Структурна характеристика терміна

Загальний склад термінів. Перш ніж приступити до розгляду способів творення термінів, звернемося до такого питання, як участь різних частин мови в українському термінотворенні Уже при першому, побіжному огляді термінологічних словників впадає в око з усією очевидністю той факт, що серед термінів абсолютно переважають іменники; решта частин мови бере участь у творенні термінів лише посередньо (виступає у ролі компонентів складних слів, словосполучень та ін.).

Причина цього явища однозначно названа бути не може; тут діє цілий комплекс причинно-наслідкових зв'язків і залежностей, (семантичних, лексичних і граматичних).

Сам процес людського пізнання був би неможливий без опредмечування того, що пізнається, без «субстантивації», насамперед, мислительної, предмета думки. Коли Гегель писав, що «субстанція є важливий ступінь у процесі розвитку ідеї», він мав на увазі саме позначений вище процес. В. І. Ленін цій ідеалістичній формулі Гегеля надає матеріалістичного витлумачення: «Читай: важливий ступінь у процесі розвитку людського пізнання природи і матерії» .

Предметність іменника має виключно важливе значення для пізнання людиною об'єктивної дійсності: «Категорія іменника, — писав О. М. Пєшковський, — має величезне значення для нашої думки. Без неї неможливі були б ніякі знання, ніяка наука. Не можна було б, наприклад, говорити ні про світло, ні про теплоту, ні про електрику, ні про життя, ні про державу, ні про саму мову; адже нічого цього окремо не існує» .

Таким чином, субстантивація відіграє величезну роль у процесі пізнання: вона дає можливість зображати ознаки і дії у вигляді субстанції, «предмета», що сприяє розкриттю і встановленню між цими «предметами» причинних зв'язків: «...треба поглибити, — як казав В. І. Ленін, — пізнання матерії до пізнання... субстанції, щоб знайти причини явищ» .

Абстрагування й опредмечування окремих моментів дійсності, — а далі термінування їх шляхом приписування строгих дефініцій, — дає змогу перетворювати їх в об'єкт практики (тому думка про те, що абстрактні іменники — це своєрідні фікції, як це іноді зустрічається в окремих дослідженнях, явно не відповідає дійсності).

Абстрактність іменника не означає відсутності у нього реального змісту: «Мислення, йдучи від конкретного до абстрактного, не відходить — коли воно правильне... — від істини, а підходить до неї. Абстракція матерії, закону природи, абстракція вартості і т. д., одним словом всі наукові (правильні, серйозні, не безглузді) абстракції відображають природу глибше, вірніше, повніше». Абстрактне мислення, таким чином, більш досконале, і тому воно є одним з щаблів пізнання об'єктивної дійсності.

Абстрактні іменники у ролі термінів на позначення основних понять у різних галузях науки {тиск, рух, сила, температура) завдячують таку свою роль саме названим вище якостям.

У ролі термінів, крім абстрактних іменників, виступають також і конкретні іменники (метафоризуючись або проходячи інший шлях термінування). Навіть іменники — власні імена, розташовані на протилежному «полюсі» від абстрактних іменників, виступають у ролі компонентів терміна (правда, термінологічні словосполучення, де означуване — іменник загальний, а означуюче —власне ім'я, вважаються незадовільними: іменник — власне ім'я не вносить нічого нового у зміст позначуваного поняття, не розкриває, а лише позначує поняття). Тому іменник — це найважливіший мовний засіб, з допомогою якого, опредмечуючись, набувають назви різні поняття (серед них і поняття про дію).

Логічна осмисленість терміна (вона властива терміну саме як назві поняття) проявляється також у тому, що «не тільки лексичний матеріал терміна пов'язаний певними взаємовідносинами з реальними якостями іменованого предмета і тією сферою буття, до якої цей термін належить. Цей зв'язок і обумовленість виявляється також і в граматичній побудові терміна», зокрема у використанні різних категоріальних особливостей іменника.

Досить показовою для характеристики понятійного складу термінологічної системи є співвідношення форм іменників чоловічого, жіночого й середнього роду. Як відомо, у термінології найбільш продуктивною є категорія чоловічого роду — як для назв конкретних предметів, так і для назв абстрактних понять. Жіночий рід дає приблизно таку ж картину (з тією різницею, що кількісно він представлений менше, ніж чоловічий, а, крім того, здатність утворювати абстрактні іменники тут менша, ніж у чоловічому роді).

