Влада з'явилася з виникненням людського суспільства і буде в тій або іншій формі завжди супроводити його. Влада необхідна передусім для відтворення людської природи. Формування влади зумовлено необхідністю суспільного виробництва, яке немислиме без підкорення всіх учасників єдиній волі, а також потребою регулювання соціальних відносин між людьми. Розглянемо деякі основні концепційні підходи до аналізу природи влади. Найдавнішою з концепцій влади є легітимістська. Легітимізм як політична концепція й теорія полягає в абсолютизації правових основ влади та уявлень про закон, де закон виступає і як правове, і як моральне правило, що має юридичну силу. Теорія, що виникла в IV—III ст. до н. є. як політична доктрина, особливо пожвавилася за абсолютної монархії, яка характеризувалась як єдине джерело влади, а закон виступав його правовим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус вчення про незалежність закону від суспільних структур. Закон перетворювався на самодостатню сутність, яка має свої власні джерела формування та розвитку. Згідно з цим ученням, усі рівні, крім верховного правителя, який сам є творцем законів. Державна влада за таких умов стала головним провідником абсолютної влади правителя, набула деспотичних функцій, а в управлінні вкрай бюрократизувалася. У новий час легітимізм проповідував державне регулювання економічного життя, ротацію державного апарату, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці підходи грунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на закон як на самодостатню сутність, практично ігноруючи його демократичне походження. Але прогресивність концепції легітимізму була в тому, що її ідея звеличувала закон як основу регулюючої норми. Тому легітимне ставлення до правових норм країни, особливо тоді, коли норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону, будь-якої юридичної норми, належать до сучасних уявлень про сутність влади та основної її правової бази — закону. Крім легітимістського бачення влади, існує ряд концепцій, які належать до двох напрямів — нормативного та емпіричного. Нормативний напрям виходить із зовнішньої заданості влади, раціонально підготовленої діяльності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпіричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип установлення першоджерела влади. Причому виведення його відбувається шляхом аналізу тих суспільних відносин, які дають безпосередньо емпіричний матеріал. Це зумовлює погляд на владу як даність, котра часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною в теоретичному осмисленні дійсності. Нормативний напрям представлений різними сучасними концепціями влади. Серед них одним з найпоширеніших є реляціоністський, який тлумачить владу як міжособисті стосунки, що змінюють поведінку особи. Релятивістський напрям влади бере початок йде від М. Вебера і передбачає можливість вольової дії одних індивідів чи груп, що дає змогу змінювати поведінку інших. Зберігаючи вірність цій традиції, П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда здійснювати свою волю над іншими через страх або відміну в звичайних винагородах чи в формі покарання, не зважаючи на неминучий опір. При цьому обидва способи впливу є санкціями негативними. Ця концепція влади має кілька варіантів. У теоріях «опору» (Дж. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її об'єкта. Заслуговують на увагу інші варіанти. У теоріях «обміну ресурсами» (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінге та ін.) акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів між учасниками соціальних стосунків, внаслідок чого виникає гостра потреба в ресурсах у тих, хто їх позбавлений. Теорії «розподілу зон впливу» (Д. Ронг та ін.) концентрують увагу не стільки на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, скільки на сукупності соціальних інтеракцій. При цьому підкреслюється змінність ролей учасників інтеракцій. Досить поширені системні концепції влади, основним поняттям яких є політична система. Визнання наявності своєрідної межі між політичною системою та її оточенням Д. Істон називає центральною ідеєю системного підходу до політичної влади. У системних концепціях вирізняються три підходи до розуміння влади. Перший тлумачить владу як атрибут макросоціальної системи. Т. Парсонс називав владу «узагальненим посередником» у політичній системі й порівнював її з грошима як узагальненим посередником економічного процесу. Саму владу розглядав як властивість системи. Так само сприймає владу Д. Істон. Другий підхід розглядає владу на рівні конкретних соціальних систем — сім'ї, виробничої групи, організації тощо. Цю позицію особливо яскраво висловив М. Кроз'є, який інтерпретує владу як феномен, що співвідноситься з частковими системами або підсистемами суспільства. Владу він вважає обмеженою соціальними інститутами й організаціями. Третій підхід розуміє владу як взаємодію індивідів у межах специфічних соціальних систем. Саме такими є погляди У. Роджерса й Т. Кларка. Як центральний момент спроможності індивіда впливати на інших розглядається його роль і статус у системі. Влада визначається як здатність чи потенціал індивідів, що мають різні статуси, ставити умови— приймати рішення й чинити дії, визначальні для існування інших індивідів усередині соціальної системи. Ключовим поняттям цієї концепції є «соціальна дія», на якій ґрунтується й концепція влади. Соціальна дія виступає організаційно-функціональним відношенням, у якому джерело влади міститься в нормах і цінностях культури. Саме ними влада керується під час регуляції поведінки людей. Влада розглядається як джерело регуляції соціальної поведінки, як можливість пом'якшення чи розв'язання соціальних проблем, хоч джерела її формування й соціально-структурні чинники застосування не ставляться в центр уваги. Нормативність властива й теоріям «технологічного детермінізму». Первісною формою функціонування влади, на думку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка й технологія матеріального виробництва, що лежить в основі відносин влади. Ті характеристики, які зумовлюють техніку й технологію, принципово властиві й владі. Тому техніко-технологічні явища, що становлять цю структуру, входять і у відносини влади. Це, насамперед, рішення, управління, контроль, розпорядження, ресурси, тобто ті атрибути влади, які мають матеріально-організаційний зміст, що є головним і у виробничій технології. Нормативність у погляді на владу досить виразно проглядається в теорії еліт. Влада зображається як суто політичне явище незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. Однак головне полягає в тому, що елітарний стан пануючих інститутів та осіб зводиться до об'єктивної необхідності для нормального функціонування та розвитку будь-якої соціальної системи. Залежно від «якості» панівної еліти відбувається суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку. Емпіричний напрям втілюється в біхевіористичній концепції влади, яка орієнтує на дослідження поведінки людей у сфері владних відносин. Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської психіки та свідомості. Влада—вихідний пункт і кінцева мета політичної діяльності. Стрижнем владної поведінки вважається первісний імпульс-прагнення влади. Воно є водночас і способом поліпшення «політичного стану» людей. Отже, влада тлумачиться і як мета, і як засіб, тобто їй надається універсальний характер. У політиці все є владою, й усяка влада є політикою. Біхевіористи наголошують, що влада не може виводитися з моральних або ціннісних ідей. Згідно з цією концепцією, влада в суспільстві поділена між взаємодіючими політичними силами. Необхідно домагатись певного їх балансу. Ч. Меріам зазначав, що «порушення такого балансу може призвести до розпаду політичної системи». Самі політичні відносини розглядаються як «ринок влади» (Дж. Кетлін). Влада продається, купується та здійснюється завдяки цим відносинам. Силою, що стоїть над політичним ринком і забезпечує його нормальне функціонування, вважається державна влада. Таким чином, нормативний напрям у теорії влади зосереджений навколо проблем її реального функціонування і організаційно-політичних чинників реалізації. Цей напрям не безперспективний, оскільки дає змогу поширити компетенцію в трактуванні можливих варіантів формування та реалізації влади, що існують у будь-якій системі, не виключаючи й демократично розвинуту. Отже влада як категорія політології має багатоструктурний зміст, відображає практично всі аспекти суспільних відносин, будучи водночас їх елементом. Влада й відносини влади історично тим ефективніші, чим досконаліший у зв'язку з цим їхній вплив на суспільне та особисте життя. Влада як суспільне явище має структурний зміст, структура влади має типові, родові та видові характеристики. Тип влади визначається пануючим у країні соціально-політичним устроєм. Тип влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного. Типи й роди влади відрізняються засобами, за допомогою яких здійснюється влада. Це владне явище можна класифікувати за видами (державна влада, суспільна, сімейна). У сфері політики існують державна влада, влада суспільних об'єднань, внутрішньопартійна влада. Суттєвим є поняття про владу в широкому й вузькому розумінні. Широке включає в себе всю систему влади, основою якої є волевиявлення народу або певної соціальної групи. Волевиявлення виступає як джерело влади і як сама влада. Вузьке поняття про владу — це її організаційний аспект, функціональне владне навантаження, що виступає здебільшого у правовій формі. Сприйняття влади в широкому та вузькому тлумаченні дає змогу правильно орієнтуватися в її системі, механізмах, брати участь у її формуванні та реалізації. Викладене вище дає змогу визначити поняття влади, а отже, й з'ясувати зміст, характер і спрямування політики, її інститутів. У західній політичний науці склалось неоднозначне ставлення до наукового тлумачення влади. Деякі політологи надають цьому поняттю містичний характер або взагалі відмовляються розглядати владу під філософським кутом зору. М. Вебер наголошував, що «головне у владі — можливість діючої особи реалізувати свою волю незалежно від основи, на якій ґрунтується ця можливість усупереч опорові інших учасників дій». Г. Моргентау кваліфікує владу як здійснюваний людиною контроль над свідомістю та діями інших людей. Н. Пулантцас трактує владу як «спроможність соціального класу реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси». У Т. Парсонса «влада — це система ресурсів, за допомогою яких досягаються спільні цілі, це здатність виконувати певні функції на користь соціальної системи, взятої в її цілісності». Р. Арон підкреслював, що «влада — це потенція, якою володіє людина (або група) для встановлення відносин з іншими людьми або групами, чиї прагнення збігаються з її власними». Р. Даль стверджував, що влада — це контроль над поведінкою. Прийнятним визначенням влади є реальна можливість здійснювати свою волю відносно до інших соціальних сил чи особистостей. Політична влада як один із виявів влади характеризується реальною здатністю і можливістю індивідів, певних соціальних груп здійснювати вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей за допомогою політики та правових норм. Із цього поняття випливають визначення видів влади, які можна схарактеризувати так: — політична влада — це політичні відносини, які народжуються на різноманітних соціально-структурних інтересах, які виникають на відносинах власності на засоби виробництва, що обумовлює соціальні переваги та авторитет власника й таким чином приводить до створення суб'єкта і об'єкта влади, тобто до відносин панування й підлеглості; — економічна влада— це об'єктивно обумовлені матеріальними потребами відносини в суспільстві, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїм інтересам інших учасників виробництва; — духовна влада — це організація всіх форм духовного виробництва і використання духовних цінностей з метою інтеграції свідомості та волі народу в систему інтересів пануючих сил; — сімейна влада — це побудований на силі авторитету вплив одного, декількох або всіх членів сім'ї на сімейну життєдіяльність відповідно до власних можливостей та ідеалів, в основі яких є об'єктивні суспільні потреби. Основними елементами влади є її суб'єкт, об'єкт, а також її засоби (ресурси). Суб'єкт влади — це безпосередній носій влади, який організовує поведінку об'єкта владними засобами відповідно до інтересів цього об'єкта. Суб'єкт визначає зміст владного відношення через: наказ як владне повеління підкорятись волі суб'єкта влади; підкорення як поведінка приватної волі під загальну волю влади; покарання як засіб впливу на заперечення пануючої волі; нормування поведінки як узагальнення правил у відповідності ьіз загальним інтересом. Влада завжди має двосторонні відносини, взаємодію суб'єкта і об'єкта. Влада неможлива без підкорення об'єкта. Об'єкт влади в демократичному суспільстві має два боки. Перший є першоджерелом влади, що делегує владу певним владним формуванням. Другий — після делегування влади об'єкт бере на себе обов'язок підкорятися делегованій ним владі і перетворюється на суб'єкт влади. Запорукою ефективного функціонування влади в такому порядку є підтримка суб'єкта влади об'єктом і відповідність організаційних та правових основ влади інтересами об'єкта, представленим у законодавчій, виконавчій і судовій владах. Таким чином, забезпечується участь об'єкта влади в розв'язанні питань, які виникають у суспільному житті. Суспільні, групові та індивідуальні інтереси в такій організації знаходять свій владний вплив і владне закріплення (схеми 4, 5, 6).

