РОЗДІЛ VIIІ. УКРАЇНА В ПОСТБІПОЛЯРНІЙ СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Манжола В.А., д.і.н., проф.
Капітоненко М.Г., к.політ.н., доц.
П’ятнадцять років, що минули з часу утворення незалежної України, в динамічному та взаємопов’язаному глобалізованому світі стають історично важливим та сповненим подій відрізком часу. Розділена за часів „холодної війни” й перетворена на її символ, Європа відчуває темпи цих змін, швидко трансформуючись з об’єкту світової політики на одного з її провідних суб’єктів. Бурхливі політичні процеси, що визначають зміст та форму унікальних структурних перетворень, стали особливою рисою європейської підсистеми міжнародних відносин. Все частіше на її адресу можна почути епітети „постмодерністська епоха міжнародних відносин” та „пост-вестфальська система” – які цілком схожі на компліменти, адже свідчать про випробовування на континенті нових інститутів та механізмів політичних процесів, що перетинають державні кордони; при цьому унікальність цих процесів полягає в їх доведеній здатності підтримувати мир на континенті, сповненому історичних протиріч та тривалих традицій ворожнечі. Завдяки лише цьому великий європейський експеримент можна вважати успішним.
Успіх його, однак, проявляється і в іншому. Позбавившись надмірного і, в деяких випадках, визначального впливу наддержав, європейські держави швидко адаптувались до реалій постбіполярного світу. Перетворення на активних акторів світової політики відбулося швидко, іноді завдяки, так би мовити, політичній кон’юнктурі, але, в цілому, високоефективно. Україна, перед якою стояло схоже за своєю складністю завдання, впоралася із ним із значно скромнішими результатами.
Схоже, що в непевності цих результатів і полягає фундаментальна проблема зовнішньої політики України. Традиційно вважається, що джерелом всіх або майже більшості негараздів є концептуальна невизначеність із основними постулатами зовнішньополітичної доктрини, зокрема неузгодженість та неефективність стратегії „багатовекторності”, що довгий час була де-юре, а, можливо, й залишається де-факто єдиним практично випробуваним інструментом захисту національних інтересів. Але сама ця проблема є наслідком іншого, більш фундаментального протиріччя: Україна втрачає можливості набуття статусу активного суб’єкту європейської політики, дедалі більшою мірою перетворюючись на об’єкт впливу загальноструктурних імперативів, глобальних та регіональних тенденцій світового розвитку; в той час як геополітичні умови вимагають саме політичної активності, здатності впливати на структуру нового світового порядку.
Винесені в назву слова про випробування структурною силою віддзеркалюють частково складність ситуації, в якій знаходиться сучасна Україна. Вона піддається потужному впливу структурних імперативів: розвиток регіональних мереж відносин диктує власні закони, створюючи тиск, що часом є сильнішим за пряме насильство великих держав минулих епох. Цьому виклику необхідно навитися протидіяти, а краще – брати участь у виробленні структурних імперативів та реалізації власних силових можливостей в рамках нових інститутів та режимів. В цих самих рамках, і з урахуванням дії глобальних тенденцій, необхідно перетворювати державний силовий потенціал на структурний вплив, принаймні в рамках тих систем, в яких Україна здатна його здійснювати.
Зовнішня політика України в нових концептуальних умовах
Погляд на проблеми зовнішньої політики сучасної держави свідчить про те, що в списку її пріоритетів є не тільки і, можливо, не стільки традиційні елементи „high politics”, скільки питання оптимізації зовнішньоекономічних зв’язків, участі в міжнародних організаціях та режимах, налагодження взаємовигідного партнерства в різних регіонах – одним словом, все те, що стоїть сьогодні на порядку денному світу, який глобалізується та відчуває зростаючу взаємозалежність. Готовність будь-якої миті до тотальної війни, що була головним індикатором успіху чи провалу зовнішньої політики в порівняно недалекому минулому, сьогодні поступається місцем здатності швидко й ефективно нейтралізувати нові нетрадиційні загрози, знайти тонку межу між співробітництвом, конкуренцією та конфронтацією та забезпечити таку участь держави в світових політичних процесах, яка б якомога ефективніше сприяла захисту інтересів її громадян.
