5.7. До питання про відтворення українських слів латинкою та концепцію української латинки

Поруч з питанням про зовнішню форму нових термінів не менш важливим питанням термінологічного планування в Україні є проблема відтворення українських слів, зокрема власних назв, латинською абеткою.

Згідно з міжнародними вимогами латинське написання всіх власних назв повинно на сто відсотків збігатися з оригінальним написанням у мові-продуценті, тобто з написанням у тій мові, звідки ця власна назва пішла.

Радянський Союз залишався чи не єдиною країною в світі, на яку ця традиція не поширювалась і де панувала цілком протилежна традиція — передавати засобами іншої мови не написання, а вимову та пристосовувати власні назви до кожної конкретної мови. Але це суперечить міжнародним вимогам зберігати єдине латинське написання незалежно від мови.

І ось вже майже вісім років українська мова має статус державної, але ми досі не знаємо, як свої власні назви та, взагалі, українські слова писати по-інтернаціональному, тобто латинськими літерами. І ця проблема виходить за рамки суто лінгвістичної. Це питання торкається мовної політики чи навіть політики взагалі.

Латинська графіка давно вже стала інтернаціональною системою письма, одним з основних засобів міжнародного спілкування. Згідно з міжнародними вимогами латинське написання всіх власних назв має повністю збігатися з написанням у мові-продуценті.

Якщо ж для мови-продуцента використовується власна система письма, відмінна від латинки, то в такому разі мають бути чіткі та однозначні правила відтворення національної системи письма латинкою. Тобто засобами латинської абетки має відображатися написання національною абеткою з гарантією недвозначного відтворення оригінального написання.

В цьому можна переконатися на прикладі Китаю чи Японії, де власні назви пишуться латинкою однаково незалежно від мови

Помилковою є думка, що ті народи, які не користуються латинкою, повинні передавати засобами латинської графічне написання, а вимову своїх власних назв, пристосовуючи їх до конкретної мови. Бо згідно з міжнародними вимогами пріоритет повинен надаватися не практичній транскрипції, а транслітерації, тобто не вимові, а написанню.

Зараз у нас прийнято вважати, що українські власні назви повинні писатися так, аби їх могли прочитати за кордоном. Є навіть система Української Комісії з питань правничої термінології (рішення № 9, протокол № 2 від 19 квітня 1996 р.) (далі — УКППТ). Розглянемо цю систему докладніше. Перше, що впадає в очі — це однобічна орієнтація на англійську мову. Проте, це ще не є її ґанджем, бо зараз більшість транслітераційних систем світу так чи інакше зорієнтовані на англійську правописну традицію. Турбує інше: ця система не відображає всіх тонкощів української орфографії, тому вона не гарантує однозначної зворотної транслітерації назад у кирилицю, бо при зворотній транслітерації так чи інакше виникнуть різночитання. Більш того, розробники цієї системи зробили англійську правописну ідицію, фактично, «ложем Прокруста», бо вони не допускає ніяких відхилень від цієї традиції.

Але ж пристосування латинського написання власних назв до фонетичних та орфографічних особливостей конкретної мови суперечить міжнародним вимогам зберігати єдине латинське написання. Виходить, що цей документ суперечить світовим стандартам. Та, взагалі, тут напрошується риторичне питання: чому ніхто в світі не замислюється над тим, як їхні власні назви читатимуть іноземці, а ми, виявляється, повинні турбуватися про це?

До речі, в колишньому Радянському Союзі існувала цілком придатна система російської латинки, затверджена у 50-ті роки і адемією наук СРСР [4]. Інша річ, що вона не мала практичного застосування, але це вже — із суто політичних міркувань.

Отже, в Україні також повинна бути прийнята власна система відтворення українських слів латинкою, яка б засобами і ганської графіки демонструвала кириличне написання. Найкращою з таких систем української латинки на даний момент є система, розроблена Термінологічною комісією з природничих наук Київського університету імені Тараса Шевченка [1-3].

До речі, вона є компромісом між «англофілами» та «слов'янофілами», бо містить елементи й англійської писемної традиції шиплячі приголосні там передаються на англійський манер.

Проте, незважаючи на такий компроміс, вона залишається цілісною системою, яка чітко й однорічно передає засобами латинки всі тонкощі українського правопису. Та ще й гарантує відновлення кириличного написання без будь-яких спотворень.