Схема 5. Основні види, засоби здійснення та форми реалізації влади

Влада як соціальне явище. Концепції влади

Історія політичної думки засвідчує одвічне прагнення людства знайти відповіді на питання, які найбільше впливали на розвиток суспільства. Серед таких питань тема влади, і політичної влади зокрема, має ключове значення. Від античних часів і до наших днів ця тема є об´єктом уваги визначних мислителів, державних діячів і політиків, громадян різних держав.

Влада завжди була і залишається заповітною мрією різних політичних сил та їхніх лідерів. Уся історія людства пов´язана з боротьбою за владу, з домаганням влади, з прагненням впливати на владу.

Мислителі стародавнього світу, середньовіччя, нового й новітнього часу відзначали безперервну боротьбу різних соціальних груп за владу як засіб задоволення своїх власних інтересів. Водночас у розумінні сутності політичної влади важливим було трактування її як механізму вирішення спільних справ. Так, німецький філософ Г. Геґель, характеризуючи державу як інституцію організованої політичної влади, зауважував, що держава є виразником усезагальних інтересів.

Значний вплив на розвиток політичної думки і суспільних відносин протягом тривалого періоду справляла марксистська концепція, суть якої полягає в тому, що розвиток економіки, виробництва з відповідною структурою суспільства розглядався як основа політичної та духовної історії людства, яка з часу розпаду первісного общинного землеволодіння була історією класової боротьби між пригнобленими та експлуататорами, підкореними і панівними класами. У такому суспільстві влада має класовий характер, вона зумовлена майновими відносинами, а змістом соціальної влади є відносини панування та підпорядкування. Держава, за марксистською концепцією, відіграє головну роль у системі забезпечення соціальної влади.

Однак, як показав досвід держав, які дотримувалися марксистської моделі суспільного розвитку, абсолютизація класової боротьби блокує конструктивні функції держави, відкидає можливість функціонування її як правової держави, унеможливлює формування громадянського суспільства, а отже, і суспільного прогресу в цілому.

Визначальний вплив на формування концептуальних трактувань влади в західній політології 20 ст. мали ідеї німецького соціолога М. Вебера. Розвиток суспільства, за Вебером, — це постійна боротьба, зіткнення як індивідуальних, так і групових інтересів. Реалізація соціальних інтересів значною мірою залежить від влади, яку Вебер визначав як можливість індивіда здійснювати свою волю всупереч опорові інших. Він характеризував владу і як панування, що дає право одним керувати іншими, від яких вимагається покора та підпорядкування.

Функціонування влади — одне з найважливіших завдань будь-якого суспільства, умова його життєдіяльності. У розвитку людства владні відносини пройшли шлях від влади ритуалів, звичаїв і традицій первісного суспільства до влади законів, моральних норм і принципів сучасного суспільного життя, а уявлення про владу трансформувалися від спрощеного розуміння її як прояву волі людини, наділеної певними повноваженнями, до сучасних складних концепцій і теорій влади.

Розмаїття підходів дослідників до влади як соціального явища знайшло своє відображення в основних концепціях влади. У західній політології привертають до себе увагу такі концепції: телеологічна, біхевіористська, психологічна, системна, реляціоністська, інструменталістська, структурно-функціональна та ін.

Телеологічна концепція (від грец. zeXos (reXws) — мета) розглядає владу як засіб досягнення певної мети, певних результатів. Один із прихильників цієї концепції Б. Рассел вважає, що владу можна визначити як реалізацію намічених цілей. Тут використовується широке розуміння влади, яке поширюється не тільки на відносини між людьми, а й на взаємодію людини з природою.

Біхевіористські концепції (від англ. eehavior — поведінка) розглядають владу як особливий тип поведінки людей, коли одні домінують (панують) над іншими, а інші підпорядковуються їм. Влада зводиться до взаємодії людей, базується на можливості зміни поведінки індивідів. Влада розглядається як першопричина, як детермінанта дії особи. Звідси і висновок про необхідність контролю, здійснення впливу на поведінку людей. Так, американський дослідник Б. Скіннер розглядав людину як пасивний об´єкт, не здатний до ініціативи, зате з природними задатками підпорядковуватися. Він обґрунтував необхідність цілеспрямовано впливати на людей для одержання бажаної зміни їхньої поведінки. Ці ідеї було використано в деяких урядових програмах, спрямованих на зміну поведінки людей, включаючи і сферу політичних відносин.

У рамках біхевіоризму є кілька трактувань влади.

1. "Силова модель" характеризує владу як "волю до влади".

2. "Ринкова модель" розглядає владу як атрибут ринкових відносин, що функціонує за правилами ринку (попит, пропозиція, конкуренція).

3. "Ігрова модель" представляє владу як змагання учасників, де успіх залежить від їхніх здібностей, сили, вміння перевтілюватися тощо.

Визначними представниками біхевіоризму є Ч. Мерріам, Г. Лассуелл, Дж. Кетлін, Ж. Бюрдо та інші.

Психологічна інтерпретація влади (3. Фройд, Е. Фромм та їхні послідовники) вбачають першопричину владних відносин у сфері свідомості й підсвідомості людей, розглядають владу як взаємодію людей, як прагнення влади одних і підлеглість інших, досліджують суб´єктивну мотивацію поведінки індивідів у реальних умовах суспільного життя. У деяких аспектах психологічні інтерпретації близькі до біхевіористських трактувань влади.

Системне трактування влади базується на пріоритеті політичної системи та її впливу на політику. На відміну від біхевіористських та психологічних підходів, які продукують відносини влади від індивіда, тут витоки влади вбачають у функціонуванні політичної системи. Влада характеризується як здатність системи забезпечувати її елементами прийнятих зобов´язань, які спрямовані на реалізацію колективних цілей. Вплив політичної системи охоплює всі рівні та структурні складові суспільства. На макрорівні влада є атрибутом системи, способом її організації, засобом приймання рішень і розподілу цінностей (Т. Парсонс, Д. Істон). На мезорівні (рівні таких формувань, як сім´я, виробничі групи, організації тощо) влада реалізує функції взаємодії, координації з підсистемами суспільства, функціонує як спілкування, що дає змогу регулювати групові конфлікти й забезпечувати інтеграцію суспільства (М. Крозьє, К. Дойч, Н. Луман). На мікрорівні влада розглядається як взаємодія індивідів у рамках відповідної специфічної системи, де дії людини є визначальними (Т. Кларк, М. Роджерс).

Як бачимо, системне трактування влади прагне узгодити діяльність усіх структурних елементів системи через виконання владою функцій взаємодії, координації та управління соціальними процесами, а це надає цій концепції рис конструктивності і перспективності в політичному житті.

Реляціоністські трактування влади (від лат. relatio — донесення; франц. relation — відношення) представляють владу як відносини між партнерами, один з яких завдяки впливові на іншого може змінювати поведінку останнього. Влада тут виступає як взаємодія суб´єкта й об´єкта, де суб´єкт за допомогою певних засобів контролює поведінку об´єкта. Використовуються три варіанти відносин між об´єктом і суб´єктом влади.

1. Концепція "опору" (силова) акцентує увагу на класифіка-ції різних форм і ступенів опору владі з боку об´єкта і відповід-ного тиску з боку суб´єкта влади (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен).

2. Концепція "обміну ресурсами" представляє владу як функцію залежності індивіда від розподілу ресурсів. Нерівність розподілу ресурсів формує відповідний тип владних відносин. Через обмін і контроль за ресурсами здійснюється функціонування влади (П. Блау, D. Хіксон, К. Хайнінгс).

3. Концепція "розподілу зон впливу" трактує владу як процес постійного обміну ролями між учасниками соціальних відносин, і це дає їм змогу реалізувати бажану модель взаємин (Д. Ронг).

Багато ідей реляціоністських концепцій влади використовуються і в інших концепціях, зокрема в таких, як інструменталістська та структуралістська (структурно-функціональна).

Інструменталістська концепція влади тлумачить владу як використання певних інструментів і засобів, до яких відносять насильство, примус, багатство, знання тощо. На думку американського дослідника О. Тоффлера, сенс боротьби, що відбувається в сучасному суспільстві, полягає в прагненні контролю за знаннями, інформацією та інтелектуальними ресурсами.

