Фізична антисептика ран

Це один із важливих способів лікування гнійних ран і ранових ускладнень. У його основі лежить уявлення про те, що фізичні умови навколишнього середовища (вологість повітря, відсмоктувальні властивості перев’язувального матеріалу, випаровування з поверхні рани, дія гігроскопічних порошків, пудр, адсорбентів тощо) визначають всмоктувальну здатність ранової поверхні і таким чином впливають на розвиток інфекції в рані. На практиці користуються відкритим і закритим методами лікування ран.

Відкритий здійснюється без накладання швів і пов’язок. Його переваги – легко контролювати стан рани, вводити за необхідності лікарські засоби. Відкрите лікування допускає використання каркасної пов’язки, яка захищає рану від забруднення, не затримує ексудат і забезпечує вільний доступ кисню повітря. Таке лікування слід вважати обов’язковим при ушиблених глибоких ранах та ознаках анаеробної інфекції.

Вільна повітряна аерація, дія сонячних променів знижують вірулентність мікробів, особливо анаеробних, прискорюють відторгнення некротизованих тканин, ріст грануляцій та епітелізацію рани. Та все ж у відкритій рані нервові сегменти, будучи незахищеними, подразнюються; вторинне забруднення чи попадання сторонніх тіл порушують перебіг ранового процесу. Тому цей метод не використовується на тканинах, що легко травмуються чи забруднюються (копита, пронині рани суглобів, сухожилкових піхов, черевної чи грудної порожнин). У таких випадках рану захищають накладанням пов’язки.

Закрите лікування передбачає зашивання рани чи захист її пов’язкою. Найкращі умови для загоювання створюються в зашитій рані: не подразнюються нервові закінчення, забезпечується спокій і надійний захист від повторного забруднення та інфікування; використання дренажів, використання марлевої чи гіпсової пов’язок, гіпертонічних розчинів цукру чи середніх солей базується на законах дифузії та осмосу рідин з глибини рани на її поверхню. Це створює несприятливі для бактерій умови: відсмоктуються продукти розпаду тканин, що часто служать для них живильним середовищем; крім того, в умовах гіпертонічного середовища мікроби теж віддають воду, зморщуються, стають неактивними і піддаються впливу імунних тіл, ферментів, фагоцитів. У таких умовах рухомість бактерій, їх розмноження і вірулентність знижуються. Мало того, разом із запальним ексудатом на поверхню рани екстрагується велика кількість мікроорганізмів, що гинуть під впливом зовнішнього середовища чи використаних лікарем антимікробних препаратів. Нарешті, у міру видалення назовні ранового ексудату, в рану надходить нормальна міжклітинна рідина, що містить поживні речовини, готові імунні тіла, ферменти та інші фізіологічно активні речовини, необхідні для нормалізації живлення і внутрішньоклітинного обміну.

Дренаж може бути активним і пасивним. Активний за допомогою марлі відсмоктує рідину з тканин; пасивний, або трубчастий, використовується за наявності в рановій порожнині ексудату, коли її канал відкритий донизу, або якщо він вводиться через контропертуру в нижній ділянці. За необхідності ним користуються також для промивання чи зрошування рани. Не маючи капілярних властивостей, трубчасті дренажі сприяють відсмоктуванню ранового ексудату за принципом сифона. Ними користуються в основному при глибоких міжм’язових ранах із затіканням гною.

Дренування припиняється при зменшенні виділення гнійного ексудату і формуванні здорових грануляцій (фаза регенерації). Важливо не пропустити цей період, тому що дренування гранулюючих ран призводить до утворення патологічних грануляцій, затримки рідини у тканинних колоїдах і значно гальмує загоєння рани.

