Стратегічні альтернативи України в постбіполярній міжнародній системі

 

Разючі регіональні зміни, так само як і розглянуті нами зміни глобального масштабу, диктують нові вимоги і до зовнішньої політики України. Стара дилема „прагматизм або ідеалізм” потребує заміни; а традиційне мислення в категоріях ворогів та союзників втрачає значну частину свого сенсу. Завдання захисту незалежності не є вже виключно військово-політичним – натомість вимагає комплексу заходів, що охоплюють широке коло завдань. В постбіполярному світі необхідно одночасно захищати суверенітет та приносити його в жертву більш важливим цілям; уникати односторонньої залежності та прагнути до залежності взаємної. В цьому полягає переоцінка традиційних цінностей й основна складність на шляху пристосування звичних систем національних інтересів до нових умов.

Практичні зовнішньополітичні кроки України мають враховувати описані системні зміни. Історичні дилеми вибору союзників втрачають актуальність. Натомість важливими стають завдання, що стоять на порядку денному держав, „що розвиваються”, тобто знаходяться в перехідному стані між двома підсистемами постбіполярного світу. Для того щоб опинитися в світі ринкової економіки, ліберальних ідеологій, вільної торгівлі – недостатньо лише правильно обрати союзника. Натомість Україна потребує якомога повнішого використання сучасних зовнішньополітичних засобів: участі в міжнародних організаціях та режимах, яка дозволяє зменшувати асиметрію у відносинах із сильнішими партнерами та розповсюджувати на них дії спільних норм та інститутів; розвитку та застосування т.зв. „м’якої” сили, яка сприяє зміцненню іміджу та репутації держави в світі, дозволяючи встановлювати та підтримувати відносини довіри й співпраці; адекватного розвитку внутрішньої політики, що є індикатором пріоритетів та цінностей суспільства. В арсеналі зовнішньополітичних засобів, безперечно, залишаються традиційні альянси, коаліції та спільні дії, однак їхнє значення вже не є вирішальним, як і світ вже не є місцем беззаперечного втілення принципів політичного реалізму.

Окресливши основні структурні параметри постбіполярного світу та їхній вплив на зовнішню політику України, спробуємо знайти шляхи, якими Україна може взяти участь у формуванні структури міжнародної системи, отримати вплив на динаміку світових політичних процесів або, принаймні, отримати доступ до прийняття перспективно важливих для себе рішень.

Динаміка політичних процесів в Європі звужує коло можливих сценаріїв до двох основних: назвемо їх „кооперативна” та „конкурентна” біполярність. В першому випадку в Європі провідну роль відіграватимуть два актори – ЄС та Росія, при цьому їхні стратегічні інтереси співпадатимуть. В останньому - інтереси цих двох гравців співпадатимуть лише частково, натомість існуватиме окреслене об’єктне поле для конфліктів в різних формах, цінність якого часом переважатиме цінність спільних стратегічних інтересів. В обох випадках логіка постбіполярних структурних перетворень, описаних вище, вирішальним чином впливатиме на конкретні форми відносин, позбавляючи їх антагоністичності та сприяючи розвитку взаємозалежності. З цієї причини ймовірність відновлення масштабного геополітичного протистояння в Європі – своєрідної континентальної „холодної війни” – зводиться до мінімуму.

Внаслідок реалізації кожного із цих сценаріїв Україна опиняється перед проблемою асиметричної залежності, вирішенню якої має бути підпорядкована значна частина її зовнішньополітичних зусиль. При цьому слід пам’ятати, що вакуум сили, що виник в Європі внаслідок завершення „холодної війни” з одного боку збільшив можливості для експериментального створення міжнародних інститутів та випробовування нових форм співробітництва та інтеграції; але з іншого – загострив проблеми безпеки як окремих держав та субрегіонів, так і континенту в цілому. В результаті цього розвиток економічних взаємозв’язків в Європі випереджатиме становлення системи політичного співробітництва та безпеки – не лише в рамках ЄС, але й в європейській міжнародній системі в цілому.

