Праворадикалізм

У 70-ті роки XX ст. у країнах Західної Європи почали виникати молоді угруповання праворадикального спрямування. Серед них можна виділити дві групи. У програмних закликах партій авторитарної чи навіть фашистської традиції (Народний фронт у Бельгії, Німецький народний союз, Національний альянс в Італії, Народна партія у Великій Британії) заперечується легітимність існуючої політичної системи, відкидається ліберально-демократичний стиль керівництва державою. У той самий час сильним є акцент на антипарламентаризмі, антиплюралізмі чи антипартійності. Етноцентризм та націоналізм поєднуються з ворожістю до представників інших національних спільнот та держав. Майже в кожній країні навколо таких партій - неофашистських чи неонацистських - існує цілий світ молодіжної субкультури. Більшість її адептів не належить до організованого правого екстремізму, але, по суті, вже приймають та поділяють неонацистську культуру, формуються під її впливом. Расистські гасла та фашистська атрибутика користуються популярністю у певному молодіжному середовищі.

Праворадикальні партії нового типу, що не мають безпосереднього організаційного чи ідеологічного зв'язку з фашистськими партіями, виникли як результат неоконсервативної реакції на кризу держави. Лідери цих угруповань розпочали пошук нового суспільного консенсусу. Вони виступили прихильниками неоліберальної економічної орієнтації, наголошуючи, що принциповою функцією держави повинна бути гарантія свободи як етичної категорії; для них характерне запозичення деяких елементів традиційної лівої тематики, як антиколоніалізм, екологізм, критика технічного прогресу. Ці партії (Прогресивна партія Данії та Норвегії, Національний фронт у Франції, Партія Республіканців у Німеччині, Ліга Півночі Італії) не вважають парламент основною метою своєї політичної боротьби; вони прагнуть "здобути" вулиці (часто їх називають "партіями протесту", "популістськими партіями").

Праворадикальні партії належать до категорії малих партій (відсоток підтримки в суспільстві не більше 10%), але їм не раз вдавалося завойовувати депутатські мандати у Франції (Національний фронт Франції), Норвегії, Бельгії (Фламандський блок), Данії, Австрії (Вільна партія Австрії). В Італії на політичну авансцену вийшли: неофашистська партія Національний альянс, яка у виборах 1994 та 1996 років до Палати депутатів за партійним списком отримала 13,5% та 15,7% голосів; та неопопулістські праві партії "Північна ліга" (8,4% та 10,1%) і "Вперед, Італіє!" (21% та 20,6%). У 1994 р. ці три політичні сили ("Вперед, Італіє!", "Північна ліга", Національний Альянс) сформували передвиборний блок "Полюс свободи"), який на виборах набрав найбільшу кількість голосів (42,8%), що забезпечило правим партіям 58% місць у Палаті депутатів. У 1997 р. Національний фронт (Франція) здобув 15% голосів , а вже в 2002 р., за підсумками першого туру президентських виборів, чільні позиції зайняли діючий президент Ж. Ширак та лідер Національного фронту Ж.-М. Ле Пен із передвиборним гаслом "Франція для французів". Населення віддало перевагу Ж. Шираку, й парламентські вибори 2002 р. засвідчили чергову перемогу над крайніми правими.