Класифікація хвороб шкіри

Бактеріальні

– піодермії

Грибкові

–дерматофітози

Паразитарні

– короста;

– демодекоз

Алергічні ураження

– кропивниця;

– атопія;

– алергічний дерматит;

– блошиний дерматит;

– алергія на статеві гормони

Аутоімунні ураження

– пухирчатка звичайна;

– системна червона вовчанка

Ендокринні ураження

– гіпотиреоз;

– гіперадренокортицизм

Аліментарні ураження

– гіпо і авітамінози А, В, Е;

– дефіцит цинку;

– нестача білка і жирних кислот.

Пухлини

Алопеції

Гнійничкові захворювання шкіри (піодермії)

Це ураження шкіри, викликані мікроорганізмами: золотистим, білим стафілококами і рідше стрептококами. Виникненню їх сприяють екзогенні (забруднення шкіри та вивідних проток сальних і потових залоз, пошкодження епідермісу – розчісування, потертості, неправильний догляд за шкірою) та ендогенні фактори (порушення травної, ендокринної, сечостатевої і нервової систем, а також зниження імунітету шкіри). Серед гнійничкових хвороб часто зустрічаються поверхнева піодермія, фолікуліти, фурункули і карбункули.

Поверхнева піодермія (гострий вологий дерматит, гнійно-травматичний дерматит, обмежений свербіж) – це інфекція епідермісу, що не впливає на загальний стан організму. Як правило вона нетривала і не залишає слідів на шкірі.

Причиною виникнення хвороби у тварин є незначні поранення шкіри, застосування лікарських засобів із подразливими субстанціями, отити, вилизування окремих місць шкіри внаслідок локального подразнення ектопаразитами та інфікування бактеріями.

Клінічно хвороба проявляється випнутими на шкірі круглими, болючими, гіперемійованими, мокнучими або гнійними ділянками, що можуть локалізуватися в різних місцях тіла. Характерною ознакою є злиплий від виділень волосяний покрив з неприємним запахом.

Досить часто у вгодованих собак і котів після лапаротомій, внаслідок травматичного набряку і нераціонального застосування подразливих дезинфекційних засобів (розчин йоду, брильянтова зелень), виникає дерматит складок шкіри. Інколи він зустрічається і в собак, породною особливістю яких є складчастість шкіри (шарпай, спанієль, пекінес, англійський бульдог).

Фолікуліт – гнійне запалення шкіри навколо зовнішнього кінця волосяного мішка. Зустрічається у коней, собак, рогатої худоби в різних ділянках тіла внаслідок мацерації, забруднення і подальшого інфікування шкіри.

Спочатку навколо волоса виникає обмежене почервоніння, на місці якого у подальшому формується пустула напівкруглої або капсулоподібної форми, що містить невелику кількість жовтувато-білого гною. Гнійники формуються протягом 4–7 днів. Згодом пустула розривається з різних причин і гнійний ексудат виділяється назовні. Висихаючи разом із роговим шаром епідермісу, він утворює кірки, що відпадають у міру розвиту нового епідермісу. Якщо не усунути причину хвороби, чи не надати кваліфіковану допомогу тварині, процес може перейти на глибокі шари шкіри і утворити фурункул.

Фурункул – гострогнійне запалення волосяного мішка, сальної залози і навколишньої тканини, включаючи й підшкірну клітковину. Вони бувають поодинокими, а інколи розміщуються групами на певній ділянці шкіри, і тоді хворобу класифікують як фурункульоз. У коней вони найчастіше зустрічаються при невмілій підгонці збруї у ділянці плеча і холки, у сук та корів – на вимені.

Шкіра в цій ділянці стає набряклою і напруженою. Внаслідок дії мікробів по ходу волоса розвивається некроз волосяного мішка і суміжних тканин з утворенням "стрижня фурункула", що складається із змертвілих тканин. Волосся на цих ділянках спочатку буває скуйовджене, а інколи склеєне серозно-гнійним ексудатом. У подальшому шкіра над верхівкою фурункула проривається, і виділяється гній з домішками крові. Через 3–5 днів "стрижень фурункула" відділяється на поверхню, а на його місці поступово утворюється кратероподібна виразка, що рубцюється за 3–4 дні. У період гострого перебігу хвороби у тварини підвищується температура тіла, втрачається апетит, а іноді розвивається сепсис.