Особливості геополітичного становища України обумовлять її найбільш вразливу до діалогу між європейськими полюсами позицію. Тут ми можемо виокремити перше принципово важливе завдання для зовнішньої політики України: використання власного силового потенціалу таким чином, щоб максимально сприяти встановленню в Європі саме „кооперативної” біполярності. З точки зору довгострокової перспективи, розвиток співробітництва в Європі відкриватиме можливості виникнення в майбутньому „великої Європи” – реалізації давнього геополітичного проекту, який довго вважався утопією. Для України це матиме максимально можливі позитивні наслідки, оскільки позбавлятиме її історично складної дилеми зовнішньополітичного вибору, створюючи ефективну систему колективної безпеки за участі України та інтегруючи її економіку до спільного європейського ринку.

Але навіть вже у середньостроковій та короткостроковій перспективі реалізація сценарію „кооперативної біполярності” матиме відчутні переваги. З політичної точки зору наголос на співпраці в Європі зніматиме численні гострі проблеми зовнішньополітичної орієнтації України або робитиме їх менш актуальними. Позиція України в питаннях підтримання стабільності, миротворчої діяльності, забезпечення ефективного сполучення та транзиту, спільного захисту від транснаціональних загроз на кшталт незаконної міграції, торгівлі зброєю та наркотиками стане важливою та, в окремих випадках, визначальною. Без активної участі України неможливо буде ефективно вирішувати проблеми екологічної безпеки, енергетичного співробітництва, розв’язувати численні регіональні завдання. Одним словом, за умов формування та підтримання „кооперативної біполярності” в Європі, Україна отримає найкращі позиції для захисту власних національних інтересів. Загальноєвропейське співробітництво без незалежної України неможливе, в той час як загальноєвропейське протистояння – цілком ймовірне.

Наскільки необхідно сприяти формуванню „кооперативної біполярності”, настільки ж бажано уникати структурного закріплення біполярності „конкурентної”. В умовах такої системи в Європі для України відкривається лише одна зовнішньополітична стратегія – намагатися відігравати роль „балансиру” між двома конкуруючими полюсами. Історичний досвід та деякі теоретичні міркування свідчать про те, що реалізувати таку стратегію буде надзвичайно важко. Основна проблема полягає у відносній слабкості України для такої ролі – своєрідного аналогу британської „блискучої ізоляції”. До того ж, Україна є залежною від обох своїх сусідів, а залежність на сприяє проведенню такої політики. Єдиним суттєвим козирем залишається транзитна роль України, але його явно недостатньо для компенсації власної залежності. Особливості ж „історичного моменту” надалі знижують ймовірність успіху такої стратегії: в короткостроковій перспективі розширений ЄС не в змозі стати надійним та передбачуваним партнером України, в той час як така надійність є ключовою передумовою проведення будь-якої політики „багатовекторності”. Якщо Україна не змогла використати більш сприятливі для такої стратегії умови 1990-х років, з’являються сумніви стосовно її повторення в 2000-х.

Ресурси, якими володіє Україна, забезпечують більш-менш сприятливі умови для впливу на динаміку структури європейської міжнародної системи в потрібному напрямі. Головну роль відіграють й відіграватимуть внутрішні перетворення в Україні, без яких вона не усвідомлюватиметься партнером ЄС і об’єктивно відставатиме від діючих глобальних тенденцій. Для реалізації економічного потенціалу країни важливо стати інтегрованою частиною сучасного світового господарства, взявши участь в світовому поділі праці. Вступ до СОТ, участь у різного роду регіональних зонах вільної торгівлі та економічних інтеграційних утвореннях є цінними не лише із економічної точки зору – вони допомагають перетворювати економічні ресурси на політичні виграші. В цьому контексті перетворення української економіки на ринкову – необхідна умова для майбутнього політичного партнерства із Європою.

Ще одним важливим завданням зовнішньополітичної стратегії України є створення сприятливого середовища для компенсації асиметричних слабостей. Зазначена вище недостатність силових ресурсів України має безпосереднім результатом асиметричність її відносин із основними європейськими акторами – і з часом питома вага асиметричних відносин в системі двосторонніх відносин України зростатиме. Вже сьогодні основні стратегічні партнери України є значно сильнішими за неї. В середньостроковій перспективі виникне ситуація, за якої Україна знаходитиметься у відносинах асиметричної залежності із своїми сусідами.

