Творчість Костянтина Андрійовича Тона

(періоду 1830-1880 років)

К. А. Тон (1794-1881) стає офіційним придворним архітектором наприкінці 1830-х р.р., коли було видано “Проекти церков, створених архітектором Його Імператорської Величності професором архітектури Імператорської Академії Художеств Костянтином Тоном” (1838), де надруковано також “зразкові проекти” храмів. “Височайшим указом” 1841 р. їх було рекомендовано як зразки “дійсно національної архітектури”.

В основу теорії й практики К. А. Тона покладено думку, нібито «стиль візантійський, споріднений з давніх часів з елементами нашої народності, створив церковну нашу архітектуру». Типовим продуктом розвитку візантійського зодчества на російському грунті виявився, на погляд Тона, п’ятиглавий хрещато-купольний храм. У цьому погляді втілено характерне для мислення ХІХ ст. стремління знайти першообраз національної архітектури й розвивати національну традицію, спираючись на висхідний прототип, що йому нібито властива максимальна повнота виразу руського художнього ідеалу.

Майстер вивчив та засвоїв традиційні об’ємно-просторові храмові системи: хрестовокупольний храм, церкву з притвором й дзвіницею, безстовпну церкву, застосовував середньовічні конструктивні засоби й будівельні прийоми, - покриття по склепіннях, кокошники, за посередництва яких здійснюється перехід від стінової основи церкви до барабану, кам’яні шатри. Першою будівлею, яка розпочала серію сакральних будівель, виконаних на засадах “русько-візантійського стилю” була Катеринінська церква в Царському Селі (1830), що ближче за інші стоїть до обраних прототипів.

Типом будівель, що втілюють ідею руського народу (в розумінні Тона), є московські храми другої половини ХV - початку XVI ст., споруджені у традиціях володимирської школи. Вони втілюють ідеї спадковості від Другого Риму – Константинополя й Візантії, разом з національною ідеєю Третього Риму, якому судилося стояти вічно, а “четвертому ж Римові не бувати”. Архітектор відштовхується не від зразка, а від типу й створює оновлені структури: “знімає” надлишковий запас міцності середньовічних конструкцій, намагається синтезувати “руські” прийоми з почерпнутими з класицизму та бароко прийомами. Проте принципові закономірності руського середньовічного зодчества зберігаються: членування об’ємів і пластика фасадів відповідають членуванням внутрішнього простору. Найбільш характерним твором, що втілює усі ці особливості, став храм Христа Спасителя в Москві.

Проектування й будівництво Храму Христа Спасителя у Москві

1. Проекти храму часів класицизму

Маніфест імператора Олександра І “Про будівництво у Москві церкви в ім’я Христа Спасителя” було опубліковано 25 грудня 1812 р., щойно по вигнанні залишків наполеонівських військ за межі Росії: “У збереження вічної пам’яті... й на знамення вдячності Нашої до Промислу Божого, який порятував Росію від загрози її загибелі, намірились Ми у престольнім граді Москві створити церкву в ім’я Спасителя Христа. Нехай простоїть сей храм багато віків.”

Ідею спорудження храму-пам’ятника запропонували імператорові президент Російської академії адмірал О. С. Шишков (популярний літератор того часу) й генерал Кікін П. А. – учасник війни, який дістав поранення у Бородинський битві. Побудова храму-меморіалу, присвяченого подіям Вітчизняної війни й звитязі 1812 року стала для Олександра І особистою обітницею.

У Москві за довгі століття її існування було збудовано багато храмів, присвячених різним святковим й знаменним подіям, пов’язаним з життям Христа, але храму, присвяченого самому Спасителю не було ані у Першопрестольній, ані в Росії, ані по всьому християнському світові.

У першому конкурсі проектів храму Христа Спасителя, оголошеному в 1813 р., брали участь визначні професійні зодчі – А. Вороніхін, Д. Кваренги, О. Михайлов, В. Стасов, А. Мельников. Проте Олександр І обрав створений протягом двох років наполегливої праці проект архітектурного дилетанта – тридцятилітнього недавнього випускника Академії красних мистецтв Карла (Олександра) Вітберга.

