1.2. Нове бачення антиутопії у художній літературі: наукова фантастика та соціальна утопія

XX ст. створило ситуацію, коли деякі проекти утопічних товариств з різним ступенем самоадекватності стали реальністю. Розчарування в прогресі, криза ідеалів європоцентризму, негативні ефекти функціональної диференціації суспільства актуалізували жанр антиутопії, яка постійно зверталася до репресованих пластів суспільного життя. 

Логічним наслідком подібних подій і стала переорієнтація соціально-утопічної літератури на антиутопію. Вона в зображенні майбутнього виходить з принципово інших міркувань, хоча й дає подібно утопії більш розгорнуту панораму суспільного майбутнього. Страх буржуазії перед комунізмом і соціалізмом, які втілили в собі головні ідеї утопістів, знайшов своє вираження в антиутопії, але вже явно реакційного спрямування. Серед них твори, які пройняті чуттям всесвітнього песимізму і невіри в людину, зображуючи страшні наслідки технізації, які критикували традиційні утопічні і соціалістичні уявлення про майбутнє суспільство і виражали відкрито антикомуністичні погляди авторів.

Антиутопію можна представити як своєрідну саморефлексію жанру соціальної утопії. Антиутопія істотно змінює ракурс розгляду ідеального соціуму: піддається сумніву сама можливість позитивного втілення якого б то не було перетворювального інтелектуального проекту. При цьому, якщо в жанрі традиційної утопії відбувається уявне звернення авторів в минуле і сьогодення, то в антиутопії домінує спрямованість у майбутнє. 

Констатування антиутопії як особливого інтелектуального жанру збіглося за часом (XX ст.) із встановленням досить жорстких загальноприйнятих дисциплінарних кордонів у сфері гуманітарного знання, тому антиутопія майже цілком являє собою літературне явище.

Головна мета соціальної утопії – розкрити закони розвитку суспільства, що потрапило в нові і незвичні для людства умови. Соціальна утопія Платона – одна з перших концепцій подібного роду. Відповідно до його теорії, держава являє собою свідоме посилення, концентрацію справедливості і краси. Для того, щоб цього досягти, люди повинні виконувати певні функції, відповідні властивостям їх душі і природним здібностям.

Така соціальна утопія ґрунтується на тому, що в результаті закріплення за кожним станом чеснот (у воїнів – мужність, у правителів – мудрість, у ремісників і селян – помірність), і завдяки існуючій жорсткої ієрархії в державі реалізується вища чеснота – справедливість, яка призводить до гармонії. Тобто інтереси особистості приносяться в жертву в ім’я загального блага.

Інший російський вчений, Андрій Кольєв, переконаний у тому, що феномен соціальної утопії якнайкраще розкривається в антиномії утопія/ідеологія. Якщо утопія геть не пов’язана з безпосереднім політичним і соціальним буттям, то ідеологія – спирається на нього, виходячи з поточних завдань. Спільним для обох цих понять є їх вихідний пункт – ціннісна система, а найбільша різниця – принцип реалізації. Виходячи з вказаного, А. Кольєв вважає, що специфікою сучасних утопій є те, що вони не є моделями вдосконалення світу, створеними для засудження діючих соціально-політичних моделей. Сучасні утопії вже не є над ідеальними конструкціями, що не мають нічого спільного з буденністю. Дуже часто вони перетворюються на прості, привабливі гасла. «Утопія являє собою сьогодні радше розумовий експеримент, що досліджує цінності певного соціального проекту, опис уявного суспільства, побудованого на засадах певної соціально-історичної гіпотези: його організації, інституціональної форми, соціальної диспозиції тощо», – пише вчений [26].

Утопічні ідеї є важливим компонентом знань про суспільство та соціальну практику, відіграють активну роль у визначенні цілей історичної діяльності людей. Суперечливий вплив соціальної утопії на суспільство потребує сьогодні глибокого переосмислен­ня. Її практично-духовна роль у розробці соціального ідеалу і, разом з тим, необхідність усунення міфологічних і утопічних елементів з те­орії і практики, які виникають внаслідок спроб його (ідеалу) прямої та вульгарної реалізації, передбачають вивчення сутності соціально-політичного утопізму. Утопізм – це постійний соціокультурний феномен, який має як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники свого існування.

«Утопія – стверджував Ж. Сорель, – продукт інтелектуальної пр­аці, вона є справою теоретиків, котрі шляхом спостереження і обго­ворення фактів намагаються створити зразок, з яким можна було б порівнювати існуючи суспільства і оцінювати хороші і погані сторо­ни останніх; це сукупність вигаданих настанов, які, однак, уявляють достатню аналогію з існуючими для того, щоб юристи могли про них розмірковувати... Утопія може підлягати обговоренню як будь-яка соціальна конструкція.., її можна спростовувати, показуючи, як та економічна органі­зація, на якій вона ґрунтується, несумісна з потребами сучасного ви­робництва» [32, С. 102].

