4) Зміст договору

Обов'язок прийняти річ на зберігання

За загальним правилом, зберігач має право прийняти на зберігання майно, але у деяких випадках він зобов'язаний це зробити. Так, зобов'язані приймати на зберігання майно громадян камери схову транспортних організацій, гардероби підприємств та установ згідно з їх правилами внутрішнього розпорядку. В ст. 940 ЦК України прямо передбачається, що професійний зберігач, який зберігає речі на складах загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання.

Обов'язок професійного зберігача прийняти річ на зберігання від будь-якої особи грунтується на тому, що він як підприємець зобов'язаний надавати послуги кожному, хто до нього звернеться, а відтак, на такі відносини поширюються положення ст. 633 ЦК "Публічний договір". Професійний зберігач може відмовитися від укладення договору лише за відсутності у нього можливостей прийняти річ на зберігання (наприклад, за відсутності вільних зберігальних приміщень, технологічних можливостей тощо).

У ч. 2 ст. 940 передбачаються підстави звільнення зберігача від обов'язку прийняти річ на зберігання. Норму цієї статті сформульовано таким чином, що її можна застосовувати й у випадках пред'явлення речі зберігачеві до прийняття на зберігання та у випадках уже укладеного консенсуального договору зберігання.

Зберігач має право відмовитися від прийняття пред'явленої до зберігання речі й відповідно від укладення договору, якщо він не може забезпечити її схоронність за суттєвими обставинами.

З тієї самої причини зберігач має право відмовитися від прийняття речі на зберігання у майбутньому, в тому числі і за вже укладеним консенсуальним договором зберігання.

Законодавець (ст. 940 ЦК України) не пояснює, через які суттєві обставини можна відмовити у прийнятті майна на зберігання. Відсутність хоча б орієнтовного переліку таких обставин дозволяє по-різному тлумачити цей термін. Однак зміст досліджуваної норми не дає підстав навіть для опосередкованих висновків про те, що тут йдеться про обставини, пов'язані з неправомірною поведінкою поклажодавця, або обставини, що є наслідком неправомірних дій обох сторін. Тому якщо виходити з того, що професійні зберігачі повинні мати всі необхідні можливості для провадження обраної зберігальної діяльності, у тому числі достатні технічні засоби, то відмова від прийняття майна на зберігання може бути обумовлена, зокрема, повною нормативною завантаженістю складських приміщень, чи пристосованістю до зберігання лише певних речей, або неправомірною поведінкою поклажодавця, який при пред'явленні речі на зберігання чи укладенні консенсуального договору не надав зберігачеві необхідної інформації про специфіку умов зберігання конкретного майна, про його властивості тощо. Якщо ж така відмова зберігача виявиться безпідставною, то, на наш погляд, поклажодавця не можна позбавити права вимагати у судовому порядку прийняття зберігачем майна та відшкодування збитків, завданих безпідставною відмовою від виконання консенсуального договору. Такого висновку можна дійти на підставі загальних положень зобов'язального права шляхом їх логічного тлумачення.

Приймаючи майно, зберігач має оглянути його. Так, у разі відвантаження матеріальних цінностей державного резерву на підприємства для їх зберігання та з цих підприємств усі транспортні підприємства та організації незалежно від форми власності приймають та здають їх, обов'язково перевіряючи вагу або кількість місць (залежно від виду вантажу). Якщо майно не відповідає вимогам щодо упаковки, комплектності тощо або є забороненим до приймання відповідними правилами, зберігач може відмовитися прийняти таке майно. Іноді майно, що передається на зберігання, підлягає оцінці. Так, майно, що здається в ломбард, оцінюється за згодою сторін. Речі з коштовних металів оцінюють за встановленими державними розцінками.

Можуть виникати ситуації, коли поклажодавець відмовляється від виконання обов'язку передати річ на зберігання. Правові наслідки такої відмови визначено у ст. 939 ЦК, положення якої покликані регулювати відносини зберігання професійним зберігачем, коли у договорі, що має ознаки консенсуальності, передбачено його обов'язок прийняти в майбутньому річ на зберігання. Норма ч. 1 ст. 939 не зобов'язує поклажодавця обов'язково передавати річ на зберігання, а відтак, професійний зберігач не набуває права вимагати її передання на зберігання у примусовому порядку.

Внаслідок відмови поклажодавця передати річ на зберігання професійний зберігач може зазнати збитків, наприклад, у формі витрат на підготовку прийняття речей на зберігання, у формі втраченої вигоди, збитків, обумовлених простоюванням складських приміщень тощо. Однак норма ч. 2 ст. 939 ЦК покладає на поклажодавця відповідальність за завдані збитки лише у тому разі, якщо поклажодавець не попередив зберігача про відмову від договору зберігання у розумний строк. Подібна норма передбачена в ст. 29 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні", згідно з якою зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання, але власник зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки.

