Додаткова інформація до лекції:

Міжнародна торгівля товарами та послугами

Історично першою й такою, що тривалий час домінувала за обсягами операцій, формою міжнародного співробітництва, була міжнародна торгівля товарами та послугами. З погляду окремої національної держави така торгівля відбувається як експорт товарів і послуг, а також їх імпорт. Ця економічна діяльність може відбуватися за участі як приватних суб’єктів підприємництва, так і безпосередньо держави. У цьому зв’язку дещо умовно можна виділити дві взаємно пов’язані моделі міжнародної економічної діяльності, які є підсистемами єдиного механізму національної участі в міжнародній кооперації.

Перша модель взаємодії — співробітництво на приватному рівні — є провідною та системовизначальною для ринкової системи. І не дивно, що саме лібералізація експортно-імпортної діяльності в перші роки економічної реформи в незалежній Україні розглядалася як ключовий інструмент, від якого залежить застосування всіх інших важелів регулювання.

Друга модель — співробітництво за участі державних інститутів (як однієї зі сторін угоди або тільки з участю таких інститутів) — у сучасних умовах є допоміжною за своєю природою. Вона використовується в тих сферах економічної діяльності, де з економічних причин або через певні обмеження державні органи перебирають на себе відповідні комерційні повноваження. Трапляються й особливі випадки, в умовах так званої директивної економіки, наприклад колишньої радянської, в якій існувала державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність.

Починаючи з другої половини 80-х років, коли ще в межах Союзу РСР криза монополії зовнішньої торгівлі поставила на порядок денний питання про створення ринкової системи міжнародної торгівлі, а також у 90-х роках ХХ ст., уже в незалежній Україні, відбувся перехід від планово-директивного механізму регулювання торгівлі до ринкового.

Але об’єктивна необхідність у таких перетвореннях не означає усунення держави від обов’язків щодо створення сприятливих умов міжнародної торгівлі для національних експортерів та імпор­терів, розв’язання численних технічних завдань. Важливим засобом стимулювання експорту з боку держави є забезпечення інформаційної підтримки національних виробників, зокрема підприємств малого та середнього бізнесу. Недостатній рівень розвитку малого та середнього бізнесу, зокрема з погляду його участі в міжнародних товарообмінних операціях та інших формах міжнародного співробітництва, гальмує формування ефективної та динамічної відкритої економіки України. (До речі, досвід інших, насамперед розвинутих країн, свідчить про велику роль малого бізнесу в економіці. Так, в Японії 78 % населення працює в цьому секторі національного господарства, в Італії — 73 %, у США — 54 %.)

Держава в особі спеціалізованих органів стежить за дотриманням правил добросовісної конкуренції, попереджає демпінг, вдається у разі необхідності до антидемпінгових та контранти- демпінгових процедур. При цьому після періоду активної денаціоналізації та радикального зниження ролі держави нині перед Україною постають завдання посилення регулюючих функцій уряду. Передусім це стосується стимулювання експортного виробництва, проведення структурної політики, яка сприятиме раціоналізації імпорту. Особливо важлива роль держави в забезпеченні кращих передумов міжнародної інтеграції, участі в роботі міжнародних інститутів.

Загалом парламентські, урядові, інші структури відповідають за створення режиму міжнародної торгівлі, забезпечують її законодавчі межі та інституційну підтримку. В Україні базовим законом у цій сфері є Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність», прийнятий у 1991 р. і пізніше відредагований.

Транскордонний рух капіталів та міжнародний кредит

Останніми десятиліттями обсяги руху капітальних активів неухильно зростали, і цей фактор є важливим для розвитку відкритих економік. Тим більше це стосується економіки України та інших держав, які перебувають на перехідному етапі. Вони, як правило, відчувають потребу в припливі значних коштів ззовні, а також потерпають від відпливу капіталів через порівняно гірші умови для їх функціонування.

