Структура міжнародної системи
Термін “постбіполярність” характеризує собою певну невизначеність сучасної міжнародної структури. В ній, на відміну від біполярності чи мультиполярності, що відповідали конкретним періодам історії, не закладено однозначної оцінки структури. Більше того, навіть за наявності такої однозначної оцінки було б доволі проблематичним застосувати аналогію із попередніми системами, чи-то біполярними, чи-то мультиполярними. “Постбіполярність”, таким чином, означає не лише констатацію завершення біполярності, але й сумнів щодо “полярності” загалом, принаймні, в її традиційному розумінні.
Теоретична думка висуває дві основні концепції нового світу – концепцію мультиполярності та концепцію монополярності, або мононаддержавності. Перша з них стверджує, що з розпадом СРСР зникла одна з основ біполярності, паралельно з цим зріс відносний політичний вплив цілого ряду альтернативних США центрів сили. Зникнення глобального військового протистояння виводить змагання в економічній сфері на перше місце, і саме в цій сфері США не є гегемоном. Майбутнє світу вбачається прихильниками цієї концепції в співробітництві та конкуренції основних інтеграційних утворень, що сформують новий т. зв. “концерт держав” з метою захисту спільних для них інтересів на всій планеті. Концепції, що прогнозують формування поліцентричної структури міжнародної системи, так чи інакше, вказують на зміни традиційних груп протиріч, так само як і основних засобів їх врегулювання. Вони виходять із збільшення питомої ваги т. зв. “нетрадиційних” конфліктів (як-то цивілізаційного, релігійного, етнічного характеру), а також зменшення ролі військового фактора у міжнародних відносинах. Ці зміни не сприяють утвердженню будь-якого типу гегемонії в світі. Навпаки, вплив таких процесів, як, наприклад, глобалізація збільшує можливості системного впливу для широкого кола держав.
Альтернативна теорія мононаддержавності будується на констатації американської тотальної гегемонії. Основна група її прихильників належить до реалістичної традиції – із її акцентуванням ролі військового фактору у міждержавних відносинах. Розпад СРСР привів до зникнення єдиного полюсу, здатного кинути виклик США в основному аспекті – військовій могутності. Внаслідок цього американське геополітичне домінування, підкріплене монополією на військову надмогутність, стає унікальною формою політичної гегемонії, якої раніше не знав світ. США мають інтереси в усіх регіонах, більше того, вони мають ресурси для їх захисту, для подальшого зміцнення свого домінуючого становища. Майбутнє світу в цьому випадку виглядає здебільшого як принципова боротьба між США, що прагнуть зберегти свою гегемонію, з одного боку, та коаліцією інших центрів сили, що прагнуть цю гегемонію порушити, з іншого.
Суттєвим недоліком обох підходів, на наш погляд, є їхнє надмірне прагнення звести складність структури міжнародної системи до певної кількості елементів, що тим чи іншим чином здійснюють більший вплив на її розвиток. Існує третій підхід, згідно з яким постбіполярна система наділяється рисами “півтораполярності” – маючи на увазі значний відрив що існує між одним повноцінним полюсом і будь-яким з його альтернатив в усіх сферах. В цьому відношенні можна зауважити, що цей і подібні терміни, можливо і дають змогу оцінювати конкретне співвідношення сил між великими державами, але позбавлені теоретичного змісту, оскільки не дають змоги зрозуміти, чи існує структурна протидія гегемоністичним прагненням. Інша річ, що подібний термін міг би підкреслити слабку ступінь організованості такої протидії.
В постбіполярному світі формується та еволюціонує складна ієрархічна структура, особливістю якої є співіснування різних типів “полярності”. Складність полягає не у визначенні структури як “моно-” чи “мультиполярної”, але у демонстрації співіснування таких структур.
Полеміку навколо конфігурації структури постбіполярних міжнародних відносин націлено на виявлення якогось універсального детермінуючого принципу, який витікав би зі структурних характеристик та регулював би всі відносини в системі, подібно до того, як під час “холодної війни” наявність двох полюсів і логіка біполярної гри з нульовою сумою дозволяла пояснити кожен міжнародний конфлікт. При цьому вчені неминуче стикаються із принциповою неможливістю як емпірично підтвердити, так і спростувати гегемонію США. Наслідком є тривала дискусія щодо можливих меж такої гегемонії, метою якої є все той самий пошук універсального принципу, який дозволив би знайти “ключ” до будь-якої міжнародної події сучасності, адже історія продемонструвала, що недвозначне знання конфігурації структури може стати таким “ключем”.