На практиці виникає потреба у зберіганні речей, що мають родові ознаки. Особливості договору зберігання, зокрема, полягають у тому, що його предметом, як правило, можуть бути лише речі з індивідуальними ознаками. Ст. 941 ЦК як виняток надає зберігачеві право змішувати речі одного роду та однієї якості, але лише за згоди на це поклажодавця. Конструкція цієї норми є юридично коректною, адже річ, що має лише родові ознаки, є замінною (ст. 184 ЦК). Такої згоди поклажодавець може і не надати, якщо він зацікавлений у поверненні саме тих речей з родовими ознаками, які передані на зберігання. У багатьох випадках необхідність змішувати речі одного роду та однієї якості обумовлюється об'єктивними обставинами, коли зберігач не може забезпечити їх окреме зберігання, наприклад із технічних причин. Така ситуація складається при зберіганні зерна на зерносховищах (елеваторах) та іншої сільгосппродукції в овочесховищах, харчових продуктів-на підприємствах-холодильниках, нафти та нафтопродуктів - на нафтобазах тощо.

ЦК України не містить норми, яка визначала б особу власника переданих на зберігання речей із родовими ознаками. Між тим, у ЦК УРСР була пряма відповідь на це запитання: відповідно до ст. 423 цього Кодексу, коли на схов здано речі, наділені в договорі лише родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця і він зобов'язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, таку саму або обумовлену сторонами кількість речей того ж роду і якості. Наявність такої норми має надзвичайно велике значення, адже з правом власності до нового власника переходить і ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Однак, хоч у ст. 941 нового ЦК дана норма відсутня, є всі підстави вважати, що і нині має діяти презумпція переходу до зберігача права власності на речі з родовими ознаками та всіх пов'язаних із цим ризиків, якщо інше прямо не встановлено договором або законом. У такому разі поклажодавець втрачає право власності на такі речі, але набуває відповідне право зажадати від зберігача повернути речі такого ж роду, кількості та якості з можливим урахуванням їх природних змін. Певною мірою цей висновок підтверджують положення ст. 958 ЦК, за якою товарний склад може мати право розпоряджатися речами з родовими ознаками і до відносин сторін застосовуються положення про договір позики. Між тим, за ст. 1046 ЦК за договором позики позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти або інші речі з родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів або таку саму кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Обов'язок зберігача щодо забезпечення схоронності речі

Як випливає зі змісту ст. 936 ЦК та сформульованого у ній визначення договору зберігання, схоронність речі є основним обов'язком зберігача. Тому в ст. 942 ЦК передбачено заходи, яких має вживати зберігач, аби забезпечити схоронність поклажі. Насамперед він повинен дотримуватися всіх правил, передбачених умовами договору. Однак закони та інші законодавчі акти також можуть встановлювати певні правила зберігання харчових продуктів, фармацевтичної продукції, вибухонебезпечних речовин тощо. Так, при зберіганні харчових продуктів зберігачі мають дотримуватися вимог ЗУ "Про якість та безпечність харчових продуктів", ЗУ "Про захист прав споживачів", Правил продажу продовольчих товарів та Правил роботи підприємств громадського харчування тощо. Всі зберігачі мають дотримуватися правил пожежної безпеки, санітарних правил.

Для підвищення рівня схоронності окремих видів майна, підвищення рівня відповідальності зберігачів за виконання зберігальних обов'язків за ЗУ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" окремі суб'єкти підприємництва мають право отримати спеціальний дозвіл (ліцензію), наприклад на зберігання природного газу в об'ємах, що перевищують рівень, установлений ліцензійними умовами, на зберігання наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Може бути так, що ні договором, ні законодавчими актами не встановлено тих чи тих умов зберігання майна. У такому разі зберігач має вживати загальновизнаних заходів схоронності, які обумовлюються властивостями переданої на зберігання речі, організаційно-технічними можливостями зберігача, звичаями ділового обороту (для суб'єктів підприємництва).

Частина 2 ст. 942 визначає особливості забезпечення схоронності речей у разі здійснення безоплатного зберігання. У таких випадках законодавець не зобов'язує зберігача вживати підвищених заходів схоронності, яких він дотримується щодо власних речей. Однак безгосподарне та недбайливе ставлення зберігача до схоронності власних речей не може звільняти такого зберігача від відповідальності за незбереження речі за такого самого безгосподарного та недбайливого ставлення до зберігання чужого майна.