Міграція капіталів, з погляду певної країни, реалізується у формі вивозу капіталів (у цьому разі країна є донором, експортером капіталу) та ввозу капіталів до країни (у цьому разі країна є реципієнтом, імпортером капіталу).

Вивіз капіталів характерний для країн з відносним (не сплутувати з абсолютним) надлишком капіталів на території певної країни та можливістю отримувати більші прибутки в іншій державі через: а) більш сприятливе для власників капіталу співвідношення факторів виробництва (що зумовлює більшу умовну ціну капіталу); б) можливість отримання доступу до ринків певних економічних ресурсів (наприклад, сировини); в) можливість отримання маркетингових переваг у комерційній діяльності (наприклад, у формі створення господарських структур, що забезпечуватимуть збут продукції фірми-інвестора, або завдяки перенесенню самого процесу виробництва до цільової країни — країни збуту з метою підвищення ефективності виробництва, наближення його до споживачів). Разом з тим таке поставлення питання не означає, що вивозять капітал тільки провідні ринкові країни. Так, Сполучені Штати не тільки є найбільшим експортером капіталів, а й їх найбільшим імпортером.

Ввіз капіталів більшою мірою властивий країнам, які відчувають відносний (порівняно із забезпеченістю іншими факторами виробництва) або абсолютний дефіцит капіталів. До таких країн належить Україна, як і інші держави з економікою транзитивного типу, що відчувають дефіцит нагромадження та потребу у мобілізації коштів. Оскільки в сучасному світі попит на капітали перевищує їх пропонування, залучення іноземних інвестицій є об’єк­том державної, цілеспрямованої урядової політики.

Розглядаючи можливі наслідки міграції капіталів для України, слід враховувати, що переміщення виробничих потужностей та фінансово-кредитних ресурсів за кордон є характерною формою інтернаціоналізації господарського життя на сучасному етапі. Як інструмент міжнародної інтеграції, рух капіталів доповнює зовнішню торгівлю, посилюючи тенденції глобалізації та регіоналізації.

Але можна сказати й інше: рух капіталів є своєрідною альтернативою міжнародним товарообмінним операціям. Інколи кажуть, що міжнародна торгівля є своєрідним прихованим рухом факторів виробництва, і навпаки. Адже обмін товарами, образно кажучи, компенсує брак тропічного тепла українцям та жителям Півночі, коли вони купують банани чи помаранчі. Водночас мешканці Африки залучаються до надбань технологічного прогресу країн-лідерів у відповідних галузях, коли вони мають змогу користуватися закупленими літаками чи комп’ютерами.

Але і рух факторів виробництва підміняє традиційну торгівлю. Це трапляється тоді, коли інвестиції у певні види виробництва дають змогу колишній країні-імпортеру самостійно виготовляти певну продукцію. Прикладом може бути ліцензійний випуск закордонних марок машин Запорізьким автозаводом, виробництво деякими іншими країнами літаків марки АН українського КБ ім. Антонова тощо.

Міжнародний рух капіталів обумовлюється різницею в рівнях насиченості економіки певними факторами або співвідношенням таких факторів. Це явище відбувається згідно з природними законами, подібно до того, як, скажімо, атмосферні маси, вітер із зон з високим тиском рухаються у зони низького тиску. Отже, спрощуючи, можна сказати, що експортерами капіталів є багаті країни з відносним надлишком цього виду економічних ресурсів, тоді як країни бідні, які відчувають відносний дефіцит капіталів, імпортують їх.

Міжнародна практика підтверджує це припущення, щоправда, з певними уточненнями. Капітал як носій уособленої вартості «обирає» середовище згідно з тими критеріями, які потрібні для його ефективного функціонування. Це — можливості максимізації прибутку, відносно кращі соціально-політичні умови, зокрема стабільність державного та національного устрою, сприятливий економічний режим, у тому числі характер оподаткування, правові гарантії, зокрема від примусової націоналізації, корупції та інших форм злочинності, гарантії прав репатріації прибутків, упевненість у незмінності «правил гри» — законодавчих меж підприємництва та ін. Невдачі ж української держави в справі залучення іноземних капіталів пов’язані саме з її неспроможністю забезпечити належні кондиції для реалізації інтересів потенційних інвесторів.

