Особливості переходу Іспанії до демократії

Іспанська влада вірила, що позитивні зміни 1960-х років в економіці країни дозволять сформувати консервативне суспільство, для якого політика не буде викликати великого зацікавлення. Насправді сталося навпаки: економічне зростання спровокувало політичні конфлікти, сприяло культурним, соціальним і політичним змінам, які підірвали стабільність режиму. Окрім того, активізація економічних зв'язків із Європою, зростання туристичного потоку в Іспанію, іспанська еміграція в країни Західної Європи сприяли активному засвоєнню європейських стандартів та норм життя. При цьому можна було порівняти рівень життя франкістської Іспанії та демократій Заходу, які без сумніву стали для більшості природною політичною альтернативою франкізму. Перехід до демократії припав на період економічної кризи, головними зовнішніми причинами якої було дворазове (1973/74 і 1979) підняття цін на нафту світовими виробниками. Вона тривала довше і була значно глибша, ніж у найрозвиненіших державах світу. Протягом всього десятиліття, на яке припали фундаментальні політичні зміни, Іспанія переживала сповільнення темпів економічного зростання, постійні інфляційні процеси, зростання дефіциту бюджету, збільшення кількості безробітних (із 3,2% у 1974 р. до 12% у 1980 p.). Роки, проведені поруч із Ф. Франко, не перетворили Хуана Карлоса в його політичного однодумця. Все більше спадкоємець престолу схилявся до ліберально-демократичного вирішення монархічної проблеми, поділяючи тезу, згідно з якою монарх втілює в своїй особі суверенітет народу та виступає в якості гаранта інтересів усієї нації. Тому Хуан Карлос (іспанці називали його "ініціатором змін") відмовився від різкого демонтажу франкістської системи (за негайну ліквідацію франкістської системи - гасло "демократичного перелому" - виступала опозиція, представлена комуністами та соціалістами), а обрав шлях повільних змін, реформ, отримавши безумовну підтримку народу. У своїй першій тронній промові він пообіцяв стати "королем усіх іспанців без винятку" та бути монархом у "вільному сучасному суспільстві". Власне особливість іспанської моделі переходу від диктатури до демократії полягає у тому, що цей перехід здійснювався правовим шляхом (dentro deja legalidad) - реформуванням соціально-політичних структур режиму. Головні політичні сили країни досягли консенсусу стосовно минулого, бачення сьогодення й майбутнього Іспанії, що сприяло успішному переходу до демократії. Перехідний період тривав від смерті Ф. Франко до проголошення Конституції 1978 р.

У березні 1976 р. переговори двох опозиційних блоків (Демократичної ради та Платформи демократичної конвергенції) завершилися створенням широкої коаліції - Демократичної координації. Вперше опозиційні сили зуміли виступити як загальнонаціональний рух, що піднявся над існуючими між ними розбіжностями. В опублікованій спільній заяві підкреслювалося прагнення домогтися встановлення в країні демократичного ладу. Програма опозиційного блоку Демократична координація містила наступні вимоги: амністія всім політичним в'язням, визнання громадянських прав і політичних свобод, легалізація всіх політичних партій, визнання профспілкових свобод та розпуск "вертикальних" синдикатів, надання прав та автономії різним національним регіонам Іспанії тощо.

Прем'єром першого післяфранкістського уряду став відомий своїми консервативними поглядами Аріас Наварро. У своїй програмній заяві, опублікованій 15 грудня 1975 р., глава нового кабінету заявив, що буде здійснювати "процес еволюції" і постарається наблизити Іспанію до західного співтовариства, здійснивши деякі перетворення. Однак "міні-демократія", яку країні запропонував уряд А. Наварро, нікого не влаштовувала, він не зміг очолити процес перетворень та забезпечити їх втілення у життя. В країні наростало невдоволення відсутністю кардинальних змін. З іншого боку в суспільстві існувала консервативна опозиція реформам, що отримала назву "бункер" (el bunker). Вона намагалася максимально обмежити нові законодавчі ініціативи, інтерпретувати їх в традиційному, тобто авторитарному, розумінні.

1 липня 1976 р. король відправив уряд А. Наварро у відставку. Хуан Карлос розумів, що необхідно вжити рішучих заходів для зміцнення позицій монархії. Він призначив прем'єром одного з найбільш активних прихильників нового курсу Адольфа Суареса. Кабінет А. Суареса впродовж року здійснив низку реформ, що ліквідували найбільш одіозні інститути франкізму та дозволили запровадити в Іспанії норми та інститути буржуазної демократії. Першим актом уряду було оголошення амністії політичним в'язням (понад 500 осіб були звільнені), ухвалення змін у карному кодексі, які дозволили легалізувати політичні партії. Незважаючи на опір "бункера" на розгляд Кортесів був внесений законопроект "Про політичну реформу", який після тривалої боротьби в листопаді 1976 р. парламент прийняв як закон. У грудні його схвалив всенародний референдум (94% голосуючих підтримали документ). Саме цьому закону належить історична роль "законодавчого мосту", який забезпечив мирний перехід країни до демократичного режиму правління. Перспективною метою закону було підготувати конституційну реформу. Франкістські Кортеси перетворювались у двопалатний парламент (верхня - Сенат і нижня - Конгрес депутатів), вибори до якого проводилися на основі загального, прямого і таємного голосування. Влада легалізувала опозиційні політичні сили, зокрема ліві партії - ІСРП та КПІ. У січні 1977 р. були ліквідовані "трибунали громадського порядку" (створені для розправи з противниками франкістської диктатури), розпущені "вертикальні" синдикати та юридично узаконені робітничі профспілки (липень). У квітні 1977 р. було прийнято рішення про розпуск Національного руху та втілено його у життя.