Проте найбільша кількість абстрактних назв припадає на середній рід, тому кількість іменників середнього роду серед термінів не буде зменшуватись (хоч загалом категорія середнього роду найбільш невиразна і слабо виявлена у загальній структурі роду).

Іменники чоловічого й жіночого роду переважають у назвах машин і механізмів (середній рід серед цих термінів практично відсутній); у назвах процесів, дій, станів переважають іменники, жіночого й середнього роду (назв чоловічого роду тут дуже небагато).

Такий розподіл є, безумовно, природним наслідком специфікації словотворчих засобів у творенні назв предметів і назв дій. Категорія числа іменників також своєрідно інтерпретується у термінології. Найбільш виразними тут є такі процеси: 1) розширення утворення числових кореляцій абстрактних іменників (з більш чи менш чітким розмежуванням значення); 2) розширення вживання форм множини абстрактних іменників (типу нафти, солі, масла та ін.); збільшення кількості термінів типу хлібопродукти, лісоматеріали під впливом, з одного боку, зростання вживаності форм множини від абстрактних іменників у термінології, і, з другого,—під впливом форм, наявних серед іменників-термінів (вогнетриви, металовідходи, переговори та ін.); 3) чіткіше, ніж у загальнолітературній мові, розмежування «одиничного», «повторюваного» і «множинного» (полив — два поливи — поливання, полив) .

Категорія відмінка іменників також відіграє в термінуванні поняття досить специфічну роль. Вважається, що іменник повністю відповідає категорії субстанції лише в незалежній формі — у називному відмінку, оскільки поняття субстанції є незалежним поняттям .

У непрямих відмінках іменник — термін ставить субстанцію в об'єктні і в атрибутивні відношення (в дієслівно-іменних та атрибутивних іменних словосполученнях). Це відбувається тому, що іменник як частина мови позначає предмет, а предмети звичайно бувають суб'єктами й об'єктами дій, а також ознаками інших предметів, що й виражається відмінковими формами іменників, іменники — терміни також мають ці форми, і тим самим субстанція, яка виражається ними, граматично уподібнюється предмету і в реченні вступає в такі ж відносини, як і предмет (загальновживані слова в таких випадках часто набувають специфічних контекстуальних значень, чим також відрізняються від термінів). Переважання іменників у ролі термінів пояснюється ще й такою їх властивістю, як здатність встановлення семантичної ієрархії в ступені абстрагування понять (цієї здатності у такому обсязі не має жодна інша частина мови), що надзвичайно важливо для творення термінологічної системи.

Тому при термінотворенні основною формою терміна є іменник; усі інші частини мови у творенні терміна беруть лише посередню участь.

Прикметники в термінології представлені досить широко; представлені похідними утвореннями від іменників (якісні прикметники вживаються значно рідше. Крім того, самостійно в ролі терміна прикметники майже не вживаються (а якщо й вживаються, то як субстантивовані слова). Пояснюється це тим, що абстрагування якостей і властивостей від їх носія досягається лише шляхом їх опредмечення (субстантивації). Наприклад: самшитові, липові, ластоногі, первоцвітні м'ясоїдні, півникові та ін. (41).

Проте як структурний компонент терміна прикметник надзвичайно поширений. У цій ролі прикметники виступають як своєрідні обмежувачі іноді надто абстрактних значень іменників і через це дуже часто мають перевагу у вираженні більш суттєво специфічного в понятті. Наприклад: моховидна текстура, пудингоподібна структура, пустельна зона, постійна сила, сітчасто-роговикова структура, кам'яновугільна смола, текстологічна форма та іч. (41).

Числівники за своїми семантичними значеннями наближаються до іменників—власних назв; це величини самодостатні, що значною мірою позбавляють здатності виступати в ролі іменників. Числівники використовуються для номінативних класифікаційних систем, номенклатурних назв, фірмених назв та ін. Усі вони служать для впорядкування емпіричних даних на підставі прийнятого в підсистемі поділу, наприклад:

1) Числівники як словотворчі компоненти терміна — складного слова: двотавра, трикутник швидкостей, чотириланковик, чотиригранник, чотирикутник, шестигранник (35).