Проект Вітберга виявився не стільки суто архітектурним, скільки, перш за все й перед усім, філософським, релігійним, містичним, що дуже імпонувало уяві й схильностям “містика на троні” (саме так схарактеризували сучасники імператора Олександра І).

За висловом О. М. Герцена, який мав особисті бесіди з Вітбергом, “проект був геніальний, страшний і несамовитий”. Архітектор-самоук створив проект, витриманий у традиціях класицистичного концептуального проектування, але наповнив його новим для свого часу змістом.

Колосальний (біля 230 м заввишки за довжини нижньої колонади 640 м) храм, розташований на Воробйових горах, повинен був панувати над усім містом. “Москва лежить ніби біля ніг храму Спасителя,” – писав пізніше Вітберг. Архітектор створив задум тричастинного (триярусного) храму, який послідовно оповідав про життя Христа. У нижньому храмі в ім’я Різдва Христова передбачалося влаштувати усипальницю загиблих героїв кампанії 1812 р. й встановити дошки з їх іменами (пропонувалося увічнити імена усіх загиблих за Вітчизну, - від рядових до полководців). Зовнішню, обернену до Москви-ріки стіну нижнього храму планувалося прикрасити барельєфами з зображеннями перемог 1812 року та дошками з текстами найважливіших реляцій і маніфестів. Над нижнім храмом розміщувався храм Преображення Христова, а над цим – верхній, в ім’я Воскресіння Христова.

Відповідно задумові Вітберга храм водночас повинен був символізувати ідею трьох сутностей людини: тіла, душі й духу. Нижній, підземний, храм у формі домовини відповідав тілу людському, приреченому на страждання й смерть. Другий храм, у формі рівнобічного хреста, - душі з її турботами, болістями й непокоєм. Верхній, - круглий, - храм символізував дух з його незатьмареним спокоєм. Вітберг таким чином пояснював власний задум: “...храм повинен бути величний і колосальний аби переважити, нарешті, славу храму Св. Петра в Римі. Належало, щоб кожний камінь та усі вони разом були такими, які промовляють ідеями релігії Христа, ... щоб це була не купа каміння, мистецьким чином розташована й поєднана, але християнська фраза, текст християнський. “Ви є храм Божий і Дух Святий у вас перебуває”. Отже, з самої душі людини належало видобути устрій храму.” Імператор Олександр І таким чином резюмував пояснення архітектора щодо проекту: “Ви вгадали моє бажання, вдовольнили моїй думці про цей храм... Ви примусили каміння говорити”.

Спочатку Вітберг передбачав збудувати храм у Кремлі, але імператор, не бажаючи руйнувати старожитності й вносити дисонанс до старовинного ансамблю, запропонував інше місце. Проте архітектор висунув нову, зустрічну, пропозицію, - Воробйови гори, з чим імператор погодився: він назвав їх “короною Москви”.

Урочисте закладання храму Христа Спасителя відбулося 12 жовтня 1817 року, у п’яту річницю виходу й відступу наполеонівської армії з Москви. 12 жовтня православна церква святкує день Ієрусалимської ікони Божої Матері. Збіг невипадковий, адже за свідченнями сучасників, будівництвом храму Христа Москва уподібнювалася Єрусалимові, а самий храм – Ієрусалимському храмові. Храм за проектом Вітберга, якщо б його збудували, набагато перевищив би найбільшу з єгипетських пірамід. Будівництво, одначе, просувалося дуже повільно, доки не виникли побоювання, що берег Москви-ріки може не витримати ваги колосальної споруди. У травні 1826 р. роботи було зупинено, а в листопаді 1828 р. будівництво ліквідували, - незважаючи на вже витрачену величезну як на ті часи суму у 4 млн. карбованців. Згортання будівництва супроводжувалося гучним розслідуванням розкрадання казенних коштів, і талановитий обдарований автор першого блискучого проекту храму Христа Спасителя за несправедливим й наклепницьким звинуваченням завершив свої дні у вигнанні й злиднях.

Проте справжньою причиною припинення будівництва виявилося те, що прийшов новий коронований замовник, а разом з тим - радикально змінилися смаки й потреби епохи.