3.1.5. Значення і зміст

Лінгвістичні категорії поняття, значення і розуміння тісно пов'язані з категорією змісту. Ми.повністю пого джуємося з І. Р. Гальпериним, котрий вважає, що «доцільні розглядати зміст як сукупність розумінь, яка є деяким завершеним цілим, у котрому відображається уявлення автора про факти, що описуються, події в їх розвитку, в їх характеристи ках і взаємозв'язку» [Гальперин 1974, с. 42]. Таким чином, зміст на відміну від значення, здатен охопити всю сукупність розу ця мінь мовної одиниці, що проявляються в плані мови чи реалізуються в плані мовлення. Тому нам здається можливим розрізняти: 1) мовний зміст, відносно постійний, рівний значенню, об'єктивний, обов'язковий, який ми назвали парадигматичним, 2) мовленнєвий зміст, більш динамічний, з усіма факультативними елементами, який складається як із регулярних, так і нерегулярних (нерідко суб'єктивних його розумінь, котрий ми називаємо синтагматичним (зіставлене змістом поняття); 3) актуальний зміст, що складається з одного розуміння чи групи актуальних розумінь як реалізації його значення в окремому акті комунікації. Подібним чиної К. І. Льюїс розрізняє мовне значення як інтенсіонал, який ституюється моделлю відношення дефініції даного виразу інших виразів, і змістове значення, що маніфестується чере посередність застосування цього виразу щодо конкретного предмета й ситуації [Семиотика 1983, с. 221].

Таким чином, ми не схильні відносити зміст тільки до плану мовлення, відриваючи його від значення, що неприпустимо враховуючи знаковий характер мови. Як і сама мова, зміст повинен бути двоплановим, тобто відповідати значенню в мові, бути відображенням значення в мовленні. Отже, значення лексичної одиниці входить до плану змісту мови, а її повний набір розумінь — до плану змісту мовлення.

Як вже відзначалося, обсяг змісту в мовленні, як правило, збігається зі значенням лексичної одиниці. І. А. Стернін зазначає, що в акті мовлення значення слова ніколи не предстає в своєму повному обсязі, а лише якою-небудь його части [Стернин 1980, с. 60], але мовний зміст як постійна категорія прямує до виявлення всіх тих змістових складових, які означають значення. Тому можна стверджувати, що зміст є (чи повинен бути) тотожним лексичному значенню, разом з тим саме завдяки незбігу змістовної сторони мовлений мовних одиниць, вважає В. С. Панфілов, мислення завжди може вийти за межі їх змісту, й при цьому створюється можливість впливу мислення на змістовну сторону мовних одиниць, на становлення й розвиток [Панфилов 1971, с. 231].

3.2. Внутрішня форма термінологічних одиниць

3.2.1. Внутрішня форма та етимологія

По-перше, не слід плутати такі поняття, як «внутрішня форма» та «етимологія». В чому між ними різниця? Насамперед у тому, що внутрішня форма є буквальним значенням слова, його мотивацією. Етимологія — це походження. Розглянемо, наприклад, слово банкрот. Походить воно з італійського словосполучення, що буквально означає «поламана лава». Отже, відповідне італійське словосполучення є, якраз, етимологією даного слова, а буквальне значення цього словосполучення — мотивацією слова банкрот та внутрішньою формою. Характеризуючи внутрішню форму слова, О. Потебня писав, що «у слові ми розрізняємо зовнішню форму, тобто членороздільні звуки, зміст, що об'єктивується через посередність звука та внутрішню форму, або найближче етимологічне значення, той спосіб, яким висловлюється зміст» [Потебня 1926, с. 1]. Звідси, визначаючи внугрішню форму як найближче семамологічне значення, О. Потебня в першу чергу розумів спосіб утворення імені при його синхронічному розгляді, а не обов'язкове врахування всіх його етимологічних особливостей.

У сучасній лінгвістиці, як відомо, нема єдиного погляду на проблему взаємостосунків внутрішньої форми та етимології лексичних одиниць. Більш логічно не змішувати ці дві категорії, через те що, слідуючи за В. Г. Вариною, ми вважаємо, що ми внутрішньою формою та етимологією не існує безпосередньог взаємозв'язку [Варина 1976, с. 237]. Разом з цим на певном рівні внутрішня форма може мати своєю передумовою роз криття етимологічного значення відповідних одиниць, особливо з метою обґрунтованого підтвердження її існування (це при таманно насамперед для непохідних одиниць типу стіл). Головна відміна між внутрішньою формою та етимологією полягає тому, що остання розглядається переважно гіпостазовано, безвідносно до синхронного стану лексичного значення, в той ча як внутрішня форма, яка іманентно властива кожному слову для носія мови не завжди має затемнений характер, незважаючи на можливе суб'єктивування її відтінків, особливо у випадку сприйняття ідеї апріорної інтерпретації. Кажучи мової математики, внутрішня форма лежить та розглядається на горізонтальній осі координат, у той час як етимологія — на вертикальній. І чим більше розвивається внутрішня форма лексичної одиниці, тим віддаленішими стають її первинні форма та значення, які виявляє етимологія. Тому можна також стверджувати про існування етимологічної внутрішньої форми, що виявляється через посередність спеціальних досліджень на певному етапі розвитку мови та узуальної внутрішньої форми лексичної одиниці, що функціонує сьогодні в мові.

