5.3.2. Термінологічне планування в країнах третього світу

Необхідність термінологічного планування в країнах третього світу виникла після розпаду світової колоніальної системи, утворення нових держав та надання місцевим мовам статусу державних. Переведення діловодства та викладання на місцеві мови потребувало їх капітальної модернізації та стандартизації, особливо в галузевих терміно-системах.

Але якщо галузеві терміносистеми європейських мов розвивалися поступово, по мірі розвитку технічного прогресу, то народам країн третього світу треба було в максимально стислі строки подолати відсталість не лише в економіці, але й у розвитку рідної мови, у стислі строки пристосувати місцеві мови до сучасних умов для забезпечення можливості вести місцевими мовами все сучасне державне та господарське діловодство, а також викладання як у середніх, так і у вищих навчальних закладах.

Термінологічна модернізація для молодописемних мов третього світу може проводитись такими шляхами: 1) стихійне запровадження нових термінів (частіше за все, шляхом прямого запозичення відповідного еквіваленту з колишньої колоніальної мови); 2) повне очищення лексики від іншомовних запозичень та побудова термінів виключно шляхом використання внутрішніх ресурсів (крайній пуризм); 3) свідоме планування терміносистем за допомогою всіх наявних ресурсів; 4) свідоме планування терміносистем за допомогою використання внутрішніх ресурсів та лексичного фонду колишньої колоніальної мови; 5) свідоме планування терміносистем шляхом використання виключно лексичного фонду колишньої колоніальної мови [Дешериев, Протченко 1968, с. 80 — 81].

Інтернаціональні елементи європейського походження запроваджуються не обов'язково з орієнтацією тільки на мову колишньої метрополії. Багато неєвропейських мов запозичили європейські слова протягом останнього часу разом з новими технологіями, що надходять з Європи [Вгаші 1989, с. 165].

Стандартизація малайської мови (Вапаза Маїаузіа) торкалася, в основному, двох аспектів: запровадження діалекту Малайї як наддіалектної норми та стандартизації аспектів цієї норми у галузі правопису, граматики й термінології. Якщо, наприклад, вимова дикторів на радіо та телебаченні послідовн о базується на цьому діалекті, то публіка вже асоціює цю норму підмови зі стандартною малайською мовою. Що стосується стандартизації малайсько-індонезійського правопису, то тут науковці діюх країн зіткнулися з тією перешкодою, що в основі малайської писемності донедавна лежав англійський варіант латинки (бо Малайзія — це колишня британська колонія), а в основі писемності для індонезійської мови — голландський варіант (бо Індонезія раніше належала Нідерландам). Треба було якось шукати компроміси. Стандартизацією малайської термінології па національному рівні займається спеціальний комітет - Постійний Комітет з питань малайської мови, створений у 1972 році міністром освіти для представництва Малайзії у переговорах з Індонезією з питань стандартизації наукових терміносистем у двох країнах. Складається цей комітет з 8—10 членів, що призначаються міністром освіти та підзвітні йому. Основні члени комітету — фахівці з лінгвістики. Галузеві фахівці залучаються до роботи, якщо ті чи інші заходи торкаються термінів відповідної галузі. Комітет розробив власні принципи термінологічної роботи. У 1972—1975 роках цей комітет співпрацював з аналогічною установою Індонезії — Комітет з розповсюдження та розпитку індонезійської мови, над розробкою спільних принципів побудови нових термінів. До співпраці залучився також і Бруней. За основу спільної малайсько-індонезійської термінології було взято термінологію англійської мови.

В Індії мовне планування взагалі та термінологічне планування зокрема було ускладнено тривалим засиллям англійської мови в усіх сферах суспільно-політичного життя. Зокрема, стосовно мови гіндустані, Соїшпаз навів деякі паралелі з німецькою мовою. Справа в тому, що у Німеччині у часи Лейбніца нуло таке ж засилля французької мови, як у Індії середини XX ст.— англійської. Тому Ґанді, так само, як і Ляйбніц, вважав, що головною перешкодою на шляху становлення національних мов є не внутрішні якості тієї чи іншої мови, а ставлення до і нього пануючих класів, бо «у рабстві раб наслідує свого пана в усьому — і в одязі, і в мові» [Цит. за: Соїшпаз 1989, с. 8]. Проте, як Лейбніц не міг відстоювати статус німецької мови без використання французької, так і Ґанді не міг обійтися без допомоги англійської мови, кажучи, що любов'ю до англійської мови хінду ганці та інші індійці збіднили свою мову. При цьому Ґанді виступав проти намагання створювати нові терміни виключно па основі санскритських коренів, бо, як він стверджував, запозичення слів робить будь-яку мову багатшого. Врешті-решт, Ґанді закликав мовних експертів активізувати свою роботу, що знайшло прояв у створенні Центрального Інституту індійських мов у місті Музоге [Соїшпаз 1989, с. 8—10].

У Туреччині в другій половині 20-х років відбувся усцішний перехід з арабської на латинську графіку завдяки його досить високій швидкості. Стосовно словникового складу турецької мови успіх можна пояснити створенням та наполегливою роботою комітетів з мовного планування. В той же час в Ірані установа під назвою Фарганґестан мала менший успіх, бо розроблені нею лексичні списки не мали широкого розповсюдження, не виходило жодних термінологічних словників, її діяльність не координувалася жодними освітянськими кампаніями [Ріегшап 1991, с. 13-16].

Побудова нових термінів, звичайно, надає певних переваг при обміні технологіями, але у країнах, що розвиваються, є, як правило, різні суспільні бар'єри на шляху до повного прийняття інтернаціоналізмів, тому, на думку вченого, у цих країнах необхідно виробити чітко визначену стратегію мовного планування та створити відповідну інфраструктуру для цього.