Створення сприятливих інвестиційних умов входить до сфери відповідальності органів публічної влади, тому сучасна держава, особливо якщо вона прагне до активної регулятивної підтримки національної економіки, постійно перебуває в умовах своєрідної міжнародної, можна навіть сказати міждержавної, конкуренції. Тому державами вживаються заходи, які спрямовуються на стимулювання та захист іноземних інвестицій. В Україні, наприклад, було прийнято Закони «Про іноземні інвестиції» (1992), «Про захист іноземних інвестицій» (1991), інші закони та нормативні акти, які регулюють приплив капіталів ззовні.

Коли йдеться про конкуренцію за капітали, то маються на увазі капітали не тільки закордонного походження, а й «свої» національні. Адже капітали можуть і залишати територію країни, обираючи собі сприятливіші сфери вкладання. Так, хоча в Україні, в ряді інших держав, які утворилися на теренах колишнього СРСР, приплив капіталів небезпідставно розглядається як важливий фактор економічного поступу, спостерігається зовсім протилежне явище — відплив капіталів. Для України, згідно з експертними оцінками, обсяги такого відпливу протягом 90-х років ХХ ст. оцінюються в 20 млрд дол.

Засоби ведення «конкурентної боротьби» за капітали спрямовані на забезпечення усіх тих переваг, до яких прагнуть потенційні інвестори та про які йшлося вище. Такі засоби можуть мати прямий характер, тобто безпосередньо спрямовуватися на мобілізацію іноземних капіталів через створення сприятливішого режиму їх функціонування (наприклад, у вигляді податкових пільг, митного регулювання, правових гарантій тощо). Але не менше значення мають заходи, завдяки яким досягається загальне поліпшення економічного клімату, перетворення національної економіки на сприятливе для бізнесу середовище.

У розпорядженні держави є й інші засоби залучення фінансових ресурсів. Це може відбуватися через фінансові запозичення в інших держав, у міжнародних кредитно-фінансових організацій та в приватних агентів, інакше кажучи — завдяки використанню інструментів міжнародного кредиту.

Основна логіка кредитної політики з точки зору боржника — мобілізувати фінансові ресурси. Це необхідно або у випадках їх гострого дефіциту (наприклад, коли йдеться про невідкладні соціальні потреби чи про технічну мету створення фонду підтримки національної валюти) або в розрахунку на кінцеву економічну віддачу. Цей останній розрахунок у головних його рисах можна описати такою функціональною схемою: здійснення запозичень — інвестиції у виробництво — динамічний розвиток виробничого сектору, що здатний забезпечити достатньо високий прибуток — повернення кредитів при перевищенні прибутками власне суми іноземних кредитів та процентів на ці кредити.

На жаль, зростання зовнішньої заборгованості України, критична залежність від оперативних запозичень свідчать про відсутність подібної виваженої стратегії, яку свого часу демонстрували та якої дотримуються зараз деякі країни Південно-Східної Азії, Китай, інші держави.

Логіка кредитора, якщо в ній не переважають політичні моменти — надання допомоги, зокрема країнам, що розвиваються, або таким, які перебувають на транзитивному етапі розвитку, — є традиційно ринковою. Фактично йдеться про строкове надання позики з метою отримання процентів. Тому важливим є проведення відповідної цілеспрямованої представницької та узгоджувальної політики, а також послідовне врахування відповідних підприємницьких інтересів кредиторів. А це на практиці означає забезпечення макроекономічної стабільності, системи гарантій повернення коштів.