Карбункул (вуглевик) – це гнійно-некротичне запалення кількох волосяних мішечків і сальних залоз, що злилися між собою. У тварин він зустрічається рідко й локалізується на шиї, у ділянці лопаток і крупа.

На початкових стадіях карбункул не відрізняється від фурункула. Однак у подальшому у тварин спостерігається загальна інтоксикація з підвищенням температури тіла до 40–41 °С, збільшенням частоти пульсу і дихання.

Під впливом протеолітичних ферментів гною епідерміс над конусами фурункулів проривається і на поверхню виділяється густий гнійний ексудат сірого кольору, інколи з зеленкуватим відтінком. Потім вогнища зливаються, утворюючи дефект шкіри з виділенням великої кількості гнійного ексудату. Розвиток карбункула деколи супроводжується тромбофлебітом, лімфангоїтом чи лімфонодулітом.

Діагноз при гнійничкових хворобах шкіри ставиться за клінічними ознаками, однак фурункули і фурункульоз потрібно диференціювати від актиномікозу та ензоотичного лімфангоїту, коли абсцеси та інфільтрати формуються по ходу лімфатичних судин; вони неболючі, а в гнійному ексудаті виявляється специфічний збудник Criptococus Farciminosus.

Лікування має бути комплексним. Насамперед усувають причину хвороби і сприятливі фактори. Надають тварині спокій і забезпечують повноцінними кормами. У місці ураження вистригають шерсть, миють водою з милом, висушують і обробляють 5%-ним розчином йоду, 1%-ним розчином брильянтової зелені, хлоргексидином, повідон-йодом або аерозолем "Чемі-спрей" не менше двох разів на день з метою знешкодження мікрофлори на поверхні шкіри. Для заспокоєння тварин застосовують седативні речовини (димедрол, ацепромазин). Дрібним тваринам додатково надівають комірець. Можна застосовувати й мазь преднікарб, або преднізолон у дозі 1 мг/кг маси тіла один раз на день протягом перших 2–5 днів для зменшення свербежу.

При значних пошкодженнях шкіри застосовують тижневу антибіотикотерапію. Слід зазначити, що лікування стафілококових інфекцій бензилпеніциліном, ампіциліном, тетрацикліном, сульфаніламідними препаратами на сьогодні є недостатньо ефективним. Доцільно застосовувати антибіотики цефалоспоринового ряду, енрофлокс, норфлосакцин, еритроміцин та лінкоміцин у відповідних дозах.

При фолікуліті за допомогою голки проколюють пустулу і видаляють уміст, не порушуючи цілісності молодого епітелію; після цього її обробляють брильянтовою зеленню чи метиленовим синім. Для знешкодження збудника інфекції в глибині запальних вогнищ, зменшення набряку і поліпшення обмінних процесів використовують антисептичні мазі на гідрофільній основі – левосин, левомеколь, стрептонітол, мірамістин щодоби 3–5 разів, а також ізатизон (Іздепський В.Й., Рубленко М.В.).

Ефективно діють зігрівальні спиртові компреси, опромінення інфрачервоними променями, електричне поле УВЧ, новокаїнові блокади з антибіотиками. У разі неефективного консервативного лікування проводять оперативне втручання, роблячи лінійний або хрестоподібний розріз з подальшим обережним видаленням гною та аплікацією протягом 4–5 днів наведених вище мазей. Застосовують також аутогемотерапію з антибіотиками (левоміцетином, гентаміцином 1–3 рази з інтервалом 24 год) для підвищення резистентності організму; внутрішньовенно – гексаметилентетрамін і глюкозу з аскорбіновою кислотою для детоксикації організму.

