Уряд л. Ергарда

16 жовтня 1963 р. місце К. Аденауера на посаді канцлера зайняв Людвіг Ергард (ХДС). Віце-канцлером і міністром загально-німецьких справ став лідер ВДП Еріх Менде, зовнішньополітичне відомство знову очолив Ґ. Шрьодер. У програмній декларації, запропонованій Бундестагові через два дні, Л. Ергард заповів продовження внутрішньої та зовнішньої політики попереднього уряду. Попервах канцлер мав намір зосередитися, передусім, на внутрішній політиці, зокрема на проблемах, які були успадковані від попередників і вимагали невідкладного розв'язання. Поміж них були: реформа кримінального права, питання задавненості нацистських злочинів, пакет соціальних регулювань та реформа шкільництва. Однак розвиток подій у міжнародній політиці настільки займав увагу уряду, що реалізація програми амбітних внутрішніх реформ ставала нереальною.

Щоправда у програмній заяві новий канцлер обіцяв продовження зовнішньої політики, але власне на цьому полі відбулися значні зміщення політичних акцентів. Найприкметнішими вони були у східній та німецькій політиці. Так звана правова доктрина Федерального уряду, найважливішою складовою частиною якої була теза про існування Німецького Райху в кордонах 1937 р., робила неможливим розв'язання посталих із Другої світової війни правничо-політичних проблем, що існували між Федеративною республікою і країнами східного блоку (як справа кордону по Одеру-Нейсе, проблема Мюнхенської угоди). Проте мирні ініціативи, започатковані США та СРСР у 1963 р., спонукали

Федеральний уряд до модифікації контактів зі Сходом. У результаті підписано торговельні договори з Польщею, Угорщиною, Румунією (1963), Болгарією (1964) та Чехословаччиною (1967). Курс на поліпшення відносин із країнами східного блоку, провідну роль у якому відігравав Ґ. Шрьодер, підтримували ліберальне крило ХДС, ВДП та СДПН.

У німецькій політиці уряд Л. Ергарда дотримувався концепції подвійних стандартів. Вона зводилася до дипломатичної ізоляції НДР на Заході та Сході з метою дестабілізації тамтешньої системи влади, а водночас задля наочного переконання світу в неминучості об'єднання Німеччини на західних умовах. 25 березня 1966 р. федеральний уряд, побоюючись ізоляції на міжнародній арені, скерував до всіх держав, із якими утримував дипломатичні відносини, а також до країн східного блоку (за винятком НДР) та арабських країн дипломатичну ноту, в котрій містилися пропозиції стосовно початку переговорів на тему загального роззброєння. Крім того, Федеративна республіка у зверненні до держав Варшавського договору висловила готовність до взаємного обміну деклараціями про відмову від застосування сили. Але виступаючи в ролі прибічника політики відпруження, федеральний уряд разом із тим не зрікався положень так званої правової доктрини, що стосувалися існування Німецького Райху в кордонах 1937 р. Власне з цього приводу нота була відхилена державами східного блоку.

У 1963 - 1965 рр. уряд Л. Ергарда опинився перед дилемою, що випливала з протилежних цілей європейської політики двох найважливіших союзників Бонна - США та Франції. Колізія пріоритетів західнонімецької політичної еліти на цьому ґрунті привела до поділу її на дві групи: атлантистів і голлістів. Серед перших опинилися канцлер Л. Ергард, міністр закордонних справ Ґ. Шрьодер, міністр оборони Кай-Уве фон Іассель, а також більшість політиків ХДС, ВДП і СДПН. Натомість до найактивніших голлістів належали К. Аденауер, Ф.Й. Штраус, Г. фон Брентано, а також більшість політиків ХСС і частина політиків ХДС.

Атлантисти підтримували поборюваний Ш. де Ґоллем американський проект створення багатонаціональних ядерних сил, американо-британську концепцію лібералізації світової торгівлі, намагання Англії приєднатися до Європейських об'єднань. Ґоллісти принаймні не мали наміру послаблювати союзницьких відносин із Вашингтоном. Однак у міру того як американська адміністрація інтенсифікувала свої контакти з Москвою, у їхніх рядах зростали почуття невдоволення щодо США і переконання у необхідності зближення з Францією. Вони висловлювалися за спільність німецько-французьких інтересів, що полягали, зокрема, у фінансовій підтримці розбудови французького ядерного потенціалу та в тісній економічній співпраці обох країн, забезпечуючи таким чином справне функціонування Європейських об'єднань. Балансування між США та Францією, як здавалося попервах, створювало шанси на зміцнення міжнародних позицій Федеративної республіки. Однак фактично воно спричинилося до порушення рівноваги між атлантичним і європейським напрямами у західній політиці Бонна.

Однією з проблем внутрішньої політики, яка викликала велике емоційне збудження і в країні, й за кордоном і численні застереження правового та морального характеру, була справа задавнення нацистських злочинів. Згідно з законом про скасування окупаційного права (1956), задавнення гітлерівських злочинів мало настати 8 травня 1965 р. Цей закон покликався на карний кодекс, який передбачав, що у випадку злочину вбивства максимальний період задавнення становить 20 років. У міру того, як наближався термін задавнення, набирала сили дискусія навколо цієї проблеми. Вона збіглася в часі з судовим процесом проти 22 колишніх функціонерів концентраційного табору в Освєнцімі, який проходив у Франкфурті-на-Майні у 1963 - 1965 рр. Він ще раз наочно засвідчив глибину нещасть, яких зазнали люди у концтаборах. Врешті, під натиском громадської думки, Бундестаг у березні 1965 р. вніс доповнення до закону про скасування окупаційного права, згідно з яким дату, від якої мав відраховуватися період задавнення, перенесено з 8 травня 1945 р. на 1 січня 1950 р. Новелізація закону була сприйнята прихильно за кордоном, зокрема в Тель-Авіві. Вона створила сприятливі умови для встановлення дипломатичних відносин з Ізраїлем.

На виборах до Бундестагу 19 вересня 1965 р. християнські демократи отримали 47,6% голосів, СДПН - 39,3%, ВДП натомість повторила свій виборний результат 1953 р., здобувши 9,5% голосів.

Різниця у кількості голосів між ХДС/ХСС і СДПН зменшилася з 9,2% (1961) до 8,3%. Другий кабінет Л. Ергарда складався з коаліції ХДС/ХСС та ВДП.

У 1966 р. в економічному розвитку Федеративної республіки з'явилися перші симптоми кризи. Дискусія над проектом бюджету на 1966 р. виявила дефіцит у 4 млрд марок. Серед причин цієї незбалансованості були традиційна для ФРН політика субвенціонування вугільної галузі та сільського господарства, зниження від січня 1965 р, податків від середніх та малих доходів, зріст видатків земель федерації, а також негативний вплив на німецьке господарство, зростання рівня інфляції в інших країнах Європейської спільноти. До того ж позиції уряду ослабила криза вугільної промисловості, спричинена низькою конкурентністю вугілля щодо нафти. Кількість зайнятих у вугільній галузі Федеративної республіки зменшилася з близько 644 тис. у 1955 р. до близько 398 тис. у 1966 р. Це привело до напруження у гірничих середовищах та росту суспільного невдоволення. Наслідком цих процесів стала невдача ХДС у 1966 р. на виборах до ландтаґів Північної Райн-Вестфалії, Ґессена та до міського парламенту Гамбурга. Під час суперечки навколо бюджету 1967 р. дійшло до кризи кабінету: міністри від ВДП 27 жовтня 1966 р. вийшли з уряду. 30 листопада 1966 р. Л. Ергард відійшов із посади канцлера.