87

Київський університет права НАН України

Прокуратура України

Лекційний матеріал

Тема 1.

Історії прокуратури: зародження та основні етапи розвитку

1. Виникнення прокуратури, як інституту державної влади.

2) Зародження вітчизняної прокуратури.

3) Вітчизняна прокуратура після лютневої революції 1917 р.

4) Прокуратура за радянської доби.

а.) Прокурор (від лат. procyrator — завідуючий, управляючий, піклувальник) — офіційна посадова особа органів прокурату­ри. У Стародавньому Римі — управляючий майном, маєтком тощо. Ними були улюблені раби імператора. Посада прокурора як державного чиновника запроваджувалась із введенням Августовської Конституції. Це був, власне, слуга імператора з представницькою владою, і особливу роль вони відігравали при зборі податків, управлінні імператорським маєтком тощо. Пізніше прокурор став представником у суді за призначенням свого довірителя.

Вперше в Європі прокуратура з'явилася у Франції за часів короля Філіпа IV Красивого, Ордонансами якого від 25 берез­ня 1302 р. засновувалася прокуратура як орган представни­цтва інтересів монарха. У кінці XVII ст. прокуратура склалася як могутня державна установа, очолювана прокурором. В основному поса­ди прокурорів продавалися з правом спадкоємництва. Проку­рори передусім захищали інтереси корони.

При пануванні розшукового процесу роль прокурора зводи­лась до порушення розслідування та нагляду за діяльністю суддів. Прокурор був посередником між судом і королівською владою.

Із Франції інститут прокуратури був запозичений Німеччи­ною, Англією, Шотландією та іншими державами. Термін «прокурор» став застосову­ватися лише на початку XVIII ст., а до цього відповідні по­садові особи у Франції називалися «людьми короля». При цьому функції прокуратури з моменту її виникнення аж ніяк не зводилися до сфери виключно правової.

Під час виконання цих обов'язків генерал-прокурор «завжди і у всьому» захищав інтереси корони, більш того, він стежив, щоб хто-небудь із вельмож само­стійно не привласнював собі титули, не втручався в проб­леми промислів і торгівлі, заснування університетів. Про­курор спостерігав за призначенням королівських чинов­ників, оцінюючи, наскільки вони задовольняють встано­вленим вимогам, за справами релігії і церкви, щоб і тут не порушувалися інтереси корони.

Прокурор також мав право вникати в діяльність по відправленню судової процедури. При цьому значне місце в діяльності прокуратури Франції, як, утім, надалі і Росії, до складу якої входила Україна, займала повинність фіскалату, тобто забезпечен­ня інтересів скарбниці (фіску). Оскільки суд у той час був одним із головних джерел стягнення податків, прокурор повинний був піклуватися про те, щоб доводити всілякі проступки громадян до відома суду, а також про вигідне для держави судове рішення.

2) Зародження вітчизняної прокуратури.

Історію вітчизняної прокуратури можна поділити на декілька етапів, починаючи з етапу розвитку прокуратури Російської імперії. У Росії прокуратуру було створено Указом Петра І від 12 січня 1722 року. В Указі Урядовому Сенату зазначалося: "Надлежит быть при Сенате Генерал-Прокурору й Обер-Прокурору, а также во всякой коллегии по прокурору, которые должны будут рапортовать Генерал-Прокурору".

Прокуратура створювалась у Росії як представницький орган влади імператора. Цей орган мав здійснювати від її імені та за її дорученням постійний нагляд і контроль за діями й рішеннями Урядового Сенату, інших центральних і місцевих установ. Суть самої посади прокурора її засновник Петро І висловив так: "Сей чин яко око наше!".

Функції прокуратури були занадто широкі, але періодично вони змінювались, особливо після судової реформи 1864 року.

Починаючи з 1802 року Генерал-прокурор став водночас і міністром юстиції. Посаду Генерал-прокурора, установлену Петром І у 1722 році, за весь час її існування - до жовтня 1917 року, тобто два століття - займали 33 чоловіки. Першим Генерал-прокурором Російської імперії був П.І. Ягужинський, один із видатних діячів імперії, а останнім - П.М. Малянтович, з 25 вересня до 25 жовтня 1917 року. На посаді Генерал-прокурора перебували різні особи. Серед них були талановиті державні діячі, такі як П.І.Ягужинський, уродженець України Д.П. Трощинський, славні юристи Н.В. Замятін, Н.В. Муравйов, російський поет Г.Р. Державін та інші.