2) Числівники у складі терміна-словосполучення: двоокисазоту, двоввігнута лінза, трипрохідний кран, триходовий кран, сполучний трикутник (38).

3) Числівник у складі номенклатурних назв: «Як відомо, на лініях 35 се. широко застосовуються вимикачі типів ВМ-35, КП-76, МКП-35, МГ-35 та ін.» (16, 150); «У процесі мініатюризації розроблено малогабаритні прилади, що мають високу чутливість при розмірах зображення 4,5 хв/мм². Це відикони Л И-407, КСА 7261, КСА 4427, ГШ-135 та ін.» (21, 149). Отже, числові позначення, поряд із буквеними, служать засобом упорядкування емпіричних даних; проте самостійного значення — як терміни — числівники не мають: перевага точних словесних позначень понять у термінології безсумнівна.

Займенники не можуть бути використані у ролі термінів, оскільки їх значення поза контекстом абсолютно невизначені, а надавати їм цієї визначеності немає потреби (та це й суперечило б основному призначенню займенників у мові).

Як складові компоненти термінів вони вживаються мало, за виключенням займенника сам, який має надзвичайно велику активність в окремих термінологічних системах, наприклад, у гірничих термінах: самозагоряння, самозаймання, самозавантажувач, самодозування, самодужний процес газифікації, самозахват, самоіндукція, самокат, самонавалка, самонагрівання, самообвалення, самоокислення, самооплатність, самовідбійка, самородок, самоскид, самоскат, самостав, самостил, самотяг, самоплив, само-хват, самоцвіт та ін. (38).

Спеціального розгляду потребує питання про місце дієслова у структурі наукового тексту.

У різних зразках таких текстів називається значна кількість дій, процесів, станів, проте дієслова в цих текстах не-тільки не термінологізуються, а навіть не закріплюються за певними видами текстів (чи їх варіантами). Натомість ми бачимо, що в схожих ситуаціях дієслівні компоненти часто взаємозамінюються (синонімічні ряди дієслів у науковому тексті досить багаті). З другого боку, те саме дієслово вживається в різних мовних ситуаціях (спільною рисою багатьох дієслів, за словами О. О. Потебні, є те, що кожне з них може бути застосоване у багатьох неоднакових випадках ).

Проте якщо у звичайному контексті дієслова при постійній взаємозаміні дещо «пригашують» свою семантику, то в науковому контексті терміни-іменники локалізують кожного разу досить загальні значення дієслів (типу перетворюватися в, переходити в, змінюватися на та ін.). Таким чином, точність викладу не страждає від того, що одно дієслово вживатиметься в кількох різних контекстах або в одному контексті вживатимуться кожного разу інші дієслова.

Нездатність дієслів до термінологізації пояснюється насамперед їх словотворчими (суфіксальними) можливостями. Як відомо, щоб бути включеним до термінологічної системи, дієслово повинно легко утворювати похідні відповідники (а тут словотворчі можливості дієслів дуже обмежені: інтегрувати — інтеграція, субстантивувати — субстантивація, диференціювати — диференціація), і, навпаки, від іменників утворювати дієслова (що зустрічається ще рідше).

Дослідники визначають ще одну рису дієслів, яка робить їх непридатними для термінування понять, — це відсутність координування за ступенем абстракції. Ця риса дуже виразно представлена в іменниках, наприклад: (жито, пшениця, ячмінь, овес, рис.)

Ця логічна субординація властива переважно іменникам (іншим частинам мови, зокрема дієсловам, вона менше властива).

Зокрема у дієсловах це пояснюється їх семантичною суттю, з одного боку, і граматичними ознаками, з другого. «Властива дієсловам категорія особи, — пише С. М. Біллін, не дозволяє їм знаменувавати відчуженість від речення і в силу цього не сприяє їх канонізації в ролі терміна. Синтаксична незалежність навіть дієслів-інфінітивів не дорівнює в цьому смислі незалежності називного відмінка іменників... Категорія особи є тормозом на шляху ізольованого використання дієслів, заважає їм стати повноцінними виконавцями дефінітивної функції» .

