2.2. Правові підстави та способи зміни державної території

Загальновизнаним принципом сучасного міжнародного публіч­ного права є принцип цілісності державної території та недотор­каності державних кордонів. З огляду на те, Що територіальна ці­лісність і недоторканість державних кордонів є необхідною умо­вою нормального існування кожної держави і нації, Статут ООН (п. 4 ст. 2) вимагає від усіх своїх членів утримуватись від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості (цілісності) будь-якої держави, справедливо кваліфікуючи як протиправні будь-які зазіхання на територію і кордони суверенної держави.

Окрім того, згаданий принцип передбачає, з одного боку, за­борону будь-якого використання державної території без згоди територіального суверена, а з іншого, — вважає неприпустимим використання територіальним сувереном своєї території так, щоб це шкодило території іншої держави Міжнародне право забороняє і колоніалізм та агресивні війни. Зокрема, п. 2 ст. 1 Статуту 00Н закріплює право народів на са­мовизначення, ідо робить неправомірним насильне утримування в межах території держави будь-яких народів і націй та передбачає надання їм незалежності з додержанням цілісності національної території. А Декларація Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 р. «Про надання незалежності колоніальним країнам і на­родам» проголосила необхідність негайно і без застережень покін­чити з протиправним утримуванням у межах імперіалістичних держав національних територій залежних держав.

Міжнародне право фіксує і таку норму, яка дозволяє кожній державі і нації забезпечувати свою територіальну цілісність і не­залежність усіма доступними їй засобами і способами, включаю­чи збройну боротьбу проти агресорів і поневолювачів.

Гарантуючи всіма правомірними засобами територіальну не­доторканість держав і націй, сучасне міжнародне публічне право одночасно припускає можливість, а в деяких випадках і необхід­ність територіальних змін.

При цьому зауважимо, що у стандартних підручниках, особли­во виданих англійською мовою, називають п'ять способів набу­вання території: заволодіння, прирощення, поступка (цесія), за­воювання (анексія) і давність. Один з видатних авторитетів у галузі міжнародного публічного, права —Едуардо Хіменес де Аречага — у своєму підручнику розглядає тільки два основних способи набуття прав на територію: окупація і мирне здійснення державної влади.

На наш погляд, така постановка проблеми правомірна з огля­ду на знання історичного розвитку права. Дійсно, в минулому, коли війна визнавалась законним способом розв'язання міжна­родних проблем, однією з найважливіших правових підстав тери­торіальних змін було збройне загарбання сильними державами територій чужих країн і народів. Правомірним способом терито­ріальних змін вважалась дебелляція (завоювання), тобто на­сильне заволодіння територією іншої держави шляхом війни. Де­белляція завершувалась актом анексії, тобто прилученням усієї або частини підкореної території до складу території держави-переможця (наприклад, загарбання Італією Ефіопії у 1936 р., Німеччиною Австрії у 1938 р.). У той же час загарбання територій на­родів і держав на Африканському, Азіатському та Американсько­му континентах здійснювалось здебільшого як заволодіння «ні­чийними», «без господаря» (terra nullius) землями шляхом оку­пації. В класичному міжнародному праві утримування загарбаних територій виправдовувались доктриною давності, за якою вважалось законним володіння територією з огляду на тривале без­перервне здійснення там суверенної влади держави, навіть якщо в минулому вона оволоділа цією територією з порушенням Існую­чих у ті часи норм права.

Заборона застосування сили або загрози силою в міжнарод­них відносинах і утвердження в міжнародному публічному праві принципу ненападу призвели до ліквідації так званого «права переможця» і тісно пов'язаного з ним інституту^ завоювання. Там, Міжамериканська конвенція про права й обов'язки держав 1933 року містить зобов'язання невизнання «надбань території або особливих переваг, здобутих силою». Аналогічне положення міс­тить і ст. 17 Статуту Організації Американських Держав (ОАД).

У сучасному міжнародному публічному праві найголовнішою правовою підставою для територіальних змін є реалізація прин­ципу самовизначення народів (націй), внаслідок чого можуть від­буватись найрізноманітніші територіальні зміни, починаючи від часткової зміни території держав і кінчаючи значними терито­ріальними змінами, аж до виникнення нових держав. Наприклад, чимало нових незалежних держав виникло після другої світової війни на територіях колишніх колоній в Азії, Африці та Латин­ській Америці внаслідок здійснення їх права на самовизначення-Особливий вид територіальних змін становлять випадки об'єднання кількох держав у федерацію, або в єдину унітарну держа­ву, її також вихід окремих членів зі складу федерацій або їх розпад на кілька держав. У таких випадках воля нації відносно те­риторіальних змін висловлюється у формі ухвали представниць­ких органів влади, обраних нацією. Типовим прикладом терито­ріальних змін внаслідок об'єднання держав є Договір між ФРН з НДР про утворення німецької єдності від 31 серпня 1990 р. Вихід у 1965 р. Сінгапуру з федерації Малайзії може служити прикла­дом територіальних змін при виході з федерації. Яскравим при­кладом територіальних змін при розпаді федерації на кілька дер­жав є розпад СРСР і утворення на його терені незалежних само­стійних держав. Зокрема, Верховна Рада Української РСР 16 липня 1991 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій зазначалось, що Україна як суверенна незалежна держава розвивається в існуючих кордонах (мається на увазі кор­дони Української РСР - А. Г.) на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення Наступним кроком на шляху утвердження суверенітету українського народу було проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня І991 р. незалежності України і створення самостійної української дер­жави - Україна. В Акті проголошення незалежності України підкреслювалось, що територія України є неподільною і недотор­каною. Можна погодитись з позицією тих авторів, які вважають спе­цифічною правовою підставою і одночасно способом територіаль­них змін плебісцит і референдум як форми реалізації принципу самовизначення націй.

