2. Виникнення і становлення міжнародного права та його науки

Якщо виходити з первісного розуміння поняття міжнародного права як права саме у відносинах між народами (jus inter gentes), то варто гадати, що певні правила поведінки — у формі окремих практичних павичок або звичаїв — зародилися задовго до утво­рення держав. Матеріальні й літературні пам'ятки свідчать, що вже на ранніх етапах свого розвитку первісні общини і племена не іс­нували окремо, а були об'єднані неписаними родовими законами.

Однак, якщо підходити до тлумачення поняття «міжнародне право» як право міждержавне, то звісно, що цей особливий різ­новид права виник одночасно з першими контактами між держа­вами. Спілкування держав неминуче вимагає визначення їх взаєм­них прав і обов'язків. Останні й складають міжнародне право, яке регулює взаємодію народів.

Міжнародне право — наслідок суспільної практики. Інтереси стародавніх держав, пов'язані з боротьбою за захоплення нових територій і придбання рабів, укладанням мирних договорів, вій­ськових союзів або угод стосовно розв'язування конфліктів, торгів­лею, а також прийомом і захистом посольств призвели, з одного боку, до встановлення відносин між державами, а з іншого — до запровадження окремих правил і норм, які регламентують ці від­носини.

Історичні джерела вказують, що регулярні міжнародні відно­сини тих часів здійснювались лише між порівняно невеликою кіль­кістю держав певного географічного району. Так. ще в VII-—VI століттях до н. е. держави, які існували па території Стародав­нього Китаю (окремі дослідники вважають, що в той час існували сім великих державних утворень і багато дрібних¹), встановили між собою відносини, які можуть бути названі міжнародно-правовими. Договірна практика китайських держав була вельми бага­тою і різноманітною. Укладалися угоди з широкого кола питань, хоча перше місце серед них займали мирні договори і договори про військовий союз.

Подібно до інших стародавніх цивілізацій, в Індії також існу­вали міжнародно-правові норми, які визначали взаємини тутешніх держав. Закони Ману (розроблені в V ст. до н. е.) фіксують існу­вання дипломатичних місій аd hос (тільки для цього випадку), пев­них правил ведення війни (деякі обмеження у видах зброї та за­собах їх застосування, заборона вбивства військовополонених то­що).

Із виникненням перших рабовласницьких держав у долинах Дворіччя й Нілу між ними почали складатися різні відносини, які з часом набули правового характеру. Найдавнішим юридичним міждержавним актом, наскільки відомо в наш час, є договір між правителями месопотамських міст Лагаш і Умма, укладений бли­зько 3100 року до н. е. Він підтверджував існуючий між ними дер­жавний кордон, встановлюючи недоторканість його знаків. Сторо­ни зобов'язалися розв'язувати конфлікти між ними мирним шля­хом, на основі арбітражу. Виконання договору гарантувалося при­сяганнями та зверненнями до богів.

Істотний внесок у розвиток норм та інститутів міжнародного права внесли Стародавня Греція і Стародавній Рим. Так, у VI—IV ст. ст. до н. е. у зовнішніх зносинах старогрецьких держав виник­ли і розвинулися цілий ряд норм міжнародного права, зокрема ті, що стосувалися посольств, торгівлі, мирних договорів, військового союзу, ненападу і взаємодопомоги, а також правил стосовно мир­ного розв'язання конфліктів, статусу іноземців, проголошення і ве­дення війн. У багатовіковій практиці Стародавнього Риму розв'я­зування конфліктів, проголошення війн, укладання миру, союзниць­ких договорів, видача злочинця іноземній державі тощо проходили за певним ритуалом із застосуванням норм, які містилися в релі­гійному кодексі ( jus fetiale).

Римляни укладали договори про дружбу або про нейтралітет, союз з тими, кого вважали рівними, у той час, як з іншими спільними нотами укладали договори, які містили певні форми залежності подібно заступництва й васальства, що розвинулися пізніше.

Військові звичаї Стародавнього Риму були суворі; дозволялось винищування неозброєних, обернення в рабів не тільки військово­полонених, але й мирних жителів захопленої території, руйнуван­ня та повне знищення захоплених міст. Став крилатим вислів римського діяча Катона з епохи Пунічних війн: «Карфаген повинен бути знищеним!». І дійсно, Рим зрівняв Карфаген із землею¹.

