Карієс кістки (Caries ossium)

Карієс кістки – строго локальний дрібнозернистий (мабуть, молекулярний) розпад кісткової субстанції з утворенням дефекту у вигляді заглиблення (кісткової виразки).

Етіологія. Ураження зумовлене впливом хімічних і біологічних чинників, що руйнують мінеральну речовину кістки (гідроксилапатит); подібна дія часто виявляється з боку гнійного ексудату і деяких мікроорганізмів (мікобактерії туберкульозу та ін.)

Патогенез. При карієсі первинно уражується мінеральна субстанція кістки, вдруге – незахищена органічна речовина (осеїн). Каріозний процес являє собою особливий вид некрозу, при якому відсутнє або слабко виражене демаркаційне запалення (ареактивний остеонекроз), що відрізняє його від звичайного некрозу кістки. Карієс має постійну тенденцію до прогресування, зумовлюючи осередкову повзучу руйнацію кістки, у зв’язку з чим цей процес називають кісткоїдом. Поширення карієсу стимулюється аутосенсибілізацією остеокластів (кісткових макрофагів) до зміненої кісткової тканини під впливом етіологічних чинників.

Клінічні ознаки. Розрізняють сухий і вологий карієс. Перший супроводжується виділенням невеликої кількості густого жовтувато-білого гнійного ексудату. Вологий карієс спричиняє більш виражену руйнацію кісткової речовини й утворення рідкого брудно-коричневого гнійного ексудату зі специфічним неприємним каріозним запахом (часто спостерігається при ураженні зубів).

Зазвичай виявляють наявність нориць, набрякання м’яких тканин навколо ураженої кістки, кістковий дефект, каріозний запах (внаслідок життєдіяльності гнильної мікрофлори). Оглядом або зондуванням визначають наявність кісткового дефекту з нерівною шорсткуватою поїденою поверхнею. У каріозній порожнині можуть знаходитися дрібні кісткові секвестри.

Діагноз встановлюють, базуючись на симптомах, даних зондування, іноді рентгенівського дослідження.

Лікування. Проводять оперативне втручання, розкривають норицеві ходи, видаляють мертві тканини, забезпечуючи нормальне стікання гнійного ексудату. Для попередження подальшого розпаду кісткової речовини роблять ретельний кюретаж каріозного дефекту до одержання рожевої пластинчастої кісткової стружки. Місцево застосовують тонкотертий (до стану пудри) порошок калію перманганату і борної кислоти (розтирати окремо!), показані глюкокортикоїди, антибіотики, протеолітичні ферменти.

Ревматичний остит (Ostitis reumatica)

Хвороба недостатньо вивчена. Відповідно до спостережень В.Б. Борисевича, ревматичний остит зустрічається переважно у собак.

Етіологія. Захворювання викликає ревматичний стрептокок. Виявлено випадки зараження здорових собак, що знаходяться в контакті з хворими. Сприятливими чинниками є зниження резистентності організму, переохолодження, перевтома та ін.

Патогенез та клінічні ознаки. Найчастіше місцем локалізації ревматичного стрептокока є великі трубчасті кістки, переважно стегнова і плечова, де спостерігається періодичне загострення запальної реакції. Навколо судин гаверсових і фолькманівських каналів, у кістковому мозку та окісті з’являється запальний набряк, еміграція круглоклітинних елементів, скупчення їх у вигляді невеликих гранульом. Після загострення запального процесу наступає період ремісії. Клінічно виявляють кульгавість опори грудної або тазової кінцівок, деяке пригнічення тварини, іноді прискорення серцебиття. Можливе короткочасне підвищення температури тіла, уражується зазвичай одна кінцівка. Спостерігається «леткість» захворювання – перехід через визначений час запалення з однієї кінцівки на іншу. Пальпацією виявляють болючість на всьому протязі кістки. Пальпація м’язів не викликає болю.

Діагноз встановлюють на підставі клінічних симптомів. Рентгенівським дослідженням виключають перелом і тріщину кістки.

Лікування. У товщу окістя, підокістно або внутрішньокістково щодня або через один-два дні ін’єктують 0,5%-ний розчин новокаїну з антибіотиком (поліміксин та ін.). Внутрішньом’язово вводять біцилін-3(5), вольтарен, наклофен та ін., перорально – аспірин, ібупрофен, ортофен та інші антиревматичні препарати. Додатково призначають полівітаміни (А,U,С).