Контрольні запитання до лекції 4

1.Яке нове оточення отримав московський Кремль у відповідності до виконаних проектних робіт Комісії будівель? Які зміни настали у радіально-кільцевій планувальній структурі міста?

2.Схарактеризувати класицистичну регулярну побудову центру м. Одеси у відповідності до генпланів 1794-1824 р.р.

3.В чому полягає унікальність класицистичного вирішення історичного ядра м. Харкова за проектами арх. Є. Васильєва?

Лекція 5 Зростання російських міст у другій половині XIX ст. Та пов’язані з цим містобудівні проблеми

«Кількість городян росте вдвічі швидше, ніж решта

населення: з 1863 по 1897 р. р. усе населення Росії

збільшилося на 53,3%, сільське на 48,5%, а міське на 97%.

Населення міст, що являють собою великі індустріальні й

торговельні центри, росте швидше, ніж населення міст

взагалі.Населення 14 міст, що були найкрупніші 1863 року,

зросло з 1,7 млн. жителів до 4,3 млн, тобто на 153%.»

В. І. Ленін: «Розвиток капіталізму в Росії»

Період класицизму в містобудуванні радикально змінив образ російського міста. 1848 року в Росії налічувалось 686 міст. Більш як 400 міст отримали регулярні генплани. Принципи регулярності залишаються основними в містобудівному проектуванні протягом наступних десятиліть, проте визначальними стають нові містобудівні фактори, що пов’язані з транспортним і промисловим розвитком міст.

1860 року (за даними Статистичної Комісії) в Росії мешкало близько 74 млн., а 1900 року – вже 133 млн., тобто за 40 років населення збільшилося на 80%. 1863 року в містах Росії мешкало менше 10% населення, а 1897 року – 12,8%. За цей період населення міст збільшилося майже вдвічі. Наприкінці ХІХ ст. найбільшими містами Російської імперії були: Москва й Петербург – більше 1 млн. мешканців, Одеса – 405 тис., Рига – 282 тис., Київ – 247 тис., Харків – 174 тис. мешк.

Якщо 1848 року в Росії було 686 міст, то близько 1917 року їх вже налічувалося 921 (631 – в європейській частині). Питома вага городян в загальній масі населення 1913 р. досягла 17%.

Зміни в будівельному законодавстві та в керуванні будівництвом в Росії цього періоду послаблювали державний контроль і надавали більшу самостійність місцевим управлінням й приватним забудовникам. Централізоване керування будівництвом було фактично скасовано. Так, 1864 року Управління цивільним будівництвом було передано з Головного управління шляхів сполучень й публічних будівель до Міністерства внутрішніх справ та роззосереджено по низці самостійних, не пов’язаних між собою відомств. Якщо у першій половині XIX ст. державний контроль поширювався з громадських будівель також і на приватне міське будівництво, відтепер роль відомчих органів в забудові міст майже зійшла нанівець. Розвиткові приватної ініціативи сприяло також і законодавство. Так, стаття Будівельного статуту (1857 р.) проголошувала: “міським обивателям надається свобода поділяти свої просторі місця та подвір’я на окремі частини для продажу вроздріб без жодного до того спротиву й утиску.” В одному з указів Сенату йшлося про таке: “Міське управління, аби уникнути утиску приватній власності, не вправі забороняти зведення будівель на земельних ділянках, що призначені за планом міста під вулиці, майдани й інші місця громадського користування, але ще не відкуплені з приватного володіння у власність міста.” («Городское управление во избежание стеснения частной собственности не вправе воспрещать возведение построек на участках земли, предназначенных по плану города под улицы, площади и т.п. места общественного пользования, но ещё не выкупленные из частного владения в собственность города»).

Розвиток промисловості, торгівлі й транспорту стимулювали швидке зростання існуючих і створення нових міст. Вони інтенсивно розвивались в центральних промислових районах та в місцях рудних, нафтових (Баку, Грозний) і кам’яновігільних родовищ: Юзовка (нині Донецьк), Горлівка, Макіївка.

Важливим чинником росту міст, - разом з промисловістю, - виявився розвиток транспорту, -перед усім, залізничного, - що поєднував віддалені райони країни з промисловими центрами та приморськими експортними гаванями. Залізниці набувають такого ж значення, яке в давнину мали ріки. Приміром, на залізницях наприкінці ХІХ ст. розміщувалося 272 міста, біля морських та річкових портів – 143. Особливо швидко ростуть міста, розташовані на головних залізничних лініях і, перш за все, на їх перетинах (Москва, Петербург, Київ, Харків, Мінськ, Нижній Новгород). Дуже стимулювало містобудування прокладання транссибірської залізниці. Населення Сибіру в останній третині ХІХ ст. подвоїлося.