Все це відрізняється суттєвим чином від ситуацій, що визначали зовнішньополітичні стратегії попередніх українських держав, хоча значну увагу громадськості традиційно було, а подекуди й досі, прикуто до пошуку засобів військово-політичного захисту незалежності, в чому, безумовно, роль історичного досвіду важко переоцінити. Наприклад, широка суспільна дискусія щодо володіння ядерною зброєю, що виникла на тлі безпрецедентної відмови України від цього найвагомішого в деяких ситуаціях аргументу світової політики, якраз і продемонструвала те, наскільки історична пам’ять про втрачену незалежність і бажання захистити її шляхом, який ефективно спрацював би в минулому, співвідноситься із розумінням параметрів сучасних міжнародних відносин. Під приблизно таким самими кутом можна розглянути й інші резонансні дилеми української зовнішньої політики: ставлення до процесів європейської інтеграції, розширення НАТО та побудови нової континентальної системи безпеки, трансформації ООН та ОБСЄ, розвитку двосторонніх відносин з Росією та участі в СНД, діяльності антитерористичної коаліції та врегулюванню локальних міжнародних конфліктів. Ці приклади свідчать про те, що легких питань в області зовнішньої стратегії, відповідь на які очікує в підручниках історії, майже не залишилося; натомість існує необхідність зрозуміти й оцінити цілковито нову ситуацію, в якій Україна змушена будувати власну зовнішню політику.
Новизна цієї ситуації має численні прояви, різноманіття яких вражає. В геополітичному вимірі послаблення європейських континентальних акторів, результатом чого стала незалежність регіону ЦСЄ, є явищем із непередбачуваними наслідками; регіональні його прояви вже сьогодні включають активізацію субрегіонального співробітництва, побудову численних систем колективної безпеки, трансформацію існуючих режимів та інститутів; в глобальному контексті події в регіоні є складовою частиною переформулювання принципів організації світової політики. Чим керуватися при аналізі цієї суміші проявів та тенденцій?
Україна як «агент» у постбіполярному світі
В даному випадку, виходячи із обмеженого обсягу, ми обираємо методологічні рамки системного підходу та теоретичне поле неореалізму. Серед різноманіття тенденцій глобалізації, розповсюдження зброї масового знищення, підсилення поляризації та нерівності в світі, поширення тероризму та активізації конкуруючих ідеологій – ми виокремимо деякі принципові зміни: 1) еволюцію параметрів міжнародної системи після розпаду біполярного протистояння часів „холодної війни”; 2) виникнення нових та трансформація традиційних загроз в світовій політиці; 3) адаптація зовнішньої політики держави до нових умов, що диктуються системними змінами світової політики. Оцінка цих процесів дасть можливість уявити, яким є місце України в постбіполярному світі, й чим таке місце може бути корисним або небезпечним.
Важливо наголосити, що зачіпаючи проблему місця й ролі України в постбіполярній системі міжнародних відносин, ми маємо справу із теоретичною дилемою „структури-агента”, зміст якої полягає у виборі між визначальним впливом структурних параметрів на поведінку елементів та зворотнім впливом елементів на динаміку структури. Ця складна загальнонаукова проблема, звичайно, вирішуватися тут не буде, натомість ми відзначимо, що політичний статус та силові можливості України роблять її чутливою до структурних імперативів, врахування яких необхідне для проведення раціональної зовнішньої політики; в той час як власний вплив на формування та трансформацію системних характеристик є обмеженим – як у просторі, так і в силі. Тому перед нами стоять два завдання: визначення структурних імперативів та окреслення можливостей конвертації українських зовнішньополітичних цілей у системні зміни світової політики.
Стереотипна відповідь про зовнішньополітичні орієнтири містить поняття „національного інтересу”. Залишивши осторонь теоретичні дискусії щодо цього постулату політичного реалізму, зазначимо лише багатогранність та різноманітність проявів таких інтересів, які часто роблять пряме використання терміну розмитим та тавтологічним. Звужене та конкретне розуміння системи національних інтересів випливає із поєднання традиційних цінностей, що їх прагне держава у відносинах з іншими міжнародними акторами, та тих „миттєвих” умов, в яких ця держава знаходиться. Першим у випадку із Україною приділяється традиційно багато уваги, що виражається у майже консенсусі щодо необхідності збільшувати авторитет держави, її вплив в світі, захищати незалежність та підвищувати життєвий рівень громадян – саме так виглядає список нагальних зовнішньополітичних завдань. З останніми ситуація ускладнюється значною теоретичною невизначеністю, відсутністю єдності та наявністю протилежних оцінок та рекомендацій. Оскільки оцінити зовнішню політику можливо лише за допомогою синтезу такого роду знань, на шляху формулювання відповідей на ключові питання щодо місця України в світі виникають значні складнощі.