Міжнародні валютно-фінансові відносини

Останніми десятиліттями набула розвитку ще одна важлива форма МЕВ — міжнародні валютно-фінансові відносини. Раніше вони виконували переважно допоміжні функції, а зараз набули самостійних ознак. Так, якщо первісно міжнародні валютно-фінансові відносини переважно становили собою допоміжну систему розрахунків, головною метою якої було обслуговування експортно-імпортних, а пізніше й кредитних та страхувальних операцій, то зараз вони уособилися в окрему сферу підприємництва, а також у впливовий інструмент макроекономічної політики в державі.

З чим це пов’язано? Міжнародні валютно-фінансові відносини відкривають для приватних агентів значно більші можливості отримання спекулятивних прибутків, тому не дивно, що в грошовому вимірі вони стали переважною формою такої діяльності. Утім, усі елементи міжнародного кругообігу реальних економічних цінностей (а тим більше валютно-спекулятивні операції) опосередковуються міжнародними грошовими платежами.

Складний механізм цих платежів не є чимось сталим та незмінним з плином часу. Навпаки, його характер та стан визначаються еволюцією всієї системи міжнародної економічної діяльності, її предметів, технічним рівнем засобів комунікації. Госпо­дарські процеси потребують усе більшого взаємозв’язку між виробниками різних вузлів, деталей продукції, значно більшої оперативності під час обслуговування промислових процесів. Одна справа — обмін сировиною, готовою продукцією, що було переважною формою міжнародної економічної діяльності в минулі століття. І зовсім інша — масове спільне виробництво літаків, ракетно-космічної техніки, іншої складної та капіталомісткої продукції, виробництво якої відбувається в умовах, пов’язаних у просторі та часі технологічних поставок, а відтак потребує складної системи кредитування, страхування, диверсифікованих механізмів економічних гарантій. Серед останніх можна назвати ф’ючерсні угоди, які в умовах валютної нестабільності набули значного поширення. При цьому слід зауважити, що сам факт валютної нестабільності, різні очікування щодо курсової динаміки породжують валютні спекуляції, які досягли останнім часом велетенських обсягів.

Взагалі участь держави в роботі міжнародних фінансових ринків, її інтеграція у відповідні міжнародні структури є необхідним атрибутом сучасної відкритої економіки. Разом з тим «ступінь залучення» не є самостійним показником ефективності між­народного валютно-фінансового співробітництва держави. Натомість реальне значення має оцінка переваг, ризиків та витрат.

Крім того, що інтернаціоналізація валютно-фінансової сфери може забезпечувати додаткові джерела надходжень грошових ресурсів до країни, вона може спричинити зростання ризику макроекономічної нестабільності. Це підтвердили події 1997—1998 рр., коли на фінансових ринках світу вирувала криза, викликана саме валютними спекуляціями. Особливу небезпеку становлять так звані гарячі гроші — спекулятивні капітали, які мігрують відповідно до кон’юнктурних, кризових коливань на національних та регіональних ринках і можуть призвести до втрати урядом, центральним банком країни здатності проводити цілеспрямовану грошово-кредитну, взагалі макроекономічну політику.

Міжнародна міграція робочої сили

У сучасному, дедалі більш інтегрованому світі значно більшою динамікою відзначається й міжнародна міграція робочої сили — форма міжнародної економічної діяльності, яка в економіко-теоретичному плані є проявом руху іншого фактора виробництва — праці.

Міжнародна міграція робочої сили існує у формі еміграції та імміграції (виїзду з певної країни та в’їзду до неї людей через економічні, політичні та інші причини).

Це явище, як і інші форми міжнародної економічної діяльності, з одного боку, відображає реальні інтереси людей, суб’єктів ринкового життя, а з іншого — формує умови функціонування макроекономічних систем, навіть самі ці системи, сприяє раціоналізації розміщення робочої сили у світовому масштабі.

