Розвиток архітектури «руського стилю»

«…зо всіх мистецтв, що уславили

ХІХ століття, найбільших підсумків досягли

• архітектура й музика… в галузі саме цих

двох мистецтв найбільше подолано забобонів

і легенд.

В. В. Стасов

Освічене суспільство, озброєне правдивим знанням,

повинно розробити руську ідею, що витікає з власних

корінних початків, та збігається з вищіми потребами

розуму в усіх проявах життя її, а, власне, і в мистецтві,

тим більш що попередники наші залишили нам вели-

чезний й чудовий матеріал, який чекає на свідому оцінку

й щире піднесення.

В. О. Шервуд:

«Досвід дослідження законів мистецтва» (1895)

Разом з панівним стилізаторським напрямом у 70-80 роки особливий розвиток отримав «археологічний», - демократичний й народно-романтичний - напрям в архітектурі, його майстри намагалися відродити традиції давньоруського зодчества (переважно XIV-XVII ст.) Цей напрям було протиставлено казенній “русько-візантійській” архітектурі, а також – усім стилізаторським напрямам, що пов’язувалися з недемократичною архітектурою: бароко, псевдовідродженням, стилями “людовиків” тощо. Державно-офіційний “візантійський”- тонівський - напрям критикувався за нерозуміння масштабності й системи давнього зодчества.

Представниками демократичної течії та її лідерами були послідовники видатного дослідника російського ранньохристиянського зодчества та народного мистецтва Олексія Максимовича Горностаєва (1808-1862) – І. П. Ропет - Петров І. М. (1845-1908), Віктор Олександрович Гартман (1834-1873) Давид Іванович Гримм (1823-1898) Микола Васильович Нікітін (1828-1913) та інші. Ці архітектори – прихильники “археологічного” напряму нового “руського стилю” вживали у своїх творах головним чином мотиви руської дерев’яної архітектури, особливо селянських хат з рясним різьбленням, і народного декоративного мистецтва. Архітектори “археологічної” течії “руського стилю” ретельно вивчають формоутворення російської архітектури, що надають їй неповторну своєрідність. З їх точки зору точне знання вітчизняної спадщини виключає в проектованих нових будівлях еклектичну мішанину різночасових та різнохарактерних елементів.

Чи не першим зразком свідомого використання у міській забудові мотивів російського дерев’яного зодчества є “Погодинська хата” в Москві (1850-і, арх. М. В. Нікітін). Більш ранні зразки виконання окремих будівель у “руськім смаку” (арх. О. Монферран, - “Руська хатина” – ресторан у Єкатерингофі, 1820-і; О. І. Штакеншнейдер, - Нікольський будиночок у Петергофі, 1834) були лише поодинокими й випадковими, що не втілювали лише тимчасові модні захоплення й зовсім не протистояли офіційному “візантійському” напрямові.

“Погодинську хату” виконано у вигляді найпростішої схеми двоповерхової дерев’яного селянського будинку з вузьким тривіконним фасадом, балконом перед вікном “світлиці” та перебільшеним виносом покрівлі, з різбленням віконних наличників.

До демократичної течії “руського” стилю близькі наслідувачі не менш характерної фігурної цегляної архітектури XVII ст. - архітектори Д. М. Чичагов, О. М. Померанцев, В. О. Шервуд та багато інших.

У так званому “цегляному стилі” в цей період виявилися раціоналістичні устремління. Ця умовна назва характеризує раціональні стилізаторські спроби заміни штукатурки більш довговічним технологічним матеріалом - лицювальною цеглою. Спроби створення “цегляного стилю” особливо виявилися у творчості архітекторів Ієронима Севастьяновича Кітнера (1839-1929), Віктора Олександровича Шретера (1839-1901), Роберта Андрійовича Гедіке (1829-1910). Штукатурне оздоблення будівель вважалося цими майстрами “недостойним і оманливим прикрашанням фасадів”. Майстри «цегляного стилю» наслідували російській архітектурі XVII ст., хоча трактування деталей тут було інше. Головною вимогою цегляного стилю був добір виразної кольорової гами та фактури всього фасаду.