У давнину не було самостійної науки міжнародного права. Пись­менники, філософи, історики, юристи, державні діячі інколи тор­калися міжнародно-правових питань у своїх процесах та публічних виступах, але самостійних досліджень у цій галузі не було.

Якщо не торкатися окремих розрізнених висловлювань, зде­більшого морального характеру, які містилися у працях VII—VI століть, то історію зародження античної науки міжнародного пра­ва можна віднести до V століття до н. е. Біля її витоків стояли такі велетні світової думки, як філософи Лаоцзи (Китай), Сократ, Платон і Аристотель (Стародавня Греція), римський історик Тит Лівій та римські юристи Ціцерон і Ульпіан. Найчастіше їх висло­ви стосувалися причин й характеру війн, що було природним v тих умовах.

Зокрема, цікаві думки з цього приводу висловлював Платон. Якщо війна почалася, писав він, то необхідно по можливості по­м'якшити військові дії — не руйнувати храми, жаліти полонених і тих, що залишили поле бою, влаштовувати перемир'я для похо­вання вбитих.

Проте найбільший вплив на формування міжнародного права мала діяльність Марка Туллія Ціцерона. а потім римських юристів часів імперії. Так, Ціцерон визнає справедливими й однаково юри­дичне обґрунтованими мирні відносини та війну. Для нього спра­ведливою є всяка війна, яка відповідає інтересам римлян. Ціцерон обстоює принципи гуманного поводження з полоненими і скоре­ними народами.

Давньоримські юристи першими вжили термін «право народів» (jus gentium). Ульпіан вважав, що воно містить у собі норми як взаємовідносин між державами, так і відносин римлян з інозем­ними громадянами.

Таким чином, у стародавні часи найбільш розвиненими були посольські та договірні зв'язки. Тому перші міжнародно-правові норми виникли саме в цих галузях. Війна була постійним явищем. Це зумовило створення цілого ряду норм права війни. Вже тоді виникли окремі обмеження, наприклад, заборона застосовувати отруйну зброю. Міжнародно-правові норми й інститути мали регіо­нальний характер. Вони складалися та застосовувалися між дер­жавами в різних географічних районах. Вони здебільшого мали релігійне забарвлення. І .хоча ні про яку єдину систему міжнарод­ного права тоді не могло бути й мови, тим часом повсюдно визна­валися такі міжнародно-правові норми, як недоторканість послів, обов'язок додержання міжнародних договорів та інші норми, зав­дяки яким міжнародне право стало загальнолюдським надбанням.

Як у стародавні, в середні віки не було єдиного права, яке охоп­лювало б усі держави. Регіоналізм так і продовжував залишатися характерною рисою міжнародних відносин і міжнародного права, хоч у цей період вже можна помітити тенденцію встановлення більш-менш сталих зв'язків між окремими регіональними центра­ми, а саме: між Західною Європою, арабськими державами, Ки­таєм, Індією. Помітну роль у міжнародних відносинах того часу відігравала Київська, а потім Московська Русь. Зокрема, Київ­ська Русь підтримувала жваві договірні й дипломатичні зв'язки з іншими країнами, і її вплив на міжнародне право був досить знач­ним.

У рамках регіональних систем продовжують діяти загальні норми та інститути. До їх числа, насамперед, належали ті, без яких ні міжнародне право, ні дипломатичні відносини були б немож­ливі. У цей період подальшого розвитку набуває практика укла­дання договорів. З розширенням політичних і торговельних зв'яз­ків, природно, зростає кількість договорів, укладених у середні ві­ки. І хоча тривалий час переважали мирні та союзницькі договори, поступово предметом угод стає широке коло питань. Зокрема, виникла і швидко зростала кількість договорів щодо територіаль­них змін і режиму території, про плавання по річках та мореплав­ства. З XI ст. почали укладатися договори про «союзи з комер­ційною метою». Поступово формується застереження про найбіль­ше сприяння. Якщо у. перші століття феодального суспільства переважали усні договори, то у подальшому — ті, що укладалися в письмовій формі. Договори Скріплювалися релігійними клятвами.

Середньовічна Європа сприяла подальшому розвиткові дипло­матичного права. Вперше питання правового статусу послів стали вводити до текстів договорів. Так, ряд міжнародно-правових норм знайшли своє відображення в так званих Декреталіях Граціана — збірнику канонічного права. В середині XIII ст. виникає інститут постійних консульств, а на початку XV ст. — інститут постійних дипломатичних представництв (послів) у Західній Європі.