Органи прокуратури, які знаходилися на території тодішньої України, входили до прокурорської системи Росії. Свою діяльність прокурори губерній здійснювали відповідно до закону 1775 року "Учреждения для управлений губерний", де передбачалося, що губернська прокуратура здійснювала нагляд за виконанням указів, розглядом справ у конторах колегій. Прокурори та стряпчі здійснювали нагляд за швидким і законним проходженням справ у судових місцях.

Основною функцією органів прокуратури Російської імперії з 1722 року був нагляд за виконанням законів та інших нормативних актів, а з 1864 до жовтня 1917 року прокуратура виконувала функцію державного обвинува­чення в судових процесах, нагляд за дізнанням і попереднім слідством слідчого апарату окружних судів, а також: нагляд за місцями позбавлення волі.

Після Петра І прокуратура двічі фактично ліквідову­валася, потім її було відновлено імператрицею Єлизаве­тою Петрівною і сформовано як установу наглядового типу при Катерині II. За часів її правління завершилося формування вертикальної ієрархічної прокурорської си­стеми від центру до повіту. На губернського прокурора (що вважався вже «оком генерал-прокурора в губернії») та підпорядкованих йому прокурорських працівників по­кладалися такі завдання: збереження «цілісності влади, встановлень та інтересу імператорської величності», спо­стереження, «щоб ніхто не збирав з народу заборонених зборів», викоренення «повсюди шкідливих хабарів». Вони повинні були дивитися і невтомно піклуватися про збере­ження будь-якого порядку, встановленого законами, в ді­яльності губернських і повітових органів, у тому числі судів, перевіряти відповідність законам прийнятих ними рішень. Нижча ланка прокуратури наглядала за тим, щоб «у повіті нічого противного владі, законам, установам і повелінням імператорської величності не відбувалося». Прокурори охороняли в суді інтереси «осіб безпомічних» (наприклад, глухонімих, неповнолітніх тощо). На них покладалося запобігання порушенням законів, вжиття заходів щодо припинення порушень, опротестування не­законних актів.

Укладачі Судових Статутів 1864 р. при вирішенні пи­тання про прокуратуру орієнтувалися на західноєвро­пейські зразки. Внаслідок цього змінився «тип» російської прокуратури: з установи наглядової вона була перетворена в основному в орган кримінального переслідування. Однак невірно було б стверджувати, що діяльність пореформеної прокуратури зводилася до підтримання державного обви­нувачення в суді, а сама вона була звичайним структурним підрозділом міністерства юстиції або елементом судової системи. В дійсності державне обвинувачення (або криміна­льне переслідування) розумілося в той час як уся обвинува­льна діяльність прокуратури, від порушення кримінальної справи до підтримання обвинувачення в суді. Після рефо­рми зберігалася єдина ієрархічна система органів прокура­тури, що підпорядковувалися генерал-прокурору (його функції покладалися на міністра юстиції). Прокурори пе­ребували при «судах», але ніякою мірою не були їм підко­нтрольні. Навпаки, прокурор спостерігав за дотриманням судами правил їх устрою і діловодства, брав участь у роз­гляді дисциплінарних справ судових працівників і опроте­стовував рішення по них, направляв свої характеристики на суддів міністру юстиції.

Закон підпорядковував прокурору поліцейське діз­нання, покладав на нього спостереження за проваджен­ням досудового слідства, в якому поєднувалися керівни­цтво діями судового слідчого і нагляд за законністю його дій і рішень. Прокурор приносив касаційні і апеляційні протести на вироки судів, наглядав за виконанням вироків. При розгляді судами цивільних справ прокуратура виконувала тільки законоохоронну функцію. Прокурори наглядали за дотриманням законності в місцях ув'язнен­ня. За прокурором зберігалося право брати участь у засі­даннях губернських органів.