ВСТУП

Пропоноване читачеві видання являє собою хронологічно безпосереднє продовження виданого у 2005 р. навчального посібника "Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки 1918 - 1945 рр." Праця присвячена розвиткові країн означених регіонів у наступний історичний період, що охоплює час від закінчення Другої світової війни по перші роки XXI ст. При окресленні хронологічних рамок опису автори керувалися такими міркуваннями. Вибір подій, пов'язаних із завершенням Другої світової війни, як вихідного пункту викладу, думається, не потребує особливих доказів, оскільки йдеться про початок нової епохи у новочасній всесвітній історії. Доведення ж розповіді до початку XXI ст. обумовлене, зокрема, прагненням простежити основні тенденції нового міжнародного порядку, що почав формуватися з 90-х років XX ст., та глобальні виклики епохи.

Період, що є предметом розгляду в пропонованому виданні, був ознаменований корінними перетвореннями у всіх сферах життя західного світу. Небувало високих темпів зростання досягла у повоєнний період економіка. Цей розвиток базувався на впровадженні здобутків науково-технічного прогресу і супроводжувався структурною перебудовою всіх галузей господарства та ґрунтовними соціальними трансформаціями. Політичне життя в Західній Європі відродилося після Другої світової війни на основі загальної прихильності до принципів представницької ліберальної демократії соціального типу. Як домінуюча структурна форма у суспільно-політичному житті утвердилася національна держава.

Глибокі переміни відбувалися у сфері міжнародних відносин. У повоєнний період сформувалася нова система держав, динаміку якої впродовж чотирьох десятиліть визначав конфлікт між двома військово-політичними блоками, очолюваними наддержавами - СРСР та США. З крахом комунізму та розпадом Радянського Союзу на початку 90-х років міжнародна система вступила в смугу ґрунтовної перебудови, в процесі якої відбувається зміна співвідношення сил та зовнішньополітичних орієнтирів країн Заходу. Разом з тим глибокі переміни в економіці, соціальній структурі суспільства, в системі державного управління мали великий вплив на темпи і форми розвитку культури, хоча конкретний механізм взаємодії суспільно-політичного і культурного розвитку є доволі складним, опосередкованим багатьма іншими чинниками.

Історія Західної Європи та Америки повоєнного часу викликає велике зацікавлення як в країнах цих регіонів, так і поза їхніми межами. За шість десятиліть, що минули після закінчення глобального воєнного конфлікту, з'явилися численні праці, присвячені повоєнній історії окремих країн та західного світу в цілому. Процес дослідження цих регіонів як певної історичної, цивілізаційної спільноти характеризується значним поступом у різних ділянках, що відображає ті зміни, які переживали країни на різних етапах свого розвитку. Разом із тим у багатьох опрацюваннях означені регіони розглядаються в широкому європейському та світовому контексті. Характерною особливістю цієї дослідницької праці є критичний підхід до здобутків наукової думки, що виявляється у перегляді усталених оцінок тих чи інших історичних подій та явищ у процесі їх поглибленого вивчення.

Значний інтерес до новітньої історії країн Заходу виявляють і в Україні. За останні півтора десятиліття тут з'явилися праці, присвячені подіям у цих країнах у другій половині XX ст. Постала значна історична література: частина істориків та політологів розглядає історію Заходу на широкому всесвітньому тлі, інші обмежили свої дослідження окремими країнами. В Україні від середини 90-х років вийшли з друку також переклади праць західних істориків із різних проблем новітньої історії. У цих публікаціях на перший план виступає роль ідей, політичної думки та політичних течій і рухів, розвиток інтеграційних процесів, становлення нової системи міжнародних відносин.

Оскільки суть цих подій значною мірою не досить відома широкому загалу суспільства, це спонукає істориків до створення синтетичних праць науково-популярного та навчального характеру, які б сягали не лише сфери політичних подій, а й глибше - різних ділянок суспільного життя та культури. Власне такі завдання ставили автори пропонованого видання, яке задумане як навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищої школи. У даній книзі автори базуються на тих самих загальних принципах, із яких вони виходили в першій праці, включаючи методологію, виділення проблемно-тематичних розділів, структуру книги, аж до особливостей підбору ілюстративного матеріалу.