Згадаємо, що важка доля багатьох людей у своїх країнах, зокрема й українців, примушувала їх шукати кращої долі далеко від своїх рідних земель. Але для таких країн, як США, Канада, Австралія, трудова міграція, власне, й стала умовою їх появи на світовій карті. Те саме явище, але у формі так званого відпливу умів, сьогодні негативно впливає на соціогосподарський комплекс в Україні, інших країн з економікою транзитивного типу, які перебувають у складних умовах розвитку. Втім, значення навіть такого, здавалося б вочевидь негативного перебігу подій, об’єктивно можна було б оцінити тільки в широкому глобально-історичному контексті. А з погляду інтересів конкретної країни, зокрема нашої, можна зазначити, що інструменти подолання несприятливої тенденції відпливу кваліфікованих працівників мають внутрішню природу. Адже умовами виправлення си- туації є остаточне подолання суспільством системної кризи, поліпшення умов найму та ставлення до людей у суспільстві, урахування під час розподілу суспільного багатства рівня кваліфі­кації працівників.

Участь у діяльності міжнародних економічних організацій

Різноманітні питання глобального, регіонального значення, у розв’язанні яких заінтересовані окремі або навіть усі країни світу, дедалі частіше потрапляють у поле діяльності між­народних економічних організацій. Це зумовлюється як загостренням цілого ряду проблем, так і тим, що міжнародна спільнота відчуває себе все більш інтегрованою та виявляє прагнення до встановлення діалогу, зокрема і в структурних рамках відповідних організацій.

З погляду реальних «силових» міжнародних, або зовнішніх, факторів не можна не враховувати викликаної активними політичними зусиллями провідних розвинутих країн тенденцію до лібералізації світової економіки, насамперед через зниження тарифних та зняття нетарифних обмежень у країнах, що розвиваються, та в країнах з транзитивною економікою. Це стосується і діяльності міжнародних організацій.

Для України питання участі в системі міжнародних економічних організацій постало на порядку денному на початку 90-х років ХХ ст. У деяких із них Україна брала участь ще як суб’єкт СРСР (наприклад, в ООН та в її органах, зокрема й економічних), але для реального забезпечення національних інтересів в усій їх повноті цього було вочевидь недостатньо. Тому реалізація статусу суверенної держави вимагала кропіткої та наполегливої роботи з визначення конкретних геоекономічних цілей держави (зокрема, з’ясування доцільності участі в тій чи іншій організації), проведення необхідних переговорів, внутрішньої адаптації до відповідних структурних вимог, стандартів і правил та ін.

Міжнародні економічні організації, зокрема ті, в роботі яких бере участь Україна, різняться принципом суб’єктності, географічними масштабами, функціональними цілями (галузевою спрямованістю). Як правило, вони є суб’єктами регулювання міжнародної еко­номічної діяльності, створюють рамки підприємницької діяльності та політичні, технічні інституції, котрі такій діяльності сприяють.

Прикладом подібної структури може слугувати Міжнародна торгово-промислова палата, яка розробила факультативні стандарти укладання комерційних договорів між підприємницькими контрагентами. Серед регіональних організацій сприяння бізнесу, які було створено безпосередньо за участі українських підприємницьких структур, перспективною можна вважати Ділову раду Чорноморського економічного співробітництва (заснована в 1992 р.).

Група інших міжнародних економічних організацій регулює економічну діяльність самих держав. Як правило, у таких випадках ідеться про взаємні обов’язки держав щодо регулювання міжнародної торгівлі, застосування валютно-фінансових важелів політики. Найбільш впливовими організаціями даного типу є система ГАТТ/СОТ (Генеральна угода з тарифів та торгівлі / Світова організація торгівлі), МВФ (Міжнародний валютний фонд). Причому для України участь у деяких організаціях є запорукою налагодження ефективних ділових стосунків, пришвидшення міжнародних інтеграційних процесів. Наприклад, у 90-х роках прийняття України до системи ГАТТ/СОТ розглядалося як умова створення зони вільної торгівлі в ЄС.

Галузеві організації у своїй діяльності ставлять за мету відносно вузькі, технічні цілі. Ними можуть бути лібералізація ринків або реалізація домовленостей про сприяння коопераційній взаємодії. Трапляються і такі ситуації, коли галузеві організації є перехідними формами більш широких інтеграційних процесів. Свого часу так було з Європейським об’єднанням вугілля та сталі (ЄОВС), яке разом з Європейським економічним співтовариством (ЄЕС) еволюціонувало в щільне угруповання держав Євросоюзу.