Діяльність Хуана Карлоса отримала позитивну оцінку в еміграції: його батько офіційно відмовився від претензій на трон напередодні парламентських виборів 1977 р.

Додаткові можливості для ліквідації франкізму мирним шляхом створювало співробітництво монархістів-альфонсистів (прихильники роду Альфонса ХШ, третім сином якого був дон Хуан - батько проголошеного короля) та карлістів (прихильники карлістської гілки іспанських Бурбонів, очолені принцом Хав'єром Бурбоном та його сином Карлосом Уго) з демократичною опозицією, яке значно активізувалося у 70-ті роки. У 1974 - 1975 рр. в опозиційній коаліції Демократична рада активну участь брав політичний радник дона Хуана - Кальво Серрер - відомий філософ, письменник, громадський діяч. У Демократичній згоді брали участь карлісти. З проголошенням Хуана Карлоса королем, альфонсисти в черговий раз відтіснили від трону карлістів.

Отже, 15 червня 1977 р. в Іспанії пройшли перші від 1936 р. загальні демократичні вибори до парламенту. Незадовго до виборів припинила своє існування Платформа демократичних організацій (реорганізована в 1976 р. із Демократичної координації), учасники якої вирішили виступати на виборах самостійно. Про гостру політичну боротьбу, що розгорнулася на виборах, свідчить той факт, що на 350 місць у Конгресі Депутатів і 207 місць у Сенаті (всього в Сенаті було 248 місць, але 41 сенатора призначав король) претендували 5637 кандидатів, які представляли 157 партій та груп. У виборах взяло участь 78,3% населення. Перемогу здобув утворений напередодні блок Союз демократичного центру (СДЦ) - об'єднання угрупувань ліберальної, християнсько-демократичної та соціал - демократичної орієнтації (понад 34% голосів), який очолив А. Суарес. Друге місце здобули соціалісти (29%), третє - КПІ - 9%, за нею консервативна партія блок Народний альянс (НА, утворена в 1976, лідер М. Фрага Ірібарне) - 8%. Внаслідок парламентських виборів правоцентристські та праві партії отримали майже 52% голосів, а ліві -48%. У країні склалася багатопартійна система, в якій провідними стали дві партії: СДЦ та ІСРП.

Представлені в парламенті партії та уряд підписали в листопаді "пакти з Монкяоа" (los Pactos de la Moncha, за назвою урядової резиденції в Мадриді): програми економічних та політичних заходів, необхідних для демократичного облаштування країни. Економічна частина угод передбачала встановлення в країні режиму "суворої економії" з метою зниження високого рівня інфляції, впорядкування державного бюджету; передбачалося проведення податкової реформи; демократизація фінансової системи та системи соціального забезпечення, освітньої сфери тощо. Політична частина передбачала встановлення парламентського контролю над ЗМІ; перегляд карного та військового кодексів для їх пом'якшення; демократизацію закону про громадський порядок; реорганізацію сил громадської безпеки. "Пакти з Монклоа" стали компромісом загальнонаціонального рівня, досягнутим для реалізації спільної мети - стабілізації режиму представницької демократії. Виконання намічених завдань сприяло стабілізації національної економіки. Ця так звана договірна модель переходу до демократії виявилася привабливою для багатьох політичних режимів у всьому світі. Згодом її намагалися реалізувати в Південній Африці, у багатьох країнах Латинської Америки (Бразилії, Аргентині, Колумбії), в країнах Східної Європи.

Щодо зовнішньої політики, то Іспанія була однією з країн, що підписала Заключний акт наради в Гельсінкі 1975 р. У 1977 р. Іспанія стала членом Ради Європи і підписала всі міжнародні документи в сфері прав людини. Водночас почався процес відновлення і нормалізації дипломатичних відносин з усіма державами світу. Упродовж 1977 р. Іспанія встановила дипломатичні відносини з Румунією, Югославією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною, Радянським Союзом.

У специфічних умовах, що склалися в Іспанії у другій половині 70-х років, заміна франкізму парламентською монархією відповідала ситуації та сприяла відновленню демократичних свобод. Участь монархістів у цьому історичному процесі посилила позиції демократичного табору, забезпечила базу для компромісу, що дало можливість покінчити з франкістською формою правління мирними засобами, об'єктивно сприяло позитивним зрушенням у житті іспанського суспільства та держави.