Плебісцитом прийнято називати голосування населення спірної території щодо державної приналежності цієї території. Як де­мократичний інститут міжнародного права він виник ще в кінці XVIII ст. Він може провадитися на основі внутрішнього закону або внаслідок укладення міжнародного договору.

Плебісцит застосовувався, наприклад, у 1944 р. в Ісландії, .внаслідок чого вона була проголошена незалежною від Данії рес­публікою. Також внаслідок плебісциту Західний Іран возз'єд­нався з Індонезією (1969 р.), а провінція Ерітрея відокремилась від території Ефіопії (1993р.)

^На відміну від плебісциту, під час референдуму питання про долю території вирішується одночасно з питанням про державну незалежність нації. Так, постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. було призначено проведення республіканського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Народ України 1 грудня 1991 р. проголосував за держав­ну незалежність і питання державності було розв'язане остаточно.

Правовою підставою територіальних змін є взаємна згода за­інтересованих держав щодо односторонніх чи обопільних тери­торіальних поступок. У доктрині міжнародного публічного права така згода відома під назвою цесії. У феодальний період цесія здійснювалась у формі подарунків, застав, обміну території. До самого початку XX ст. держави широко практикували купівлю-продаж територій. До цього способу придбання територій часто вдавались Сполучені Штати Америки: у 1803 р. вони купили у Франції за 15 мли. дол. Луїзіану; у 1867 р. — у Росії за 7,2 млн. дол. Аляску разом з Алеутськими островами; у 1916 р. — у Данії за 25 мли. дол. датську групу Антильських островів.

Згідно з сучасним міжнародним публічним правом цесія при­пустима в тій мірі, в якій вона не порушує права на самовизна­чення. Тому в сучасних умовах цесія оформляється переважно у вигляді міжнародного договору, в якому фіксуються умови тери­торіальних змін. Прикладом правомірних територіальних змін на підставі міжнародного договору може служити Договір між СРСР та Польщею від 15 лютого 1951 р., згідно з яким згадані держави обмінялися відповідними територіальними ділянками в районі Львівської області,

Юридичною підставою територіальних змін може бути ад'юдикція, або відсудження, тобто рішення Міжнародного суду успірному територіальному питанні. Однак у зв'язку з цим потріб­но підкреслити, що міжнародні судові інстанції можуть розгляда­ти таке питання лише за взаємною згодою держав, між якими виник спір. І ще одне зауваження: ухвали Міжнародного Суду ООН. наприклад, обов'язкові для сторін, які беруть участь у спо­рі, вони остаточні й оскарженню не підлягають (ст. 60 Статуту Міжнародного Суду).

Прикладами розв'язання територіальних проблем шляхом звернення до міжнародної судової процедури є розгляд в 1956— 1963 рр. у Міжнародному Суді ООН спору між Камбоджею і Таї­ландом з приводу прикордонної території, на якій розташовано стародавній храм Преах Віхар, або ухвала арбітражного суду, який засідав у Женеві (1968 р.) стосовно приналежності Качського Рану — території, на яку претендували Індія і Пакистан: 90% цієї території було присуджено Індії, а решта — Пакистанові.

Правовою підставою територіальних змін можуть бути також історичні права на певну територію. Численні випадки відновлення історичних прав мали місце після другої світової війни. Так було відновлено історичні права України і республіки Білорусь на їхні західні землі; Польщі на її землі на схід від Одри і Ніси Лужиць­кої та і н.

Правомірними вважаються і територіальні зміни внаслідок позбавлення агресора частини його власної території. Такі тери­торіальні зміни торкнулися Німеччини та Японії після другої світової війни.

Нарешті, міжнародне публічне право не забороняє штучні те­риторіальні зміни, адже подібні зміни відбуваються, як правило, завдяки зусиллям держави щодо збільшення своєї території за рахунок моря. До того ж, вони не порушують істотних інтересів інших держав. Прикладом у цьому відношенні є Голландія, народ якої протягом століть відвойовує землю в моря. Нині половину сухопутної території цієї країни становлять землі, які в свій час були морським дном; там живе близько 60% населення країни.