Виконання договору зберігання

Виконання договору зберігання має здійснюватися відповідно до вимог закону та умов договору. Певні правові засади виконання договору зберігання закріплено в ст. 943 ЦК. Так, її ч. 1 зобов'язує зберігача особисто виконувати взяті на себе зберігальні обов'язки. Це загальне правило діє незалежно від того, чи передбачено договором особисте виконання зберігальних обов'язків, чи таке застереження відсутнє. Однак наявність такої норми не перешкоджає сторонам передбачати у договорі інші умови виконання зберігальних обов'язків.

У ч. 2 ст. 943 визначаються підстави для перекладення зберігального обов'язку на іншу особу. Зберігач може це зробити за трьох умов, а саме: 1) покладення зберігальних обов'язків на іншу особу має бути вимушеним; 2) такі дії мають бути вчинені в інтересах поклажодавця; 3) зберігач не має можливості отримати на це згоду поклажодавця. Коментована норма побудована таким чином, що вимагає для заміни суб'єкта зберігання встановлення наявності всіх трьох умов. Відсутність хоча б однієї з них може бути підставою для визнання перекладення зберігачем зберігального обов'язку на іншу особу неправомірним із настанням для нього негативних правових наслідків, у тому числі у формі цивільно-правової відповідальності.

Законодавець не розкриває змісту конкретних фактів, які змушували б зберігача передати річ на зберігання іншій особі. Такими фактами можуть бути аварійні ситуації у складських приміщеннях, повені, пожежі, хвороба фізичної особи тощо. Однак і за таких обставин передання зберігальних функцій іншій особі має здійснюватися в інтересах поклажодавця, тобто сприяти схоронності поклажі, не призводити до невиправданих втрат. Окрім того, зберігач має виконати свій інформаційний обов'язок, тобто своєчасно повідомити поклажодавця про передання речі на зберігання іншій особі. Це має бути зроблено відповідно до технічних та фізичних можливостей поклажодавця та зберігача й інших обставин.

Передання зберігачем речі на зберігання іншій особі не приводить до виникнення нового договірного правовідношення між поклажодавцем і вторинним зберігачем. Усі вимоги щодо попередження втрати, пошкодження, псування поклажі поклажодавець має адресувати первісному зберігачеві, який несе повний ризик за вибір вторинного зберігача та відповідно за дії останнього. У свою чергу, первісний зберігач не позбувається прав за договором зберігання, у тому числі на винагороду за умови належного виконання своїх обов'язків. Витрати, що їх зазнав вторинний зберігач, має відшкодовувати йому первісний зберігач.

Закон (ст. 944 ЦК) забороняє зберігачу без згоди поклажодавця користуватися поклажею, а також передавати її у користування іншим особам. Установлення такої заборони - цілком виправданий припис, адже правовою метою такого договору є забезпечення збереження речі та повернення цієї ж речі непошкодженою, оскільки вона лише тимчасово перебуває у володінні зберігача, а не у користуванні.

Оскільки, відповідно до норм ст. 944, забороняється користування майном без згоди поклажодавця, то логічно, що законодавець не виключає можливості застерігати в договорі право зберігача на користування поклажею. Такі випадки можуть передбачатися навіть законом. Наприклад, подібна ситуація виникає при зберіганні речей із родовими ознаками, оскільки зберігач за таких обставин може не лише користуватися поклажею, а й розпоряджатися нею, якщо інше не встановлено договором. Так, відповідно до ст. 26 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні", якщо договір складського зберігання зерна передбачає, що зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини сторін базуються на правилах про позику і порядок повернення зерна обумовлюється окремо в договорі його зберігання. У цьому разі не відбувається трансформації договору зберігання у договір позики, оскільки зазначений Закон передбачає лише поширення на договір зберігання правил про позику.

Згідно зі ст. 58 ЗУ "Про виконавче провадження" особа, якій передано на зберігання описане майно, може ним користуватися, якщо це не призведе до його знищення або зменшення цінності. У цьому разі відносини зберігання, що супроводжуються безоплатним користуванням описаним (арештованим) майном, мають певні ознаки позички, хоча законодавець не вважає за необхідне керуватися правилами про позичку.

У цивілістичній доктрині сформувалися різні погляди на правову природу договорів зберігання, коли зберігач набуває прав користування чи розпорядження поклажею. Одні вважають, що у цих випадках правовідносини продовжують бути зберігальними, інші - що виникають правовідносини найму (якщо користування платне), чи позички (якщо користування безоплатне), або позики (якщо зберігач набуває права розпоряджатися поклажею).

Для встановлення дійсної правової природи зберігання з наданням зберігачеві права користування поклажею необхідно насамперед встановити, на що були спрямовані воля і волевиявлення сторін, а також, хто зі сторін надавав послугу. Так, за договором зберігання послугу надає зберігач, оплачує поклажодавець (власник чи інший титульний володілець майна), а за договором майнового найму послугу оплачує наймач, який користується майном. У позикових відносинах позикодавець як власник майна передає його позичальнику безоплатно або за певну винагороду.