Не слід забувати, що марлевий дренаж інколи може бути провідником вторинної інфекції, оскільки по ньому можуть проникати мікроби в глибину рани, у результаті чого там утворюється нова асоціація мікробів, що погіршує її загоєння. А це буває в основному за несвоєчасної зміни дренажу, коли він, будучи просоченим гнійним ексудатом, під дією зовнішніх факторів висихає і перетворюється в тампон. Тому дренаж потрібно періодично міняти в різні строки, що залежить від характеру ранового ексудату, функції самого дренажу. При густому ексудаті їх міняють частіше, ніж при невеликій кількості рідкого гною. За прогресуючої ранової інфекції дренаж міняють частіше. При загостренні процесу (підвищення температури тіла, збільшення припухання та гнійних виділень) потрібно видалити дренаж, провести ретельну ревізію рани і ввести новий дренаж.

При заміні дренажу необхідно:

– дотримуватися правил асептики (стерилізація інструментів, матеріалів, операційного поля, рук тощо);

– видаляти дренаж, що присох, слід після обробки його 3 %-ним розчином перекису водню;

– видаляти гній, якщо він затримався у рані;

– обробити капілярний дренаж гіпертонічним розчином середніх солей;

– при наявності глибокої непрямої нориці та контрапертури витягають і обрізають забруднений його кінець, потім підшивають до нього новий; витягуючи через контрапертуру старий, легко ввести новий дренаж.

Останнім часом для лікування ран використовуються сорбційні препарати. З цією метою здавна користувалися подрібненим вугіллям, порохом, попелом та ін. Але сьогодні синтезовані нові препарати, серед яких заслуговують на увагу кремнійорганічні сполуки, виготовлені на основі поліметилсилоксану (ПМС). Апліковані в рану у першу фазу, вони видаляють з її глибини мікроби, токсини, продукти розпаду тканин і фіксують на своїй поверхні.

З цією сполукою сумісні багато антимікробних препаратів, що згубно діють на фіксовані мікроорганізми. На увагу заслуговує песил – один із комплексних препаратів поліметиленсилоксану і етонію. Він забезпечує місцеву детоксикацію та дегідратацію тканин, нормалізує рН ранового середовища і одночасно проявляє пролонговану антимікробну дію. Використаний з інтервалом у 2–3 дні у першій фазі, препарат прискорює перебіг ранового процесу, попереджує розвиток ранових ускладнень, внаслідок чого загоювання ран у тварин скорочується в 1,5–2 рази (Ільніцький М.Г). Для лікування гнійних ран у тварин у першу фазу ранового процесу доцільно застосовувати і ФСЕ (фітосорбент ехінацеї пурпурової) в дозі 0,3−0,6г. Стимулює перебіг ранового процесу і профілактує гнійне запалення використання лазерного опромінення (СО₂− і гелій-неоновий лазер), опромінення ран два рази на добу лампою „Біотрон” протягом двох тижнів.

Бездренажне лікування. Доведено, що використання капілярних дренажів інколи має багато суттєвих недоліків, відмічених раніше. Тому в практиці користуються і бездренажним лікуванням, особливо після ретельної хірургічної обробки ран, при забезпеченні надійного відтоку ранового ексудату, якщо інфекція не має тенденції до поширення. Не слід дренувати рани суглобів та сухожилкових піхов при гнійному їх пошкодженні. І ще важливо, що рану у другій фазі лікують без дренажу.

Перев'язування рани включає комплекс лікувальних заходів: механічна очистка, введення лікарських засобів чи дренажів, накладання пов’язки. Щоб остання відсмоктувала рановий ексудат, марлю складають у декілька шарів і зверху накладають тонкий шар гігроскопічної вати. Просочення її чи дренажу гіпертонічними розчинами середніх солей посилює їх відсмоктувальні властивості, тому що виділення запального ексудату з глибини у пов’язку різко зростає. Цим досягається активне промивання рани та звільнення організму від токсинів, мікробів і продуктів розпаду тканин.

Змінюють пов'язки в різні строки, залежно від характеру та кількості ексудату і загального стану тварини. Першу перев’язку проводять через 4–5 днів після хірургічної обробки рани. Щоденні чи більш часті перев'язки використовуються тільки за прогресуючої інфекції.

Рану перев’язують, дотримуючись правил асептики. Якщо після 3–4 перев'язок не зменшилася кількість гнійного ексудату, слід зробити ретельну ревізію рани.