В теорії існують шляхи покращення позицій слабких партнерів в асиметричних відносинах. Головним чином вони полягають у використанні режимів багатостороннього співробітництва, створенні взаємної залежності, залученні третіх сторін (наприклад, третейські суди) та інституціоналізації двосторонніх відносин. Деякі з можливостей, щоправда, вже втрачено. В середині 1990-х років, коли утворювалися та активно розвивалися організації регіонального співробітництва в Центральній та Східній Європі, Україна використовувала ці інструменти вельми обережно. Сьогодні, із завершенням чергового етапу розширення ЄС, можливості для інституціоналізації відносин навіть із найближчими сусідами суттєво звужуються. Але в той же час розширення європейських інститутів створює додаткові можливості для їх використання. В цьому відношенні Україна має скористатися власними перевагами, описаними вище, для встановлення таких „правил гри”, які не дозволяли б сильнішим партнерам нав’язувати власні інтереси. Використання інститутів та норм самого ЄС, побудованого таким чином, щоб силові розходження не ставали перепонами для економічної співпраці, може стати одним із основних засобів подолання стратегічної асиметрії.

Дещо відмінною, ймовірно, має бути стратегія асиметричних відносин із Росією. Дія історичних, цивілізаційних та культурних факторів змінює форми прояву асиметрії, актуалізуючи інші завдання. Насамперед, таким завданням для України має стати відділення військово-стратегічних проблем від економічної співпраці. Можливість „переливання” власних переваг надає сильній стороні асиметричних відносин некомпенсовані односторонні прибутки; з огляду на це Україна має прагнути до побудови у Східній Європі таких міжнародних інститутів за участю Росії, які всіляким чином блокували б такі механізми „переливання”. При цьому необхідність активної співпраці із Росією не означатиме обмеженості її лише двостороннім форматом.

Структурної сили України недостатньо для впливу на еволюцію постбіполярної міжнародної системи в цілому. Але вона може бути використана для впливу на трансформацію регіональної та субрегіональної міжнародних систем. Для протидії численним новим загрозам зовнішня політика України повинна бути прагматичною та ідеалістичною одночасно. Вирішення стратегічного завдання – інтеграції до розвиненого взаємопов’язаного пост-модерністського світу – неможливе без дотримання демократичних цінностей; але конкретні умови такої інтеграції визначатимуться здатністю прагматично захищати національні інтереси. Пам’ятаючи, що сучасний світ надає більше можливостей для співпраці та менше стимулів для конфронтації, можна по-новому подивитися на традиційні зовнішньополітичні дилеми на кшталт „Схід-Захід”. Багато було вже сказано, про унікальну роль, яку може зіграти Україна в справі об’єднання Європи в широкому розумінні цього слова, і ці ідеї не є утопією. Реалії ХХІ століття відрізняються від умов, що перетворювали Центрально-Східно Європу на один із найбільш конфліктогенних регіонів світу. Тому механізми співпраці приносять більше переваг, і багатофункціональна дипломатія, яка не лише обирає з двох альтернатив, але використовує все різноманіття універсальних, глобальних та регіональних інструментів одночасно, є більш ефективною.

Зміна світового порядку відбувається унікальним шляхом. Вона супроводжується суттєвими змінами в природі елементів міжнародної системи, які сьогодні включають як держави, що трансформуються під впливом процесів глобалізації, регіоналізації та демократизації, так і недержавні елементи, такі як регіональні інтеграційні утворення, міжнародні організації, транснаціональні корпорації, терористичні мережі та ін. Народження України саме в такому світі, що змінюється, створює додаткові ризики, але й надає нові можливості. Багатовимірність та багатогранність української зовнішньої політики має своїми витоками структурні особливості постбіполярної міжнародної системи, і особливо значущими ці особливості є в Європі. Тут триває процес оформлення нової підсистеми міжнародних відносин; і такі процеси як створення ЄЕП або розширення ЄС можуть не лише стати новим розколом континенту, що найменшим чином відповідає інтересам України; але також можуть стати частинами єдиного процесу, що відповідатиме інтересам якомога ширшого кола суб’єктів. Сьогодні все ще багато що залежить від позиції України – від її здатності прислухатись до нових імпульсів світового порядку й змінити старе бачення нових стратегічних дилем.