Утопії елітар­ні, вони є продуктом діяльності інтелектуальної еліти. Утопія абстра­ктна, умоглядна, раціональна. Вона, створюючи вигадані картини майбутнього «золотого віку», прирікає свідомість мас на пасивність. Соціальна утопія виявляється знаряддям ідеоло­гічного пригнічення мас, робить їх жертвами деспотизму.

З цього ракурсу можемо розглядати соціальну утопію, як поштовх до виникнення жанру антиутопії. Система такої утопії приречена на крах своїх ідеалів, причиною чому виступатиме обмеження суспільно-необхідних потреб індивідів, повне позбавлення їх волі, права вибору, при тому що останнє вважається основним показником виявлення свідомості людини.

Антиутопія виступає способом осмислення та утвердження безглуздості соціальних ідей утопії. Завдяки розвитку цього жанру, антиутопія відповідно вважається ширшим жанром, оскільки нещадно критикує необґрунтованість зазначених цілей та ідеалів.

Антиутопія також розвивається на фоні науково-фантастичної літератури, як осередку поширення нереалізованих моделей майбутнього суспільства. Цей жанр заснований на «реалізації неіснуючого» у фантастичних образах, на відміну від інших подібних жанрів, його предметом є психологічні і соціально-духовні наслідки (соціально-філософські, культурні, етичні) реалізації типових можливостей природи і суспільства, через їх специфіку (глобальність і багатозначність тенденцій, абстрактність наукових вистав) невідповідності традиційним формам мистецтва.

Вживані в науковій фантастиці (відповідно до законів науки) прийоми моделювання дозволяють в думках прослідити науково достовірні і типові наслідки такої реалізації в їх взаємозв’язку, а використання фантастичних образів, що допускають будь-яку трансформацію реальності, дозволяє втілити отриману модель «можливої дійсності» в подобі цілісного світу, фантастичного у відношенні до реальності і реалістично-типового в своїй фантастичній наочності.

Своєрідність жанру наукової фантастики полягає в підпорядкуванні художньої уяви логіці науково-прогностичних прийомів, матеріалом яких є не поняття, а художній образ, тому наукова фантастика може бути визначена як науково організована форма художньої уяви. Художні моделі жанру зберігають наукову достовірність структури, даючи одночасно недоступне науці тілесно-наочне втілення можливих типів конфлікту людини з природно-соціальним місцем існування, що змінилося. Звідси витікає можливість проектування антиутопічного простору зі всіма можливими наслідками.

Така антиутопія, як явище сучасної культури, задовольняє насущну потребу суспільства в художньо-наочному освоєнні позаемпіричної реальності сучасного світу, протиставляючи науково-раціоналістичне світобачення «утопіям» масової свідомості. Для антиутопії як жанру, наукова фантастика постає як художній метод, що органічно поєднує принципи наукового і художнього мислення.

Антиутопія – поєднання суспільства, якому притаманні всі закони сучасної або надсучасної науки, новітніх технологій або надпотужних машин, якими замінене культурно-мистецьке життя соціуму, де панують вже створені або майбутні закони, що регулюють життя кожної особи та мають на меті укріплення і втримання кордонів неіснуючої країни, яка виникла у далекому фантастичному майбутті.

Отже, з появою нових суспільних ідеалів та розвитком науки і техніки, людство ступило на новий щабель свого розвитку, який не залишається непоміченим в галузі літератури, оскільки з новими силами відроджується ідея антиутопії, яка нищівно висміює спроби створити утопічне суспільство та намагання переконати людей у реальності такої системи.

Розділ II. Антиутопічні моделі культури у Курта Воннегута

Друга світова війна, Курт Воннегут, капрал армійської розвідки США, потрапляє у фашистський полон, його направляють на роботи в Дрезден, де він стає свідком варварського знищення міста американською авіацією. Як визнає сам Воннегут, палаючий Дрезден перевертає його юнацьке уявлення про «розумність цивілізації», починається «прозріння», а з ним починається Воннегут-письменник, який намагається зрозуміти, чому люди сучасної цивілізації спроможні на варварство ще більш жахливе, ніж навіть в похмуре середньовіччя. Бомбардування американцями Хіросіми та Нагасакі, настільки ж безглузде з військової точки зору, як і спалення Дрездена, остаточно визначає світогляд майбутнього письменника. Будучи абсолютним пацифістом, автор намагається застерегти людство від майбутнього, викладаючи свої ідеали у авторських романах-антиутопіях.