3.4. Мотиваційні аспекти номінації

3.4.1. Довільно чи вмотивовано?

Як вже відзначалося, дослідники припускають, що перші слова людини, подібно похідним словам, в своїй прагмантичній формі також відображали певні сторони поняття. Ці припущення лягли в основу відомої в науці дискусії «довільності» і «відприродності» найменувань, представлені її теорії фюсей і тесей, що бере свій початок ще за часів Платона у діалозі «Кратил» (див. докладніше: [Амосова, Апресян, 1988, с. 25; Журавлев 1982, с. 3-6; Ожегов 1973; Реформатский 1960, с. 8]).

В наш час існує багато теорій, що торкаються проблеми номінації, але це не входить у задачу нашого дослідження. І в сучасній лінгвістиці нерідко можна почути думку про випадковість ознак для найменування. Проте більшість мовознавців, термінологів, носіїв мови все більш усвідомлюють восхідність узгодженого утворення і вжитку імен, враховуючи невідповідності їх внутрішньої форми лексичному значенню.

Говорячи про проблему знака, особливості його форми і змісту, ми виділили головні відношення між семантичним і акустичним знаками лексичної одиниці і фактом дійсності. Так, між звуковою оболонкою і значенням існує відношення значення, котре реалізується через внутрішню форму; значення в свою чергу, виконує функцію відображення об'єктивної дійсності, на яку вказує акустичний образ. Вказівна функція - посередній зв'язок з актом номінації. Але таке розуміння ще недостатнє, бо воно не відображає всі необхідні сторони виникнення і реалізації цього лінгвістичного акту. Ми дотримося думки, що вказівка — це лише ярлик, мітка, через рядність яких у мові акустичним чином маркуються факти свідомості.

Такий процес зовсім не орієнтує на поняттєву стоянку предмета, відображає лише зв'язок між акустичним об’єктом і дійсністю, обминаючи світ мовних значень.

Таким чином, мовна номінація в своєму широкому сенсі включає дві функції — вказівки і визначення: один знак (асемантичний) з його сигналом і змістом і форму семантичного знака (відповідну внутрішню форму). Значення лексичної одиниці, хоча і має враховуватись в акті номінації, не є складовою частиною даного процесу, оскільки воно не визначає безпосередньо вказівок [Исаев 1979, с. 79].

За допомогою однієї лише вказівки можуть утворюватися нові непохідні одиниці. Вони виникають в цілому самі собою, ізольовано від значень, як ярлики предметів. Цілком зрозуміло, що неможливо всі явища, факти, властивості об'єктивної дійсності позначити лише непохідними одиницями. Це, по-перше, перетворило б мову в набір символів-етикеток; по-друге, між лексичними одиницями не спостерігався б мовний системний зв'язок, тобто семантичний бік мови значно збіднів би; по-третє, ускладнилося б сприйняття мови і її використання, що обов'язково відбилося б на взаєморозумінні користувачів мови. Сама мова спростилася б до рівня сучасних машинних мов.

В своїй початковій стадії виникнення і становлення мова складалася саме з таких одиниць, кількість яких цілком задовільно відображала первісні сфери життя. В. Гумбольдт, розкриваючи особливості ґлотоґенези, припускав, що прамова складалася з одних коренів. Вона нараховувала достатню для комунікації кількість слів і за їх допомогою могла описувати будь-яку ситуацію, що виникала в процесі спілкування [Буренина 1988, с. 110— 117]. Але з розвитком суспільства виникали все нові потреби відображення в мові нових форм буття, результатів досвіду, прогресу, знань тощо.

Цілком логічним наслідком прогресу й великих самореґуля-ційних потенцій мови було конструювання нових мовних форм на матеріалі вже відомих, а також виникнення словотворчих засобів на основі універсалізації. Це природним чином накладало і продовжує накладати певні обмеження на відображу-вальні здатності внутрішньої форми. Насправді, якщо на перших порах форми непохідних слів виконували функції власних назв, тобто їх внутрішня форма в цілому включається до значення, то такі відповідності в більшій чи меншій мірі порушуються на стадії словотвору, оскільки сполучення слів і словотворчих формантів не створюють нових значень, що складаються з суми їх окремих значень. Неважко здогадатися, що з виділенням внутрішньої форми з лексичного значення починає функціонувати явище вмотивованості мовних одиниць. Тому на рівні словотворчості, похідності, тобто там, де існує об'єктивована внутрішня форма, стає необхідним високий ступінь змістовної мотивації.

Само найменування повинно значною мірою орієнтувати на відповідні значення, втілюючи в собі одну з ознак поняття. Розкриваючи процес номінації, С. С. Маслова-Лашанська пише: «Спосіб найменування предметів на основі наявної назви ознаки припускає наявність трьох моментів: це, по-перше, реальна мотиваційна ознака предмета, тобто позамовна основа найменування; по-друге, мовний вираз мотиваційної ознаки; по-третє, спосіб створення нового імені на базі мовного матеріалу, за допомогою котрого зображується мотиваційна ознака. Сполучення цих трьох моментів і визначає структуру найменування» [Дубичинский 1990, с. 27].

Найменування предмета, явища, властивості повинно «підказувати» значення, орієнтувати на змістовну сторону, а не просто фіксувати одиницю в мові. Отже, розкриваючи одну зі сторін поняття, слово відсилає до всього його (поняття) обсягу. Найменування, що орієнтують на зміст поняття, відображають одночасно багато системних характеристик лексичних одиниць, оскільки поняття, як і факти реальної дійсності, взаємопов'язані. В цьому полягає ще один взаємовизначний зв'язок між номінацією і вмотивованістю. Таким чином, стає зрозумілою необхідність вмотивованого утворення найменувань не лише з точки зору зручності зберігання знаків у пам'яті, але й з урахуванням вимоги системності мови, що не в останню чергу зумовлює взаєморозуміння між учасниками комунікації.

На особливу увагу заслуговує проблема нормалізації науково-технічної термінології, що складає зараз переважну частину соціолінгвістичного фонду, причому ця величина має тенденцію до постійного зростання. Термінологічний вибух, що спостерігається, вимагає все більш пильної уваги лінгвістів. Тер-мінологи повинні не тільки реєструвати, відбирати, рекомендувати терміни, що вже склалися, але й спрямовувати всі тер-мінотворчі процеси відповідних наук. Можна погодитися з думкою про те, що науки — це добре організовані мови в тій же мірі, в якій мови — це ще не розроблені науки [67, с. 142].

Як вважають сучасні лінгвісти, відсутність впорядкованої єдиної термінології ускладнює підготовку і спілкування наукових і науково-технічних працівників (в межах однієї країни і в інтернаціональному масштабі), укладання технічної документації нерідко призводить до помилок в розв'язанні науково-технічних питань. Сучасна мова науки і техніки вимагає від термінологічних одиниць однозначності в межах однієї галузі, повноти відображення значення, поняттєвої точності й, разом з тим, стислості викладення.

Ці завдання безпосередньо пов'язані з проблемами впорядкування змістовної сторони мовних одиниць, отже, з питаннями внутрішньої форми і лексичного значення. Звідси витікають необхідність вдосконалення мови, в тому числі й відбір внутрішніх форм, орієнтованих на значення, недопущення довільності у використанні й побудові мовних виразів.