Структурно-функціональна концепція характеризує владу як особливий вид відносин між керівниками і підлеглими, які визначаються ієрархічною будовою суспільства й диференціацією управлінських і виконавських соціальних ролей. Для функціонування політичної системи необхідне чітке виконання кожною особою встановлених соціальних ролей.

Попри розмаїття підходів до означення влади як соціального явища більшість сучасних дослідників характеризують владу як одне з фундаментальних начал суспільства, його першооснову. Влада і владні відносини наявні скрізь, де є соціальні об´єднання людей, у всіх сферах суспільного життя — економічній, політичній, духовній, сімейній тощо. Виділяють і різні рівні вияву влади. Так, на рівні суспільства в цілому влада охоплює найскладніші соціальні й політичні відносини: влада на публічному (асоціативному) рівні регламентує діяльність колективів і відносини в них (громадські організації, спілки, виробничі колективи); влада є важливим атрибутом соціальних відносин і для рівня особистісного, приватного життя, функціонування малих соціальних груп.

У суспільному житті влада обумовлюється необхідністю регулювати різноманітні й суперечливі соціальні інтереси суб´єктів, узгоджувати й регламентувати взаємовідносини, починаючи від індивідуальних, групових і аж до загальнодержавних.

Отже, в основі влади і владних відносин — соціальні інтереси громадян, певних страт, соціальних класів. Соціальні інтереси — це об´єктивно зумовлені мотиви діяльності соціальних суб´єктів, які складаються з усвідомлення власних потреб і з´ясування умов та засобів задоволення їх. Прагнення реалізувати соціальні інтереси спонукає учасників використовувати різноманітні засоби і ресурси, створювати відповідні умови життєдіяльності та соціальні відносини.

На рівні індивіда прагнення влади зумовлено цілим комплексом життєво необхідних матеріальних і духовних інтересів та потреб, серед яких — потреби свободи, самореалізації, самоствердження тощо.

Багатогранність влади як соціального явища виявляється і в підходах до визначення цього поняття. У літературі можна знайти характеристику влади як особливого типу відносин між людьми — відносин панування та підпорядкування; як здатність до цілеспрямованої діяльності; як особливий психічний акт (прагнення влади, панування); як спосіб регулювання групової поведінки та соціального управління тощо.

Визначення сутності політичної влади пов´язане із загально-соціологічним трактуванням влади як соціального явища. Більшість дослідників віддають перевагу визначенню влади як реальної здатності соціального суб´єкта здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства тощо.

Таке трактування влади включає в себе як необхідні складові відносини примусу, підпорядкування об´єкта волі носія влади, а також утвердження права на такий примус, на використання сили. Ж.-Ж. Руссо слушно зауважив: "Найсильніший ніколи не буває достатньо сильним, щоб бути постійно господарем, якщо тільки він не перетворює свою силу на право, а покору — на обов´язок".

Влада і владні відносини є складними, двосторонніми чи багатосторонніми асиметричними взаєминами між учасниками — суб´єктом і об´єктом влади. Необхідною умовою реалізації влади є досягнення підлеглості об´єкта впливові суб´єкта.

Суб´єкт влади є активним, спрямовуючим началом у владних відносинах, він є носієм влади і впливає на поведінку об´єкта наявними у нього засобами для реалізації своїх інтересів. Суб´єктом може бути індивід, політична еліта, соціальні страти, класи, нації, держави і навіть світове співтовариство (ООН, ЮНЕСКО).

Об´єктом влади є учасник (учасники) владних відносин, на якого спрямовується вплив суб´єкта, що прагне за допомогою різноманітних засобів підпорядкувати собі об´єкт впливу.

Об´єкт і суб´єкт влади перебувають у тісному взаємозв´язку, під впливом різних об´єктивних і суб´єктивних чинників, серед яких матеріальні, соціально-культурні, політико-правові, мотиваційні та ін.

Зміст політичного життя суспільства визначається характером суб´єктно-об´єктних відносин, які розгортаються на функціональному рівні, в опосередкованій чи безпосередній участі й залежать від сприйняття дій суб´єкта об´єктом. Це сприйняття може проявлятись у формі схвалення, байдужості чи заперечення з відповідними наслідками, які необхідно врахувати суб´єктові влади.

Сутність і функції політичної влади

Становлення суспільної влади зумовлено об´єктивними потребами розвитку суспільства, необхідністю зберігати його цілісність і якомога повніше задовольняти суспільні інтереси.

Виникнення інститутів управління й регулювання суспільних відносин стало політико-правовим актом, який регламентував відмінність (різноманітність) інтересів у суспільстві та фіксував політичне відчуження громадян від безпосереднього здійснення владних повноважень.

Ускладнення змісту, структури і функцій політичної влади сприяло перетворенню політичного відчуження на норму політичного життя.

Із формуванням держави суспільна влада набуває свого вищого якісного стану з інфраструктурою, що розвивається відповідно до існуючих політичних реалій.

Тривалий історичний період у розвитку цивілізації держава була монопольним суб´єктом політичної влади, і це призводило до абсолютизації влади і до зловживання нею, служило перешкодою повноцінному, ефективному розвиткові суспільства. На розв´язанні цієї проблеми зосереджували свої зусилля визначні мислителі, державні й політичні діячі. У 18 ст. французький філософ Ш. Монтеск´є розробив концепцію поділу влади, сутність якої полягає в необхідності функціонального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, створення умов для їхнього повноцінного функціонування. Такі самі думки висловлював і український мислитель, гетьман П. Орлик у своєму проекті Конституції України, який вважається одним із найкращих зразків перших політичних документів такого роду.

Дальший розвиток людства з інтенсивними процесами демократизації всіх сфер суспільного життя сприяв розширенню спектра учасників політичної влади, зокрема таких, як політичні партії, громадські об´єднання та рухи, групи тощо. Відтак і політична влада стала уособленням не лише держави та її інституцій, а й нових суб´єктів політики.

Отже, поняття "політична влада" об´ємніше за змістом, ніж поняття "державна влада", оскільки носіями політичної влади є не лише держава, а й інші учасники політичного життя суспільства, які беруть участь у реалізації владних відносин. Відповідно і політична влада набуває таких форм, як державна, партійна, влада громадських організацій, інформаційна влада та ін.

Політична влада — це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їхніх об´єднань за допомогою політичних засобів (права, авторитету, волі, правомочного використання примусу тощо).

За багатовікову історію розвитку людської цивілізації відбулися значні зміни в реалізації влади: від архаїчних форм насилля та підпорядкування до сучасних демократичних форм здійснення її, що спрямовані на досягнення консенсусу, самоврядування, підпорядкування законам.

У сучасній політології домінує трактування політичної влади як взаємодії суспільних інтересів, асоціативної діяльності різних соціальних груп (страт), які у своєму протиборстві прагнуть до організованого примусу як до основи здійснення своєї політики.

Матеріалізація політичної влади, набуття нею ролі визначального чинника суспільного життя відбувається завдяки інституціалізації (формуванню та функціонуванню відповідних інституцій влади). Становлення і розвиток політичних інституцій, у свою чергу, є показником рівня цивілізованості суспільства.

Основними характерними ознаками політичної влади є:

—      легальність використання сили;

—      верховенство, обов´язковість її рішень для всіх громадян;

—      публічність, тобто всезагальність, та безособовість, що є виявом усезагальної волі;

—      моноцентричність та ієрархічність центрів приймання рішень;

—      багатоманітність ресурсів і методів здійснення влади (від насильства, примусу, карання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва);

—      легальність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визначають правомірність існуючого політичного порядку.

Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе:

—      формування політичної системи і політичних відносин суспільства;

—      управління справами суспільства і держави на різних рівнях;

—      керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;

—      контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик.

Сутність політичного лідерства

Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб'єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

До таких належать:

• діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

• стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

• мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;

• інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

• патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

• персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

Як значущий елемент політичної системи лідерство викликає постійний і незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші погляди на вузлові його аспекти. Різні думки викликає питання про те, кого слід відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній позиції, заявляють, що лідерство - це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. З цією метою вони ділять всіх політичних діячів на великих і звичайних або взагалі не визнають останніх такими. Видатним лідерам - рятувальникам нації або реформаторам (в Україні до таких відносять Б.Хмельницького, який визволив український народ з-під польського гніту; в США - Ф.Рузвельта, який утілив у життя програму виходу країни з кризи; в Німеччині - Г.Коля, який зробив дуже багато для об'єднання країни) - протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності. Кількість реальних лідерів, таким чином, значно зменшується. Вона стає ще меншою, якщо підходити до питання про сутність лідерства з позицій третьої групи учених, які вважають, що лідерство є неформальний, заснований тільки на авторитеті аспект управління і як такий протистоїть формальному керівництву - управлінню, заснованому на значенні офіційної посади. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, механізм взаємодії яких з керованими будується на впливові сили авторитету, особистої харизми, а самі вони при цьому виступають у ролі своєрідного персоніфікованого центру національної орієнтації свого народу. Прикладом подібного лідерства є М.Ганді.

Перелічені підходи відображають окремі прояви феномену політичного лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство - це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов'язаний з суб'єктивними можливостями і можливостями особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові й адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер - це будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.

Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як у мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов'язані прискоренням історичного розвитку.