ЕКЗЕМА

Екзема – це запалення поверхневих шарів шкіри, що характеризується поліморфізмом висипів і схильністю до рецидивів. Хвороба зустрічається у тварин усіх видів, переважно у собак. Розрізняють гостру (2–4 тижні), підгостру (4–6 тижнів) із слабовираженими симптомами та хронічну екзему, що тягнеться місяцями і навіть роками. За зоною ураження шкіри вона може бути обмеженою і дифузною. Кожна з них у свою чергу, проявляється у вигляді мокнучої чи сухої екземи, остання найчастіше буває хронічною.

Етіологія. Причини екземи можуть бути зовнішніми і внутрішніми. Зовнішні викликають місцеве подразнення шкіри, а саме: механічні (антисанітарні умови утримання, тертя при забрудненні гноєм, пилом і потом); хімічні (часте втирання подразливих мазей і лініментів; часте миття тварин з милом, шампунями; виділення гнійного ексудату з носа, ран, піхви, кон'юнктивального мішка; дія сечі та фекалій при тривалому контакті зі шкірою); фізичні (надмірна волога, дія ультрафіолетових променів, сонячного світла у спекотливі весняні й літні дні): мікробне забруднення шкіри (за поганого догляду шкіра густо всіяна мікроорганізмами, здатними при мацерації потрапляти в епідерміс).

До внутрішніх причин відносять сенсибілізацію шкіри внаслідок функціональних порушень щитоподібної залози, яєчників; авітамінозів, гастритів, гепатитів, нефритів, ангіовегетативних неврозів і порушення обміну речовин, інтоксикації.

Патогенез. Підвищена чутливість шкіри часто розвивається як наслідок порушення діяльності центральної і вегетативної нервової систем та постійного подразнення шкіри. У розвитку патологічних процесів на шкірі нервова система відіграє провідну роль; первинні зміни в ній стають постійнодіючим подразником для центральної нервової системи і таким чином провокують зворотну її дію на шкірний покрив, викликаючи підвищену його чутливість.

У зв’язку з тим, що шкіра функціонально тісно пов’язана з внутрішніми органами, при хворобах останніх токсичні продукти повністю не знешкоджуються печінкою і виводяться через шкіру, викликаючи в ній відповідні зміни, особливо це стосується певних ділянок (дистальних відділів кінцівок), які перебувають під впливом негативних зовнішніх факторів (бруд, сеча, фекалії і т.п.).

Ураження шкіри завжди характеризується висипами поліморфного характеру (еритема, папула, везикула та ін.), тобто, одночасною появою декількох елементів первинних змін шкіри. Хвилеподібний перебіг патологічного процесу приводить до того, що перші висипи скоро проходять, на їх місці залишаються гіперпігментовані плями, лущення, ерозії, з'являються свіжі поліморфні висипи.

За гострого екзематозного процесу з тієї чи іншої причини виникає почервоніння, добре помітне на безпігментній шкірі (еритематозна стадія). Червоні плями можуть бути різної форми і розмірів, неболючі. У подальшому епідерміс просочується серозним ексудатом. З часом утворюються вузлики внаслідок нерівномірної інфільтрації окремих груп сосочків (папульозна стадія). При дальшому збільшенні випоту епідерміс відшаровується, утворюючи пухирці. З прогресуванням процесу до вмісту пухирців примішується значна кількість формених елементів і мікроорганізмів, що призводить до помутніння ексудату і утворення гнійників (пустульозна стадія). Під впливом механічних пошкоджень і протеолітичних ферментів гнійного ексудату пустули руйнуються, утворюючи мокнучі ділянки. Втрата рогового шару епідермісу призводить до утворення ерозій яскраво-червоного кольору, з яких продовжує просочуватись ексудат (мокнуча екзема). За вільного доступу повітря ексудат на поверхні ерозії швидко засихає, утворюючи кірку (струп), спочатку тонку, вологу і еластичну, а потім товсту, суху і щільну (струпоподібна стадія). При послабленні запального процесу кірки відторгаються у вигляді лусок (лускоподібна стадія).

Після ліквідації запальних явищ шкіра відновлює свій попередній вигляд і покривається нормальною шерстю. За сухої (хронічної) екземи в епідермісі виникає акантоз – посилене розмноження клітин шилоподібного шару, або іноді паракератоз – відсутність зернистого шару.

