2.2. Критика механізмів та структур культури у к. Воннегута

Будучи абсолютним пацифістом та нищівним критиком насильства як такого, американський антиутопіст Курт Воннегут намагається своєю творчістю привернути увагу до краху нашого суспільства. Зокрема, він зосереджує свою увагу на тому, що і мистецтво теж є насильством. Оскільки автор, описуючи перед читачами певні сцени, а той цілий світ, намагається структурувати їхню уяву, заганяючи її у рамки свого твору.

Таким чином, книга виступає своєрідною репресією проти свідомості людини. Теж саме можна сказати і про інші витвори мистецтва – статуї, картини, музичні твори, танці, – у кожному з них є обмеження, рамки, які пропонують нам саме те, що ми бачимо, і ніщо інше. Культурні пам’ятки нерідко стають причиною розгортання грандіозних конфліктів (війн, заворушень, терактів), стають предметами суперечки між близькими людьми, таким чином породжуючи насилля (картина відомого художника може спричинити конфлікт між чоловіком та дружиною; гарна із завитками решітка в ліфті стає причиною смерті молодого ветерана війни).

Яскравим таким прикладом може виступити механізм релігії, приклад якого яскраво змальований у романі «Колиска для кішки». У вигаданій країні Сан-Лоренцо надзвичайно поширена штучно створена релігія боконізм, проте якщо бути конкретнішим, то цю релігію сповідували всі жителі острова, але згідно місцевим законам, таке захоплення каралося повішанням на крюках.

Цю маленьку країну по черзі приєднували до своїх володінь декілька великих держав, проте віддавали вони її так само легко, як і отримували. Тому ніхто не сперечався, коли цей острів оголосив себе незалежною державою. Згідно тексту, декілька десятиліть тому на берег Сан-Лоренцо викинуло двох людей: Лайонела Бойда Джонсона (на місцевому діалекті – Боконон) та Ерла Маккейба. Вони-то й очолили владну верхівку острова. Проте усвідомивши, що вони нічим не можуть пом’якшити життя аборигенам, було вирішено створити так званий «опіум для народу» – релігію боконізму, засновником якої був Джонсон (Боконон). Відповідно, вони ж таки поширили легенду про святого, який проповідував свої вчення та тирана Маккейба, що постійно переслідував його. Перший виживав за рахунок підношень віруючих, а інший час від часу влаштовував облави на Боконона, які звичайно закінчувались провалом.

Таким чином, цілком свідомо і навмисно, дві люди1ни зробили життя аборигенів більш осмисленим та цікавим, оскільки ті, в свою чергу, були і законослухняними громадянами, і всі були порушниками, сповідуючи заборонене вчення. Життя на острові перетворилось на своєрідний витвір мистецтва. Кожен грав свою роль, не задумуючись навіть про це. «Я згоден із однією думкою Боконона. Я згоден, що всі релігії, включаючи боконізм – суцільна брехня» [19, С. 98].

Культура, у широкому аспекті її знаковості, охоплює всю людську діяльність. Тому не дивно, що саме культурні механізми стають каменем спотикання у творчості Курта Воннегута. У своєму романі-антиутопії «Колиска для кішки» автор чітко дає зрозуміти наскільки людина звикла до цієї безкінечної гри у суспільство та неусвідомлене виконання нав’язаних їй культурою обов’язків. Тобто він чітко дає зрозуміти своє критичне бачення отаких структур, які, по суті, обмежують людську особистість, її волю, емоції. Автор виступає проти, хоч і ненавмисної, але все ж заборони діяльності.

Ще однією прогалиною культурних структур виступає процес творчості. Науковець, будучи у пориві натхнення, творить свої винаходи не замислюючись над їх застосуванням. До цієї ситуації можна навести образ Фелікса Хоніккера ( «батька» атомної бомби у романі «Колиска для кішки»). Автор змальовує цю людину, як особистість повністю віддану своїй праці. Маючи трьох дітей, Фелікс не дуже помічає їх присутність, тому для маленького Ньюта буде великим шоком, коли батько, вирішивши єдиний раз погратися із сином, сплітає колиску для кішки (дитяча гра, коли переплітаючи нитку на пальцях утворюються різні узори).

Тут можна виділити ще один спосіб впливу на свідомість людини через елемент гри: «Майже сто тисяч років дорослі крутять під носом у своїх дітей таке сплетіння із вірьовки… Не дивно, що діти ростуть психічно неврівноваженими. Адже така «колиска для кішки» – просто переплетені ікси на чиїхось пальцях. А малюки дивляться, дивляться, дивляться… І ніякої, до біса, кішки, ніякої, до біса, колиски немає!» [19, С. 74]. Ці узори із ниток творять у нашій уяві взагалі не пов’язані між собою образи, котрі і наштовхують нас на спроби створити щось подібно заплутане та незрозуміле.

Образ Фелікса Хоніккера також пов’язаний із механізмом культури виховання. У творі розкривається проблема відповідальності творця за своє творіння. Тут можна розглядати двояко: відповідальність батька за майбутнє своїх дітей; відповідальність автора за свій витвір (атомна бомба та лід-9). І те, і інше однаково важливі для розвитку суспільства. Адже саме закладають в нас основи культури. Вчать нас поведінці з оточуючим світом та шляхам прожиття в ньому. Герой же антиутопії Воннегута залишає своїх дітей наодинці із навколишнім середовищем, не пояснивши, як же тепер вони мають жити, що робити, адже для них батько – був смислом існування. Також Хоніккер залишає їм у спадок ще одне своє дітище – лід-9. Тут молоде покоління стикається із новою проблемою – як вчинити із працею всього життя їх батька. Адже, без сумнівно, цей винахід, створений бездумно, через мимохідь висловлену ідею (один генерал жалівся, що важка техніка грузне в грязюці), може спричинити кінець світу, заморозивши все живе.

Також із критикою культури можемо стикнутися у ще одному романі Воннегута «Механічне піаніно». Людина, у прагненні удосконалити своє життя та досягнути довершеності і всьому, навіть шляхом спрощення своєї діяльності. Йдеться про створення механізованого суспільства.

У вигаданому автором місті Айліум, проживають люди і машини. Свого часу людина втомилась виконувати всю роботу, тому вирішила створити машину, яка б робила все за неї. Дійшло врешті до абсурду, оскільки механізовані творіння не лише все виконували, а й приймали рішення за людину. Воннегут звертає увагу на загрозу узагальнення, нівелювання особистості, яке лишає людину її індивідуальності. Люди споживають одні і ті ж продукти, користуються однаковими речами, дивляться одне і те ж по телевізору. В результаті більшість із них починає мислити загальними стереотипами, які вміло вкладаються у їх свідомість різного роду маніпуляторами. Автор вражений, з якою легкістю люди самі відмовляються від власної неповторності і з задоволенням прилучаються до низькосортної «масової культури», перетворюючись, по суті, в роботів.

Можна прослідкувати, що людина, як творець та основний носій культури, постійно прагне до розвитку та вдосконалення, і саме ці механізми є руйнівними для суспільства. Не обґрунтовані прагнення та бажання завжди стоятимуть на шляху впорядкування відносин між особистістю та Природою. «І я згадав Чотирнадцятий том творів Боконона… Він був названий так: «Чи може розумна людина, враховуючи досвід минулих віків, мати хоч маленьку надію на світле майбутнє людства?»… Цей том складається всього із одного слова і крапки: «Ні.» [19, С. 110].