Проте справа не тільки в категорії особи, яка стоїть на перешкоді до повної «відчуженості» дієслова від контексту. Не менш важливу роль тут відіграє й сама специфіка значення дієслова. Загальновживані дієслова, в яких перше, основне значення має нульове стилістичне забарвлення, є, як правило, багатозначними. При цьому вторинні значення цих дієслів формуються у контексті, виявляються в ньому і тісно пов'язані з ним. Те найвужче текстуальне оточення, з якого і визначається похідне, вторинне значення дієслова, є звичайно словосполученням, воно легко відтворюється мовцем (передбаченість цього оточення в окремих випадках наближає такі словосполучення до ідіоматичних). Цілком ясно, що самі, без контексту, дієслова цього значення висловити не можуть, а значить їх «відчуженість» від тексту, потрібна для термінологізації, дуже незначна (порівняйте дієслова; які не вживаються поза науковими текстами — бурити, будувати, депортувати, вотувати, проголошувати, вони також потребують контекстуального мінімуму в тому смислі, що коло їх зв'язків чітко визначене, передбачене й досить вузьке). Тому переважна частина слів наукового тексту навіть тих, що позначають спеціальні процеси: компенсувати загасання, металізувати, моделювати, модулювати, намагнічувати, напаювати, тарувати (48) —тісно пов'язана з загальновживаною мовою. Ці дієслова або мають можливість спеціалізуватися за певних умов, або не набувають ніякої додаткової спеціалізації. Особливістю їх значення є те, що вони можуть бути назвою як загального, так і спеціального процесу, наприклад: рубати (вугілля і дрова), кріпити (шахтну покрівлю і ковзани), тягти (лінію зв'язку і мотузок) та ін.

Отже, в силу названих причин переважна більшість дієслів не спеціалізується і не термінологізується. Вони зустрічаються в будь-якому стилі мови і не позначають якихось спеціальних операцій. Не сприяють термінологізації дієслів і ще деякі їх специфічні риси.

Так, на одну з них — на нездатність до створення складних cлів — акад. В. В. Виноградов: «При широкому розвитку складених новотворів у сучасній книжній мові... складних дієслів таким шляхом не виникає. Процес творення складних слів з основою іменника чи прикметника — прислівника у першій частині зупиняється на межі дієприкметників...».

На іншу рису дієслів у складі дієслівно-іменних словосполучень вказує Н. К. Соколова: «Характерна риса усіх дієслівних словосполучень полягає в тому, що вони не підлягають процесові семантичної конденсації. Цьому перешкоджає наявність конструктивно зумовлених значень у дієслів цих словосполучень, оскільки в цьому випадку є необхідність в існуванні усіх членів конструкції». А це означає, що перетворення дієслівно-іменних словосполучень в однослівний термін (з конденсацією в ньому значення всього словосполучення) практично нездійсненне, і цей шлях участі дієслів у термінотворенні для них закритий (порівняйте «односім'ядольні» — «односім'ядольні рослини»).

Не в усіх термінологічних системах і не в усіх галузях наук дієслова відіграють однаково важливу роль (так, наприклад, відзначалося, що в суспільно-політичних текстах дієслова відіграють дуже незначну роль, їх семантичне навантаження тут невелике, основна семантична вага переноситься на віддієслівні іменники в ролі іменної частини складеного присудка).

До того часу, поки якась галузь науки, техніки, промисловості, виробництва перебуває в стані «первісного нагромадження» емпіричних даних, потреби спілкування у цій сфері цілком успішно задовольняють дієслова. При цьому вони звичайно зазнають суттєвих змін як у семантиці, так і в способах вживання: за цими дієсловами закріплюються специфічні значення, вони втрачають свої попередні зв'язки («валентність» дієслова зазнає змін), звужуються зв'язки дієслова з пояснюючими словами (прислівниками, дієприслівниками), натомість посилюються зв'язки з тими іменниками, з якими ці дієслова звичайно вживаються та ін.