Якщо ж сторони свідомо оформлюють договором зберігання надання позики, то тут можливе застосування положень про удаваний правочин.

На зберігача покладаються також обов'язки, обумовлені можливими змінами у процесі збереження майна. Так, згідно із ст. 945 ЦК зберігач, по-перше, зобов'язаний негайно повідомити поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі й отримати від нього відповідь, по-друге, у разі небезпеки втрати, нестачі або пошкодження речі зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця. Невжиття таких заходів за наявності у зберігача можливостей для цього свідчитиме про його винну бездіяльність щодо збереження майна та ймовірну його відповідальність перед поклажодавцем.

Може статися так, що зберігач не має можливості забезпечити схоронність речі за наявності реальної загрози її пошкодження або таке пошкодження вже сталося, а поклажодавець неспроможний ужити відповідних заходів. У такому разі, відповідно до ч. 2 ст. 945 ЦК, зберігач має право продати річ або її частину. Аналізуючи цю норму, варто звернути увагу на те, що вона передбачає не обов'язок, а право зберігача здійснити продаж збереженої речі чи її частини. Після продажу зберігач набуває право відшкодувати з суми виторгу свої витрати, але за умови, що вищезгадані обставини не були спричинені самим зберігачем. Це положення необхідно розуміти так, що зберігач має право самостійно вчинити утримання належних йому витрат з одержаної суми виторгу.

Плата за зберігання

Стаття 946 ЦК установлює правові засади визначення розміру плати за зберігання та порядок її внесення.

Відповідно до ч. 1 плату за зберігання та строки її внесення встановлює договір зберігання. Поклажодавець зобов'язаний оплатити зберігання у встановленому розмірі, у встановленому порядку та у передбачені строки. Невиконання поклажодавцем зазначеного обов'язку спричинює певні невигідні для нього наслідки, незважаючи на відсутність у главі "Зберігання" норм, які прямо визначали би такі правові наслідки. Однак такий висновок можливий лише за умови звернення до загальних положень зобов'язального права, зокрема до ст. 611 ЦК України, яка визначає правові наслідки порушення зобов'язання, які, зокрема, можуть полягати у відшкодуванні збитків та моральної шкоди, сплаті неустойки.

Постає питання про позицію законодавця щодо обов'язку поклажодавця внести плату за зберігання, адже врегульовано їх надто поверхово, незважаючи на наявність у ЦК України окремої статті "Плата за зберігання" (ст. 946), яка переважно врегульовує порядок внесення плати за договором зберігання, але не встановлює правових наслідків прострочення платежів або несплати обумовленої суми. У цьому разі виникає потреба у субсидіарному застосуванні норм про загальні положення зобов'язального права.

Привертає увагу спрямованість норм ст. 946 ЦК на визначення умови про плату (винагороду) за зберігання без встановлення її виконання як обов'язку поклажодавця, що, на перший погляд, дещо знижує міру захищеності права зберігача на оплату зберігання у разі невиконання поклажодавцем цієї умови. До речі, законодавець інакше конструює норми договору купівлі-продажу щодо оплати проданого товару. Згідно зі ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо інший строк не встановлено договором чи актами цивільного законодавства. Тобто тут однозначно оплата товару закріплюється як обов'язок покупця, на відміну від правил про оплату зберігання. Між тим, в оплатному договорі зберігання ціна набуває ознак істотної умови, а відтак, положення ч. 1 про плату за зберігання мають розглядатися також як такі, що встановлюють обов'язок поклажодавця оплатити зберігання у встановлений договором або законом строк.

Положення ч. 1 ст. 946 ЦК не є імперативним в тій його частині, де стверджується, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються лише договором зберігання. Насправді це не завжди так. Це питання було чіткіше вирішено навіть у ст. 417 ЦК УРСР, яка передбачала визначення розміру винагороди як договором, так і затвердженими у встановленому порядку таксами, ставками, тарифами. Попри відсутність дії загального принципу планового регулювання цін у сучасних умовах господарювання, все ж таки може і нині застосовуватися нормативне визначення плати за зберігання шляхом затвердження відповідними органами тарифів, зокрема, у сфері побутового обслуговування населення. Наприклад, Положенням про Міністерство транспорту України, затвердженим Указом Президента України від 27 грудня 1995 р. (із наступними змінами), на Мінтранс покладено завдання забезпечувати єдину тарифну політику на транспортно-дорожньому комплексі1, що дає йому можливість регулювати і ціни за зберігання багажу та вантажу пасажирів.

