Найдавніші пам’ятки

Латинська мова належить до числа індоєвропейських мов до яких відносяться також мови слов’янські, балтійські, германські, індійські, іранські, древні- і новогрецькі та ін. Разом з осською та умбрською латинська мова складала італійську групу індоєвропейської сім’ї. Поряд із ними на території сучасної Італії була у вжитку етруська, кельтська, грецька та інші мови. У процесі історичного розвитку древньої Італії латинська мова витіснила інші італійські мови і з часом зайняла панівне становище у західному Середземномор’ї.

Найдавніші писемні пам'ятки латинської мови умовно датуються VI–V століттям до н. е. Серед них – надпис з стародавнього міста Сатрика, знайдений у 1978 р., що датується останнім десятиліттям VI ст. до н.е., уривок сакрального надпису на уламку чорного каменю (знайдений у 1899 р. при розкопках римського форуму, що належить приблизно до 500 року до н.е.) та надпис на так званій пренестинській фібулі (золота застібка, яку знайшли в 1871 році у древньому місті Пренесте (Палестрині, на схід від Рима)). До стародавніх пам'яток архаїчної латини належать також досить численні надгробні надписи та офіційні документи середини ІІІ – початку ІІ ст. до н.е. (найвідоміші з них - епітафія римських політичних діячів Сципіонів та текст сенатської постанови про святилища бога Вакха), до пізніших пам’яток відносяться надписи на глиняному посуді, що носять назву надписів Двеноса.

Лише починаючи з ІІІ ст. до н.е., кількість пам’яток швидко зростає.

ІІІ століття – час стрімкого росту могутності міста Рима, що об’єднало під своєю владою більшу частину Італії. Вказані джерела дають багатий матеріал для відновлення фонетичної будови прадавньої латинської мови і розуміння процесів, що в ній відбувалися.

Етапи розвитку латинської мови

Період формування та розвитку класичної латинської мови був пов'язаний з перетворенням Риму в найбільшу рабовласницьку державу Середземномор'я, що підкорила своїй владі обширні території на заході та південному сході Європи, у Північній Африці та Малій Азії. У східних провінціях Римської держави (у Греції, Малій Азії та на північному узбережжі Африки), де на момент завоювання їх римлянами були широко розповсюджені грецька мова та високо розвинена грецька культура, латинська мова не отримала великого розповсюдження. Інакше було на західному Середземномор'ї.

На кінець ІІ століття до н.е. латинська мова панує не тільки на всій території Італії, але й поширюється як офіційна державна мова в підкорені римлянами області Піренейського півострова та нинішньої Південної Франції. Через римських солдатів та торговців латинська мова в її розмовній формі знаходить доступ у маси місцевого населення, будучи одним з найефективніших засобів романізації завойованих територій. Найактивніше романізуються найближчі сусіди римлян – кельтські племена, що проживали в Галлії (територія нинішньої Франції, Бельгії, частково Нідерландів та Швейцарії).

Підкорення її римлянами почалося ще в другій половині ІІ ст. до н.е. і завершилося в кінці 50-х років І ст. до н.е. в результаті довгих військових дій під командуванням Юлія Цезаря (галльські війни 58-51 рр.) Водночас римські війська входять у зіткнення з германськими племенами, які жили в обширних районах на схід від Рейну. Цезар здійснює також два походи на Британію, але ці короткочасні експедиції (в 55 та 54 рр.) не мали серйозних наслідків для стосунків між римлянами та британцями (кельтами).

Лише через 100 років, у 43 р. н.е. Британія була завойована римськими військами, які перебували там до 407 року. Таким чином, упродовж п’яти століть до падіння Римської імперії в 476 році племена, які населяли Галлію та Британію, а також германці зазнавали сильного впливу латинської мови на свою мову.

Латинська мова в її народному різновиді – так звана вульгарна латина – зберігає основні характерні риси свого ладу приблизно до V ст. н.е., тобто до того часу, коли Західна римська імперія перестала існувати як самостійне політичне ціле. З цього часу мова є вже якісно іншою, так що доводиться говорити не про єдину мову римлян - латинську, а про різні романські мови, що виникли у взаємодії з нею. Отже, вульгарна латина стала основою для нових національних мов, що об’єднуються під загальною назвою романських (від лат. Romanus – римський). До них належать італійська мова, що утворилася на території Апеннінського півострова в результаті історичної зміни латинської мови, французька та провансальська мови, що розвивалися в колишній Галлії, іспанська та португальська – на Піренейському півострові, ретороманська – на території римської колонії Реції (в частині нинішньої Швейцарії та північно–східній Італії), румунська - на території римської провінції Данії (нинішня Румунія), молдавська (Молдова) та деякі ін. Характерною рисою, що відрізняє романські мови від латинської, є те, що граматичні значення, які латинською виражаються формами змінених слів, у романських мовах часто передаються особливими словами. Виходячи з цієї різниці, латинську мову можна віднести до мов так званого синтетичного типу, а романські мови – до мов аналітичного типу.

Незважаючи на витіснення латинської мови національними мовами нової Європи, свою роль важливого фактора культурного життя латинська мова зберігає і в новий час.

Під впливом культури Стародавньої Греції (підкорено в ІІ ст. до н.е.) римляни створили свою яскраву і багату культуру. Антична культура – культура Стародавньої Греції і Риму – впродовж багатьох віків живила і продовжує живити європейську, а через неї, - і світову культуру.