У XX ст. трактування лідерства як дефектів особистості було продовжене у психоаналітичних теоріях. В межах цього напрямку популярність отримало складання психобіографій відомих політиків, написаних, як правило, під впливом теоретичних ідей основоположника психоаналізу З.Фрейда або його учня О.Адлера. З.Фрейд вважав, що природа всіх суспільних інститутів, в тому числі політичних, а також феномен лідерства пов'язані з проявом двох основних інстинктів людини: сексуального, втілюваного через енергію лібідо, і агресивного. Ця енергія може розряджатися різними способами, в тому числі в соціально прийнятих видах активності: у творчості, професійній діяльності, спорті, політиці. З.Фрейд позначив цей процес переводу енергії терміном "сублімація". Але можливі патологічні прояви цих інстинктів. З цієї точки зору жорстокість, садизм та підступність відомих тиранів (наприклад, Нерона, Сталіна) є не що інше, як прояв невротичної агресивності. До речі, цю ідею З.Фрейда розвиває сучасний американський психоаналітик Д.Ранкур-Лафррієр. В книзі "Психіка Сталіна" він висловлює версію про сформований в дитинстві у майбутнього вождя комплекс незахищеності, який потім переріс у бажання помсти - "бити", знищувати опонентів. Могутній вплив на дослідження природи лідерства спричинили ідеї учня З.Фрейда - О.Адлера. Згідно з цим ученням, джерелом прагнення індивіда до влади і зверхності є відчуття власної неповноцінності. Комплекс неповноцінності бере початок у ранньому дитинстві (переживання дитячої незахищеності й залежності від батьків, фізичних дефектів) і пізніше компенсується в різних формах поведінкової активності. Прибічники цієї теорії намагаються довести її, використовуючи посилання на історичні приклади: американський президент Ф.Рузвельт, який страждав від паралічу, шведський король Карл XII і Наполеон, низький ріст яких ніби визначив їх орієнтацію на завойовницьку політику. Ідея О.Адлера про можливість патологічної компенсації (гіперкомпенсації) неповноцінності лежить в основі трактувань феноменів тиранії Й.Сталіна (фізичні вади) та А.Гітлера (сексуальні проблеми, невдача при вступі до віденської Академії мистецтв). Дещо інший варіант розуміння природи лідерства запропонував американський політолог Г.Лассуелл. Бажання влади, властиве окремим людям, є спроба компенсації неадекватної самооцінки (відчуття моральної та інтелектуальної неповноцінності, відчуття слабкості, відчуття власної посередності) або якоїсь травмуючої події дитинства. За Г.Лассуеллом, пережите у дитинстві відчуття сорому є ключем для розуміння природи лідера-агітатора (потреба викривати інших), а крах дитячих та юнацьких надій пояснює феномен лідера-теоретика. В полі уваги політичних психологів цього напрямку знаходяться проблеми мотивації лідерства, тобто спонукальних причин, які змушують людей прагнути до влади, стилі лідерства, а також питання ранньої соціалізації майбутніх політиків, в тому числі вплив взаємовідносин у сім'ї на формування самооцінки і мотивів самореалізації у політиці. Однак навряд чи буде вірно розглядати феномен лідерства тільки як компенсацію психологічних дефектів особистості. Незгідні з цим дослідники запропонували інші теорії. Одна з найоригінальніших версій була запропонована Л.Гумільовим. Імпульсом до лідерства є пасіонарність - особливий вид енергії, особлива пристрасть, притаманна лише окремим людям і спрямована на перетворення оточуючого світу. На думку ученого, Наполеон, Олександр Македонський та інші історичні особистості - приклади пасіонаріїв, які зуміли поламати інерцію традиції і дали пасіонарний імпульс для історичного злету своїх народів.

У 40-50-х pp. XX ст. в західній політології отримала поширення теорія рис, яка пояснювала феномен лідерства природженими особистими якостями: енергійністю, компетентністю, гостротою розуму, здатністю брати на себе відповідальність, хоробрістю тощо. Але прибічникам цього напрямку не вдалося прийти до спільної думки щодо тих рис, які обов'язкові для висування індивіда у лідери. Кількість цих рис нараховувалася десятками у одних і досягала двохсот у інших. Слід визнати, що дійсно, позиція лідерства вимагає прояву особливих якостей. Навряд чи нерішуча, закрита й нездатна до спілкування людина буде намагатися реалізувати себе у політиці. Але ці теорії не враховували того, що не все у політиці залежить від якостей лідера. Якщо б становище індивідів у системі владних відносин визначалося тільки природженими якостями та психологічною орієнтацією на домінування чи підпорядкування, не було б самого факту політичної боротьби. Остання ж доводить, що природа лідерства визначається й іншими факторами, зовнішніми стосовно людини: ставленням виборців до політика, організаційною підтримкою, можливістю використовувати переваги свого посадового становища у передвиборних кампаніях. Ці фактори були враховані у концепціях, які прийшли на зміну теорії рис.

Ситуаційна теорія наполягає на тому, що лідерів формує ситуація: місце, час, обставини. Кожна ситуація висуває на передній план тих людей, які здатні її вирішити, а тому різні обставини вимагають появи якісно різних лідерів. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи. І навпаки, політик-теоретик може почуватися безпорадним в ролі публічного лідера на мітингу, оскільки ситуація змінилася, і від нього вимагаються якості оратора, здатного зрозуміло й емоційно пояснити власне бачення суспільних проблем.

Теорія визначаючої ролі послідовників розвиває тезу про те, що лідерів "роблять" оточуючі їх послідовники. Лідер трактується як людина, яка найбільш успішно здійснює орієнтацію на вираження потреб інших людей. Існують різні версії цієї теорії. Згідно з однією з них лідер здатний розпізнати потреби та інтереси своїх послідовників і запропонувати їм програму їхнього здійснення. За іншою версією лідер - лише маріонетка в руках своєї групи і виконує її прямі вказівки.

Нарешті, ще одна група учених захищає точку зору, згідно з якою лідерство є результатом сукупного впливу цілої низки факторів, в тому числі й вище зазначених (інтегративна теорія). Лідерство постає явищем багатомірним, що визначається цілим комплексом змінних величин, серед яких: індивідуальні риси лідера (суб'єктивні якості, мотивація, яка визначає прагнення до лідерства),фактори зовнішнього стосовно індивіда середовища (ситуація, характеристика послідовників), а також механізм його взаємозв'язку з послідовниками.

Розглядаючи проблему особи як суб'єкта політики, відомий політо­лог А. Боднар так диференціював суб'єктів політичного процесу:

•    громадяни, які фактично ніякого більш-менш помітного впливу на політику, політичне життя не мають. Таких громадян у кожній країні досить багато, включаючи не лише байдужих до політики, а й взагалі аполітичних;

•    громадяни, які входять до складу громадських організацій, і навіть кількох, однак таких, що недостатньо активно впливають на політичний процес;

•    громадяни, які є членами активно діючих партій, громадських організацій та об'єднань;

•    громадський, політичний діяч, діяльність якого в політиці досить помітна і відчутна;

•    професійний політик, для якого політична діяльність — це задово­ лення власних матеріальних, духовних, соціальних та інших інтересів і потреб;

•    політичний лідер як найвища посадова особа у політичному, сус­ пільному житті (президент, прем'єр, спікер та ін.).

Лідерство — закономірне соціальне явище. Найбільш масове воно у групах. Лідерами є члени групи, здатні організувати її членів на ви­конання спільного завдання. Таке лідерство, на відміну від керівництва, виникає стихійно, воно нестабільне, пов'язане передусім з особистими стосунками між членами групи. Лідер більше поінформований, ніж інші члени групи, активний, має організаторські здібності, авторитет.

Окремого розгляду потребує проблема політичного лідерства. Політичний лідер — це людина, здатна згуртувати навколо себе ба­гатьох, завоювати у них авторитет, повести за собою.

Проблему лідерства досліджували Геродот, Плутарх, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше, К. Маркс, В. Ленін, М. Вебер та інші відомі вчені, політики, громадські діячі.

У радянській, у тому числі українській, психології проблему лідер­ства активно розробляли ще у 20-30-ті роки Є. Аркін, О. Залужний, П. Загоровський, С. Лозинський та ін.

Нині в умовах принципових соціально-економічних, політичних трансформацій, які відбуваються у багатьох країнах, інтерес до пробле­ми лідерства значно підвищився.

Розглянемо природу лідерства.

Під лідерством розуміють один із процесів організації та управлін­ня малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни і з оптимальним результатом.

Лідер — це член групи, що спонтанно висувається на роль неофі­ційного керівника в конкретній ситуації за наявності відповідних осо­бистих якостей та об'єктивних обставин.

Лідерство можна розглядати в широкому розумінні — як здатність впливати на інших і на стан спільної діяльності — і у вузькому, коли лідер радикально впливає на стан справ у колективі і за багатьма якостями переважає інших.

Питання лідерства взагалі, його місця в суспільстві минулого, сучас­ного та майбутнього, перспективи розвитку та умови формування лі­дерів зокрема в сучасній Україні постійно хвилюють громадськість. З вирішенням цих питань люди пов'язують власні долі, прогнозують розвиток суспільства.

Оскільки серед інших проблем становить інтерес саме психологіч­ний аспект проблеми лідерства, то розглядатимемо феномен лідерства з урахуванням цього аспекту.

Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, який, як відомо, разом з Ч. Мерріамом, Б. Скіннером, У. Уайтом пред­ставляє так звану чиказьку психологічну школу політики. Представни­ки цієї школи виконали багато досліджень, присвячених політико-пси-хологічним проблемам лідерства, особливо відносинам лідера з оточен­ням. Останнє має суттєве значення для суспільств перехідного стану.

Досить відомою є також психологічна концепція лідерства так зва­ної франкфуртської школи, представниками якої є Т. Адорно, Г. Мар-кузе, Е. Фромм, X. Арендт та ін. Вони розглядали питання лідерства без свідомого нахилу до авторитаризму у психології широких мас у тих країнах, де існують (існували) тоталітарні режими. Психологічним аспек­там лідерства присвячені також публікації, що з'явилися останнім ча­сом у російській політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов та ін.). Зокрема, розроблено соціально-психологічну типологію лідерства і запропоновано такі ознаки для його класифікації:

•   історизм — тип лідерства залежить від характеру епохи;

•   масштабність — лідери загальнонаціональні, регіональні, певно­ го класу, групи;

•   класовість — інтереси якого класу, соціальної групи захищає лідер;

•   ставлення до існуючого устрою, організації — "функціональний", "стабілізуючий", "дисфункціональний";

•   здатність до лідерства — перетворення на лідера завдяки власним якостям або через обставини;

•   ініціативність — здатність продовжувати розпочату справу.

Досить своєрідно трактує поняття "політичний лідер" відомий україн­ський політолог Д. Видрін. Він вважає, що політичний лідер — це будь-який, незалежно від формального рангу, учасник політичного дійства, процесу, який намагається і спроможний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес для досягнення висунутих ним визначних цілей. Зауважимо, що таке визначення лідерства вчений сформулював відпо­відно до інтенсивних, масових політичних процесів, що відбувалися в Україні, інших посттоталітарних державах у 1990 p., коли учасниками політичних дій були сотні тисяч громадян.