Автори старалися в міру об'єктивно добирати та інтерпретувати історичні факти; уникали також надто поспішних суджень, залишаючи читачеві можливість для самостійної оцінки подій. Там, де це видавалося необхідним, подано різні погляди та оцінки, що показують розбіжності в історичних дослідженнях.

Праця складається з трьох частин. У першій частині викладена історія міжнародних відносин, розглянуто особливості соціально-економічного розвитку та еволюції партійно-політичних систем країн Заходу. Друга частина включає країнознавчі розділи, присвячені Сполученим Штатам Америки, Канаді, Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії та Іспанії. У третій частині висвітлено розвиток науки та культури західного світу в другій половині XX - на початку XXI ст.

ЧАСТИНА І. ЗАХІДНА ЄВРОПА ТА ПІВНІЧНА АМЕРИКА: ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

Розділ 1. Міжнародні відносини

1. Формування повоєнного міжнародного порядку

Повоєнна політична мапа

Великі війни у світовій історії ставали зламними пунктами у житті народів. Перша світова війна, яка закінчилася поразкою держав центрального табору, спричинила небачені до того далекосяжні політичні зміни у Європі. Друга світова війна як перший справді глобальний конфлікт із точки зору впливу на подальшу долю людства не має історичних аналогій. Вона рішуче перемінила геополітичну ситуацію у всесвітньому масштабі.

Першим безпосереднім наслідком настання миру було окреслення повоєнної державно-політичної структури та лінії кордонів, зруйнованих внаслідок бойових дій. Погляд на політичну мапу Європи приводить до висновку, що територіальні зміни були тут лише частково більшими ніж після Першої світової війни. Відродилися існуючі у довоєнний час (до 1938 р.) держави. Відродження європейських національних держав після націонал-соціалістичного та фашистського панування було, звичайно, значущою подією. Особливо це стосується Франції, однієї з великих історичних країн континенту.

Однак не всі європейські народи змогли відновити свого державність. Народи Литви, Латвії та Естонії знову опинилися під пануванням СРСР. Долю розгромленої у війні Німеччини мали вирішувати держави-переможниці, які окупували її територію. Великих змін зазнали державні обриси Польщі: її територія, порівняно із встановленими у Версалі кордонами, змістилася далеко на захід.

Підсумок Другої світової війни, з точки зору територіальних змін, був найкориснішим для Радянського Союзу. Він, поряд із трьома балтійськими країнами, анексував північну половину Східної Пруссії, зайняв на півночі Фінляндії частину Карельського перешийку і район Петсамо. До СРСР були приєднані також відняті у Румунії Бессарабія та північна частина Буковини, Закарпатська Україна, що входила у міжвоєнний час до складу Чехословаччини, і окупована Червоною Армією в 1939 р. та втрачена на початку німецько-радянської війни Західна Україна. Відбулися й інші територіальні зміни. Франція, звичайно, повернула собі Ельзас-Лотарингію, частина Юлійської Крайни відійшла до Югославії. Румунія змушена була передати Болгарії Добруджу. Поряд із цим були проведені менш значні корекції лінії кордонів, і на довший час залишалося відкритим питання про майбутнє важливої німецької промислової області - Саару.

Оформлення державно-політичного статусу Німеччини затягнулося. Союзники так і не змогли досягти єдності, тож тут не набрав чинності жоден договір. Як було умовлено ще до закінчення війни, Німеччину та Австрію, поділили на зони окупації. Совєти контролювали східні землі Німеччини - Саксонію, Тюрінгію, Бранденбург і Мекленбурґ; британці управляли Північною Німеччиною, Вестфалією і частиною Рейнської області; південніше розташувалися американська і французька зони окупації. Берлін, що знаходився в радянській зоні окупації, був поділений на чотири сектори. Владу в країні здійснювала Союзна контрольна рада (СКР), до складу якої входили головнокомандувачі окупаційних військ держав-переможниць.

Великі зміни після капітуляції Японії відбулися на Далекому Сході. Вся територія Японії, за винятком зайнятих Радянським Союзом Курильських островів, була окупована військами США за певної участі відділів Британської співдружності. На відміну від Німеччини у Японії не дійшло до поділу на зони окупації. Імператорський уряд, попри обмеження компетенції, продовжував функціонувати надалі, а рішення створеної в Токіо Союзної Ради (США, СРСР, Британська Співдружність, Китай) не були обов'язковими для американського головнокомандувача генерала Дугласа Макартура, який посідав величезну, майже необмежену, владу на островах.