Програма ТАСІС

Абревіатуру ТАСІС утворено від перших англійських літер Програми технічного сприяння Співдружності Незалежних Держав (ТАСІС — Тесhnical Аssіstаnсе for the Соmmоnwealth of Іndependent States).

Програма ТАСІС надає фінансування для передання ноу-хау, спрямованого на сприяння розвитку ринкової економіки та демократичного суспільства у нових незалежних державах та Монголії. Правовою основою програми ТАСІС є Правила Ради ЄС від 25 червня 1996 р. «Про надання допомоги економічним реформам та відновленню у нових незалежних державах та Монголії». Ці правила ухвалені вже в третій редакції; четверта редакція правил готується до прийняття у 1999 р. Правилами засновано програму технічної допомоги ТАСІС, яка фактично є єдиним джерелом фінансування з боку ЄС співробітництва, передбаченого Угодою про партнерство та співробітництво (УПС). Правила визначають загальний обсяг фінансування (кошторис витрат) на чотирирічний період та закріплюють розроблене внутрішнє зведення процедур координації та прийняття рішень, якого мають дотримуватися країни — члени ЄС та Європейська комісія, надаючи допомогу. З цією метою Правилами створено Комітет (його називають Комітет управління ТАСІС), до складу якого входять представники країн-членів, для сприяння Європейській комісії в управлінні процесом надання Європейським Союзом допомоги.

Правила передбачають розроблення для кожної з країн-партнерів — одержувачів допомоги Орієнтовної чотирирічної програми. Такі програми визначають принципові цілі та орієнтири для надання Європейським Союзом допомоги у зазначених напрямках. Обрані напрямки надання допомоги спершу обговорюють з кожною країною-партнером — одержувачем допомоги, а потім розглядають на Комітеті управління перед тим, як вони стають частиною орієнтовних національних програм.

Орієнтовні програми слугують основою для затвердження щорічних Програм дій, які визначають та деталізують головні проекти, котрі будуть профінансовані в різних сферах співробітництва. Для країн — одержувачів допомоги, крім Російської Федерації та України, затверджують дворічні програми. Їх проекти розробляють у тісній співпраці з країнами-партнерами, а потім уже обговорюють з країнами — членами ЄС та остаточно затверджують Європейським Союзом з дотриманням установлених складних процедур. Інколи такий процес може істотно затягуватися.

Реалізація програм передбачає, зокрема, проведення тендерів, метою яких є вибір безпосередніх постачальників товарів, виконавців робіт, послуг. Як і будь-які інші тендерні процедури, вони часто затягуються, здебільшого через те, що допомога, яка надається ТАСІС, фінансується 15-ма членами Співтовариства. З метою належного досягнення цілей ТАСІС, Європейською комісією було впроваджено процедури моніторингу та оцінки, результати яких подаються країнам-членам, Європейському парламенту та Суду аудиторів ЄС.

Викладене вище показує, що країни-члени залучені до процесу надання допомоги на кожній його стадії та в усіх його аспектах. Вони спільно з Європейською комісією розробляють основні правила, що мають бути затверджені Радою ЄС. Вони також спільно працюють над розробленням орієнтовних програм та програм дій. Європейський парламент та Економічна і соціальна рада ЄС також залучені до цього процесу. Крім того, країни-члени на індивідуальних засадах активно надають допомогу в деяких сферах, наприклад в охороні навколишнього середовища. Вони та Рада ЄС вільно можуть ініціювати надання додаткової допомоги.

Джерело: Посібник з питань імплементації Угоди про партнерство і співробіт- ництво між Україною та Європейським Співтовариством / Украї- но-Європейський консультативний центр з питань законодавства, 1999. — С. 94.