Проте з розвитком цієї галузі науки в ній починають вичленовуватися спочатку незначні за обсягом і не повні, а проте надзвичайно важливі для неї системи найголовніших понять, а значить — і системи термінів — номінативних одиниць; під «тиском» їх дієслова з термінологічним значенням замінюються віддієслівними іменниками, складними словами з дієслівними коренями, словосполученнями з дієприкметником у ролі означення та ін. І лише частина дієслів загальнолітературної мови набуває в різних галузях науки і техніки спеціалізованого значення, використовуючись для називання властивих цій галузі дій, процесів і станів.

Цілком очевидно, що ця спеціалізація неоднаково проявляється в різних його граматичних формах (одні з них сприяють, інші перешкоджають спеціалізації).

Так, наприклад, переважна більшість дієслів у цій ролі звичайно вживається у формі недоконаного виду, що пояснюється більшою мірою придатності дієслова у цій видовій формі для виконання спеціальних функцій.

У той час як доконаний вид звичайно позначає дію, обмежену часом її завершення, зосереджуючи увагу не на самому процесі, а на якомусь одному його моменті (на результаті), недоконаний вид, позначаючи самий перебіг дії, відтворює процес, називає дію, не вказуючи на її межі.

Таким чином, між терміном — віддієслівним іменником і спеціалізованим дієсловом недоконаного виду є деяка спільність: обидва називають дію, стан чи процес, але один називає їх як предмет, а другий — як ознаку, приписувану в дії.

Більша доза «номінації» форм недоконаного виду дієслів (порівняно з формами доконаного виду) сприяє, зокрема, їх широкому впровадженню у професійне мовлення. Важливу роль при цьому відіграє й вид дієслова, що спеціалізується. «Минулий час недоконаного виду не рухає подій, — зазначає акад. В. В. Виноградов. — Він описовий і зображальний. Сам по собі він не визначає послідовності дій у минулому, а розташовує їх усі в одній площині, зображуючи й відтворюючи їх». І далі: «Він вживається у тих випадках, коли увага притягається не до руху і зміни минулих дій, а до відтворення самих цих дій в їх перебігу»¹.

Таким чином, дієслова у формі минулого часу недоконаного виду, які позначають конкретні дії, здатні виконувати функцію називання спеціальних процесів у межах термінологічної системи; проте вони ще не мають того ступеня узагальнення в називанні дії, який наблизив би їх до терміна — іменника і який виникає у тих же дієсловах у формі теперішнього часу.

Отже, ні за своїми семантичними, ні за словотворчими і синтаксичними властивостями дієслово не може бути терміном. Якщо співвідносити термін з поняттям, то у строгому значенні, як ми бачили, навіть іменник повністю відповідає категорії субстанції тільки у незалежній формі — у називному відмінку, оскільки поняття субстанції є незалежне поняття. Дієслова ж, набуваючи і спеціалізованого значення (на позначення специфічних дій і станів), усе ж досить вільно мігрують у наукових текстах; порога термінологізації вони, як правило, не переступають.

Що стосується дієприкметників, то участь їх у термінотворенні української мови, порівняно з російською, менша (менше вживаються вони і в описах, при викладі матеріалу, за винятком тих випадків, коли йдеться про закони, які постійно діють за певних умов, про явища, які характеризуються властивостями, відкритими в результаті проведеної роботи та ін.).

Дієприкметники входять до складу термінологічних словосполучень (найчастіше неідіоматичного характеру): металообробний станок, електрорушійна сила, обтічна поверхня та ін. (39).

Виступаючи у складі термінологічних словосполучень, дієприкметники звичайно вказують на таку ознаку предмета, яка виникла в результаті дії (або яка мислиться у певному зв'язку з дією), наприклад: наляжний, прохідний, згинний, накладний, недотичний, незсунений, неприлеглий, перетворний, розривний та ін. (39).

Прислівники у ролі термінів майже не вживаються, оскільки вони звичайно належать до обставинних і означальних словосполучень, які, в свою чергу, термінами не бувають або майже не бувають (винятком тут є терміни музичного виконавського мистецтва, які найчастіше продукуються з одиниць саме цієї частини мови; це переважно запозичення з італійської мови).

Таким чином, усі інші частини мови, крім іменника (якщо вони не є компонентами у складі терміна), у ролі термінів не вживаються. Тому словотворчі процеси у термінології будуть розглянуті на матеріалі іменникових форм.