Статус політичного лідера, як і лідера загалом, можна розгляда­ти з різних поглядів:

•   функціонально-рольового (йдеться про певний статус, що його завоював будь-який член групи, колективу);

•   професійного (у цьому разі має значення місце лідера серед інших у професійній ієрархії стосовно конкретної предметної сфери діяль­ ності);

•   морально-етичного (такий статус пов'язаний з характером оцін­ ки колективом особистісних людських морально-етичних якостей лі­ дера);

•  самооцінного (цей статус досить своєрідний, оскільки оцінка оточенням лідера часто не збігається з його самооцінкою або навіть принципово відрізняється від неї).

Досить оригінально подає моделі типології лідерства відомий ро­сійський соціальний психолог Б. Паригін. На його думку, типологію лідерства потрібно будувати з урахуванням трьох складових: змісту, сти­лю, характеру діяльності лідера. Згідно з цим Б. Паригін пропонує таку типологізацію [76,250].

За змістом діяльності:

•   лідер-натхненник;

•   лідер-виконавець;

 

•    лідер-натхненник і виконавець водночас. За стилем керівництва:

• авторитарний;

• демократичний;

•    такий, що поєднує авторитаризм з демократизмом. За характером діяльності:

•    універсальний;

•    ситуативний.

Лідерство — явище досить індивідуалізоване, однак типи політичних лідерів можна виокремити за певними ознаками, рисами, якостями, тобто критеріями:

•    прагнення до влади;

•    джерела керівництва;

•    функції в політичній системі;

•    політична активність;

•    ставлення до власної компетенції.

Домінуючим критерієм вираження суті феномена лідера є прагнен­ня до влади. Вважають, що від усієї кількості громадян 7-8 % тих, хто "хворіє на владу", бажають її мати. Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає, дає не тільки перевагу над іншими, а й задоволен­ня. За критерієм прагнення до влади виокремлюють два типи політич­них лідерів — авторитарний і неавторитарний, або демократичний. І ті, й інші прагнуть влади приблизно однаково і часто намагаються досяг­ти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації вла­ди, в інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він хоче досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним принципом ре­алізації влади є примус, то для демократичних — переконання. Цим вони істотно різняться. Перші виправдовують своє прагнення до влади

революціями, величчю та месіанським призначенням, а другі — важ­ливими реформами, що здійснюються в суспільстві, країні, потребою стати на захист демократії тощо.

Другим критерієм типології лідерства є джерела керівництва. Згід­но з цим критерієм вирізняють два типи політичних лідерів: які керують­ся в політиці суто внутрішніми чинниками і ті, що віддають перевагу зовнішнім чинникам. До перших можна зарахувати лідерів, які переко­нані, що їх лідерство не що інше, як результат насамперед власної ком­петенції, знань, уміння, таланту, обдарованості чи навіть геніальності. Здебільшого лідери авторитарного типу вважають себе не інакше, як обранцями долі. На думку таких лідерів, саме їм призначено вести люд­ство до нових вершин. Лідери, які керуються так званими зовнішніми чинниками, переконані, що всі їхні успіхи або поразки залежать не від них особисто, а саме від зовнішніх обставин, ситуацій, подій тощо. І тому такі лідери стверджують, що причиною можливих невдач є не вони самі, а інші люди, організації, підступність їхніх супротивників та ін.

Третім критерієм визначення типу лідера є певні функції у політич­ній системі, які виконує той чи інший лідер. Зокрема, американський політолог Г. Лассуел виокремлює три типи таких лідерів: адміністра­тор, агітатор, теоретик. Це не означає, що в житті існують такі лі­дери в чистому вигляді, однак можна визначити їхні найхарактерніші ознаки. Так, адміністраторові властива ієрархічність у стосунках, він ча­сто приймає компромісні політичні рішення. Агітатор — це здебільшо­го тип лідера харизматичного, що стає улюбленцем мас за рахунок ус­пішного популізму, вміння декларувати прості та зрозумілі положення. Однак часто такий лідер вдається і до так званих закулісних методів по­літичної боротьби. Лідер-теоретик — це стратег, який охоче розробляє перспективні плани, займається великою політикою, перекладаючи ре­алізацію поточних планів і реальних справ на помічників, підлеглих.

Четвертим критерієм класифікації типів лідера є їх політична ак­тивність. У політичній теорії, політології вирізняють так званих право-носіїв (вони активні й готові багато зробити, щоб залишитись у центрі політичних подій будь-якого рівня) і пробивних лідерів, які можуть ба­гато зробити, однак досягнутий результат їх не задовольняє. Саме тому їхня активність спрямована на те, щоб розчищати собі дорогу до вищих щаблів влади. Та насправді така активність — це насамперед демон­страція дії, самореклама.

П'ятим критерієм типології лідерства є ставлення лідера до влас­ної компетенції. З цією типологією докладніше ознайомимося далі.

Розглянемо окремі конкретні типологізації лідерства.

Залежно від мотивації діяльності виокремлюють традиційних, ле­гальних (бюрократичних), харизматичних лідерів.

Традиційні лідери діють за принципом "так робили наші діди і бать­ки, так робитимемо і ми". Більшість відомих монархів — традиційні лідери.

Легальні, або бюрократичні, лідери — це лідери посади і крісла, їм підкоряються завдяки тому, що вони мають відповідний ієрархічний статус, а не соціальну вагу.

Харизматичнілідери уособлюють особистісний тип лідерства. Ав­торитет такого лідера базується на його особистих якостях, привабли­вості ідей, які він декларує.

Залежно від масштабів політичної діяльності лідерство має кілька рівнів.

Першим і найпоширенішим є рівень малої групи (оточення прези­дента, керівника парламенту, лідера політичної партії).

Більш високий рівень — лідерство в політичному русі певної со­ціальної групи (прошарок, клас, партія). Лідер цього рівня повністю ви­користовує не лише особистісні якості, а й уміння бути організатором, координувати дії досить великої групи людей.

Найвищим вважається рівень політичного лідерства в системі владних відносин. Лідер цього рівня спроможний інтегрувати і поєдну­вати інтереси великих соціальних груп, різних соціальних верств насе­лення, тобто здатний діяти в масштабах усього суспільства, держави.

Лідерство класифікують і за іншими ознаками. Так, залежно від ре­ального прояву розрізняють лідерство номінальне (помилкове, хибне) і реальне (фактичне).

Варта уваги і концепція функціонально-рольового підходу, запропо­нована М. Херманном, який розглядає лідерство з позиції функції, яку має виконувати конкретний лідер у суспільстві:

•   Лідер-вождь. Він має мету, заради якої здатен змінити політичну систему, і чітко визначає цілі, етапи діяльності, вміє вести за собою маси і підкоряти їх своїй волі. Це сильна особистість, для якої характерне осо­ бисте бачення дійсності і її перспектив.

•   Лідер-комівояжер. Він будує кар'єру на шанобливо-чуйному ставленні до найважливіших потреб людей, намагаючись їм допомогти, а також переконати їх, що він бажає і може поліпшити життя. Як пра­ вило, лідери цього типу керуються передусім бажаннями і потребами маси.

•   Лідер-маріонетка. Такий лідер діє не самостійно, а від імені і за допомогою групи, яка його висунула і підтримує. Тому він пропагує і підтримує цілі цієї групи, але методи їх досягнення часто вибирає сам. Для цього лідера дуже важливо вміти переконувати інших для того, щоб вони сприйняли його ідеї.

•   Лідер-пожежник. Він уміє оперативно і досить ефективно реагу­ вати на зміни обставин і потреби громадян, вирішуючи наболілі про­ блеми. Щоб краще зрозуміти такого лідера, слід докладно вивчати не лише його самого, а і його оточення.

Будь-яка діяльність вмотивована. Найважливішим мотиваційним джерелом лідерства є потреба у владі. Вихідною при цьому є теза, що влада, боротьба за неї наскрізь пронизує політичне життя будь-якого суспільства [35, 232],

Лідерів, як уже зазначалося, класифікують також за їх політичною ак­тивністю, за ставленням до власної компетенції. За цією класифікацією вирізняють лідерів-новаторів, координаторів, консерваторів, владарів, адміністраторів, бюрократів та ін.

Новатори — це неординарні, оригінальні лідери, які нетрадиційни­ми способами намагаються досягти бажаних результатів.

Координатори — лідери, що вміють знаходити незвичні, але прий­нятні компромісні рішення. Лідери такого типу потрібні для стабілізації як влади, так і суспільно-політичної ситуації у країні загалом, особли­во в умовах перехідного періоду.

Консерватори — лідери старого типу, що не бажають приймати серйозні рішення. Вони багато уваги можуть приділяти реформуванню другорядних сфер, не зачіпаючи наріжних основ суспільства чи будь-яких окремих систем і процесів. Звичайно консерватори найчастіше конфліктують з новаторами.

Лідери-владарі вирізняються насамперед певними егоїстичними рисами. Як правило — це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу такі лідери утримують, формуючи від­повідні нові відносини влади у малих чи великих впливових суспільних або політичних групах.

Лідери-адміністратори — це політики-професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв'язок з народом і підкреслюють свою іден­тичність з ним, захищаючи інтереси відповідної суспільної групи.

Лідери-бюрократи — це політики (як, власне, і прості управлінці), що сліпо дотримуються певних догм, стереотипів у діяльності, управ­лінні.

Кожна людина живе, діє, розвивається у групі, колективі.

Група — це будь-яке об'єднання людей незалежно від того, які зв'яз­ки і стосунки між ними існують. Групи поділяють на малі, великі, умов­ні, офіційні, реальні, неофіційні та референтні. Особливості таких груп вивчає психологія.

Колектив — це група людей, які не лише об'єднані спільною діяль­ністю, а й мають єдині цілі такої діяльності, підпорядковані цілям сус­пільства.

