2.3.2.1.2. Граматичні мовні інтерференції

Типовою граматичною мовною інтерференцією є запозичення форми множини та деяких інших граматичних форм мови-продуцента разом з іншомовним словом.

Це можна спостерігати на прикладі наслідування форми множини та деяких інших форм мови-продуцента. Наприклад, англійською мовою деякі слова були запозичені разом з формою множини.

Протилежним є підпорядкування іншомовних слів та власних назв граматичним особливостям мови-реципієнта.

Бувають також випадки, коли одна мова з іншої запозичує деривативні суфікси та префікси [Дешериев 1977, с. 244 — 245]. Так, українською мовою, як і багатьма іншими європейськими мовами, було засвоєно такі продуктивні афікси греко-латинського походження, як суфікси -ація: пролонгація, перфорація; -фікація: класифікація, електрифікація; -і/изація: лібералізація, палаталізація; -і/ист: артист; -і/изм: кубізм; -і/итет: суверенітет тощо; префіксів анти-, про-, прото- та ін. Деякі деривативні афікси засвоєно такою мірою, що вони можуть вживатися навіть з нелатинською лексикою: читабельний (від українського дієслова читати та латинського суфікса, що буквально означає «здатний»).

Екстралінгвістичного втручання може зазнавати навіть синтаксис. Так було, наприклад, у німецькій мові, коли вона під впливом латини почала наслідувати порядок слів у підрядних реченнях.

2.3.2.2. Вплив на незамкнені мовні системи

Незамкнені мовні системи можуть зазнавати впливу як свідомих, так і підсвідомих мовних інтерференцій.

На підсвідомому рівні це стосується, наприклад, вживання писемності сакральної мови під впливом відповідної релігії, формування спільного лексичного фонду в межах мовного союзу або культурно-історичного ареалу.

Саме незамкнені системи — лексика та писемність — зазнають найбільших змін при плануванні корпусу.

2.3.2.2.1. Графічні мовні інтерференції

Писемність, на відміну від лексики, є більш рухомою, здатною до змін системою [Ріегтап 1991, с. 261], тому й графічні мовні інтерференції є більш рухомими, більш активними чинниками, які полягають у таких основних аспектах, як побудова писемності (графізація), розробка правопису, вплив писемності на мову тощо. Залежно від того, який статус має мова та для яких цілей створюється писемність, Регдизоп визначив 4 рівні писемної комунікації, а саме: 1) писемність відсутня; 2) писемність для особистого спілкування та художньої літератури; 3) писемність для природничих наук; 4) писемність для перекладу наукової літератури з інших мов [цит. за: Соїшпаз 19892, с. 185]. Звичайно ж, побудова писемності в тій чи іншій ситуації не має певних специфічних ознак, що залежать від цілей, з якими ця писемність створюється, на відміну від поповнення лексики за рахунок побудови нових терміносистем. Тому якщо з цим розподілом і можна погодитись, то лише умовно, бо процеси побудови писемності з метою простого фіксування розмовної мови та з метою видання цією мовою наукової літератури не мають абсолютно ніяких специфічних особливостей, якщо тільки не йдеться про правопис наукових термінів, зокрема слів іншомовного походження. Тому доцільніше, на наш погляд, визначити лише два рівні писемної комунікації: 1) відсутність писемності та 2) наявність писемності. До того ж, теоретично кожна мова вже не буде безписемною, якщо для неї використовується фонетична транскрипція або умовна орфографія для наукового дослідження цієї мови, проте графічною мовною інтерференцією це важко назвати, бо така «писемність» створюється лише для простої фіксації тієї чи іншої мови на папері. Справжньою графічною мовною інтерференцією буде лише прийняття писемності та розробка правопису для широкого практичного вжитку, коли це буде невід'ємним аспектом мови.

Писемність є однією з необхідних умов пристосування мови до спеціальних функцій. Вона сприяє мовній адаптації, робить суспільство мовносвідомим і, нарешті, уможливлює побудову об'єктивного мовного стандарту [Соїшпаз 1989, с. 13— 14]. Розмовна мова через побудову нового аспекту набуває нових ознак писемної мови, тобто свого графічного відображення. Будь-яка мова може набути ознак повноцінної літературної мови тільки після побудови для цієї мови писемності. Це зовсім не означає, що безписемна мова є чимось невизначеним, аморфним. Безписемна мови — це теж повноцінна мова, а не просто незрозуміла тарабарщина [Соїшпаз 19892, с. 181]. Безписемна мова також являє собою чітко визначену систему зі своїми власними фонетичними та граматичними законами, зі своїм особливим словниковим складом. Писемність лише фіксує дану мову на папері.

Реформа писемності та правопису теж є різновидом графічної мовної інтерференції. Вона може полягати або у простій реформі правопису в межах однієї системи письма (реформа російського правопису у 1918 р., реформа болгарської писемності у 1946 р., запровадження фонетичного принципу написання в межах арабсько-перської писемності для уйгурської мови у Китаї тощо), або у переході на іншу систему письма (латинізація деяких мов Азії та Африки, латинізація та подальша кирилізація більшості мов колишнього СРСР тощо). При цьому правописна реформа може як полегшити (якщо правопис спрощується), так і ускладнити процес навчання письму або читанню [Ріегтап 1991, с. 17]. Ускладнення писемності має місце тоді, коли з метою відновлення історичної справедливості реставрується стара система письма, технічно менш досконала (наприклад, відновлення традиційної писемності у Монголії), або коли запроваджується етимологічний принцип написання замість фонетичного.

Орфографічна трансплантація [Суперанская 1978, с. 25], яка дуже розповсюджена серед більшості латинописних народів світу, коли є намагання зберегти оригінальне написання чужомовних власних назв та деяких варваризмів, також є графічною інтерференцією. Точніше цей феномен можна назвати орфографічною міжмовною інтерференцією.

З точки зору взаємовпливу мови та писемності можна визначити два етапи. На першому етапі писемність пристосовується до мови, на другому — навпаки, сама писемність починає впливати на мову, а мова, в свою чергу, підкорятися особливостям прийнятої писемності.