Згідно з ухвалами Каїрської (1943) та Ялтинської (1945) конференцій союзників у Японії відібрали численні території, захоплені нею до та під час Першої світової війни (Корея, Курильські острови, південна частина Сахаліну, Каролінський і Маріаннський архіпелаги, острови Маршаллові та Палау), напередодні й під час Другої світової війни (Маньчжурія, Зовнішня Монголія).

Тим часом загострилася внутрішньополітична ситуація в Китаї. Після провалу переговорів між провідниками партії Гоміндан (Чан Кайші) та Комуністичної партії (Мао Цзедун і Чжоу Еньлай), посередником на яких виступав американський генерал Джордж Маршалл, в країні відновилася громадянська війна, перервана у 1937 р. в зв'язку з японською окупацією. У липні 1946 р. армія Гоміндану розпочала наступ, ліквідовуючи комуністичні бази у середній та північній частині Китаю. В ході війни Гоміндан, зіткнувшись із величезними фінансовими труднощами та дедалі більщою деморалізацією своїх військ, врешті зазнав поразки. 31 січня 1949 р. комуністичні війська зайняли Пекін. 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун, як голова Державної Ради, проголосив у Пекіні створення Китайської Народної Республіки. Чан Кайші з залишками армії та багатотисячною масою біженців евакуювався на острів Тайвань. США, які надавали Гоміндану велику фінансову та матеріальну допомогу, зазнали важкої невдачі, втративши свого чільного союзника в Азії. Поява на Далекому Сході комуністичного колоса викликала на Заході гнітюче враження.

Паралельно з подіями, які вирішували долю Китаю, постала корейська проблема. Після визволення Кореї з-під японської окупації союзники поділили її територію вздовж 38-ої паралелі, розмежувавши, таким чином, сфери дій своїх армій. Південну частину зі столицею в Сеулі зайняли війська США, північну частину - Червона Армія. Переговори у справі об'єднання Кореї, які велися від грудня 1945 р. під егідою ООН, паралізував своєю позицією Кремль, обстоюючи думку, що вирішення корейського питання - це справа лише великих держав. У цій ситуації вибори під наглядом комісії Об'єднаних Націй відбулися 10 травня 1948 р. лише на півдні країни, а О ОН визнала створену в цей час владу "єдиним національним урядом об'єднаної Кореї". Президентом Республіки Корея став Лі Син Ман, колишній японський в'язень та прем'єр еміграційного уряду 1919 р.

На півночі Кореї, за підтримки Радянського Союзу, до влади прийшов маловідомий до того Кім Ір Сен, капітан Червоної Армії. 2 вересня 1948 р. Кім Ір Сен проголосив утворення Корейської Народно-Демократичної Республіки, уряд якої він очолив. У грудні 1948 р. радянські війська були виведені з Кореї.

Під впливом Другої світової війни окреслилися зміни ситуації на Близькому Сході. На момент закінчення війни на теренах арабського Сходу існувало шість незалежних держав. Чотири з них були монархіями: Єгипет, Ірак, Саудівська Аравія та Ємен; республіканський лад мали Сирія та Ліван. У 1946 р. незалежність отримало Королівство Трансйорданія, до того - формально незалежний емірат під британським контролем. Решта територій перебувала під безпосереднім впливом Великої Британії як мандат, колонія або протекторат (Палестина, Кіпр, Аден, Оман, шейханати над Перською затокою).

Враз, із закінченням Другої світової війни, в Палестині знову спалахнув внутрішній конфлікт між арабським населенням і дедалі чисельнішим, завдяки імміграції, єврейським суспільством та британськими мандатними властями. Врешті, з огляду на загострення арабсько-єврейської боротьби та антибританських виступів, Велика Британія передала 14 лютого 1947 р. справу Палестини до ООН. 29 листопада 1947 р. Загальна Сесія ООН більшістю голосів, за активної підтримки делегації США, ухвалила рішення про утворення двох держав: єврейської та арабської. 15 травня 1948 р., після остаточного закінчення дії британського мандату і виведення англійських військ, Єврейська Національна Рада, перейменована на Тимчасову Державну Раду, проголосила утворення держави Ізраїль.