Політична діяльність, хоч би якою вона була індивідуалізованою, здійснюється у групі, колективі. Це може бути група або колектив, де політик або громадський діяч працює професійно, а може бути і так зва­на неформальна група або колектив однодумців, соратників по партії, громадській організації тощо. Такі групи і колективи, як правило, мо­більні, їх кількість і якість, особливості міжособистісних стосунків, лідер­ство тощо можуть змінюватися.

Отже, саме в психологічному плані становить інтерес складна про­блема взаємовідносин політичного лідера і групи, маси. Іноді її розу­міють і трактують як проблему "героя" і "натовпу". У різні часи і за різних соціально-політичних умов цю проблему трактували по-різному. Так, багато років тиражувалася відома теорія про роль "народних мас" в історії, що була надто далекою від реального стану справ у так званому соціалістичному суспільстві — колишньому СРСР, інших країнах соціа­лістичного табору. Однак і сьогодні однозначні визначення характеру відносин між лідером і масами як у вітчизняній, так і в зарубіжній по­літології, психології, соціології, особливо з огляду на психологічні особ­ливості таких аспектів, відсутні. Тут важливо враховувати проблему гру­пового егоїзму, демагогії, популізму, підігравання масі і в такий спосіб сприяння її соціальній дезорієнтації, і особливо те, що масі часто при­таманне колективне безсвідоме.

З діяльністю політичного лідера тісно пов'язані такі діаметраль­но протилежні якості, як активність і пасивність. Часто вони зміню­ють одна одну, але тут важливо звернути увагу ось на що. Політична пасивність окремої людини — звичайне явище, але воно стає загрозли­вим, коли набуває масового поширення, тобто охоплює класи або ок­ремі соціальні групи і верстви населення. Якщо значна кількість людей відмовляється брати участь у таких масових акціях доленосної ваги, як вибори, референдуми, інші важливі політичні дії, то це свідчить про недорозвиненість, брак політичної культури або індиферентність, бай­дуже ставлення до владних державних структур.

Разом з тим політична пасивність може бути і позитивною, коли відмова брати участь у політичних діях є формою протесту проти по­літичного гноблення, загрози безпеці людині та ін.

Щодо політичного лідера слід ураховувати дві особливі обставини: лідер є тим, чим є насправді; лідер є таким, яким його уявляє і сприй­має оточення.

У різні історичні періоди політичному лідерові поклонялися, бояли­ся його чи просто шанували відповідно до того, як його сприймали. При цьому слід зважати не так на якісь особливі обставини, що спонукали відповідно реагувати на конкретну особу, як на природу культу лідера загалом.

Відповідний імідж, культ лідера може виявлятися у впливі на оточен­ня через деякі досить складні об'єктивні обставини. Так, культ лідера може бути створений, нав'язаний більшості пасивних громадян згори шляхом маніпулювання громадською думкою, інтенсивної і дієвої про­паганди. Це не становить труднощів саме тоді, коли в суспільстві низь­ка політична культура, активність громадян, слабо впроваджуються де­мократичні норми громадського життя.

Культ політичного лідера різного рівня часто з'являється ніби "зни­зу", з ініціативи самих мас. Найчастіше такі явища спостерігаються під час кризових ситуацій у суспільстві, особливо на перехідних етапах його розвитку. Згадаймо, як багато наших співгромадян претендували на роль "месії" — спасителя країни, її "найперспективнішого" розвит­ку і поступу до суверенної, демократичної держави у перші роки після краху тоталітарної системи, проголошення незалежної України. Посту­пово люди розібралися в сутнісних характеристиках багатьох лідерів. Сотні імен політичних лідерів, які ще зовсім недавно були дуже попу­лярними, зараз забуті.

Найяскравішим і найстійкішим у громадсько-політичному житті ви­являється культ, імідж політичного лідера, який з'явився і утвердився в результаті його виняткових вроджених, а згодом розвинених особистіс-них якостей і рис завдяки сильній волі, наполегливості, саморозвитку і самовдосконаленню. Таких лідерів називають харизматичними, їм біль­ше, ніж іншим, симпатизують і довіряють.

Варто наголосити, що в чистому вигляді політичних лідерів прак­тично не буває. Портрет будь-якого лідера з часом "ретушується", від нього відкидається все, що невигідне. Так, не можна стверджувати, що такі політичні лідери, як М. Робесп'єр, В. Ленін, А. Гітлер, У. Черчілль,

Й. Сталін чи інші своїм надавторитетом і популярністю завдячують лише певним вродженим, природним якостям. Крім таких якостей потрібні і зусилля пропаганди, і активно сформована громадська дум­ка, і багато іншого.

Феномен політичного лідерства найпомітніше виявляється в ре­зультаті прояву певних символів, міфів, релігій, з якими люди пов'я­зують свої сподівання на краще життя.

Кожен політичний лідер має певні, часто лише йому притаманні якості, які, власне, і роблять його лідером. І все ж можна назвати най-типовіші риси політичного лідера.

•    Акумулятивність. Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів високого, загальнонаціонального, загальнодержавного рівня. Вона по­ лягає в здатності акумулювати і адекватно виражати у своїй діяльності інтереси певних, досить великих мас. Така риса була притаманна А. Гіт- леру, В. Леніну та іншим політикам, які прекрасно розуміли інтереси певних класів і соціальних груп і успішно використовували це у власних цілях. Звідси випливає висновок, що політичним лідером можна стати досить випадково — варто вгадати інтереси широких мас і спробувати їх задовольнити.

•    Компетентність. Це всебічна підготовленість політичного ліде­ ра до діяльності у сфері політики, суспільних відносин. Компетентність набувається в результаті постійного і глибокого навчання, самоосвіти, самовдосконалення. Значною мірою компетентність зумовлюється три­ валістю та досвідом політичної діяльності політичного лідера.

•    Наявність чіткої політичної програми. У справді авторитетних, популярних політичних лідерів програми здебільшого відповідають інте­ ресам їх електорату, інтересам великих соціальних груп або класів.

•    Інноваційність. Це здатність постійно генерувати, продукувати нові ідеї, по-новаторському осмислювати старі, відомі сентенції, вміти їх коригувати, розвивати і вдосконалювати. Ще краще, якщо політичний лідер вміє не лише конструювати нові ідеї, а й пропонує механізми їх практичної реалізації. Така здатність завжди імпонує його прихильни­ кам, електорату.

•    Велика популярність. Вона досягається завдяки поєднанню іміджу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної діяльності та звичайного популізму.

•    Політична гнучкість, динамізм. Лідер високого рівня, як прави­ ло, успішно вибирає альтернативні рішення, завойовує симпатії і при­ хильність у результаті неординарних дій і вчинків.

•    Політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідаль­ ність. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим політикам, які швидко знаходять вихід з критичної суспільної ситуації і беруть на себе відповідальність за прийняті рішення. Згадаймо хоча б політиків, які підписали відомі Біловезькі угоди (Білорусь).

•    Гострий розум, політична інтуїція. Певною мірою ці якості є вродженими, а згодом розвиненими. Йдеться про вміння мислити ана­ літично, неординарно, прораховувати і передбачати можливий розви­ ток подій. Такі якості притаманні небагатьом політичним лідерам.

•    Організаційні здібності. Вони потрібні політичному лідерові будь-якого масштабу, але особливо важливі для лідерів, які є національ­ ною елітою, насамперед президентів, керівників парламентів, урядів, міністрів, лідерів найвпливовіших політичних партій, об'єднань, сил.

•    Мова політичного лідера. Ідеться про мову, якою спілкується політичний лідер, політичну термінологію, поняття, властиві лідерові з високим рівнем загальної і політичної культури.

•    Володіння політичними технологіями. Справжній політичний лідер повинен професійно володіти комплексом (системою) спеціальних, цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забез­ печують очікувані ним політичні результати діяльності. До того ж полі­ тик повинен досконало володіти політичним маркетингом — системою пропаганди, підкреслення і демонстрації кращих рис, притаманних йому самому або тим, кого він підтримує в політиці.

•    Привабливість лідера (імідж). Політик повинен уміти подобати­ ся, або мати "шарм". Свого часу такими політиками були Р. Кеннеді, М. Тетчер, М. Горбачов, Б. Єльцин, Л. Кравчук та ін. Крім відповідних якостей і вміння вирішувати суто політичні питання вони вміло заво­ йовували симпатії громадян.

•    Популізм. Виокремлюємо цю якість у її позитивному розумінні, оскільки "робота на публіку" притаманна фактично всім політичним лідерам. Вдало використаний популізм — постійна поява перед людьми, незастережливе спілкування з ними, вміння стати "своїм хлопцем" — тільки на користь політикові. Шкода, коли такий популізм потім не підкріплюється конкретикою політичної, суспільно корисної діяльності.

Дещо видозміненими крім названих є риси політичного лідера за­гальнонаціонального, загальнодержавного масштабу:

•  уміння бачити, виокремлювати проблему і генерувати ідеї, роз­ робляти політичні завдання загальнонаціонального характеру. Без

такого таланту політичний лідер рідко піднімається над особистими, мі­стечковими інтересами;

•    готовність персоніфікувати функціональні цінності відповідно до конкретного історичного періоду. Ідеться про вміння бачити і ви­ рішувати ту чи іншу проблему з урахуванням як історичного досвіду, практики, так і особливостей реального історичного часу;

•    уміння генерувати ідеї, розробляти програми не лише на загаль­ нонаціональному рівні, а й у разі потреби узгоджувати інтереси бага­ тьох суб'єктів політичного процесу;

•    уміння вселяти віру, оптимізм у весь народ, націю, великі со­ ціальні групи. Така якість найчастіше притаманна харизматичним ліде­ рам;

•    політичне уявлення. Ця риса притаманна політикам неординар­ ним, високого рівня. її можна пояснити як своєрідний інтуїтивний і ра­ ціональний творчий елемент політики, спосіб визначення і оцінювання кризової ситуації, стратегії пошуку рішень, здійснення конкретного політичного курсу. Це рідкісна якість і досить ризикована. Потрібно було бути Мойсеєм, щоб уявити і передбачити "землю обітовану", Ш. де Голлем, щоб уявити собі майбутню велику Францію і спрямувати свою політичну діяльність на досягнення такої мети. Однак були політи­ ки, політичне уявлення яких реально виявилося далеко не найкращими зразками для людства (наприклад, В. Ленін, ще гірше — А. Гітлер). Досить часто політичне уявлення слугує народженню і реалізації уто­ пічних, практично нереальних проектів. Загалом політичне уявлення пов'язане з ризиком, що потребує від політика великої мужності, смі­ ливості і відповідальності. Добре, якщо таке уявлення реальне, позитив­ не, а не помилкове, яке становить загрозу для життя не однієї людини, а багатьох, іноді мільйонів людей.

