядку або утопічних ілюзій.

Художніми передумовами для остаточного формування антиутопії стали: по-перше, філософічність як основна риса літератури ХХ століття, притаманна творам усіх жанрів, і підсилення в зв’язку з цим соціально-філософського засвоєння реальності, яке охопило всі напрямки як реалістичного, так і модерністського плану; по-друге, широке використання художніх прийомів, вироблених науковою фантастикою, але підпорядкованих вираженню не науково-популярних, а соціально-політичних і філософських проблем.

Отже, антиутопія є гуманістичною критикою захоплення людства технічним прогресом, пересторогою людству стосовно можливих негативних наслідків неконтрольованого наукового прогресу. На відміну від гострої критики соціальної дійсності, антагоністичне суспільство антиутопій, за своєю суттю, практично стало сатирою на демократичні і гуманістичні ідеали.