Федеративна Республіка Німеччина (1949 - 1989) Конституційний лад

Федеративна республіка Німеччина (без Західного Берліна) займала на час свого конституювання територію 245 тис. кв. км, із населенням 47,7 млн осіб.

Згідно з Основним законом, ФРН була демократичною і соціальною федеративною державою. Важливою особливістю системи влади в республіці стало виразне обмеження компетенції президента, тісна пов'язаність федерального уряду довірою парламенту. Система влади на федеральному рівні включала органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавчу владу здійснював федеральний парламент (Бундестаг), що обирався на чотири роки.

Органом виконавчої влади був федеральний уряд, до складу якого входили Федеральний канцлер і федеральні міністри. Канцлера обирає парламент на пропозицію федерального президента, натомість міністрів призначав президент на пропозицію канцлера. Уряд мав право законодавчої ініціативи, насамперед виключне право подання проектів бюджетних законів і законів, що схвалювали міжнародні угоди. Відповідальність за свою політичну діяльність канцлер ніс перед парламентом, а міністри - перед канцлером.

Головою держави ставав президент, що виконував представницькі функції. Він посідав правом розпуску парламенту і вносить пропозиції про призначення та звільнення канцлера. Президента обирали на п'ять років Федеральні збори (Bundesversammlung), до складу яких входили депутати Бундестагу і в однаковій кількості депутати крайових парламентів, яких обирали ці парламенти за пропорційним принципом. Судову владу справляв Федеральний конституційний суд (Bundesverfassunsgericht).

Принцип федералізму надав Федеративній республіці характеру двочленної союзної держави. Вона складалася з федерації і одинадцятьох федеральних земель (Bundesländer). Вони мали деякі атрибути державності, посідаючи законодавчу, виконавчу й судову влади. Федеральні землі могли також співпрацювати у законодавстві та адмініструванні федерації за посередництвом Федеральної ради (Bundesrat). До складу Федеральної ради входили делегати крайових урядів. Бундесрат не був другою палатою Федерального парламенту, але в деяких ситуаціях міг виконувати законодавчі функції. Так, частина федеральних законів, у тому числі зміна конституції, для набрання чинності вимагала схвалення Бундесратом.

Конституція гарантувала широкі права громадян. У ній закріплювалися права людини на життя та особисту недоторканість, свободу віросповідання і совісті, свободу зборів та спілок, переміщення і вибір професії, недоторкані права в справі правосуддя, виборне право.

Цілям забезпечення об'єктивності та стабільності державного розвитку підпорядковувалася виборна система ФРН, яка була поєднанням мажоритарного представництва за британським взірцем і виборів на основі партійних списків у багатомандатних земельних округах за пропорційною системою. У виборне законодавство запроваджено засаду, згідно з якою для проходження до парламенту необхідно набрати щонайменше 5% голосів. Така клаузула діяла на користь великих системних партій і перешкоджала здобуттю депутатських мандатів дрібними радикальними партіями.