Містобудування в Україні й Росії першої третини хіх ст.

Генеральний план м. Одеси, розпочатий 1794 року й завершений у 1824 р. за часів градоначальника Ришельє являє собою сполучення двох регулярних прямокутних вуличних мереж, суміщених під кутом у 45°. Цей «перелам» вуличної системи виправданий з погляду транспортних зв’язків й надає головним магістралям відкриту морську перспективу. Простір центру виділено трьома паралельними головними магістралями: Пушкінською, що веде до початку приморського Миколаївського бульвару, Катеринінською, з виходом до напівциркульного майдану з монументом Ришельє, та Олександрівською з бульваром і торговельними майданами. Прокладений вздовж верхньої кромки прибережних схилів приморський бульвар сполучено з портовою частиною Приморськими сходами (споруджені у 1834-1841 р. р. за проектом «городового архітектора» Одеси Ф.-К. Боффо). Центральним композиційним вузлом є напівциркульний майдан (весь ансамбль з пам’ятником Ришельє в центрі було завершено у 1830 р., - арх. Авраам Іванович Мельников – 1784-1854, скульптор І. П. Мартос). Вирішені в єдиній стилістиці адміністративна й готельна будівлі створюють єдину композицію.

Полтаву було проголошено губернським містом на початку ХІХ ст.. На відміну від колишньої замкненої системи вулиць в межах фортечних мурів створюється єдина відкрита регулярна вулична мережа, пов’язана з новим центром міста – круглою площею, створеною на нових територіях. Вздовж периметру циркульного майдану зведено будівлі губернської адміністрації, дім губернатора, кадетський корпус та ін., а в центрі 1811 року за проектом Т. де Томона встановлено монумент Слави (скульптор Ф. Щедрин) на честь сторіччя Полтавської перемоги (1809). Для забудови нового губернського міста вжито характерного для класицизму прийома: для більшості споруд використано типові “проекти будівель для губернського міста”, складені відомим петербурзьким архітектором А. Захаровим. Невідповідність великих розмірів майдану масштабові оточуючих будівель було пізніше виправлено перетворенням порожнього центрального простору на парковий.

М. Харків у перші десятиліття ХІХ ст. отримує кілька класицистичних споруд, що визначають образ його історичного ядра. Їх проектування й будівництво пов’язані з творчістю архітектора Євгена Васильєва, який з рішенням про відкриття у 1803 р. харківського Університету розробляє проекти навчальних корпусів, які вдалося частково реалізувати в першому університетському корпусі, що поєднав актовий зал, бібліотеку, церкву та обсерваторію.

Від 1819 р. зодчий працює над проектом нової дзвіниці головної сакральної споруди міста – Успенського собору. Євген Васильєв створив проект “не просто соборної дзвіниці, а будівлі, тріумфальний образ якої став своєрідним монументом перемоги у Вітчизняній війні 1812 р. і разом з тим - символом Харкова, що завдяки вдало обраній висоті працював на величезні простори річкових левад Лопані та Харкова й назавжди визначив масштаб композиції загальноміського центру.” Затвердження проекту, переробленого у відповідності до зауважень арх. В. П. Стасова, відбулося 1820 року, а в 1821 р. розпочато будівництво. Струнку п’ятиярусну споруду, виконану у вишуканому коринфському ордері, ретельно спроектовано у послідовнім наслідуванні законам класичної тектоніки: якщо другий ярус (квадратний в плані) виконано з чотирьохколонними портиками, вищі (круглі в плані) вибудовано, - третій – з двоколонними портиками, четвертий – з напівколоннами, а верхній – лише з розкріпуванням.

Дзвіницю було завершено вже після смерті зодчого (1833), - у 1844 р., - під керівництвом харківського арх. О. Тона. Будівництво дзвіниці стало унікальним явищем в архітектурі Росії свого часу. Досить зазначити, - харківська дзвіниця на 4,5 м перевершила висотою головну дзвіницю Московського Кремля – “Івана Великого” й поступалася лише зведеному пізніше Ісаакієвському соборові в Петербурзі.

В архітектурному вирішенні п’ятиярусної дзвіниці прийоми класицизму поєднувалися з традиційною багатоярусністю урочистих сакральних народних будівель. Безперечний вплив на проект Є. Васильєва справили відомі будівлі XVIII ст.: дзвіниця Троїцько-Сергіївської лаври (1740-70, арх. Д. Ухтомський) та дзвіниця Новоспаського монастиря (1759-85, арх.. І. Жеребцов).