Контрольні запитання до лекції 5

1. В чому полягають підсумки головних змін у російському містобудуванні другої половини ХІХ ст.?

2. Який новий головний містоутворюючий чинник додається в російському містобудуванні у середині ХІХ ст.?

Лекція 6

Російська архітектура середини й другої половини ХІХ ст.

Розпад класицизму

Конструкційно-технологічні особливості російської архітектури ХІХ ст.

Порівняно з архітектурою Західної Європи пізній класицизм у Росії утримував свої позиції дещо довше, але у другій половині 30-х років йому на зміну надходить нове стилістичне розмаїття, що одержало загальну назву «еклектика» (яка походить у первинному – оригінальному - значенні терміну від «еклектико», що у буквальному перекладі з давньогрецької означає «я обираю», або ж - «еклектикос», тобто той, хто обирає), - чи стилізаторство.

Першою, ранньою, стадією еклектики стає романтизм, що згодом переходить у другу фазу еклектики - «історизм» (історицизм). Романтизм вирізняється відсутністю обов’язкової для історизму археологічності, - історично достовірного відтворення архітектурно-мистецьких першоджерел.

«Я обираю», таким чином, стає головним гаслом, що визначає відносне розмаїття архітектурних прийомів романтизму й історизму, покликаних, так чи інакше, слугувати виявленню й втіленню запитів різноманітних й різнорідних замовників та споживачів творів архітектурного мистецтва. Проте в подальшому (особливо наприкінці 19 – у п. п. 20 століть) термін «еклектизм» набуде різко негативного забарвлення й вживатиметься для позначення нібито хибної методики архітектурного проектування, в якій, на думку критиків, робилися спроби суміщення художньо несумісного.

Замість естетики класицизму протягом кінця XVIII й у ХІХ століттях стає актуальною так звана асоціативна естетика (для її послідовників уся архітектура є “оречовленою й втіленою пам’яттю та історією”). На заміну класичній триєдності, - «часу, місця й дії», - надходить різноманіття ретроспективного вибору стильових вирішень, залежно від функціональної приналежності будівель та смаків замовників.

Відхід від класицизму з початком використання різноманітних стилів минулого чітко виявився ще в 30-40 роках ХІХ ст., однак повний розрив з класицизмом надійшов лише в 50-60-х р. р. у роботах О. І. Штакеншнейдера та М. Д. Биковського, – представників раннього періоду романтичного стилізаторства.

Романтизм в архітектурі означував й накреслював множину напрямів вільного й доступного для наслідування та відтворення вибору. Саме можливість вільного вибору різних стилістичних вирішень, а зовсім не звертання до певних епох чи форм становить головну вартість романтизму й визначає особисті цінності освічених замовників.

Наявність свободи вибору зокрема пояснювалася й стимулювалася прогресом архітектурної археології, починаючи з XVIIІ ст., й численними блискучими відкриттями не лише в просторах античної архітектури Еллади або Риму, але й – Древнього світу, а також – середньовічного зодчества й архітектури далеких країн. Романтизм розвивався не тільки й не стільки в архітектурі, але, водночас, - у літературі (поезії й модному так званому “готичному” романі), образотворчому й декоративному мистецтвах. До античності як класичного зразка у романтизмі було додано ще й вартості середньовічної готики. Навіть класика починає трактуватися у живописно-романтичному дусі. Як “класичний романтизм” можна визначити асиметричні композиції, де класичні елементи навмисне поєднано у некласичній манері. При цьому не тільки фасади та інтер’єри, але й кожне окреме приміщення часто виконувалося в різних стилях, часто за класичною зовнішністю розміщуються “готичні”, “китайські”, “арабські” зали.

Михайло Дормедонтович Биковський (1801-1885) є автором реконструкції палацу в садибі заможної спадкоємиці Софії Володимирівни Паніної - Марфіно - під Москвою (1831-1834, 1837-1839). Комплекс садиби - з характерним для класицизму симетрично-осьовим первинним плануванням - було майстерно перетворено на один з найбільш яскравих зразків романтизму в російській архітектурі. Регулярність планування тут вже не сприймається, - на перший план вийшла живописна й картинна пейзажність. Палац з флігелями у готичних формах з трьох боків оточено водою. Прототипами палацу послугували – у відповідності до особистих смаків замовниці - готичні храм й фортечна башта-донжон. Визначальною є тема замків з італійського середньовіччя (Тоскана XIV-XVст.) й англійських замків: створено “величезний двоповерховий палац готичної архітектури з шістьма невеликими башточками, що барельєфно випинаються з самих стін та двома триповерховими гранчастими, майже круглими баштами по обидва боки широкого ґанку, з кольоровими вікнами-вітражами й різьбленими рамами.”