Плату за зберігання зерна, строки її внесення регламентує договір складського зберігання зерна, але Кабінет Міністрів установлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, придбаного за кошти державного бюджету (ст. 28 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні"). Таким чином, плата за зберігання може встановлюватися не лише договором, а й затвердженими в установленому порядку ставками, тарифами тощо.

Не досить вдало сформульована ч. 2 ст. 946 ЦК України, в тексті якої не встановлені достатні критерії для визначення розміру плати при достроковому припиненні договору зберігання. Цей розмір, на наш погляд, має обчислюватися пропорційно до фактичної тривалості терміну договору зберігання, а тому ч. 2 ст. 946 ЦК доцільно було б тлумачити так: "якщо зберігання припинилося за обставин, за які зберігач не відповідає і в настанні яких немає його вини, він має право на частину плати в розмірі, пропорційному до фактичної тривалості договору зберігання.

У тому разі, коли поклажодавець не забрав річ по закінченні строку договору зберігання, він має сплатити зберігачеві обумовлений договором розмір плати й окрім того - плату за фактичний час зберігання після закінчення строку договору. Такі правові наслідки настають, якщо поклажодавець не забрав річ за відсутності перешкод цьому з боку зберігача. При цьому вони не можуть розглядатися як міри цивільно-правової відповідальності.

ЦК не забороняє безоплатного зберігання. Сторони можуть передбачити його договором. Окрім того, безоплатне зберігання може передбачатися установчими документами юридичної особи.

Поклажодавець зобов'язаний відшкодовувати зберігачу всі витрати, що їх зазнав останній у зв'язку зі зберіганням речі.

У ст. 947 ЦК визначено порядок відшкодування витрат зберігача на зберігання майна. Згідно з ч. 1 цієї статті витрати зберігача на зберігання речі не є платою за зберігання, але можуть бути включені до неї. Під витратами зберігача на зберігання речі законодавець, очевидно, має на увазі грошові та інші організаційно-матеріальні витрати, які необхідно зазнати зберігачу для забезпечення належної схоронності майна (для підтримання відповідного теплового режиму, вологості тощо). Як правило, такі витрати для сторін є передбачуваними і обумовлюються відомими властивостями речі. Саме такі витрати можуть бути закладені сторонами в плату за зберігання для зручності розрахунків.

Між тим не усі витрати сторони можуть передбачити в договорі. Тому на цей випадок ч. 2 ст. 947 ЦК установлює правило, що витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві. Потреба у таких надзвичайних витратах є у тих випадках, коли звичайні витрати не включаються до плати за договором, а обумовлювалися сторонами у вигляді окремих платежів. Тому, на наш погляд, ч..2 ст. 947 ЦК необхідно тлумачити таким чином, що витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад обумовлені сторонами витрати, а якщо такі включені до плати, - понад плату, яка належить зберігачеві.

Поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві витрати на зберігання також при безоплатному зберіганні, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 947). На жаль, в усіх трьох частинах ст. 947 ЦК не розкривається зміст відшкодовуваних витрат, але можна вважати, що ці витрати мають бути необхідними і не надмірними.

Обов'язок поклажодавця забрати річ по закінченні строку зберігання прямо закріплено в ст. 948 ЦК України. Безумовно, цей обов'язок за своїм значенням є другим після обов'язку оплати зберігання.

Невиконання поклажодавцем свого обов'язку забрати річ у зберігача є порушенням зобов'язання (ст. 610 ЦК). У ЦК України не визначаються правові наслідки такого порушення умов договору. Однак, за логікою воно може призводити до настання правових наслідків, передбачених ст. 611 ЦК, зокрема до покладення на порушника обов'язку відшкодувати збитки, завдані порушенням. Певною мірою цей висновок підтверджує ст. 14 ЗУ "Про державний матеріальний резерв".

У разі незабрання з державного резерву матеріальних цінностей у передбачені договором строки одержувачі відшкодовують витрати, пов'язані з додатковим зберіганням зазначених цінностей понад ці строки, а також збитки, зумовлені зниженням якості матеріальних цінностей за період прострочення їх забрання та простоєм транспортних засобів, наданих для відвантаження зазначених цінностей.

Речі, що зберігаються, мають бути видані відразу після висування вимоги з урахуванням звичайного часу роботи охоронця, можливості термінового повернення, роду майна, способу його отримання тощо. Майно може повертатися не все разом, а частинами, партіями. Договором між сторонами може бути визначено і порядок повернення майна. Якщо вантажі перебувають на відповідальному зберіганні, їх мають за розпорядженням постачальника відправити за потрібною адресою будь-яким видом транспорту, якщо не було вказівки про те, у який спосіб слід повернути продукцію або товар. Якщо про вид транспорту було домовлено з охоронцем, він зобов'язаний використати його, інакше можуть виникнути додаткові витрати.