Перша і, можливо, основна з них полягає у встановленні параметрів міжнародної системи, в якій існує Україна – назвемо цю систему постбіполярною – такою, що виникла після розпаду біполярного протистояння у „холодній війні” та має ряд ознак міжнародної системи перехідного типу.
В цій міжнародній системі, що створювала достатньо складне та часом сповнене протиріч середовище, Україні довелося вибудовувати власну зовнішню політику, маючи на увазі максимально зміцнити тільки-но здобуту незалежність та одночасно стати органічною частиною сучасного світу – світу, в якому „незалежність” часто означає політичну ізоляцію та відсутність доступу до світових ринків товарів, послуг, технологій та капіталу. Вже сам цей факт змушував Україну до балансування, до спроб розрахувати „правильне” співвідношення засобів захисту політичної самостійності та забезпечення участі в світових процесах розподілу праці, політичної відповідальності та гарантій безпеки.
Практичного втілення така практика набула у відомій політиці „багатовекторності”, причому, на нашу думку, суттєвим її елементом була не лише різноспрямованість географічна – цілком зрозуміле намагання підтримувати однаково конструктивні зв’язки із різними регіональним центрами сили наскільки це можливо; але й деяка „різнонаправленість” концептуальна. Ця остання знайшла вираження у змінах теоретичного підґрунтя зовнішньої політики України в постбіполярному світі, які можна описати за допомогою пари категорій „ідеалізм-прагматизм”.
Під знаком й впливом цих двох понять формулювалась й досі формулюється зовнішня політика України. З одного боку, країна, що стала незалежною на хвилі розпаду тоталітарної наддержави та демократизації одного з найменш демократичних регіонів світу, нерозривно пов’язувала майбутнє із продовженням та підсиленням ефектів від цього процесу. Перші роки незалежності були позначені вірою в найкраще майбутнє, для якого, здавалося, майже не виникало перепон. З іншого боку, політична реальність Центральної та Східної Європи 1990-х років була складною – не менш складною, ніж традиційні історичні ситуації, що виникали в цьому регіоні із послабленням впливу сусідніх великих держав. Захистити власну незалежність та державність можна було за допомогою прагматичної та ефективної зовнішньої політики, яка далеко не завжди могла керуватися ідеалістичними принципами посткомуністичної доби. Світ, що швидко змінювався, потребував миттєвої адаптації, вміння існувати в нових координатах, де часто замість державного інтересу був корпоративний, традиційний альянс було замінено міжнародною організацією, а регіональні „баланси сил” поступилися місцем міжнародним режимам.
В таких умовах, не виключено, зовнішня політика України припустилася традиційної помилки: в моменти, коли потрібно було діяти прагматично брав гору ідеалізм; коли ж доцільніше було бути ідеалістами – перемагав принцип прагматизму. Так, перші роки незалежності, що потребували прагматичних рішень, гарантій незалежності та рішучих кроків в напряму забезпечення власної політичної та економічної безпеки новими засобами, невиправдано багато ресурсів було витрачено на ідеалістичні проекти, що нагадує схожу помилку української зовнішньої політики 1917-1919 років. Натомість друга половина 1990-х років, коли ряд таких можливостей було втрачено і єдиною надійною основою для ефективної зовнішньої політики могла бути демократизація життя всередині країни, до певної міри політичний ідеалізм, - в зовнішній політиці запанував принцип не зовсім доречного прагматизму, ефективність якого була заздалегідь обмеженою. Ідеалізм, прагматизм, так само як і інші можливі принципи, що визначають будь-яку політику, не виникають випадково. Їхня доцільність обумовлюються цілим рядом факторів – системними закономірностями сучасного світу, своєрідними сигналами, що їх створює постбіполярна міжнародна система. „Прислухатися” чи ігнорувати ці сигнали залишається справою держав, але, як твердять теоретики-неореалісти, успішна зовнішня політика, що максимізує прибутки та мінімізує витрати у багатьох розуміннях цих слів, можлива лише за здатності держави такі сигнали почути та перетворити на стратегічні імперативи.
Яким же є постбіполярний світ, і що він „підказує” українській зовнішній політиці?