Насамперед, до тих меж можна насамперед назвати вимоги до транслітерації, сформульовані О. О. Реформатським [4]. По-перше, передавати латинкою треба написання, а не вимову. По-друге, кожній літері українського алфавіту має відповідати її латинський еквівалент. І, по-третє, має бути гарантія стовідсоткового відтворення кирилицею без будь-якої двозначності. Завдяки тому, що автори запропонованої системи з ТКПН намагалися взагалі уникнути вживання діакритичних знаків, ця система є незамінною в міжнародному телеграфі, в електронній пошті та в інших випадках, де не передбачені додаткові латинські літери з діакритичними знаками.

Звичайно, система ТКПН не позбавлена деяких вад, але їх можна просто усунути. В усякому разі, на наш погляд, необхідно керуватися відомим китайським принципом: не має значення, якою буде кішка, важливо те, чи зможе вона ловити мишей. Отже, перефразовуючи її, можна сказати: не має значення, якою буде українська латинка. Головне — чи відповідатимуть засади її побудови та практичного застосування світовим вимогам.

Тому представники нашої термінологічної школи розробили чітку концепцію побудови української латинки (див. [Д'яков, Кияк 19952]). За основу української транслітерації ми взяли: а) алфавіти споріднених слов'янських мов — польської, чеської, словацької, хорватської, словенської; б) систему латинської транслітерації російських слів, розроблену АН СРСР [Щерба 1940; Реформатский 1960]; в) міжнародні системи транслітерації кирилиці засобами латинки [ІЗО/К 9 — 1968; ІЗО 9: 1995].

Головними засадами розробленої нами системи були принципи, сформульовані О. О. Реформатським: 1. Інтернаціональний характер; 2. Однозначність; 3. Оборотність, тобто можливість переводити назад в оригінальний напис; 4. Реґульованість елементарними правилами, для засвоєння яких не вимагається знання мов, правил національних орфографій [Реформатский 1960, с. 97].

Незалежно від нас Термінологічна комісія з природничих наук (ТКПН) Київського університету ім. Тараса Шевченка на тих же засадах розробила власну однозначну та інтернаціональну систему української латинки [Білодід, Корнілов, Нерознак, Вакуленко, Вакуленко 1996; Вакуленко 1995, с.12].

Для згаданої вище системи створено комп'ютерну програму, яка забезпечує однозначну автоматичну конверсію українського тексту, записаного кирилицею, на латинку і, навпаки, з латинки на кирилицю.

На наш погляд, перевагою системи ТКПН порівняно з нашою розробкою є, по-перше, збереження апострофа у функції розділового знака (на місці російського твердого знака), по-друге, вживання літери у у функції пом'якшувача, що дасть можливість збереження одноваріантної передачі латинкою йотованих літер незалежно від позиції, що точніше узгоджується з принципом «кожній літері українського алфавіту відповідає свій латинський символ», на відміну від нашої системи, де літера я на початку слів та після голосних передавалася як у'а, а після голосних — як 'а. Тому ми в багатьох моментах погоджуємося з ТКПН і вважаємо, що на початковому етапі їх система цілком може бути запроваджена як універсальна система відтворення українських слів латинкою.

До того ж, система ТКПН є не дуже зручною, наприклад, у бібліографії. Тому ми вважаємо за необхідне модернізувати цю систему, замінивши в ній диграфи зЬ, сЬї, гЬ, відповідно, літерами з, с, г. Проте для «експортного» написання українських власних назв, не кажучи вже про електронну пошту чи міжнародний телеграф, доцільніше, все-таки, уникнути вживання діакритичних знаків.

Можна, наприклад, для розробки єдиного українського національного стандарту взяти систему УКППТ, трохи змінивши її, аби вона відповідала світовим вимогам щодо транслітерації.

По-перше, треба обов'язково передавати пом'якшення. Інакше зникне різниця, скажімо, між прізвищами Панко і Панько, що неминуче приведе до плутанини. І не слід лякатися, що прізвище Яремчук на Заході читатимуть як Джаремчук, бо, як вже стверджувалося вище, західну людину більше цікавить написання, а не вимова. А в самій англійській мові і так вистачає власних назв іншомовного походження, де літера у читається як й.

Взагалі, перевагу слід надавати простішому зображенню за принципом: літери, які зустрічаються частіше, повинні мати простішу форму. Те ж саме стосується і сполучення кс, яке слід замінити літерою х (все одно, вимова західну людину цікавить менш за все).