Майно необхідно повернути у тому місці, яке визначено договором або нормативними документами. Якщо місце зберігання не збігається з місцем, де за договором треба віддати майно, охоронець має право відправити його поклажодавцеві за рахунок останнього. Переважно речі повертаються у місцезнаходженні охоронця - ломбарді, камері схову, гардеробі.

Однак тривале зберігання речей по закінченні строку, передбаченого договором, може призвести не лише до постійного збільшення збитків, а й перешкоджати подальшій підприємницькій діяльності зберігача, належному виконанню зобов'язань перед іншими контрагентами. Тому в окремих випадках закон надає зберігачеві право реалізувати поклажу. Наприклад, згідно зі ст. 968 ЦК річ, яку поклажодавець не забрав із ломбарду протягом трьох місяців від дня закінчення строку зберігання, ломбард може продати у встановленому договором порядку, а з одержаної суми виторгу вираховуються всі належні ломбарду платежі й залишок від суми виторгу повертаються поклажодавцеві. Таке саме право надає зберігачеві ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні".

Обов'язок зберігача повернути річ передбачено ст. 949 ЦК. Вона встановлює обов'язок зберігача та порядок повернення речі поклажодавцю. Відповідно до ч. 1 зберігач має повернути саме ту річ, яку було передано на зберігання. Тут ідеться про річ з індивідуальними ознаками. Щодо речей із родовими ознаками, то зберігач має повернути відповідну їх кількість, такого самого роду і такої самої якості.

Як відомо, речі як предмети матеріального світу не можуть залишатися цілковито незмінними з плином часу. При звичайному огляді цього можна не помітити. Однак із часом речі зазнають фізичних, біологічних, хімічних та інших змін, навіть в ідеальних для них умовах зберігання. Тому вважається, що зберігач належно виконав свої обов'язки й тоді, коли річ буде повернуто з урахуванням змін її природних властивостей, тобто таких змін, які не є наслідком недотримання зберігачем умов зберігання.

Законодавець також спеціально застерігає про обов'язок зберігача передати поклажодавцю плоди та доходи, одержані ним від речі. Це відповідає вимогам ч. 2 ст. 189 ЦК, згідно з якими продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі виникнення спору щодо тотожності речі, яку необхідно повернути поклажодавцю, закон допускає доведення цього-факту шляхом свідчень свідків. Зрозуміло, що дана норма не поширюється на спори щодо встановлення факту укладення договору зберігання.

Відповідальність сторін договору зберігання

Як відомо, відповідно до загальних положень засад зобов'язального права цивільно-правова відповідальність настає за наявності повного складу цивільного правопорушення, а інколи - за наявності неповного (усіченого) складу правопорушення та у повному, неповному або підвищеному ЇЇ розмірі. Застосування цих положень у зберігальних правовідносинах має свої правові особливості, які отримали відображення в кількох статтях ЦК.

У ч. 1 ст. 950 ЦК України закріплено принцип відповідальності зберігача на загальних підставах. Між тим можливий й інший варіант тлумачення цієї частини, з огляду на те, що договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг, урегульованих нормами глави 63 "Послуги", в ст. 906 якої визначаються засади відповідальності виконавця за порушення договору про надання послуг. Ці засади мають певні особливості порівняно із загальними засадами відповідальності. Зокрема, в цій статті передбачено відповідальність виконавців у повному обсязі за наявності вини, а виконавців-підприємців, що надають платні послуги, - незалежно від вини, за винятком тих випадків, коли буде доведено, що належному виконанню перешкодила непереборна сила, якщо інше не встановлено договором або законом. З огляду на те, що в ч. 1 ст. 950 ЦК України йдеться про відповідальність зберігача на загальних підставах, то логічно поширювати на зберігальні відносини правила про відповідальність, закріплені у главі 51 ЦК України, та спеціальні норми про відповідальність сторін договору зберігання.

Таким чином, за загальними правилами, за незбереження речі зберігач має нести цивільну відповідальність за наявності: 1) порушення обов'язку повернути поклажодавцеві непошкодженою річ або відповідну кількість речей такого самого роду і такої самої якості; 2) збитків, завданих поклажодавцеві у формі втрати (нестачі) речі чи її пошкодження; 3) причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) зберігача і негативними наслідками таких дій (бездіяльності); 4) вини зберігача у негативних наслідках, яка проявилася у будь-якій формі, тобто умислу, грубої чи звичайної необережності зберігача стосовно невиконання чи неналежного виконання своїх зберігальних обов'язків.