Збереження наявних земель і селян, а також загарбання но­вих було головною метою феодальної держави у зовнішніх відно­синах. Внаслідок цього війни також були явищем повсякденним. На ньому ґрунті розвиваються такі правові інститути, як право війни та мирного розв'язування конфліктів. Хоча війна вважалась у ті часи головним засобом розв'язування спорів у галузі міжна­родних відносин, проте у практиці зустрічаються чимало спроб її уникнення. Зокрема, помітного поширення набули такі мирні за­соби, як третейський суд і арбітраж. Наведемо такі приклади: у 1244 р. у спорі між імператором Фрідріхом II і папою Інокентієм IV арбітром виступив французький парламент; у 1317 р. папа Іоан XXII виступив арбітром у спорі між королем Франції та гер­цогом Фламандським.

Щодо міжнародно-правового інституту війни, то він носив від­верто класовий характер. Так, рицарський кодекс — сукупність правил ведення війни — був чинним тільки для тих війн, що в них брали участь самі рицарі. Проте при розправі з повсталими краї­нами, іновірцями, селянами феодали не зв'язували себе правовими нормами, тут панувало «кулачне право», сильніший завжди був правий.

Розвиток мореплавства й міжнародної торгівлі викликав до життя появу цілого ряду нових загальних міжнародно-правових принципів, зокрема принципу свободи відкритого моря. Формуються й окремі інститути Морського права. Вже з XII ст. з'являються збірники звичаєвих норм цієї галузі. Найбільш відомим з них є «Соnsolato del mаге» («Кодекс добрих звичаїв моря»), виданий ще у ХІVст.

Важливим явищем для міжнародного права і міжнародних від­носин були з'їзди государів та їхніх представників, які в Європі почали практикуватися з ХНІ ст. Найпомітнішим з них, безпереч­но, був Вестфальський конгрес 1648 р., на якому вперше за сто­лом переговорів зібралися як рівноправні учасники представники європейських держав незалежно від їх релігії і форм державного устрою. Тут були юридичне зафіксовані територіальні зміни, утворена нова європейська політична карта; проголошена свобо­да плавання по Рейну для узбережних держав; стягування мита узбережними феодалами відмінялося. Визнавши кордони європей­ських держав, конгрес і підписані на ньому документи заклади-підвалини узгодженому розв'язуванню європейських проблем на довгі роки.

Разом із тим, розвиткові міжнародного права перешкоджала негативна практика тих часів. Зокрема, тривалий час залишалося. неврегульованим правове становище іноземців, що утруднювало розвиток торговельних зв'язків. Доля іноземця залежала від прим­хи місцевого феодала. Наприклад, у разі аварії корабля вантаж потерпілого переходив у володіння феодала, а люди ставали його кріпаками. Саме тоді народилася приказка: «що з воза впало, те пропало».

Середні віки були періодом подальшого розвитку міжнародно-правової теорії. Висловлювання з окремих питань міжнародного права зустрічалися у творах богословів, філософів, політиків, юри­стів. Особливо великий вплив на розвиток доктрини міжнародного права справили тлумачі і коментатори римського права -- так звані глосатори та постглосатори. Один з них — Бартоло — упер­ше обґрунтував незалежність італійських міст — республік, а та­кож їх право вступати в союзи, укладати договори і ведення війни. Пізніше, а саме у XVI—XVII ст. ст., зроблені перші кроки на шляху відокремлення міжнародного права в особливу науку. Цьому сприяли погляди таких відомих юристів, як іспанці Фран-сіско де Вітторіа (1480—1546), Франсіско Суарес (1548—1617), італієць Альберіко Джентілі (1552—1608), француз Жан Боден (1530—1596) та інші. Так, Ф. де Вітторіа і Ф. Суарес вважали jus gentium (право народів) як природне право, а також дослі­дили регулювання відносин між суверенними державами, пробле­ми війни тощо. А. Джентілі¹ опублікував праці «Про посольське право» (1585) та «Про право війни» (1598), що засвідчило появу першого викладу доктрини міжнародного права в цей період. Про­те батьком науки міжнародного права вважається голландський юрист Гуго Гроцій (158Х3—1645), який, спираючись на роботи своїх попередників, заклав її підвалини. У працях (основні — «Вільне море» (1609) і «Про право війни і миру» (1625) Гроцій дає систематизований виклад норм міжнародного права як особ­ливої галузі, яка визначає взаємини між різними народами і під­тримується їхньою мовчазною згодою. Він розробив закони і зви­чаї війни, гуманітарні норми стосовно військовополонених і пора­нених, покарані» за злочини на війні. Особливу увагу він приділяв ученню про міжнародні договори, необхідності дотримання між­народних зобов’язань. Чимало Гроцій зробив у справі теоретич­ного обґрунтування принципів недоторканості і екстериторіально­сті послів, свободи плавання у відкритих морях і океанах.