Міжнародне співробітництво у виробничих, науково-технічних сферах

Значного поширення набуло міжнародне співробітництво в окремих галузях виробництва, соціально-економічного життя, науково-технічного прогресу. Така кооперація не обо­в’язково відбувається в рамках тих або інших організаційних структур. Вона може мати місце під час виконання державами погоджених ними програм, зокрема проектів спільного науково-технічного розвитку.

Подібне співробітництво, як правило, сприяє всебічному розширенню торгівлі, взаємному інвестуванню національних виробничих комплексів, широкомасштабній інтеграції. Особливо слід відзначити зростання масштабів та інколи безальтернативність міжнародної кооперації в науково-технічній сфері. У сучасному світі розробляються такі складні та капіталомісткі технології, що навіть країни, які є лідерами за рівнем індустріального розвитку та обсягом капіталу, об’єднують свої зусилля з іншими. Тим більше таку потребу відчуває Україна: адже з об’єктивних причин, після колапсу Східного блоку та Союзу РСР відбулося значне звуження технологічного простору, в якому відбувалася господарська діяльність її підприємств.

У цьому зв’язку великий інтерес для України становить деталізоване та масштабне співробітництво, що ведеться країнами Євросоюзу. Зокрема, таке співробітництво відбувається в рамках комплексу проектів «Еврика», складовими елементами якого є численні галузеві програми співробітництва. Прикладом масштабного міжнародного проекту, в котрому бере участь наша держава, є «Sea Launch» («Морський старт»), що був ініційований передусім Сполученими Штатами Америки. Ще одним його учас­ником є Росія, а на початковому етапі в ньому брала участь і Норвегія. Метою проекту стало спільне створення платформи морського базування та мобільних транспортних потужностей для запуску космічних кораблів з екваторіальної зони. Основним «внеском» у проект України є ракети типу «Зеніт», причому передбачається щорічне проведення до восьми запусків.

Узагальнюючи викладене з погляду національних інтересів України, можна зробити висновок, що основними цілями міжнародного науково-технічного співробітництва для неї є збільшення обсягів виробництва, розширення надходження до країни передових технологій, ноу-хау, раціоналізація експорту, зокрема нарощування зовнішніх продажів складних виробів з високим ступенем перероблення, забезпечення додаткової зайнятості та підвищення доходів передусім висококваліфікованих кадрів.

Спільне розв’язання економічними засобами глобальних проблем розвитку

Міжнародна економічна діяльність не вичерпується акціями, спрямованими на отримання прибутків та розв’язання завдань виключно виробничо-технологічного характеру. Нині світове співтовариство дедалі більшу увагу концентрує на спільному розв’я­занні економічними засобами глобальних проблем розвитку. Особливо значущою такою проблемою є екологічна. Це пов’я­зано з виникненням реальних загроз деградації екосистем, знищення багатьох видів рослинного та тваринного світів, глобального потепління, забруднення атмосфери та Світового океану. Такі проблеми неможливо розв’язати без участі всіх або принаймні більшості країн.

Прикладом спільних міжнародних зусиль, спрямованих на подолання глобальної загрози, є спільні дії багатьох країн щодо зниження викидів в атмосферу газів, які руйнують озоновий шар, відповідно до конкретних рішень, прийнятих у грудні 1997 р. в Кіото (Японія). Серед інших глобальних проблем, які стають предметом широкого міжнародного співробітництва, — подолання голоду, протидія поширенню СНІДу, інших небезпечних захворювань.

Розвиваючи ідею про умовність класифікації форм міжнародної економічної діяльності, відзначимо, що в багатьох випадках видається неможливим та недоцільним провести чітке розмежування між масштабними технологічними проектами, спрямованими на розвиток технологій майбутнього, та спробами розв’язання глобальних проблем позаекономічного характеру. Наприклад, у 1996 р. у Хараре (столиці Зімбабве) проводився Всесвітній Сонячний саміт, на якому вирішувалися практичні питання впровадження Всесвітньої програми використання сонячної енергії до 2005 р.

1

26