Лідерство і керівництво — поняття різні. Лідер регулює міжосо-бистісні відносини, а керівник — офіційні. Якщо лідером стають сти­хійно, то керівника найчастіше призначають або вибирають. Керівниц­тво стабільніше, ніж лідерство. У лідера сфера діяльності вужча, ніж у керівника.

Проблема лідерства завжди має розглядатися у контексті конкретно­го суспільства та історичного часу. Не є винятком і Україна. Процеси, що відбуваються в ній, значно відрізняються від тих, що здійснюються в інших посттоталітарних країнах Європи і колишніх республіках СРСР, а нині суверенних державах. Значна роль у цих процесах у нашій дер­жаві належить не правлячому класові чи будь-якій політичній силі,

а саме політичному лідерові, особі як головній фігурі найважливіших політичних процесів. І це природно, оскільки Україна, незважаючи на велике значення в її історії всього українського загалу, громадянства, фактично завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів суспільно-політичного розвитку країни, його забезпе­ченні.

Лідерством в Україні і сьогодні певною мірою компенсується брак усталених договірних норм, законодавчої бази, цілей та зв'язків, які були б визнані й прийняті до фактично обов'язкового виконання. Фахівці, вказуючи на брак розвинутої демократії в Україні, мають на увазі саме це.

Серед політичних лідерів сучасної України можна виокремити два типи:

"поступливий"— лідер консервативного типу, тобто такий, що під певним тиском намагається зберегти в країні раніше існуючу систему;

"інверсійний" — лідер, якого визнають і сприймають не так завдя­ки його особистим заслугам, як через переслідування його владою чи критику з боку інших лідерів або політичних сил.

Лідерів, які на ділі обстоюють ідеї справді революційних перетворень (у найкращому розумінні), в Україні сьогодні ще надто мало, навіть на тлі надзвичайно розвиненого популізму та безлічі різноманітних по­літичних спектаклів, що розігруються.

Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в Україні, щодо багатьох лідерів абсолютно неможливо визначити, є вони лідера­ми загальнонаціональними чи регіональними; інтереси яких соціальних груп захищають; яке їх ставлення до існуючого суспільного устрою — функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче. Інакше кажучи, нині в Україні не бракує так званих "розмитих лідерів", які діють аде­кватно суспільно-політичним змінам і конкретним колізіям. Таких лідерів скоріше забагато. А тому поява дедалі більшої кількості лідерів елементарного популістського типу загрозлива для України. І це тоді, коли суспільство сьогодні надто гостро потребує сильних лідерів, гідних сповна взяти на себе відповідальність за долю усієї нації, а не лише за долю своїх виборців.

Хоча в Україні, як і в багатьох інших країнах з подібною суспільно-політичною ситуацією, надто мало жінок-політиків, варто зазначити і розглянути тендерні (статеві) стереотипи сприйняття політичних подій, явищ, політичних лідерів, у тому числі політиків жінок.

Безумовно, жінки здебільшого сприймають політичні події на емо­ційному, практично-побутовому рівні (зниження рівня життя, зарплат, житлова проблема, медичне обслуговування, догляд за дітьми та ін.), тоді як чоловіки більш масштабні у політичних орієнтирах (повільні еко­номічні реформи, відносини з Росією, геополітичні орієнтації України, некомпетентність влади тощо).

Встановлено, що жінки симпатизують політичним партіям гумані­тарного, духовного спрямування. Чоловіки здебільшого схильні аналі­зувати зміст та особливості діяльності окремих партій. У сучасній Ук­раїні проблема жінки-політика існує, і найближчим часом вона навряд чи буде вирішена.

Свого часу Р. Даль наголошував, що проблема лідерства завжди за­лишалася складною для захисників демократії, а також для її теоретиків. Уявляти демократичний устрій без лідерів означає неправильно сприй­мати історичний досвід. Лідери як конкретні особи більш непередба-чувано, ніж звичайні громадяни, впливають на прийняття багатьох рі­шень, що стосуються інтересів усіх громадян.

За таких обставин постає питання: яких якостей бракує сучасним політичним лідерам, у тому числі українським? Насамперед тих, що пе­ретворюють лідера на особистість. Точніше, лідер тоді є лідером, коли він — особистість.

У сучасного політичного лідера мають бути новаторська, зрозумі­ла програма і стратегія діяльності. По-новаторському він має і діяти.

Лідер повинен добре вміти висловлювати і боронити як власну дум­ку і погляди, так і думку і погляди тієї чи іншої суспільної групи.

Лідерові обов'язково мають бути притаманні відповідний рівень по­літичної культури, організаторські здібності та вміння впливати на людей. Він не досягне успіху в політичній діяльності без власної команди — людей, які поділяють його думки, життєву позицію, стратегію. Як зазна­чав Н. Макіавеллі, про розум правителя судять насамперед з того, яких людей він до себе наближає.

Безумовно, сучасна Україна потребує передусім демократичних лідерів, але багато з них все ще сповідують і використовують автори­тарні норми управління.

Серед багатьох якостей сучасного політичного лідера в Україні варто виокремити почуття національної самосвідомості і гордості, відчуття єдності з народом. Інакше кажучи, лідера посткомуністичної України характеризує не так уміння красиво висловлюватись, як те, що він здатен бути захисником національних інтересів, обстоювати їх.

Політичне лідерство та політичні еліти загальні положення

Лідерство - невід’ємний компонент політичної діяльності. Проблеми лідера й лідерства, їхнього місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи їх розвитку та умови формування постійно хвилюють людство. З їх розв’язанням пов’язують долі людей та прогнози розвитку суспільства. Ця тема набуває особливої актуальності сьогодні, бо якісна перебудова життя суспільства неможлива без кардинального реформування управління, без наявності професійного корпуса політичних лідерів, які керують державними і партійними організаціями, рухами, неформальними об’єднаннями.

Лідерство - це не новий стиль керівництва, а засіб організації влади в громадянському суспільстві з розвинутою політичною свідомістю всіх або більшості його соціальних верств. Соціальне й політичне партнерство, взаєморозуміння лідера та його послідовників - основа нової сучасної політики.

Проблема політичного лідерства та політичних еліт багатопланова. Мета лекції - лідерство і еліти як специфічний аспект політичної діяльності та політичних відносин. Розглянути цю проблему доречно за таким планом:

1. Природа, сучасні теорії та типологія політичного лідерства.

2. Сутність політичної еліти, концептуальні напрями тлумачення еліт. Типологія еліт.

1 Природа, сучасні теорії та типологія політичного лідерства

Спроби осмислення багатогранності проблеми лідерства (lider - від анг. - провідник) сягають давнини й впродовж сторіч не припиняються. Історія дослідження політичного лідерства - є приклад різноманітності підходів і відсутності загальноприйнятої базової теорії. Здавна сформувалися традиції в підходах до її розуміння, які мають два напрями. Перший цікавиться переважно моральнісно - етичним змістом терміна, другий відзначається певною прагматизацією й визнає за особистістю право приймати рішення, її здатність до згуртування людей для досягнення поставлених цілей тощо.

Політику, її завдання і цілі розрізняються на різних рівнях політичної діяльності, тому існують і різні лідери. В малій групі (це може бути еліта верхніх рівней влади або іншого керівництва) роль лідера містить в собі здатність згуртувати людей та направити їх діяльність. Від лідера вимагається тісне особисте спілкування з близьким оточенням. При цьому виявляються і відіграють організаторську роль його особисті якості: вміння володіти ситуацією, приймати рішення, брати на себе відповідальність, робити вірний політичний вибір. Водночас лідер повинен вміти задовольняти інтереси групи, не виходячи за межі права і громадянських норм.

Іншим є лідерство на рівні «великої політики», управління країною, політичними рухами. Від лідера такого масштабу вимагається згуртування інтересів широкої суспільної бази влади. Тут мають значення не стільки особисті якості лідера, скільки його вміння формувати загальні політичні вимоги, знаходити високі критичні й конструктивні якості, спілкуватися з більш широким колом людей, переконувати їх, бути виразником їх інтересів. Тільки тоді лідер може стати символом руху, партії, суспільства.

Обов’язкова умова лідерства - володіння владою в конкретних формальних чи неформальних організаціях різних рівней і масштабу - від держави і навіть групи держав до урядових установ, суспільних груп, рухів, партій. Формалізована влада лідера закріплюється законом. Але в кожних випадках лідер має соціальну і психологічну логіку, емоційну опору в суспільстві або колективах людей, які за ним слідують.

Таким чином, на всіх рівнях політики лідерство реально при визначених умовах. Лідер повинен не тільки вести за собою людей, а й мати для цього необхідні якості.

Що ж являє собою політичний лідер? Політичний лідер - це особа, інтеграційні, новаторські, критично зорієнтовані, здібності якої спрямовані на створення і реалізацію програми (концепції) розв’язання соціальних проблем і завдань суспільного розвитку.

Його провідний засіб - моральний вплив, апеляція до громадської думки. Функції політичного лідера зосереджені на:

· об’єднанні громадян навколо спільних цілей;

· визначенні та прийнятті оптимальних політичних рішень;

· захисті мас від беззаконня;

· забезпеченні політичного, інформаційного, емоційного зв’язку влади та мас;

· укоріненні в свідомості мас оптимізму для досягнення проголошених цілей.

Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання класифікації цього поняття. У науковій літературі існує безліч класифікацій, які базуються на різних критеріях.

В політології, починаючи з М. Вебера, політичних лідерів поділяли на три типи: традиційних, легальних й харизматичних, в залежності від того, на чому базувались їх претензії на владу (авторитет).