Такі основні риси міжнародного права та його науки епохи середньовіччя. Тоді виникли такі нові поняття, як суверенітет (першим його вжив Ж. Боден), відкрите море, нейтралітет, вій­ськова контрабанда, з'явилися постійні посольства і консульства, нові види договорів. У XVII ст. завдяки працям Греція та його попередників виникла як самостійна галузь знання наука міжна­родного права.

Об'єктивні міжнародні фактори (зовнішня торгівля, великі гео­графічні відкриття і перші колоніальні загарбання XV—XVI сто­літь), соціальні революції XVII—XVIII ст. ст. і утворення великих держав створили умови для подальшого прогресивного розвитку міжнародного права. Особливо варто наголосити на великій ролі французької буржуазної революції у розвитку принципів і норм цієї галузі права. В її актах (Декларація прав людини і громадя­нина 1789 р. Конституціях 1791 і 1793 рр. та інших) замість прин­ципу суверенітету монарха проголошувався принцип верховної влади народу, нації. Декларувалися такі демократичні принципи міжнародного права, як рівноправність держав, невтручання у внутрішні справи. Вводився інститут плебісциту і долю території вирішували не феодальні володарі, а населення. На зміну понят­тю «підданство» прийшло поняття «громадянство», яке містило не тільки обов'язки, але й права особи. Вперше проголошувалось пра­во притулку для політичних емігрантів. Значний внесок Велика революція внесла в гуманізацію законів і звичаїв війни (недотор­каність полонених, захист прав мирного населення і в першу чер­гу недоторканість приватної власності, норми морської блокади, нейтралітету тощо). Натомість зауважимо, що згадані демокра­тичні принципи міжнародного права одержали визнання не відразу: протягом XIX ст. були періоди прямого відходу від них (зга­даємо бодай ухвали Віденського конгресу 1814-1815 рр., які проголосили законними колективні Інтервенції на захист монархіч­них порядків у Європі).

Разом з тим процес розвитку діючого тоді міжнародного права не припинився. В цей період збільшується кількість міжнародних конференцій і конгресів, на яких розглядаються принципи й інсти­тути міжнародного права, розпочалася робота по їх кодифікації. Серед них відзначаємо Віденський конгрес (1815), який здійснив часткову кодифікацію дипломатичного права, проголосив свободу судноплавства на міжнародних річках, заборонив работоргівлю. Паризький конгрес (1856), що виконав часткову кодифікацію пра­вил морської війни і встановив «міжнародний режим судноплав­ства» на Дунаї, а також розв'язав проблему нейтралізації Чорно­го моря.

Міжнародне право у своєму розвитку одержало нові імпульси і під впливом промислової революції XIX ст. Саме цей процес обу­мовив укладання деяких міжнародних конвенцій загального харак­теру, що призвели до утворення перших міжнародних організацій (Міжнародний телеграфний союз, 1865 р.. Всесвітній поштовий союз, 1874 р., Міжнародна радіотелеграфна конвенція, 1908 р. та ін.). За допомогою багатосторонніх договорів у другій половині XIX — на початку XX ст. ст. було кодифіковано закони і звичаї війни (Петербурзька декларація 1868 р., Женевська конвенція 1864 р., Гаазькі конвенції 1899 і 1907 рр.).

Паралельно з розвитком міжнародного права прогресує і пра­вова думка, в науці цього права окреслюються три напрями (шко­ли), які в тій чи іншій формі зберігаються і сьогодні. Мова йде про природно-правову школу, ідеї якої підтримували С. Пуфендорф (1632—1694) і Ж. Барбейрак (1674—1744); школу позитив­ного права, біля джерел якої були Ріхард Зьоч (1590—1660), Самуїл Рахель (1628—1692), І. Я. Мозер (1701—1785), «синтетичну» школу, що поєднувала концепції як природного, так і позитивного права, представниками якої були Е. П. де Ваттель (1714—1767), Г. Ф. Мартенс (1756—1821) та ін. .