Наведемо кілька характерних прикладів. Так, істотно відрізняються узуальна та етимологічна внутрішні форми таких лексичних одиниць: «перо» (у птаха та авторучки), «талант» (одиниця ваги), «середні віки» (в різні епохи дане поняття належні до різних етапів історичного розвитку), «чорна робота», «блакитна кров», «рожева мрія», «зелена зона», «білий вірш» (у ці вирази ніякого відношення до відповідних кольорів не мають), «мертвий сезон», «оксамитовий сезон» (ніякого відношення до смерті чи оксамиту), «зоряні війни» (від америкаського фільму з такою назвою), «драконівські заходи» (від імені давньогрецького політичного діяча), «народно-демократиний» (у певному контексті [народно-демократична партія, народно-демократичний» лад не сприймається як тавтологія) «драматичний театр» (слово «драма» набуло загального значення «п'єса») тощо. Така диференціація внутрішньої форм особливо притаманна словам-інтернаціоналізмам (наприклад «кібернетика», «філологія», «атом», «цивілізація», «автобус»). Таким чином, підкреслюючи другорядне значення етимології для розкриття сучасного стану внутрішньої форми, можна погодитись також з тезою про те, що навіть «за об'єктом дослідження та за проблематикою вчення про внутрішню форму ширше етимології» [Григорян 1983, с. 62]. Внутрішня форма слова, пов'язана з етимологією, має онтогенетичні властивості, їй могли передувати перші засоби комунікації, що ґрунтуються, за словами Ф. Клікса, на перетворенні координації руху на жести, міміку, звукові сигнали, які набувають абсолютно нового значення, в результаті чого починають незалежне, не менш стабільне існування, що характеризується все більшою диференційованістю [Кликс 1983, с. 82]. Звукові комунікативні сигнали, первинно лише супутні феномени, свого роду звукопантоміми, завдяки своїй раціональності, універсальності та диференційованим здібностям, стають важливими засобами комунікації, виділяються як конвенційні сигнали, прообрази мовних знаків. При цьому зауважимо, що умовна система сигналів могла виникнути лише в згуртованих групах представників органічного світу, коли комунікація стає важливою потребою організованого клану. Звідси колективізм (а разом з ним — і відповідні умови праці) — важлива причина виникнення мови (включаючи загальноприйняті внутрішні форми слів).

У подальшому, залежно від семантичного наповнення, сигнали перетворюються на знаки, що мають звукову форму та певний зміст. У вигляді такого змісту спочатку виступає інтелектуальний образ — внутрішня форма як основа майбутнього лексичного значення. А. М. Коршунов справедливо підкреслював: «Сформовані під впливом програм мислення, модальні уявлення, образ-мета, образи-плани, символічні образи включаються в подальший розвиток наукового пізнання, інтерпретацію знакових систем тощо» [Коршунов 1982, с. 64].

У сфері первинних образів ще не можна відокремити внутрішні форми від значень, обсяг їх змістових характеристик практично збігається. Розчленування внутрішньої форми та значення відбулося, скоріше за все, вже після того, як у процесі переходу від «архаїчного мислення» (термін Ф. Клікса) до мислення наукового людина навчилася думати абстрактно, створювати узагальнені найменування для класу предметів, відокремлювати ознаки їх категорій, що визначило відношення гомоморфізму мїж цими двома категоріями семантики. Таким чином, з розвитком цивілізації з'явилися засоби повнішого та стійкішого втілення свідомості. І перший такий засіб — штучні знаки, що є вторинними, створеними скороченим типізованим зображенням, але не самого явища, що позначується, а лише якоїсь його найпомітнішої ознаки [Ибраев 1981, с. 34].

Поруч із простими знаками виникають складні знакові конструкції, що мають більшу конкретність, наочність змістових характеристик. Саме з урахуванням складності структури доцільно розрізняти імпліцитні та експліцитні внутрішні форми.