Якщо літера Ь матиме самостійне значення, треба забезпечити різницю між лігатурами для ш, ч, ж та вільними сполученнями сг, цг, зг (наприклад, у словах жадати та згадати. Найкраще для цього підходить апостроф, тоді як пом'якшення можна передавати через літеру у після приголосного. Тим більше, що носії української мови сприймають апостроф як розділовий знак, а не знак пом'якшення. Тому апостроф доцільно вживати, по-перше, на місці апострофа в традиційній орфографії на основі кирилиці, а, по-друге, щоб розрізняти лігатури та вільні сполучення літер.. А в ролі «м'якого знака» виступатиме літера у, бо літери й та ь фактично дублюють одна одну: м'який знак ніколи не стоїть в українській мові після голосних, як і «йот» майже ніколи не стоїть після приголосних. Цікаво, що цей факт уперше було помічено слов'янським ученим Ю. Крижаничем понад 300 років тому. У зв'язку з цим він пропонував вилучити з руського алфавіту літеру й і вживати замість неї ь та писати крав, роь, стоь, пеьте, тощо [Лингвистические задачи 1983, с. 76].

В усякому разі, українська транслітерація повинна бути прийнята як загальнонаціональний універсальний стандарт, який повинен мати практичне застосування в усіх випадках вживання латинської графіки. Необхідно, насамперед, внестиправила відтворення українських слів латинкою до нової редакції "Українського правопису" як окремий розділ.

Фактично український правопис повинен мати два обличчя — оригінальне (для власних потреб) та латинізоване (для міжнародного спілкування). Тому необхідно ознайомити всіх громадян України (насамперед учнів шкіл та і студентів) та світову громадськість.

Пересічного носія української мови слід рач і назавжди переконати, що власна латинська абетка — ця один з атрибуті інтеграції України в світове (насамперед, у європейське) і пінтовариство. Бо відкритість, цивілізованість суспільства, його штрірпціи до світової спільноти починається ось із таких маленьких дрібніиць. Не випадково такі стандартизовані системи передачі національної писемності існують у багатьох країнах світу.

Інша річ, для одних мов вона повинна використовуватися як основний алфавіт, а для інших — як допоміжний.

Тому безпідставними с думки типу: «Нащо нам латинка, якщо ми маємо кирилицю?», чи: «Ми не на Заході, в нас є інші традиції та стандарти!», чи навіть: «Ми не можемо користуватися латинкою, бо ми сповідуємо православ'я!» (в останньому випадку твердження є особливо абсурдним хоча б через те, що православна Румунія та навіть мусульманські Албанія та Туреччина використовують латинку як основну систему письма). Всі ці хуторянські потуги тільки далі поглиблюватимуть штучну ізоляцію України від світової спільноти і далі виховуватимуть комплекс меншовартості українців, які на догоду Америці чи Німеччині далі спотворюватимугь своє власне обличчя «тільки щоб нас правильно прочитали».

Чомусь західну людину не цікавить, як правильно прочитати іншомовну власну назву; їх більше цікавить НАПИСАННЯ, а не вимова. Все одно, ми не можемо примусити іноземців вимовляти наші власні назви так, як робимо це ми. Цього нам не вдасться, хочемо ми цього, чи не хочемо. А якщо ми і далі будемо наші власні назви писати окремо для англійців, для німців, для інших народів — це тільки призводитиме до подальшої плутанини.

Але рано чи пізно змушені будемо визнати міжнародні стандарти й змиритися з ними. Інакше нас і далі не сприйматимуть у світі всерйоз як цивілізовану державу. Настав час усвідомити, що пройшла пора, коли радянські національні стандарти створювалися всупереч міжнародним нормам. Маємо пам'ятати, що створюємо цю систему насамперед для себе. Іншим народам залишається тільки ознайомитися з нашою системою постфактум. А на Заході на більше й не претендують: там твердо знають, що українська латинка — це внутрішня справа самої України, їм у цю справу лізти не треба. Можна сперечатися скільки завгодно з приводу, скажімо, правопису літери ґ: тут кожна зі сторін знайде свої вагомі аргументи, які неможливо спростувати, і кожна сторона по-своєму матиме рацію. Але стосовно української латинки двох правильних думок бути не може. Тут або ми визнаємо міжнародні вимоги, або не визнаємо, далі залишаючись винятком з правил. Тож, може, годі замикатися у власній шкаралупі?