На наш погляд, сучасна структура не припускає такого спрощення, яке, в принципі, було б бажаним. В ній не існує єдиного принципу, який регулював би відносини між всіма суб'єктами. Натомість, система складається із принаймні двох принципово різних структур, кожна з яких керується власними принципами розвитку. В запропонованій моделі постбіполярна система в першому приближенні виглядає як монополярна система, в якій функцію т. зв. “колективного гегемона” виконує група держав, об'єднана ліберальною ідеологією і принципами вільної торгівлі. При подальшому аналізі можна охарактеризувати структуру відносин всередині цього “колективного гегемона” як мультиполярну. В той самий час відносини серед інших держав визначаються сформованими регіональним та локальними структурами, частина з яких залишилася від попереднього періоду, частина виникла у відповідь на нові диверсифіковані загрози. Таким чином, в постбіполярній міжнародній системі діють різні закони структурної організації. В загальному плані постбіполярну структуру можна представити на двох рівнях: 1) центр міжнародної системи; 2) периферія міжнародної системи. Незважаючи на неомарксистську термінологію, мається на увазі те, що відносини центру, до якого можна віднести держави, що володіють значною кількістю військових та/або економічних та/або організаційних ресурсів із периферією (відповідно, держави, що не володіють жодною із зазначених груп ресурсів в достатній мірі) є побудованими на принципах монополярності; в той же час відносини всередині як центру, так і периферії є мультиполярними за своєю структурою.
Окрім такого роду структурних трансформацій, постбіполярна система міжнародних відносин характеризується рядом інших особливостей. Серед них можна згадати головним чином широко відомі процеси глобалізації та регіоналізації; процеси демократизації в окремих регіонах, зокрема в Центральній та Східній Європі; а також процес „вимивання” державного суверенітету, внаслідок чого держави стають „не схожими” на себе. Все це додає нових рис „пост-вестфальській” системі, яка генерує нові загрози та виклики, зокрема в області безпеки та економічного суперництва.
Для України новизна таких викликів є особливо мірою відчутною завдяки історичним та географічним факторам. Історично набуття державності є більш ймовірним в умовах системної нестабільності, як такі, що характеризували світ по завершенні „холодної війни”, а також ряду інших великих війн. Однак зворотнім боком цієї „медалі” є той факт, що й втратити незалежність можна так само в моменти системної нестабільності. Наслідком цього є підвищена небезпека нових викликів для української державності. Будь-який із численних складних міжнародних процесів, що тривають, може нести в собі потенційні загрози – від міжнародного тероризму до регіонального економічного співробітництва.
З іншого боку, місцезнаходження України в Центральній та Східної Європі підсилює зазначені ефекти. Саме ця територія була ареною розгортання „холодної війни”, й саме вона стає регіоном найбільш динамічних змін по її завершенні. Це означає, що часу на важливі рішення іноді відведено замало, ціна багатьох питань є високою, а ризики – значними. Географічне розташування в такому динамічному регіоні несе цілком відчутні зобов’язання. Саме Європа, останнім часом майже в повному розумінні цього слова, є „полігоном” випробування міжнародних відносин нових форм. В ній, немов в лабораторії, створюються нові форми політичних союзів, економічних угруповань та систем безпеки. Й окрім загальносистемних впливів, що їх відчуває на собі Україна, існують ще й впливи регіональної міжнародної системи, що сформувалася в т. зв. євроатлантичному просторі.
Система ця характеризується надзвичайно високим рівнем взаємозалежності. В ній одразу помітні закономірності, що виходять за рамки реалістичних уявлень про природу світової політики: внутрішня політика тут невід’ємно пов’язана із зовнішньою, військове домінування не означає політичної першості, а поряд із державами існують й активно діють інші міжнародні актори. В таких умовах як прагматизм, так й ідеалізм в зовнішній політиці набувають нового змісту. Прагматизм більше не зводиться до вміння якнайдорожче обміняти власну політичну підтримку, а ідеалізм не означає твердої впевненості в мирному та безконфліктному розвитку міжнародних відносин. Натомість прагматизм характеризується вмінням створювати та управляти ситуаціями взаємозалежності, перетворюючи конкурентні переваги в одних сферах у прибутки в інших; а ідеалізм витікає із розуміння органічного зв’язку між внутрішньою та зовнішньою політикою – зв’язку, що стає все очевиднішим під впливом зменшення ролі державного суверенітету. Постбіполярна система міжнародних відносин не лише змінює традиційні та звичні значення слів. Вона насамперед визначає нові „правила гри” для всіх держав, деякі з яких ми проаналізуємо на основі українського досвіду.