Зіставлення естетики класицизму й романтизму демонструє перевагу особистого й унікального у романтизмі перед всезагальним й типізованим у класицизмі.

Зразком ранньому романтизму у російській архітектурі послугує, наприклад, Шапель (капелла) в Олександровському парку Царського села. 1827, - арх. Менелас О. О.

До романтизму долучається й придворний зодчий К. А. Тон у будівлях Московського вокзалу Миколаївської залізниці в Петербурзі й Петербурзького вокзалу в Москві (1849).

Рівнозначність виявляється основоположною засадою й принциповою рисою будь-яких стильових якостей еклектики-історизму. Офіційною стає народність громадських будівель. Було подолано нероздільну єдність класицистичної символічно-естетичної та конструктивно-функціональної форми. Проектування велося “іззовні всередину.”

“Ґотика” (неоготика) виявилася першим “стилем”, що протиставив себе класицизмові. В ній знайшов втілення культ приватної людини - чутливого мрійника. Не випадково в “готичному” стилі проектуються переважно житлові садибні будинки, міські й приміські церкви. Робилися навіть спроби готичної відбудови зруйнованих підчас французької окупації будівель московського Кремля. Проте, з середини ХІХ ст. “готика” втрачає колишнє значення, поступаючись місцем більш конкретному в символічно-сенсовних асоціаціях “руському” стилеві.

В еклектиці - історизмі присутні два символічні ряди.

Перший визначається символічно-асоціативними зв’язками між функціональним призначенням споруди та її “стилем”. У кількісному відношенні першість зберігають усі варіанти академічних “європейських” стилів – бароко, ренесансу, “римського,” “людовиків,” - вони ототожнюються з просвітою, наукою, благочинністю, багатством. У цих стилях протягом ХІХ ст. зводилися музеї, бібліотеки, учбові заклади, лікарні, банки, прибуткові будинки й особняки.

Другий символічний ряд в архітектурі еклектики пов’язаний з соціально-політичними асоціаціями, але такими наділялися лише деякі “стилі”: “руський”, “готика”, “раціональний,” частково – “ренесанс”. Відповідно до цього асоціативного ряду проектуються державні громадські будівлі.

Національна ідея в архітектурі ХІХ ст. знаходить вияв у національній формі. Наявність саме такої форми дорівнює створенню національної архітектури. У 1820- 1830-х р.р. не позначалося відмінності між термінами “руський”, “візантійський”, “грецько-російський,” іншими схожими - кожний позначав різні вияви народності й національності: “Москва - Третій Рим, четвертому ж не бувати.” Спроби й намагання подолання культурної залежності від Західної Європи особливо виразно виявилися у пошуках “руського стилю” 1870-1890-х років. Їх покликала до життя очевидна відсутність національної самобутності у будівлях “європейських” стилів.

До екзотичних (від грецького екзотікос, - тобто чужий, віддалений, іноземний) “східних” стилів - ”мавританського”, “китайського”, “японського” та інш. - зверталися, коли бажали досягти враження розкошів та екзотики (зокрема у житлових інтер’єрах, мечетях, торговельних приміщеннях тощо).

“Поклоніння тому чи іншому стилеві переважно перед усіма іншими напрямами – явище шкідливе для розвитку мистецтва, тому що не дає простору творчості художника, примушуючи його задовольнятися готовими формами й мотивами. Лише ті твори заслуговують на увагу, де помітна самобутність, що надає спорудам привабливість новітньості.” – Це висловлювання сучасника з ХІХ ст. є лозунгом свідомого “багатостилля” архітектурного історизму.

Проектувальники середини й другої половини ХІХ ст. зустрілися з принциповим розширенням функціонального різноманіття, - розвиваються нові типи транспортних, промислових та громадських споруд, що не мали зразків або прототипів у минулому: пов’язані з обслуговуванням великих мас людей залізничні вокзали, музеї, великі торговельні комплекси, учбові заклади тощо. Разом з тим у традиційних функціональних типах зберігалося закріплення певних стилістичних вирішень за окремими типами будівель: банки споруджувалися переважно у стилі ренесансу, театри – ренесансу й бароко, сакральні будівлі – в давньоруському стилі тощо.