Традиційні лідери (вожді) опираються на вікові традиції, що не викликають ніяких сумнівів.

Легальні лідери повинні здобувати владу законним шляхом.

Харизматичні лідери (харизма, по Веберу, лідер - полубог, пророк, великий месія) опираються не на силу традицій або закону, а на незвичайні особисті якості. Ці якості не мають чітко висловленого змісту, але вони достатні для того, щоб у харизматичного лідера були послідовники, які бажають вручити йому політичну владу.

Якщо взяти за критерій психологічні особливості поведінки лідерів, то при цьому розрізняють :

· експертів - людей раціонального складу розуму, які віддають перевагу фактам і цінують точність;

· організаторів - діяльних особистостей, ініціативних, які просуваються до влади цілеспрямовано, але не поспішаючи;

· комунікаторів - спонтанних і емоційних політиків, які розглядають політику як сцену власного самоствердження;

· стратегів - оригінальних людей, які відкидають задані схеми і роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним.

Американська дослідниця М. Херманн аналізує зміст функцій політичного лідерства через такі образи - людей:

Образ перший: лідер - прапороносець. Він визначає для своїх послідовників цілі й вказує напрями їх діяльності. Йому притаманні власне бачення дійсності, яскраві, привабливі персональні якості.

Образ другий: лідер - комівояжер, або служник, якому властиве уважне ставлення до потреб людей, здатність переконати їх в тому, що саме він, лідер, може надати цю допомогу.

Образ третій: лідер - маріонетка, для якого важлива здатність переконувати людей, завдяки чому «купують» його ідеї та плани.

Образ четвертий: лідер - «пожежник», дії якого багато в чому визначені нагальними вимогами політичної ситуації. Автор вважає, що в політичній практиці всі відлічені риси в різному поєднанні реалізуються більшістю лідерів. В нашій країні, на жаль, переважають лідери - маріонетки і пожежні і явно бракує лідерів - прапороносців та служителів.

Якщо взяти за критерій стиль діяльності лідера, то можна виділити: авторитарний стиль, для якого характерні жорстокість мислення лідера, ігнорування інформації й аргументів, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, лідер бере участь в обговоренні проблем нарівні з усіма, цілі і напрями діяльності обираються, виходячи з точки зору, яка перемагає.

Докладно розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є змістовний смисл, суспільна цінність їхньої політичної діяльності.

Популістський тип (від лат. populus - народ, боротьба за інтереси народу) відзначається прагненням ”показушності” при виконанні ролі виразника інтересів своїх прихильників. Для досягнення влади він заграє з народом, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру політикам. Популісти багато обіцяють, намагаються сподобатися масам, але в їх діяльності відсутнє знання реальності, багато амбіціозності, мало прозорливості. Це, по суті, диктаторський стиль лідера, завуальований іноді доброзичливими патерналістськими мотивами.

Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш високо. Це лідер, згідно з термінологією американського дослідника Д.Белла, технотронного, або постіндустріального, суспільства. Він - глобальний стратег, має комп’ютерну грамотність, і іноді використовує харизматичні якості для того, щоб привабливо викласти свої ідеї й плани, переконати громадян в їх перевагах, залучити до їх здійснення.

Таким чином, стосовно розповсюдженої в сучасній науці концепції політичного лідерства поведінка лідера є результат взаємодії двох складових: його дій, що проявляються в якостях особистості, і об’єктивних обставин. Значення об’єктивних обставин визначається трьома факторами:

· впливають на формування особистості лідера;

· ставлять перед ним проблеми;

· визначають умови, в яких лідеру ці проблеми доведеться вирішувати.

Проте, потрібно мати на увазі, що лідер завжди чимось унікальний, а саме політичний ринок визначає ”вартість” тих чи інших політичних лідерів і самої інституції лідерства.

У світовій політичній і теоретичній практиці відомо щонайменше два пріоритетних підходи до політичного лідерства. Перший - це орієнтація на лідера як на людину - програму, коли основну увагу приділяють певним теоретичним, ціннісним, ідейним міркуванням, викладених у програмі лідерів. Цей пріоритет є специфічною західноєвропейською конструкцією, коріння якої сягають Великої французької революції. Другий підхід пов’язаний з давніми історичними традиціями персональної оцінки політичних лідер.

Розглянемо деякі західні концепції лідерів. Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається “теорія рис”. Вона виникла під впливом досліджень англійського психолога і антрополога Ф.Гальтона, котрий пов’язував цей феномен зі спадковістю. В рамках цього напряму були здійснені дослідження царських династій різних націй, аналіз браків між правителями тощо. Основною ідеєю такого підходу була впевненість в тому, що коли лідеру притаманні якості, які передаються спадкоємно і відрізняють його від інших, то ці якості можна виділити. Проте скласти перелік таких рис тоді не вдалося. В1940р. американський психолог К.Берд склав список із 79 рис, які згадувалися дослідниками як ”лідерські”. Серед них були названі ініціативність, почуття гумору, ентузіазм, впевненість в собі тощо. Але ні одна з них не займала міцного місця в переліках: 65% названих рис були згадані тільки одного разу, 16-20% - двічі, 4-5% - тричі і лише 5% рис були названі чотири рази. Цей факт дав можливість американському психологу Ю.Дженнінгсу пояснити суб’єктивізм цих теорій рис, які, з його точки зору, значною мірою відображали риси самих дослідників, ніж риси лідера. Незалежно від відношення до теорії рис та її наукової цінності люди продовжують вважати, що політичний лідер повинен мати деякі головні риси: чесність, моральні якості, продуктивність ідей, здатність розв’язувати конфлікти, високий рівень інтелекту тощо. У такому контексті закономірним є запитання: чому лідерами в реальному житті стають не найяскравіші індивідуальності? Певною мірою відповіддю на нього є розуміння головних тез ситуативної концепції лідерства.

Ситуативна теорія лідерства (В.Ділл, Г.Хиптон, А.Голднер та ін.) стверджує, що лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у ”піраміді влади”. Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральними, несприятливими, такими, що збігаються з програмами лідера, або такими, що заперечують їх. Теоретики ситуативного підходу саме дією ситуативної концепції пояснюють таке явище, як культ особи.

Ситуативна теорія не заперечує знання індивідуальних рис особистості, проте відстоюють позицію відносності значення для лідера персональних характеристик. Це вельми співзвучне вислову Ліона Фейхтвангера, що влада навіть пустопорожню людину наповнює змістом. І історія знає такі приклади. Навіть знаходячись у напівсвідомому стані, деякі люди (Л.Брежнєв, К.Черненко) об’єктивно виконували роль політичного лідера, були символом держави. Для того, щоб зняти можливі заперечення, що ситуативна теорія розглядає особистість лідера як маріонетку, американський вчений Е.Хартлі запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, якщо людина стає лідером в одній ситуації, не виключно, що він їм стане і в іншій; по-друге, в результаті стереотипного мислення лідери в одній ситуації розглядаються групою як ”лідери взагалі”; по-третє, ставши лідером в конкретній ситуації, людина набуває авторитет, який сприяє її обранню і наступного разу; в-четверте, лідером частіше обирають людину, яка має мотивацію до досягнення влади.

Проте, така точка зору не зняла однобічності ситуативної теорії і тому породила третій, більш-менш компромісний варіант - особистісно-ситуативну теорію. В 1952р. Г.Герт і С.Мілз виділили чотири фактори, які потрібно врахувати при розгляді феномена лідерства:

· риси і мотиви лідера як людини;

· постать лідера і мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують їх йти за ним;

· характеристику ролі лідера;

· інституціональний контекст, тобто, ті офіційній правові параметри, в яких працює лідер.

Таким чином, лідерство стало розглядатися як відношення між людьми, а не як характеристика окремого індивіда.

Феномен лідерства також пояснює теорія послідовників (Ф.Стенфорд, Д.Рісмен, К.Шатл та ін.). Вона тлумачить лідерство як особливий тип взаємин між керівником та послідовниками (виборцями, активними прихильниками лідера, тими, хто справляє на нього вплив). Лідер і його послідовники складають єдину систему. Позиція лідера, стосовно своїх послідовників, залежить від ступеня концентрації ним влади, рівня культури його і суспільства, політичного режиму, в рамках якого реалізується його володарство. Поясненню природи політичного лідерства допомагає і психологічна теорія, яка відштовхується від психоаналізу З.Фрейда. В основі психоаналізу З.Фрейда є теорія фрустації, що означає стан збудження людини, якщо вона усвідомлює, що є перешкоди до реалізації її інтересів. Теорія фрустації пояснює як сексуальні мотиви (лібідо) трансформуються в інші, в тому числі й політичні мотиви і бажання. Послідовники З.Фрейда (Є.Фромм, Т.Адорно та ін.) стверджують, що психіка людини має бути в основі суспільного життя, а людина, по природі індивідуальна, власна, одержима волею до влади. Деякі дослідники вважають лідерство визначеним видом помарення як слідство неврозу. Вони виявили тип особистості схильним до авторитаризму. Влада над іншими надає такій людині сексуальну насолоду, тобто вона є своєрідною формою садизму. Така особистість ірраціональна, містифікована, керується емоціями, не терпить рівності. Дійсно, історія свідчить, що багато політичних лідерів були невротиками - Наполеон, Гітлер, Сталін тощо.

Максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії - сутність культу особи. Це закономірне слідство і одна з передумов тоталітарного політичного режиму, хоч має місце і в авторитарних, а частково і в демократичних державах. Особа може увійти в історію як сатрап, деспот, тиран. Яскравий приклад тому політичні біографії Гітлера, Сталіна, Чаушеску, Хусейна і ще багато кого. Ідейні джерела культу особи лежать в тоталітарній ідеології, її претензії на монопольне володіння істиною тощо.

Отже, специфіка діяльності політичного лідера пов’язана з його посадовим перебуванням у певній структурі управління й передбачає тривале використання влади. Зумовлене ж політичне лідерство такими базисними чинниками, як тип власності, форми державного устрою, рівень зрілості існуючих суспільних та міжособистисних взаємин. Політичне лідерство може змінюватися лише в системі взаємодії із зазначеними чинниками, що й визначає науковість діяльності лідера.