2.2. Основні права та обов’язки держав

Держава як суб'єкт міжнародного публічного права є носієм певної сукупності міжнародних прав і зобов'язані.. З-поміж них виділяються деякі права й обов'язки, які мають основоположне значення для її характеристики як суб'єкта міжнародного права.

Концептуальні ідеї основних прав й обов'язків держави з'яви­лися в доктрині міжнародного права ще у XVIII ст. в праці одного з класиків міжнародно-правової науки Ем. де Ваттеля «Право на­родів». Ем. Ваттель за аналогією з природними правами людини висунув складну за своєю сутністю теорію фундаментальних прав й обов'язків держав. До них він відносить: надання допомоги під час стихійного лиха (XII. II, § 5); підтримка торговельних зносин на засадах взаємності (§ 21); право об'єднання націй проти агре­сора (§ 53); право народу відділитися в окрему державу (кн. І, гл. XVII), самостійно лаштувати свій політичний і соціальний лад та і н.

Згодом ця теорія набула свого подальшого розвитку і знайшла втілення в Конвенції про права й обов'язки держав (підписана у Монтевідео представниками 21 держави 26 грудня 1933 р.). Після другої світової війни за дорученням Генеральної Асамблеї 00Н Комісія міжнародного права підготувала проект Декларації прав і обов'язків держав (1949 р).). Проте він до цього часу не прийнятий.

Разом з тим. певне уявлення про основні права й обов'язки держав дають такі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, як Де­кларація про надання незалежності колоніальним країнам і наро­дам (1960 р.), Декларація про неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав (1981 р.), Хартія економіч­них прав і обов'язків держав (1974 р.) та ін.

І хоча в спеціальній літературі не встановлено певних крите­ріїв щодо класифікації основних прав і свобод держав, усе ж здається логічним, виходячи з перелічених документів, вважати основними правами держав такі: право на існування, суверенітет;

право на мир н безпеку; рівності в правах щодо участі у міжна­родних відносинах; право на індивідуальний або колективний самозахист; право на розвиток, прогрес і співробітництво, право на самостійне визначення своєї долі та ін.

Усі ці прана складають юридичну сутність державного суве­ренітету, який і є головною передумовою міжнародної правосуб'єктності держав.

Стосовно основних обов'язків констатуємо, що вони є, як пра­вило, співвідносні до прав. З-поміж них згадаємо обов'язок утри­муватися від загрози силою або її застосування проти терито­ріальної недоторканості або політичної незалежності іншої дер­жави, розв'язувати свої спори з іншими державами мирними за­собами, обов'язок поважати права людини, добросовісного вико­нання узятих міжнародних зобов'язань, обов'язок захистити нав­колишнє середовище та ін.

Як бачимо, навіть стислий аналіз різних категорій основних Прав й обов'язків держав свідчить, що цей інститут міжнародного Публічного права знаходиться у процесі постійного розвитку, уточнення і пристосування до конкретних потреб міжнародного співтовариства.

3. Міжнародна правосуб'єктність націй та народів, що виборюють незалежність

У доктрині міжнародного публічного права в цілому існує ро­зуміння щодо визнання суб'єктами міжнародного права націй та народів, які виборюють незалежність. Боротьба націй та народів за утворення власної незалежної держави є законною відповідної з міжнародним правом і Статутом ООН (§ 2 ст. 1). При цьому, як зазначає Я. Броунлі¹, політичне суспільство, яке контролює певну територію і яке поставило собі за мету досягнення статусу держави, може пройти через тривалий період боротьби перш ніж ця мета буде досягнута. Держави часто-густо спочатку з'явля­ються як незалежні воюючі сторони, що знаходяться під керівництвом політичної влади, яка може бути охарактеризована і може ефективно функціонувати як тимчасовий уряд. Прикладами, які підтверджують сказані слова, можуть служити становище Ал­банії у 1913 р, Польщі та Чехословаччини у 1917-1918 рр., Естонії, Латвії та Литви у 1918—1920 рр., Намібії — в наш час.

Отже, властивість суб'єкта міжнародного Права набувається. як правило, з того моменту, коли нація, яка виборює незалеж­ність, утворила певні владні органи (збройні загони, органи опору з єдиним командуванням), які виконують функції публічної влади й контролюють ефективно значну частину території майбутньої держави.

Разом із тим необхідно звернути увагу на те, що народ (нація), стосовно якого (якої) виникає проблема визнання його міжна­родної правосуб’єктності, — не просто населення тієї чи іншої території, якась сума індивідів, які на ній проживають, а як міні­мум певна економічна й культурно-історична цілісність, що усві­домлює свою єдність. Якщо мова йде про націю, сюди додається мовна спільність. Нації, які виборюють свою незалежність, у та­ких випадках, стають учасниками міжнародно-правових відносин, суб'єктами міжнародного публічного права, які здійснюють свої права й обов'язки череп згадані тимчасові органи (наприклад, Фронт національного звільнення Алжиру, Фронт визволення Мо­замбіку, ФРЕЛ1МО. Народна організація Південно-Західної Аф­рики (СВАПО) в Намібії).

Як і суверенні держави, нації, які виборюють державну незалежність, володіють повною міжнародною правосуб'єктністю: во­ни мають право встановити дипломатичні відносини з іншими країнами (наприклад, відносний між Організацією визволення Палестини і СРСР) і направляти своїх представників для ведення переговорів, участі в роботі міжнародних конференцій та міжна­родних організацій (для прикладу, Намібія ще до одержання не­залежності взяла участь у 1982 р. в роботі Конференції ООН з морського права. Організація Визволення Палестини має свого представника в ООН як спостерігача) тощо. У той же час в ході збройної національно-визвольної боротьби нації й народи користуються захистом норм міжнародного права періоду збройних кон­фліктів (режим поранених, військовополонених та ін.). Таким чи­ном, у переважній більшості випадків міжнародно-правового ре­гулювання попи вважаються повноправними суб'єктами міжнарод­ного публічного права.