Отже, блискучі археологічні відкриття початку й середини XIX ст. ввели до художнього обігу величезне формально-стилістичне різноманіття. Людина XIX ст. відчувала себе безпосереднім спадкоємцем усього найвидатнішого в історії світової архітектури та мистецтва. Це був період принципового й вільного ретроспективного багатостилля. Благоговійна романтизація поширюється з грецької та римської античності на інші історичні епохи: середньовіччя й давні часи, на власну, - російську (національну, народну) архітектурну традицію. Російська архітектура другої третини ХІХ ст. отримує розвиток під гаслами романтизму. На зміну класицизмові спочатку надходить захоплення “готикою”, а через неї – й середньовічною давньоруською архітектурою.

Для розуміння нової специфіки архітектури періоду історизму архітектурну формальну творчість треба оцінювати за наступними критеріями:

1. Зміни співвідношення корисного й прекрасного, утилітарної й художньої форми; якщо у класицизмі спостерігається ієрархічне домінування прекрасного над корисним, в еклектиці, історизмі й стилізаторстві присутня їхня рівнозначність; за упевненості у неможливості виразу сучасних потреб засобами одного-єдиного стилю передбачається, що певна функція визначає й певний стиль зовнішнього її оформлення);

2. Перегляд співвідношення форми зовнішнього об’єму й внутрішньої структури; якщо в естетиці класицизму спостерігалася певна єдність зовнішнього-внутрішнього, з осмисленими контрастами зовнішньої монументальної простоти й суворості урочистій пишноті інтер’єрів, - в еклектиці архітектурні екстер’єр та інтер’єр стають рівно значущими.

Принципи рівнозначності розповсюджуються й на інші критерії:

3. Взаємозв’язки людини й архітектурного об’єкту (сприйняття у просторі й часі);

4. Взаємозв’язки між окремими будівлями, спорудою й ансамблем, ансамблем та міським середовищем. Ансамблеве бачення, - в епоху класицизму розвинуте іноді до композиційного блиску, - замінюється ускладненим, комплексним сприйняттям сенсовно рівнозначущих архітектурних елементів.

Отже, головним для архітектора-митця епохи історицизму стає свідома творча свобода, - що втілюється у можливості вільного художнього вибору, - як для майстра, так і для клієнта-замовника.

Класицизм замінював індивідуальне загальнолюдським, одиничне – типовим. Еклектика повертає до архітектурного обігу індивідуальні смаки (між іншим – національні та етнічні), а надто - особисті уподобання.

“Руський стиль” 1830-1850 р. р.

Ми повинні наслідувати не форми древніх, а

приклад їх, отримати Архітектуру власну,

національну, і нехай виявиться дух нашої

Вітчизни також і в творах архітектури!

М. Д. Биковський

Мы должны подражать не формам древних, а

примеру их, иметь Архитектуру собственную,

национальную, и да проявится дух нашего

Отечества и в произведениях архитектуры!

М. Д. Быковский

Визначення «візантійський» було вже досить міцно закріплено у професійному лексиконі першої чверті ХІХ ст. за допетровською архітектурою, - з витісненням донедавна ще вживаного “готичного стилю”: освічений глядач відрізняв пам’ятки Москви й інших російських міст від готичних соборів та інших будівель західноєвропейської готики, а працею істориків вже було розкрито зв’язки Давньої Русі з Константинополем, що й дозволило вважати православні церкви “візантійськими” (наприклад, проект церкви Св. Катерини А. І. Мельникова, що “приноровлений до древнього руського смаку у візантійському штилі”).

Водночас склалася й інша назва, - “руський стиль”, - наприклад, вживається вираз “древній руський штиль”, коли йдеться про проекти Тона. Його напрям називають “руським”: “Древнє руське зодчество воскресає у церквах з золотими маківками під рукою мистецького художника, одержує характер самобутній, руський...”

До основи ідеї “руського стилю” покладено триєдину формулу “самодержавіє, православіє, народність,” якою керувалися усі громадські інституції в Росії ХІХ ст., де не існувало відокремлення держави від церкви. Ключовим для архітектури виявилося поняття народності, яке з 1830-х років різноманітно інтерпретувалося й втілювалося російськими зодчими.

Певною мірою увага до давньоруської старовини та її вивчення стимулювалася особистими смаками голови царської фамілії: цар Микола І особисто наказував проектувати церкви у «візантійській манері». У 1826 р. було видано указ щодо збирання відомостей про залишки древніх будівель в містах та обмірювання їх, з забороною руйнування. 1858 року в Академії художеств засновано Музей давньоруського мистецтва; другий центр натурного вивчення пам’яток давнини створюється у Московському Палацевому архітектурному училищі. В раді Академії художеств 1863 року висловлюється думка про необхідність складання повного зводу пам’яток давнини.