Представники школи природного права вважали, що міжна­родне првао цілком базується на божій волі, а договори лише реє­струють норми природного права. Прихильники ж другого напрям­ку — навпаки, до міжнародного права відносили лише норми, за­кріплені н міжнародних договорах. А представники «синтетично­го» напрямку вважали, що право народів являє собою єдність при­родних і позитивних норм. У цей період була опублікована ціла се­рія праць, присвячених міжнародному праву. З-поміж них варто відзначити «Право народів» (1758 р.) Ем. де Ваттеля. «Вступ до принципів моралі і права» (1789 р.) І. Бентама, в якій вперше застосовується термін «міжнародне право», дослідження Г. Ф. Мартенса стосовно вивчення права народів Європи, що ґрунтується на договорах і звичаях (1759 р.).

XIX сторіччя — час панування різних течій юридичного позити­візму, які завдання науки міжнародного права зводили в основно­му до аналізу і систематичній обробці договорів, звичаїв, законо­давства, дипломатичної та судової практики. З'являються цінні збірники міжнародних договорів. V Росії — це «Збірник держав­них грамот і договорів» М. П. Рум'янцева (1813 р.), «Повне зібран­ня законів (і договорів) Російської імперії» М. М. Сперанського (1833 р.), 15-тт. видання «Зібрання трактатів і конвенцій, укладе­них Росією з іноземними державами (1874—1909 рр.) Ф. Ф. Мар-тенса тощо. V США класичним представником цієї течії був Д. Конт, праця якого «Коментарі до американського права» вийшла у світ н 1836 р. В Англії цей напрям очолив Р. Філімор, чотири томи «Коментарів з міжнародного прана» якого вийшли в період між 1854 і 1861 роками. Свої курси міжнародного права, викладе­ні у вигляді кодексів, опублікували вчені: Блюнчлі (Швейцарія), Ліст (Німеччина), Фіоре (Італія).

Найбільш яскравими представниками позитивістського напрям­ку н Росії, звичайно ж, були професор міжнародного права Хар­ківського університету Д. І. Каченовський, який у 1863—1866 ро­ках опублікував перші частини систематичного російського кур­су міжнародного права, і, таким чином, був першим, хто широко відкрив для Західної Європії досягнення російської науки міжна­родного права, а також професор Петербурзького університету Ф. Ф. Мартенс. Останній не тільки написав двотомний курс між­народного права, перекладений іншими мовами, але й займався активною практичною діяльністю. Зокрема, він був активним учас­ником багаточисельних міжнародних конференцій останньої чвер­ті XIX — початку XX століття, неодноразово виступав третейсь­ким суддею по спорах між державами.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. з'явилось чимало науко­вих праць з різних проблем міжнародного прана (території, до­говорів, дипломатичної та консульської служби, морського права, права війни, історії й теорії міжнародного права та ін.)¹.

Видатні події н історії людства XX ст., зокрема Жовтнева революція 1917 р. в Росії, перша світова війна й утворення Ліги Націй, друга світова війна й утворення Організації Об'єднаних Націй (ООН) призвели до серйозних змін у міжнародному праві. Важливим моментом у розвитку міжнародного права стали Па­ризькі мирні договори 1919 і 1920 рр., які склали т. зв. «Версальську систему», наслідком яких стала не тільки поява нових неза­лежних держав (Австрія, Угорщина, Югославія, Польща та Чехословаччина), але й утворення Ліги Націй — першої універсаль­ної міжнародної організації, яка поставила за мету підтримку міжнародного миру і норм міжнародного права. І хоч її Статут не забороняв звертання до війни, все ж суттєво обмежував це пра­во держав і передбачав можливість застосування санкцій проти держави, яка порушила такі обмеження. Іншим важливим доку­ментом міжнародного права в період між першою і другою сві­товими війнами було укладення 27 вересня 1928 р. в Парижі пак­ту Бріана — Келлога. Вперше в історії з'явився багатосторонній договір, в якому війна була поставлена поза законом. Він установив, що усі спори між державами миють бути розв'язані мирними засобами. Норми цього договору стали нормами міжнародного права, обов'язковими для всіх держав.

Якісні зміни у ряді напрямків міжнародного права сталися в ході другої світової війни. Один із перших міжнародно-правових документів у цій галузі - Декларація про відповідальність гітле­рівців за скоєні звірства (жовтень 1943 р.).