ЦК України (наприклад, ст. 614), як і ЦК УРСР, передбачає винятки із загального правила про необхідність наявності всіх чотирьох елементів (умов, підстав) для застосування до порушника заходів цивільної відповідальності. Сказане повною мірою стосується і договору зберігання. Так,, ч. 2 ст. 950 встановлює відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Іншими словами, законодавець установлює підвищену відповідальність професійного зберігача, яка полягає у тому, що він має відшкодувати поклажодавцеві збитки, завдані через втрату (нестачу) або пошкодження речі навіть у тому разі, коли у ньому не буде його вини. І лише дія непереборної сили може звільнити зберігача від відповідальності. Введення такого правила не є абсолютною новелою, адже і в ст. 418 ЦК УРСР було передбачено, що організація, яка здійснює схов на професійних засадах, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна, спричинених непереборною силою. Розбіжності у врегулюванні цих відносин полягають лише у визначенні суб'єктного складу зберігачів та у тому, що новий ЦК покладає на професійного зберігача обов'язок доводити наявність непереборної сили.

Може виникнути питання про доцільність покладення на професійних зберігачів безвинної відповідальності. Багаторічна практика застосування цього правила не виявила причин для його скасування. Наявність такого правила спонукає професійних зберігачів до створення умов для якнайефективнішого забезпечення схоронності майна шляхом постійного вдосконалення організаційно-технічних засобів зберігання. Зберігачі, які вирішили професійно займатися зберігальною діяльністю, знають про її підвищений ризик, а відтак, свідомо беруть на себе підвищену відповідальність за незбереження майна.

Законодавець дещо звужує відповідальність непрофесійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі по закінченні строку зберігання, покладаючи на нього таку відповідальність лише за наявності його умислу або грубої необережності, тобто проста необережність тут не береться до уваги.

У ст. 951 ЦК України визначається розмір відповідальності зберігача за незбереження майна. Так, збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: у разі втрати речі - у розмірі її вартості; у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Якщо ж унаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що річ не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і зажадати від зберігача відшкодування ЇЇ вартості. Викладені положення ст. 951 ЦК України майже цілком відтворюють положення ст. 419 ЦК УРСР, крім одного, а саме того, яке передбачало відповідальність охоронця в межах суми оцінки, визначеної при здачі майна на схов, якщо не доведено, що дійсна вартість пошкодженого, втраченого майна, або майна, якого бракує, перевищує що суму.

Незважаючи на зазначені розбіжності, обидві статті - ЦК України і ЦК УРСР - фактично встановлюють обмежену (неповну) відповідальність зберігача за незбереження майна, оскільки передбачають відшкодування лише певної частини безпосередніх збитків поклажодавцеві й не передбачають відшкодування йому втрат, завданих у зв'язку з незбереженням речі та неодержаними доходами (упущеною вигодою). Для ЦК УРСР такий підхід був цілком логічним, адже у ст. 206 прямо записано, що в окремих видах зобов'язань законодавство може встановлювати обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Однак що стосується підходу в новому ЦК України, то тут ситуація складніша, оскільки в загальних положеннях зобов'язального права подібна норма відсутня. Більше того, у ст. 951 ЦК України немає застереження про можливу зміну розміру відповідальності зберігача договором або законом. Оскільки договір зберігання є договором про послуги, то можна допустити можливість застосування положення ч. 1 ст. 906 ЦК України про обов'язок виконавця відшкодувати замовнику збитки, завдані порушенням договору, за наявності вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Однак це лише припущення, яке не може бути обов'язковим для застосування у судовій практиці. Крім того, норми про відповідальність зберігача дають певні підстави вважати, що складачі ЦК та законодавці мали намір обмежити розмір відповідальності зберігача фактичними втратами, пошкодженням речі. Тобто встановлено виняток із загальних статей 22, 623, 624 про повну відповідальність особи, яка завдала шкоди іншій особі. Такі наміри могли бути обумовлені особливостями зберігального правовідношення, але це аж ніяк не може виправдати встановлення обмеженої відповідальності професійних зберігачів за наявності в їхніх діях вини. Тому було б цілком логічно і юридично правильно покласти на професійних зберігачів відповідальність за незбереження майна у повному обсязі за наявності в їхніх діях вини. Така пропозиція не встановлює для них надмірних вимог щодо розміру їх відповідальності, адже за загальним правилом боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані збитки (ст. 632 ЦК України). Тут ідеться про всі види збитків, у тому числі й упущену вигоду.

Прийняття нового ЦК України створило також проблему відповідності його положень про відповідальність зберігачів положенням інших актів законодавства. Наприклад, за ст. 14 ЗУ "Про державний матеріальний резерв" за самовільне відчуження, використання матеріальних цінностей державного резерву з юридичних осіб, на відповідальному зберіганні яких вони перебувають, стягується штраф у розмірі 100% вартості матеріальних цінностей, а ще вони мають відновити державний матеріальний резерв. Застосування таких високих санкцій до зберігача не узгоджується з відповідними положеннями нового ЦК України, хоча, можливо, застосування таких санкцій до зберігача цінностей державного матеріального резерву є виправданим з точки зору суспільної значущості зберігання.

