2.1. Діалектика культури і природи у творчості письменника

«Перетинчасті сині лапи олуш на Галапагоських островах справді найбільш яскравого синього кольору. Коли дві синьолапі олуші починають залицяння, вони демонструють один одному, які у них гарні сині лапки.

Якщо ви вирушите на Галапагоські острови і побачите всі ті чудернацькі створіння, ви мимоволі прийдете до того ж висновку, до якого прийшов Чарльз Дарвін, коли побував там. Скільки ж часу потребувала Природа, щоб створити все це! Якщо ми знищимо цю планету, Природа зможе створити нове життя. Це займе всього кілька мільйонів років – для Природи все рівно, що оком моргнути. І тільки людство не задумується про цей час. Мені здається, що якщо ми не роззброїмося, хоча це нам і потрібно було б зробити, то ми і справді підірвемо все одне за іншим. Історія показує, що людські творіння досить порочні, щоб здійснити будь-яке мислиме звірство, включаючи будівництво фабрик, єдине призначення яких вбивати людей і спалювати їхні трупи». – цими словами Курт Воннегут розпочинав свою статтю «Як уникнути Великого Вибуху» для газети «Нью-Йорк Таймс» [16].

Вчитуючись у ці рядки, можна чітко простежити позицію письменника щодо тогочасного суспільства. Він безапеляційно впевнений, що людина зі всіма своїми потребами та вимогами до життя, впевнено крокує до знищення. Автор намагається протиставити всі здобутки покоління homo sapience (як наукові, так і культурні) витворам природи, якими є і ми самі.

Абсолютну ницість людської особистості та всевладдя Природи Воннегут яскраво змальовує у романі «Галапагоси». Перед нами постають неспокійні 80-ті роки минулого століття, які переповнені жахливими наслідками людської діяльності – у світі панує хаос, навколо все охопила криза, поширюються епідемії, а людство гарячково намагається винайти нову техніку для боротьби із цими «незручностями». На фоні такого безладдя, втікаючи від різних проблем чи то просто – за випадком долі, група людей, зібравшись у одному з міст Еквадору, вирушила у «Природничо-випробувальний круїз епохи».

У той же час світ охоплює епідемія, в результаті якої людство втрачає можливість до відновлення роду, тобто герої книги стають єдиними представниками нашої раси, які ще можуть продовжити цивілізацію. Особа від імені якої ведеться оповідь, загинула ще до початку круїзу, але попри це він може ще мільйон років спостерігати за людьми, що й описує нам у творі. Протягом цього часу відбувається так званий процес «другої» еволюції людини, а точніше перетворення останньої на твариноподібну істоту.

У романі Курта Воннегута чітко прослідковується те, що людство, дійшовши до критичної точки свого існування, починає поволі згасати, залишивши по собі лише кілька індивідів здатних до розмноження. Але навіть маючи таких представників, людина повністю деградує (для нашого сприйняття), чи то сходить на новий щабель свого розвитку ( з точки погляду автора).

Безперечно всі наші здобутки поставлені на шлях руйнації та хаосу, оскільки чим більше ми збираємо, тим більшою стає можливість того, що це буде використано проти нас самих. Буде доречно навести таку фразу письменника: «...Адже мавпи не можуть знищити всю планету, а ми це вже зробили. Гра закінчена, тому що ми зруйнували атмосферу і воду. Ми робимо чудову роботу, готуючи кінець світу. Війна, яка буде почата в Іраці ніколи не закінчиться. Люди завжди хочуть помсти. Вони готові віддати свої життя і в них є право скаженіти. Нашими крилатими ракетами ми вб’ємо дуже багато людей, зробимо багатьох жінок вдовами, а дітей – сиротами в ім’я відновлення «справедливості»…» [10].

Вся наша культура, породжена людською свідомістю, є джерелом розвитку та ушанування технічного прогресу, який є незламним атрибутом нашого часу. Тому, у цьому аспекті, культура виступає як антипод природи. Не даремно поширена думка про те що, культура – це друга природа, або ж штучна природа. У романі «Галапагоси», тих людей не врятували технічні та культурні досягнення того часу, навіть маючи знання сучасної людини та деякі модерні речі, люди не змогли передати свої знання та вміння іншим поколінням, щоби відродити нову цивілізацію. Навпаки ж, вони, будучи позбавленими зв’язку із зовнішнім світом, відкидають всі привілеї суспільства та міняють свої звички і вподобання на користь знаходження шляху виживання на безлюдному острові.

Головною проблемою людства у романі постає «великий мозок», як центр виникнення та регенерації ідей облаштування сучасного світу та створення комфорту в особистому просторі людини. «Сьогодні, завдяки пониженим розумовим здібностям, чортенята думок більше не відволікають людей від головної справи їх життя» [18, С. 4]. Оповідач не раз акцентує увагу на тому, що саме великі роздуми були причиною всіх катастроф та нещасть тої епохи. Виключно великий розум, котрий є основою цивілізаційного прогресу та розвитку культури.

Культурні цінності у романі не є сферою творчості людини. Переважно вони є товарами для обміну або купівлі найнеобхідніших засобів для існування (товарів першої необхідності). Всі культурні надбання людей почали різко знецінюватися, оскільки був попит лише на продукти харчування та речі побуту необхідні для людини у повсякденному житті. Весь розвиток Воннегут зневажає такими словами: «Навіть зараз, мільйон років по тому, мені боляче писати про настільки жорстокі людські вчинки. Мільйон років по тому мені все ще хочеться вибачитися за все людство. Це все, що я можу сказати» [18, С. 22].

Наука як явище теж є творчим процесом, оскільки науковець, як і всякий художник, поринаючи у роботу з головою, робить свої винаходи, і рідко коли задумується про те, що це є зброєю повільного знищення цивілізації. Людина, безперечно, є вмістилищем обох світів – світу Природи, як її творіння та частина; світу Культури, як творець та безпосередній учасник. Тому протистояння цих двох окраїн, між якими завжди знаходиться особистість, є більш ніж цілком очевидним. Співіснування було можливим на ранньому етапі зародження людства, коли ми мали ще не розвинений мозок (тобто центр культури був у стані зародка), адже з подальшою еволюцією наших розумових здібностей людина все більше відділяється від первісної природи, тим самим знищуючи її.

«Друга природа» виявляється руйнівною, по відношенню до істинної Природи, котра є великим творцем та розпорядником наших життів, тому для того щоб мати хоч якісь надії на майбутнє людина має зупинити свою творчу діяльність, в першу чергу, у науковому руслі, і повернутися до своїх коренів. «Я думаю, що СНІД – це результат того, що імунна система нашої планети намагається від нас позбутися. Після двох світових війн, голокосту і жаху на Балканах планета просто повинна від нас звільнитися. Ми жахливі тварини.» [31].