М'язовий ревматизм (міоsітіs rеuматікus)

Ревматизм − це загальна інфекційно-алергічна хвороба організму, що супроводжується дистрофічними процесами в системі сполучної тканини. Він детально описаний у медичній літературі. Але останнім часом ревматоподібні хвороби зустрічаються й у тварин. Давно відоме ревматичне запалення копит у одно- та парнопалих, м’язовий ревматизм у коней і собак. Незадовільні умови утримання призвели до виникнення подібних хвороб і у свиней.

Етіологія. Дослідженнями останнього часу доведено, що збудником хвороби є ревматогенний стрептокок, який знаходиться тривалий час у лейкоцитах і за певних умов депонується у сполучнотканинних утвореннях (переважно у макрофагах), зумовлючи періодичні спалахи загострення процесу. Сприяють цьому перевтома чи переохолодження організму або окремих його ділянок, незадовільні умови годівлі та утримання тварин.

Ревматизм диференціюють на суглобовий і м’язовий. Ураження розвиваються в основному у тих органах і тканинах, які перед захворюванням були фізіологічно найбільш навантажені: надходження великої кількості крові до посилено працюючих органів і тканин зумовлює накопичення в них лейкоцитів з наявними в них стрептококами і алергенами. Цьому сприяють зміни обміну речовин у посилено функціонуючих органах та підвищена проникність клітинних мембран у несприятливих умовах.

Патогенез ревматизму дещо складний і недостатньо вивчений у тварин. Як відомо, стрептокок, у тому числі й ревматичний, виділяє фермент стрептокіназу, який підвищує проникність тканинних мембран, кровоносних судин, сприяє виходу за їх межі спочатку рідкої частини крові, потім фібриногену, а пізніше – і самих лейкоцитів з ревматогенним фактором. Останній розщеплює основну речовину сполучної тканини і утворює з нею стійкі сполуки. Звільнена від зв’язків з білками, гіалуронова кислота, будучи гідрофільною, сприяє утворенню набряку сполучної тканини, названого мукоїдним. Із загостренням запального процесу за межі судин виходить фібриноген, який, просочуючи сполучнотканинні елементи та м’язові волокна і перетворюючись у фібрин, порушує в них обмін речовин, внаслідок чого розвивається фібриноїдний некроз. Змертвілі тканини, поступово розсмоктуючись, заміщуються клітинами сполучної тканини. Внаслідок цього утворюються вузлики різних розмірів − формується ревматична гранульома, причому її знаходять не тільки у м’язах, а й у кровоносних судинах, міокарді, сухожилках та сухожилкових піхвах, на внутрішніх органах. З часом ревматичні гранульоми перетворюються у рубцеву тканину, формуючи поступово склеротичні вогнища. Таким чином, у патогенезі ревматичного міозиту виділяють мукоїдний набряк, фібриноїдний некроз, ревматичну гранульому, склеротичні зміни. Це − ланки одного ланцюга, які поступово змінюють одна одну.

Для ревматизму не обов’язкове пошкодження одночасно багатьох груп м’язів. Та оскільки процес прогресує швидше, ніж ліквідуються зміни в раніше уражених м’язах, то через кілька днів можна спостерігати пошкодження різних м’язів, хоч запальний процес у кожному з них знаходиться на своїй стадії.

Клінічні ознаки. Розрізняють гостру і хронічну форми ревматизму. Найбільш характерними і постійними ознаками гострого м’язового ревматизму є: раптовість захворювання, болючість пошкоджених м’язів і леткість болю. Відмічають функціональні порушення кінцівок: напружена хода або кульгавість, які зменшуються або зовсім зникають після тривалих рухів. Уражені м’язи напружені, болючі і щільні, але не збільшені в об’ємі. Часто виявляють болючість у місцях переходу м’яза в сухожилок чи апоневроз (там сконцентрована велика кількість чутливих нервових елементів).

Ревматичний процес може зникати в одній групі м’язів і з’являтися в іншій, у зв’язку з чим змінюється локалізація болю і характер кульгавості тварини. Із загальних явищ при гострому ревматизмі на початку хвороби відмічають субфебрильну пропасницю, прискорення пульсу і дихання. За гострого ревматизму тварини видужують протягом 1−2 тижнів, проте після охолодження організму чи під дією інших несприятливих факторів часто проявляються рецидиви. Це вже хронічний м’язовий ревматизм. У таких випадках при пальпації пошкоджених м’язів нерідко знаходять тверді вузли.

Діагноз ставлять за характерними клінічними ознаками з урахуванням анамнестичних даних. Характерними для нього є: раптовість виникнення і гострий початок хвороби, леткість болю і симетричність уражень, а також позитивна реакція на препарати саліцилової кислоти.

Прогноз за гострих процесів здебільшого сприятливий, але слід ураховувати можливість рецидивів і тварині після видужування створювати відповідні умови. При хронічному перебігу хвороби, внаслідок анатомічних змін у тканинах, переважно незворотних, прогноз несприятливий.

Лікування. Хвору тварину переводять у сухе і тепле приміщення, що добре провітрюється, забезпечують якісними кормами, багатими на вітаміни групи В і С, солі кальцію; із раціону виключають кислі корми. Лікування має бути спрямоване на десенсибілізацію організму, мобілізацію його захисних сил і відповідати таким вимогам: носити характер невідкладної терапії (гострі приступи розвиваються швидко за типом алергії, тому важливо не пропустити стадію зворотних реакцій); у першу чергу використовувати ефективні дози відповідних препаратів, щоб якомога швидше припинити розвиток процесу і ліквідувати клінічні ознаки; продовжувати його до тих пір, поки процес не почне затухати.

Для усунення вогнищ інфекції внутрішньом’язово ін’єктують терапевтичні дози бензилпеніциліну, біциліну; як протиалергічний засіб − натрію саліцилат всередину (10−50 г протягом кількох днів) або внутрішньовенно у вигляді 10%-ного розчину 100−200 мл. Враховуючи судинну реакцію, доцільно внутрішньовенно вводити 10%-ний розчин кальцію хлориду до 150 мл для великих тварин, 40%-ної глюкози (до 300 мл) протягом декількох днів.

Останнім часом замість саліцилатів пропонується використання бутадіону (всередину 5−10 г для великих тварин), анальгіну (4−12 г всередину), 0,25%-ного новокаїну до 200 мл внутрішньовенно.

Місцево в ділянку ураження втирають 1−2 рази на день лікувальну суміш, виготовлену в різних варіантах із метилсаліцилату, камфорного спирту чи розчину аміаку, хлороформу, масла блекоти тощо з подальшим теплим укутуванням. За хронічного перебігу доцільні підшкірні ін’єкції метилсаліцилату (до 15 мл) в кількох місцях ділянки ураження.

У практиці ветеринарної медицини при ревматичних процесах використовуються і кортикостероїди: преднізолон та гідрокортизон всередину до 200 мг, дексаметазон (0,1 мг/кг маси). Як десенсибілізувальні засоби можна використовувати натрію тіосульфат, димедрол, супрастин, тавегіл.

Профілактика. Необхідно своєчасно усувати септичні вогнища, оберігати тварин від простуди, переохолодження, протягів.