Хвиля міграцій

Одним із наслідків війни було біженство - масовий відхід людей з місць свого проживання. Після Першої світової війни держави-переможниці при визначенні державних кордонів, меж областей брали до уваги етнічний принцип. При цьому намагалися враховувати бажання груп населення, доля яких вирішувалася. Хоча у своїх рішеннях вони не змогли уникнути деяких несправедливих розв'язок, які суперечили задекларованому принципові права націй на самовизначення. Натомість після Другої світової війни таким атрибутам, як кордони поселення, мовні кордони й таке інше, не надавали особливого значення; ніхто не намагався з'ясовувати думки та настрої етнічних груп, що були об'єктом розгляду великих держав. Домінуючим чинником тут ставало нове співвідношення сил, що складалося у взаєминах між Сходом і Заходом.

У результаті мільйони людей були витіснені зі своїх рідних країв і стали біженцями. Це було найбільше етнічне переміщення від часів великого переселення народів у Європі IV - VII століть.

Повоєнні масові міграції стали продовженням депортацій чи примусових переселень із часу війни. Під час війни мільйони людей різних національностей були переселені або шукали порятунку перед фронтом, що наближався. Держави "Осі", головно нацистський Райх і Японія, провадили широкомасштабні переселенські акції на анексованих та окупованих землях. Вони охопили близько 3 млн японського населення і близько 578 тис. німецького населення. Нова хвиля евакуацій, втечі перед фронтом, депортацій і добровільних репатріант настала під кінець війни та після закінчення воєнних дій. Це були насамперед мільйони військовополонених і примусових робітників, які у 1940 - 1944 pp. були вивезеш до нацистського Райху і тепер починали повертатися додому. У Німеччині налічувалося їх майже 6 млн. До цього додалися тисячі євреїв, що пережили гетто і табори смерті і тепер намагалися покинути європейську землю, яка стала для них місцем неймовірних страждань та цвинтарем їхніх родин.

Потоки мігрантів рухалися в цей час у різних напрямках. Поміж них були біженці, що пакували свої речі вже другий або третій раз. Так, наприклад, 250 тис. мешканців Карелії фінської національності, що під час радянсько-фінської війни змушені були шукати притулку у Фінляндії, а в 1941 p., після відвоювання Карелії Фінляндією, повернулися на рідну землю, тепер знову ставали біженцями. Подібні митарства випали на долю жителів Східної Європи німецької національності (Фольксдойчен), що були переселені нацистами у 1939 - 1940 pp. до Райху, а після 1941 р. поселені на анексованих польських землях. Уся ця маса людей була витіснена або втікала зі зайнятих Червоною Армією областей, розташованих на схід від лінії Одер-Нейсе, та з місць свого поселення в Чехословаччині, Угорщині та Румунії.

Між Радянським Союзом, Польщею, Румунією, Угорщиною і Чехословаччиною були укладені угоди про переселення національних меншин відповідно до нових політичних кордонів. Наслідком стали подальші хвилі міграції у Східній та Центральній Європі. Сотні тисяч поляків із приєднаних до СРСР областей рушили на західні землі, селяни з Галичини були переселені до Помор'я та Шльонска. Разом із тим понад шістсот тисяч українців були виселені з їхніх етнічних територій у Польщі і переселені до Української PCP або примусово депортовані у західні та північні райони Польської держави. До Судетської області, з якої було виселено більше трьох мільйонів фольксдойчен, рушили чеські та словацькі поселенці.

Внаслідок цих переміщень населення окреслилася нова етнічна мапа Центральної та Східної Європи. Була фактично ліквідована майже тисячолітня німецька поселенська та колонізаційна історія, так само як і вікова східна експансія поляків. Натомість починалася російська експансія на захід.

Прибуття мільйонів, що шукали нової батьківщини, стало для країн-господарів важким тягарем на багато років. Необхідно було забезпечити їх працею, сприяти адаптації до нового культурного та суспільного середовища. Нова Німеччина зіткнулася з проблемою біженців небувалих масштабів: треба було інтегрувати понад десять мільйонів прибульців. Європа не переживала подібного від XVII століття, коли з Франції виселили гугенотів.

Найчисельнішою з позаєвропейських національних груп, охоплених повоєнною репатріацією, були японці: після 1945 р. з різних районів Азії повернулися на батьківщину понад 3,1 млн осіб.