Частина 2 ст. 951 ЦК визначає правові наслідки такого пошкодження речі, яке унеможливлює її використання за первісним функціональним призначенням. У такому разі поклажодавець може відмовитися від цієї речі й вимагати від зберігача відшкодування її вартості. У наведеній нормі не Йдеться про можливість відшкодування зберігачем інших збитків, завданих поклажодавцю. Проте можна вважати, що оскільки і ч. 1 передбачає відповідальність зберігача лише у межах вартості втраченої чи пошкодженої речі, то такий принцип має діяти і щодо порушення, передбаченого ч. 2 ст. 951, положення якої майже ціпком збігаються з положеннями ст. 34 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні". Оскільки ст. 947 прямо не забороняє відшкодування зберігачем витрат поклажодавця у зв'язку з втратою чи пошкодженням речі та упущеною вигодою, то сторони не позбавлені права передбачити у договорі обов'язок зберігача відшкодувати всі види збитків.

Відшкодування збитків, завданих зберігачеві, здійснюється за правилами ст. 952 ЦК. Ця стаття встановлює відповідальність поклажодавця за збитки, завдані зберігачеві через властивості поклажі, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати про ці властивості. Якщо ж зберігач знав або мав знати про шкідливі властивості речі, але прийняв її на зберігання, то у разі доведеності цього факту він позбувається права на відшкодування таких збитків, оскільки мав можливість вжити необхідних заходів, аби їм запобігти.

У законі прямо не йдеться про те, чи треба для настання відповідальності поклажодавця, щоб він знав про шкідливі властивості поклажі, яка здається на зберігання. Але так чи так, цілком очевидним є факт, що коментована стаття не встановлює для поклажодавця винятку, який звільняв би його від відповідальності у разі незнання ним шкідливих властивостей речі.

Стаття 952 ЦК України, яка врегульовує адекватно за змістом, але з певними редакційними особливостями ті самі відносини, що і ст. 422 ЦК УРСР, встановлюючи обов'язок поклажодавця відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не мав знати про ці властивості. Якщо не брати до уваги деяких розбіжностей у редакції текстів ст. 422 ЦК УРСР та ст. 952 ЦК України, то їм притаманний один і той самий недолік - відсутність достатніх критеріїв для визначення конкретних видів збитків, що їх поклажодавець має відшкодувати зберігачеві. Між тим, існує необхідність у їх конкретизації. Іншими словами, питання полягає у тому, чи мають відшкодовуватися всі види збитків, чи лише реальні, фактично завдані? Якщо вважати, що мають відшкодовуватися всі види збитків, то це суперечитиме загальній концепції обмеженої відповідальності, притаманної інституту зберігання, а також не відповідатиме принципу однакового підходу до встановлення засад відповідальності контрагентів договору. Між тим, як уже відзначалося раніше, обсяг відшкодування зберігачем збитків, завданих поклажодавцеві через втрату (нестачу) або пошкодження речі, обмежується розміром вартості втрачено? речі або розміром суми, на яку знизилася вартість пошкодженої речі (ст. 419 ЦК УРСР, ст. 951 ЦК України). Таким чином, зберігач не відшкодовує поклажодавцеві збитків, що дістали вияв в інших його витратах та в неотриманих доходах, які можна було б одержати в разі збереження речі. Враховуючи такий обсяг відповідальності зберігача було б юридично нелогічно встановлювати повну відповідальність поклажодавця за збитки, завдані зберігачеві невідомими йому властивостями речі. Тому, якщо віднайти аргументи для закріплення в інституті зберігання принципу повного відшкодування збитків, то це має бути запроваджено адекватно до обох сторін договору.

Зберігач зобов'язаний повернути, навіть достроково, річ на вимогу поклажодавця, оскільки правова мста договору зберігання полягає у наданні зберігальної послуги поклажодавця, який передає зберігачеві річ із метою збереження її непошкодженою, тобто зберігальна послуга надається в інтересах поклажодавця. У останнього може виникнути потреба дострокового повернення речей у зв'язку з необхідністю їх споживання, використання, розпорядження ними для виконання взятих договірних зобов'язань тощо. Тому законодавець зобов'язує зберігача на першу вимогу поклажодавця повернути річ у будь-який момент, навіть до завершення обумовленого договором строку зберігання.

У ЦК не передбачено правових наслідків дострокового витребування поклажі. Немає сумніву, однак, що це не повинно розглядатися як порушення зберігального договірного зобов'язання. Відтак, при достроковому витребуванні поклажі мають наставати правові наслідки, передбачені загальними положеннями зобов'язального права.