Клінічні ознаки. Екзема може проявлятись у різноманітних формах.

Рефлекторна екзема виникає вторинно внаслідок сенсибілізації шкіри у місцях, що знаходяться на різній відстані від первинних уражень. При цьому описані раніше стадії менш виражені, ніж у первинному екзематозному вогнищі. Так, висипи здебільшого розвиваються лише до папул, у зв'язку з чим менше виражена і мокнуча стадія.

При невропатичній формі, що зустрічається у коней і собак, спостерігається симетричність екзематозних уражень з одночасним ураженням нервової системи (збудження, пригнічення, парези і паралічі).

Навколоранова екзема виникає внаслідок подразнення шкіри лікувальними засобами, гнійним ексудатом, на місці витікання якого з’являються гіперемія, потім пухирці і пустули з подальшим утворенням ерозій. Втягування у процес волосяних мішечків і цибулин супроводжується випаданням шерсті.

Мікробна форма екземи (у коней) характеризується масовим ураженням тварин, незначними ексудативними явищами і хронічним перебігом.

Диференціальний діагноз. Екзему диференціюють від: дерматиту, при якому запальний процес охоплює всю товщу шкіри; бешихи, коли почервоніння та набряк шкіри більш значні, ніж при екземі, і супроводжуються порушенням загального стану тварини (висока температура тіла, пригнічення тощо); корости, яку діагностують мікроскопічним методом.

Прогноз при екземах – від сприятливого до обережного, оскільки усунути основну причину буває нелегко. Тварини, що перехворіли екземою, схильні до рецидиву.

Лікування. Універсальних протиекзематозних препаратів немає. Лікування має бути етіопатогенетичним і проводитись з урахуванням стадії розвитку процесу.

Для усунення причини захворювання насамперед використовують десенсибілізувальні препарати: дексаметазон, преднізолон, димедрол (0,3–0,5 великим тваринам і 0,005–0,01 – дрібним): 2–3 рази на день 2–4 дні; внутрішньовенно 10%-ний розчин кальцію хлориду 100–200 мл 1 раз на добу протягом 5–7 днів великим тваринам і 15 мл – дрібним.

Високий десенсибілізувальний, протизапальний і антитоксичний ефект проявляється також після внутрішньовенного введення натрію тіосульфату (натрію гіпосульфіт) у вигляді 20%-ного розчину через день великим тваринам по 25–70 мл, а дрібним 5–15 мл щодня протягом 10–15 діб; внутрішньовенного – 0,5-1%-ного розчину новокаїну; внутрішньом’язового – 5–10%-ного розчину аскорбінової кислоти, вітаміну В₁₂, аутогемотерапії, тканинної терапії, лактотерапїї.

При екземах, що виникли на фоні хронічних гастритів, захворювань печінки, крім основного лікування рекомендується вводити всередину 10–15 мл 0,5–2%-ного розчину новокаїну дрібним тваринам і 50–100 мл – великим 3 рази на день за 30 хв до годівлі протягом 20 днів; внутрішньовенно – 40%-ний розчин гексаметилентетраміну або 10%-ний розчин натрію саліцилату (дрібним тваринам 10–20 мл, великим – 100–200 мл протягом 3–4 днів).

Потім слід вистригти волосяний покрив, вимити невеликою кількістю води з милом уражені ділянки, зробити коротку новокаїнову блокаду з антибіотиками, а для місцевого лікування користуються аерозолями (кубатол, чемі - спрей), розчином брильянтової зелені та іншими в’яжучими препаратами. Для обробки мокнучих ділянок доцільно використовувати в'яжучі і антисептичні примочки: 0,5–2%-ний розчин резорцину, 0,25%-ний розчин нітрату срібла, ізатизон та цинкову, ртутно-цинкову, цинк-саліцилову мазі. При хронічних екземах доцільно використовувати мазь Вишневського або емульсію синтоміцину. Слід врахувати можливе звикання екзематозної ділянки до лікарських речовин, тому їх потрібно частіше міняти.