Важливі питання, які мали міжнародно-правове значення, роз­глядалися на міжнародних конференціях періоду другої світової війни. Так на Тегеранській конференції (28 листопада - 1 грудня 1943 р.) обговорювалися контури післявоєнної міжнародної орга­нізації. На Кримській конференції (4-11 лютого 1945 р.) роз­глядалися такі питання міжнародного права, як територіальна опі­ка, про головних військових злочинців, про протоки та ін.

У цілому міжнародне право розвивалось на базі міждержав­них угод.

Із закінченням другої світової війни завершується цілий етап у розвитку міжнародного права — етап т. зв. «класичного» між­народного права.

Історичні події першої половини XX ст. справили величезний вплив па духовне життя того часу, в тому числі й на розвиток науки міжнародного права. Найбільш характерним для доктрини міжнародного права в Європі і США у згаданому періоді є знач­не розширення кола проблем наукових досліджень у цій галузі. Проте центральною темою наукових пошуків стає проблема соціальної природи і суті міжнародного права.

У західній юриспруденції утворилися три головні напрями в питанні щодо природи міжнародного права: позитивістська шко­ли, нормативістська школа і школа природного права.

Представники позитивістської школи (Ч. Хайд, К. Штрупп, Ш. Руссо, Д. Анцилотті та ін.) вважали, що підвалини міжнарод­ного права складають угоди держав, внаслідок яких виникає їх загальна воля. Так, К. Штрупп писав, що «немає міжнародного права без узгодження воль».

Засновником школи нормативістів вважається Г. Кельзен. Іншими прихильниками цієї доктрини були П. Гуггенгейм, Р. Аго та ін. Загальна характеристика їх поглядів зводиться до того, що вони вважали право як єдину систему, норм у формі піраміди, у рамках якої важливим є визначення фундаментальної (головної) норми. Такою нормою стосовно міжнародного права для них став принцип обов'язковості дотримання договорів - расtа sunt servanda.

«Природно-правова» школа (А. Фердросс, Л. Лефюр, Р. Лаун, Г. Коїнг та ін.) будувала свої теоретичні погляди, виходячи з то­го, що позитивне міжнародне право має базуватися на природно­му праві, яке, на їх думку, повинно бути ототожнене з мораллю.

Як видно із вищезгаданого, представники різних напрямів звер­нули увагу па значення матеріальних та ідеологічних факторів у з’ясуванні суті міжнародного права. Звичайно ж, щоб матеріальні та ідеологічні фактори знайшли своє втілення в нормах права, во­ни повинні відбитися у волі держав. Іншого шляху немає.

Що ж до розвитку науки міжнародного права на терені колиш­нього СРСР, то варто відзначити, що в перші роки існування Ра­дянської держави розробка теоретичних проблем здійснювалася .двома шляхами: особами, які були зайняті на практичній роботі в НКЗС, а також, ученими-юристами (у вигляді журнальних ста­тей). Зокрема, в 1926 р. була опублікована книга Є. О. Коровіна «Сучасне міжнародне публічне право», а у 1935 р. вийшла праця Є. Б. Пашуканіса «Нариси з міжнародного права». У 30-ті — на початку 10-х років радянська наука міжнародного права збагати­лася монографічними виданнями з окремих проблем і, зокрема: Ліги Націй (Є. О. Коровій і В. С. Єгор'єв), морського права (Н. П. Виноградов і А. Д. Кейлин), посольського і консульського права (А. В. Сабанін). В роки Вітчизняної війни (1941—1945 рр.) ряд вчених-юристів приймали участь у виробленні таких важливих міжиародпо-правових документів, як Статут 0011, Статути Нюрн-бергського і Токійського трибуналів (С. А. Голунський, В. Н. Дур-деневський, С. Б. Крилов, А. М. Трайнін та ін.).

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що навіть короткий огляд історії міжнародного права від давніх часів до середини XX ст. свідчить про його нерозривний зв'язок із досягненнями світової цивілізації. На зміну регіоналізму прийшов універсалізм міжна­родного права. Поряд із давніми галузями, які удосконалюються і розвиваються в системі міжнародного права, з'являються нові галузі. Звичайно, історія міжнародного права свідчить про зрос­тання його авторитету, не тільки юридичного, але й морально-по­літичного. Разом з тим, приклади світової історії, та й історії ко­лишнього Радянського Союзу, свідчать, що порушення моралі в політиці і в праві багато років було повсякденним явищем, навіть теоретично обґрунтовувалось. Однак те, що було в минулому, не­припустимо сьогодні і тим паче в майбутньому.

Р о з д і л д р у г и й